С. В. Ківалов ПОДАТКОВЕ РЕЗИДЕНСТВО ФІЗИЧНИХ ОСІБ

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

УДК 342.4-027.2:001

СінькевичО.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

АКСІОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Анотація. Стаття присвячена теоретичному дослідженнюфункційконституційногоправа,аналізуєтьсяйого аксіологічна функція, звертається увага автора на необхідності нового погляду на суспільне призначення конституційного права.

Ключові слова: функція, конституційне право, аксіологія, цінності.

Постановка проблеми. Останнім часом аксіологія перестала розглядатися як виключно філософське вчення про природуцінностейтаїхрольужиттісуспільства.Насьогоднішній день актуальність і значимість досліджень з використанням аксіологічногопідходуневикликаєсумнівів.Питаннямиаксіологіїактивнозаймаютьсянетількифілософи,алейекономісти, соціологи, політологи і юристи. Духовно-моральне зубожіння суспільства,розвитокправовогонігілізму,кардинальнаперебудовасистемицінностей,зниженнярівнякультуривсуспільстві породжують нагальну необхідність в зверненні вчених до ціннісноїскладовоїпредметудослідження.

При розгляді різних напрямків правової проблематики все частіше автори використовують оціночний підхід, що видається виправданим як на теоретичному рівні, так і в практичному житті. На думку С. С. Алексеева, ціннісний підхід став новим поворотомвоглядіправовихявищ[1,с.40].

Стандослідження.Насьогоднішнійденьдопитанняпроцінніснийаспектправазвертаютьсяйфахівцівгалузіконституційногоправа,прицьому,якправило,врамкахдослідженняінших правовихпроблем[2;3;4].Аналізюридичноїлітературидозволив дійти висновку, що функції конституційного права на даному етапі залишаються недостатньо дослідженими. Немає також ієдиноїзагальноприйнятоїкласифікаціїфункційконституційногоправа.Увагуцимпитаннямприділеновпрацяхтакихвчених, як: В. Ф. Погорілко, В. Ф. Мелащенко, О. В. Батанов, В. Л. Федоренко,О.В.Скрипнюк,О.Ф.Фрицький,О.В.Совгиря.

Метадослідженняполягаєвтому,щобз’ясувати,якцінностіінтегруютьсявціліснеконституційнезнання,якцевпливає наструктуруконституційногоправаіякезначенняцихцінностейвреалізаціїконституційнимправомсвоїхфункцій.

Виклад основного матеріалу. Крім вищезазначеної мети,

існує необхідність нового погляду на суспільне призначення конституційного права в умовах побудови нової демократичної, соціальної, правової держави. Сьогодні українське суспільство переживає складний суперечливий етап соціально-іс- торичноїтрансформації,якаохоплюєякекономічну,соціальну, політичну, так і духовну сферу, що знаходить відображення і в ідеологічних процесах. Це – шлях ціннісних змін: переходу від авторитарної системи до демократичної, будівництва громадянського суспільства, посилення впливу європейських цінностей.

На нашу думку, без аналізу функцій конституційного права неможливо визначитись в причинах тих труднощів, з якими стикається право в процесі його впливу. Крім того, не може бути вирішена проблема розкриття сутності конституційно-

го права як особливого, складного соціального феномена, що цінне саме завдяки тому, що воно функціонує. Отже, сутність конституційного права не може бути зрозуміла поза функцією права.

Розглянемо поняття функцій. Вперше даний термін був введений в науковий обіг відомим німецьким філософом Г. В. Лейбницем в якості логіко-математичної категорії. У нас слово«функція»з’явилосьвсерединіХVIIIсторіччявідфранц. «fоnction»,щоозначає«виконання»,«здійснення»,«вчинення». У цілому функцію можна визначити, як «явище, що залежить відіншогоізмінюєтьсяумірузміниіншогоявища»[5,с.856].

Вокремих науках функція розуміється як роль, зобов’язання, коло діяльності. В юридичній науці термін «функція» вживається для характеристики соціальної ролі держави і права.

