44. Історія польскої славістики.

Після Другої світової війни в Польщі славістика і мовознавство почали небувало розвиватися. Щороку з*являлися десятки монографій і монументальних збірок матеріалів по польській та інших слов*янських мовах. Прикладом надзвичайно важливого в плані міжнародної славістики став вихід «Словника слов*янських старожитностей». Після війни продовжили свою успішну діяльність такі великі польські лінгвісти як К.Нітш, Є.Курилович, Т.Лер-Сплавінський, В.Дорошевський.

Здзіслав Штібер автор численних праць з історії, діалектології й структури польської, словацької, чеської, лужицької й російської мов, праць з українського мовознавства, в центрі яких стояли дослідження лемківських говірок та їх генези; нарису топономастики Лемківщини в двох частинах, діалектного атласу Лемківщини в 6 випусках і низки статей, більшість яких увійшла до його збірки статей «Swiat jezykowy Slowian» (1974). Туди ж включено дві його праці про загальні українські проблеми: про рефлекс праслов'янської dj і про паралелі між українськими і верхньолужицькими у рефлексації о в новозакритих складах.

Миколай Рудницький – двотомник «Праслов*янщина- Лехія-Польща», в центрі якого стояло питання слов*янської прабатьківщини, історії праслов*янської мови пізнішого періоду.

Францишек Славський – «Етимологічний словник польської мови», «Начерк діалектології пдслов*янських мов», займався питанням пдслов*янських мов, особливо болгарської.

У післявоєнний період характерною рисою найвизначніших робіт полоністів стало звернення до порівняльного слов*янського матеріалу, широкий славістичний підхід. Славістичні дослідження продовжували публікувати Генрік Улашин, Лешек Осовський, Тадеуш Мілевський (роботи по загальному мовознавству), Ян Сафаревич(латиніст та індоєвропеїст).Мечіслав Карась – «Малий атлас польських наріч», редактор славістичного журнала в Польщі «Ономастика», зробив значний вклад у вивчення слов*янської топоніміки.Бурхливий розвиток славістики пов*язаний з приходом наукової молоді. Діалектика розвитку сучасної славістики така, що славісти широкого профілю виростають як з числа спеціалістів з рідної мови, так із числа спеціалістів з різних слов*янських мов. У Польщі успішно працюють спеціалісти по зх. і пдслов*янських мовах, а також зі старослов*янської, наприклад,Єжи Русек, Барбара Цеглева, Мечислав Басай; схслов.мови – Ян Янув, Лешек Шнайдер, Іріда Грек, Станіслав Кароляк; історія слов*янства – Г.Лябуда, В.Коваленко.

44. Славістика у Хорватії: історія, сучасність.

Південнослов. народи, які стояли біля витоків слов. писемності й філології, у 19ст. опинилися в найскладнішій суспільно – політичній ситуації, не маючи власних держ утворень і зазнаючи найбільшого нац – культ гніту. Особливо важко було розвивати мову, культуру, літературу болгарам, македонцям, сербам, боснійцям і герцоговинцям, які були під гнітом Османської імперії. Якісно інша суспільно – політична ситуація була в Хорватії та Словенії. До поч 20 ст вони входили до Австро – Угорсткої імперії, але розвиваалисяч в демократиних умовах.

60. Розгром славістики у Радянському Союзі: «справа славістів».

"Справа славістів" (Справа "Російської національної партії") - кримінальна справа за звинуваченням у контрреволюційній діяльності проти великого числа представників інтелігенції (в основному з Москви і Ленінграда) в 1933 - 1934 роках.Як і в більш ранньому Академічному справі, цілями, мабуть, були централізація науки, боротьба з науковими товариствами і припинення старої академічної традиції. Велике число лінгвістів серед затриманих пояснюється започаткованим вторгненням держави в науку про мову, зокрема, насильницьким впровадженням "Нового вчення".Арешти почалися ще в 1933, але справа фабрикувалася поступово, "Російська національна партія" починає фігурувати в ньому тільки в лютому 1934. Ключова роль у "розслідуванні" належала Г. С. Люшкову.Під слідством перебували в основному філологи і мистецтвознавці з Інституту слов'янознавства, Російського музею і Ермітажу і вчені-природознавці. Решта фігурантів справи, на думку істориків, були залучені "для масовості". Серед заарештованих були члени-кореспонденти АН СРСР Н. Н. Дурново (до того часу виключений з Білоруської АН), Г. А. Ільїнський, А. М. Селищев, інші видатні вчені ( В. В. Виноградов, Г. А. Разуваєв, Г. А. Бонч-Осмоловський), письменник В. С. Трубецькой, секретар Інституту слов'янознавства В. Н. Корабльов. Крім того, збиралися доноси на В. І. Вернадського, М. С. Грушевського, Н. Д. Зелінського, Н. С. Курнакова, Д. Н. Ушакова, Д. П. Святополк-Мирського, Н. К. Гудзія, М. В. Щепкіну, емігранта В. Н. Іпатьєва. За версією слідства, вчені належали до фашистської партії, дії якої координувалися з-за кордону. Зарубіжними натхненниками називалися Н. С. Трубецкой, Р. О. Якобсон, П. Г. Богатирьов і М. Фасмер. Партія нібито організовувала повстанські осередки, влаштувала диверсію на дослідній станції і готувала вбивство Молотова. "Доказів" було безліч - Дурново спілкувався з членами Празького гуртка і готувався стати сватом братові Н. Трубецького, брат Фасмера працював в Ермітажі і т. д. Деякі із заарештованих (у тому числі Корабльов, Дурново і Р. Фасмер) дали свідчення, інші (наприклад, Селищев) відмовилися. Геолог Лічков, один Вернадського, під тиском повідомив про зв'язки академіка з партією, але потім намагався попередити його про можливий арешт.Слухання справи відбулося навесні 1934, всього було засуджено понад сімдесяти чоловік. Зокрема, Лічков, Разуваєв, Р. Фасмер отримали по десять років таборів, Корабльов - десять років заслання, Дурново і Ільїнський - дев'ять років таборів, Селищев і В. Трубецкой - п'ять, Бонч-Осмоловський - три. Долі учасників справи склалися по-різному. Лічков після численних клопотань Вернадського був звільнений достроково. Дурново, Трубецького та Іллінського розстріляли на черговому витку репресій. Виноградів отримав Сталінську премію. Люшков втік до Японії. Інститут слов'янознавства знову відкрився вже після війни.Тим не менш, славістика в Росії не була знищена. В кінці 1930-х років стався її новий підйом в Москві і Ленінграді. Доноси, зібрані на знаменитих учених в рамках справи, в основному залишилися незатребуваними. Влада почала шукати нові шляхи взаємодії з інтелектуальною елітою.Реабілітовані засуджені за "Делу славістів" були з 1956 по 1990 роки.