Вюридичне поняття функцій права вкладається подвійний, але внутрішньо пов’язаний зміст: роль, яку відіграє право чи визначенийправовийінститутіконкретнінапрямкиправового впливунасуспільнівідносини.Такимчином,термін«функція» багатозначний, він вживається для опису динамічних структур і,впершучергу,дляхарактеристикиїхдії,впливу,діяльності.

Врамкахнашоїпроблематикифункціяявляєсобоюпевний каналвпливузбокуправовоїсистеми(іконституційногоправа як її частини) на суспільні відносини. Зміни конституційного права, його елементів тягне за собою зміни в такому впливі, тобто,трансформаціюзмістуокремоїфункції.

Функціями конституційного права є основні напрямки, через які реалізуються цілі, завдання і призначення конституційного права. Останнім часом коло функцій конституційного праварозширюється,однаквційстаттімипроаналізуємоаксіологічнуфункцію,актуальністьякоїзростає.Термін«аxsios»в перекладі з грецької мови означає «цінний». І тому аксіологічна функція конституційного права полягає в оцінці (відображенні)подій,явищоточуючогосвіту,соціальних,ідеологічних таінших,яківизначаютьвибірлюдей(наприклад,приволевиявленні на виборах чи референдумі), їх вчинки, ідеали, норми поведінки.

Завдяки аксіологічній функції конституційне право ніби фільтрує все, що відбувається, відкидає застаріле і використовуєнове,цінне,корисне.Аксіологічнафункціяконституційного права відображає якісний стан конституційного права, адже пов’язується з оцінним дослідженням правомірного і неправомірного, законного і незаконного. Саме через аксіологічну функціюмиможеморозкритисправжнійсенсконституційного праваівсіхявищ,щознимпов’язані,їхцінністьізначимістьв житті людей. Погоджуємося з думкою С. Дроботова, який вважає, що завдяки аксіологічній функції права досягаються два важливідлясуспільногорозвиткузавдання:а)акумуляціяфундаментальних суспільних цінностей, які, набуваючи правової форми, стають правовими цінностями та правовими принципами;б)впливнааксіологічнийрівеньправовоїсвідомості[6].

Будь-яка галузь права в специфічній для неї формі закріплює в своїх джерелах ті чи інші соціальні цінності. Не є виключенням і конституційне право, воно встановлює найбільш

61

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

значущіприписиіорієнтири,щонабуваютьхарактеруокремих соціальних імперативів. Основоположна роль в такій фіксації належить Конституції України 1996 року, в якій вони відобра- женічерезідеї-принципи,щосприймаютьсяіндивідом,стаючи частиною їхньої конституційної правосвідомості. В Основному Законі закладені такі основоположні цінності, як права і свободи людини, основи конституційного ладу, народовладдя, верховенствоправа,розподілвлади,обороноздатністьібезпека української держави тощо. Звертаючись до тексту Конституції України, можна констатувати, що перераховані категорії утворюють основу аксіологічного потенціалу норм конституційногоправа.

Зазначимо, що в перехідні періоди історії аксіологічна функція конституційного права набуває особливого значення. В ці дні минає рік, відколи на Україні відбулася Революція гідності. Вона не лише сколихнула країну хвилею нечуваного патріотизму,айпоказалаважливістьйіншихцінностей,насампереднаціональноїідеї.ВУказіПрезидентаУкраїни№69/2015 від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революціїгідностітаувічненняпам’ятіГероївНебесноїСотні» наголошується на таких цінностях та ідеалах, як демократія, праваісвободилюдини,європейськемайбутнє.

Пригадаємо зміну цінностей й під час і після Помаранчевої революції, яка мала універсальне значення для всіх українських громадян, незалежно від статі, політичних поглядів. Запровадження Дня Свободи 22 листопада стало реакцією на авторитаризм влади, наступ на права громадян, цензурування засобів масової інформації – цінностей вільного життя. 22 листопада 2004 року – дата початку Помаранчевої революції в Україні, кампанії загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших акцій громадянської непокори, організованої та проведеної прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах улистопаді-грудні2004року.

Засоби реалізації аксіологічної функції вельми різноманітні. Вона може втілюватися в життя правотворчим способом, шляхом прийняття норм-принципів, установок, нових норма- тивно-правовихактів;задопомогоюправовоїохорони(шляхом застосування заходів конституційно-правової відповідальності повідношеннюдоосіб,щопосягаютьнаконституційніцінності,атакожчерездіяльністьКонституційногоСудуУкраїни).

Крім суто юридичних аспектів реалізації аксіологічної функції конституційного права, зазначеному напрямку притаманний і соціально-психологічний спосіб реалізації. Мова йде про вплив конституційних норм, насамперед норм Основного Закону, на поведінку людей, який пов’язаний з формуванням його світогляду, переконань, життєвих орієнтирів. В цьому аспектіактуальноювидаєтьсядумкаВ.О.Лучинапроте,щоцін- нісно-позитивне відношення до конституції – один з основних мотивів дотримання її норм [7, с. 44]. Отже, вкрай важливим є зворотній зв’язок між цінністю і поведінкою людини при аксіологічному впливі конституційних норм. Таким чином, аксіо-

логічна функція конституційного права здійснюється шляхом комплексноговпливуїїнормативно-правовихісоціальних(со- ціально-культурних,соціально-психологічних)начал.

Висновки. На наш погляд, важко переоцінити важливість аксіологічного підходу саме в конституційному праві, адже конституційні цінності є фундаментом правової основи всієї української державності, на їх базі має розбудовуватись система правових цінностей нашої держави і суспільства. В наш часдослідженняпитаньціннісногопідходувконституційному правідадутьпоштовхдорозробкиконцептуальнихрекомендаційдлявиборушляхіврозвиткусуспільства,державиіправової системи в цілому, а також дозволять проводити комплекс конституційнихреформ,усвідомитицейпроцесвповномуобсязі. Уявляєтьсянеобхіднимрозробитисистемуконституційнихцін- ностей,якінаданийнелегкийдляУкраїниетапсоціально-еко- номічного розвитку суспільства і держави стануть керівними ідеямипривиробленнівнутрішньоїізовнішньоїполітикикраїни,атакожправовогорегулюванняправозастосування.

Література:

1.Алексеев С. С. Общая теория права: в 2т / С. С. Алексеев. – М., 1981. – Т.1. – С. 361.

2.Задорожня Г. Аксіологічний вимір Конституції України: проблеми теоріїіпрактики/Г.Задорожня//Юридичнийжурнал.–2012.–№7.

3.Савчин М. Конституційні цінності і право народу на спротив / М. Савчин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. gromada.lviv.ua/analytic/861.

4.Салей М. Система конституційних цінностей в Україні / М. Салей // Юридичний вісник. – 2013. – № 2. – С. 105-109.

5.Ожегов С. И. Словарь русского языка / С. И. Ожегов. – М. : Рус.яз. – 1990. – С. 923.

6.Дроботов С. Аксіологічна і когнітивна функція права у процесі становлення правової держави / С. Дроботов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravnuk.info/urukrain/1227-aksiologichna- i-kognitivna-funkci-prava-u-procesi-stanovlennya-pravovo-derzhavi. html.

7.Лучин В. О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации / В.О. Лучин. – М .: Юнити-Дана. – 2002. – С. 687.

Синькевич Е.В. Аксиологическаяфункция конституционного права

Аннотация. Статья посвящена теоретическому исследованию функций конституционного права, анализируется его аксиологическая функция, обращается внимание автора на необходимости нового взгляда на общественное назначение конституционного права.

Ключевые слова: функция, конституционное право, аксиология, ценности.

Sinkevych O.Axiological function of constitutional law Summary. The article is devoted to the theoretical study of the function of constitutional law. it analyzes the axiological function, draws attention to the need for a new view of the

social purpose of constitutional law.

Key words: function, constitutional law, axiology, values.

62

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

УДК 340.132.1:351.741

ТригубенкоГ.В.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного та міжнародного права Національної академії внутрішніх справ

ПРАВОВИХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ МІЛІЦІЇ ЯК ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ

Анотація. Стаття присвячена аналізу правового вихованняякзасобуподоланняправовогонігілізмувУкраїніта ролі міліції в правовиховній діяльності. Характеризуються основні напрями правовиховної роботи міліції та їх вплив на зниження рівня правового нігілізму. Сформульовано головні проблеми, що перешкоджають здійсненню правового виховання, та пропозиції щодо їх вирішення.

Ключові слова: правовий нігілізм, правове виховання, міліція, правова культура, правова свідомість, подолання правового нігілізму.

Постановка проблеми. Сутність правового нігілізму зводитьсядознеціненняправадляпевнихсуб’єктів.Повнавтрата правом своєї цінності в очах особистості призводить до його абсолютного та повного заперечення нею. Проте в реальному життічастішезавсеможнавсежтакиспостерігатинеповнуневірувпотенційніможливостіправа,арізніступеніскептичного до нього відношення. Усе починається із сумнівів, коли ті чи іншіобставини,щостосуютьсясфериправовогорегулювання, не виправдовують сподівання суб’єкта та вносять певний розлад у його уявлення про можливості права. Подальші сумніви стосовноможливостейправатапідтвердженняїхнапрактиців повсякденномужиттіміститьнебезпекуповноїзневіритарозчаруваннявправі.Цьогонеможнадопускати.Томутакважливо залучати особу до знань про державу та право, законність, права та свободи людини, здійснювати правозастосування відповіднодозакону.Правовевихованняпідвищуєрівеньправосвідомості та правової культури громадян, що у свою чергу сприяєзниженнюрівняправовогонігілізмувдержаві.

Дослідження проблематики правового виховання знайшло своє відображення в працях як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців, а саме: С. Болоніна, С. Бєзносова, Л. Баліна, В.Гоймана,О.Граніна,В.Копєйчикова,В.Котюка,Є.Лукашевої, М. Матузова, В. Оксамитного, В. Сальнікова, О. Скакун, В. Туманова та інших. Проте останнім часом науковці все рідше досліджують правовиховну проблематику, що негативно позначається на практиці суб’єктів правового виховання, а це неприпустимовумовахтотальногоправовогонігілізму.

Метою статті єдослідженняправовоговихованняякзасобу подолання правового нігілізму та ролі міліції в правовиховнійдіяльності.

Виклад основного матеріалу. Під правовим вихованням розуміютьцілеспрямованудіяльністьдержави,громадськихорганізацій,окремихгромадян,пов’язанузпередачеююридичного досвіду, систематичним впливом на свідомість і поведінку людинизметоюформуванняпевнихпозитивнихуявлень,поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, які забезпечують дотримання, виконаннятавикористанняюридичнихнорм[1,с.623].

Ефективна організація правового виховання сприяє підвищенню правової свідомості та правової культури особи. Звичайно, багато правових цінностей засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики через інші, непра-

вовіформитаканалиформуваннясуспільноїсвідомості.Проте саме правове виховання є тим засобом, який здатний донести до розуму та почуттів кожної людини правові цінності, перетворити їх в особисті переконання та внутрішній орієнтир поведінки.

Правове виховання можна розглядати у двох аспектах: як виховання законослухняної частини населення та виховання осіб із протиправною орієнтацією. Мета правового виховання законослухняногонаселенняполягаєвтому,щобїхслідування приписамзаконумалонеінтуїтивнийхарактер,абулоусвідомленимінезалежаловідсоціальногоконтролю.Длятих,укого деформованаправосвідомість,повиннібутипередбаченіспеціальні виховні заходи. Цей напрям правового виховання можна назватипревентивним.

Таким чином, проблема правового виховання має два основних аспекти. Насамперед це завдання підвищення загальної правової культури населення, його активності в боротьбі з антисуспільними проявами. Другий аспект – діяльність, спеціально спрямована на нейтралізацію дефектів свідомості, які можутьвикликатипротиправнуповедінку.

Ізврахуваннямсвогоособливогопризначеннярізноманітну участь у виховній роботі, що проводиться в державі, приймає міліція, адже повсякденна професійна діяльність її співробіт- ників–основнийспосібїхучастіуформуваннівгромадянпо- вагидозакону.Водночасіснуєціланизкаспеціальнихформта методів, які спрямовані на посилення виховної спрямованості застосуванняправаміліцією.

Великіправовиховніможливостіпідрозділівміліціїобумовленітим,щовїхдіяльностідоволізначнийобсягроботи,пов’я- заноїзобслуговуваннямнаселення.Увсіхпитаннях,щовходять доїхкомпетенції,правоохоронцізнайомлятьгромадянізнормамиправа,щорегулюютьтучиіншусферусуспільнихвідносин.

Правове виховання населення, яке здійснюється підрозділами міліції, спрямоване на те, щоб зробити знання законів та інших норм права надбанням народу, адже таке знання забезпечує чітке уявлення кожного про свої права та обов’язки, що у свою чергу є важливою умовою зміцнення законності. Працівники міліції повинні роз’яснювати не тільки роль права в охороніінтересівособистостітадержави,уборотьбізізлочинністютаіншимиправопорушеннями,алеійоготворчурольяк важливого фактора активного, цілеспрямованого впливу держави на економічний розвиток, як одного з дійових, ефективнихзасобівпроведеннявжиттянаміченихдержавоюреформ.

Правовиховна робота міліції може розглядатися в різних площинах: стосовно діяльності її служб та категорій працівників; у зв’язку з виховним впливом на різноманітні верстви тагрупинаселення;ізврахуваннямзмістовноїсторонизаходів та використання конкретних форм правового виховання тощо. У самому загальному вигляді можна виділити такі основні напрямиїїроботизправовоговихованнянаселення:

– правовиховні заходи загального характеру, які за змістом таформамиздійсненнязагаломмалочимвідрізняютьсявідза-

63

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

ходів,якіпроводятьсяіншимиорганамитаорганізаціямисеред широкихшарівнаселення;

–ідейно-виховний вплив на певну частину громадян, насампереднаосіб,якісхильнідопорушенняправовихнорм;

–заходи виховного характеру, які здійснюються безпосе- редньовпроцесізастосуванняправовихнорм[1,с.214–215].

Правовиховнізаходизагальногохарактерувключаютьлекціїтабесідинаправовітеми,використанняможливостейзасобівмасовоїінформаціїтаІнтернетудляроз’ясненнянаселенню законодавства,правовоїполітикидержави.Співробітникамміліціївідводитьсязначнарольуправовійпропагандітаправовій агітаціїнаселення.

Як і інші юристи, працівники міліції за запрошенням організацій чи за своєю ініціативою повинні роз’яснювати населеннюпринципиправа,положенняконституції,іншихзаконів, державних рішень, відвідувати з виступами навчальні заклади та трудові колективи. Оперативне оповіщення населення про скоєний злочин та розшук злочинця за допомогою засобів масовоїінформації,Інтернетудаєзначнийвиховнийрезультат.

Позитивним досвідом є останні тенденції створення підрозділами міліції різних рівнів (від Міністерства внутрішніх справ України до районних управлінь у містах) сторінок у мережі Інтернет, де вони звітують перед населенням про свою діяльність, знайомлять із нормами законодавства, звертають увагу населення на можливість оскарження дій або бездіяльності правоохоронців тощо. Безпосереднє звернення міліції до народу наближує населення до правової діяльності державних органів, залучає його до активної роботи із боротьби з порушеннями норм права та моралі, виховує його в дусі непримиримості до антисуспільних явищ. За допомогою Інтернету та засобівмасовоїінформаціїостаннімчасомоперативнорозкривається багато злочинів та правопорушень, що свідчить про готовність громадян співпрацювати, а отже, використання цих ресурсів у цілях правового виховання виявилося надзвичайно дієвимзасобомзалученнягромадяндосвідомоїборотьбизантисуспільнимиявищами.Томунеобхіднозаохочуватитакуправовуактивністьгромадян,аджесамеправоваактивністьсприяє підвищенню правової та загальної культури народу, кожного громадянина.

Наступним напрямом діяльності міліції з правового вихованнянаселенняєздійсненнясистемиідеологічнихзаходів,які спеціально орієнтовані на підвищення рівня правосвідомості осіб, спосіб життя яких свідчить про їх схильність до скоєння злочинів. Особливе значення надається виховній роботі з неповнолітніми, які перебувають на обліку кримінальної міліції

всправах дітей, та особам, які вчиняють правопорушення у сферіпобуту,зловживаютьспиртниминапоями,вживаютьнаркотичнізасоби.

Особливістюцьогонапрямуправовиховноїроботиєорієнтованість на конкретну особистість, тому необхідно враховувати її особливості: соціальну, вікову характеристики, рівень культурного розвитку, правосвідомості, психічний склад, взаємозв’язок із певним мікросередовищем тощо. Однією з основних форм правовиховної роботи з вказаними категоріями осіб є індивідуально-профілактичні бесіди, під час планування та проведення яких вивчається рівень їх правової свідомості. Дільничні інспектори міліції, співробітники кримінальної міліції в справах дітей, карного розшуку та інші виступають тут у ролі своєрідних педагогів, вихователів. Проте, оцінюючи ефективність правовиховної роботи міліції з особами, які знаходяться у сфері профілактичного впливу, необхідно враховувати, що бесіди та інші цілеспрямовані форми ідеологічного впливу на свідомість тих чи інших осіб є лише однією з ланок

комплексупрофілактичнихзаходів,якіздійснюютьсяміліцією. Проведення бесід із громадянами, інформування їх про діяльність міліції, ознайомлення населення з нормами законодавства та інші заходи, спрямовані на формування правосвідомості широких мас населення, займають важливе місце в згаданихнапрямахправовиховноїдіяльностіміліції.Їхособливості полягають у тому, що вони не пов’язані безпосередньо з правовим примусом, застосуванням правових норм. Водночас значна частина робочого часу працівників міліції присвячена правозастосовній роботі. Така діяльність міліції виражається

уврегульованій законом процедурі, яка насичується, доповнюється заходами виховного впливу, які спеціально орієнтовані на виховання осіб, які скоїли правопорушення. Ця сторона діяльності міліції розглядається як третій провідний напрям у правовомувихованні.

Виховання культури в громадян здійснюється насамперед

упроцесі діяльності міліції щодо застосування норм права. Обґрунтоване та справедливе вирішення конкретних справ, правильний вибір заходів впливу стосовно правопорушників, своєчасне та чуйне реагування на заяви та скарги громадян сприяють формуванню та розвитку в людей почуття поваги до права, розуміння необхідності подальшого зміцнення законності.

Практикасвідчитьпроте,щоміліціявиховуєгромадян,які скоїли правопорушення, на всіх стадіях процесу застосування правових норм. Наприклад, юридичне значення стадії дослідження фактичних обставин справи полягає у встановленні об’єктивної істини в конкретній справі. Проте поряд із правовими діями працівники міліції широко використовують і такі виховні форми, як індивідуальна бесіда, роз’яснення прав та обов’язків правопорушників, інформація населення про скоєнийзлочин,розшукзлочинцівтощо.

Упроцесі застосування норм права працівники міліції застосовують й інші форми правового виховання. Наприклад, на стадії вибору та аналізу норм права вони роз’яснюють зміст законів громадянам та представникам організацій, які беруть участьусправі.

Відомо, що в процесі притягнення до відповідальності порушник вступає в контакт не з однією посадовою особою. Проте найбільш значимий момент для правопорушника – це кінцеваоцінкайогоантисуспільнихдій,визначенняйомуміри покарання. Саме на цьому етапі процесу застосування норм права у винного в правопорушенні громадянина виникають питання, він гостро відчуває процедуру правового впливу та сподівається отримати найбільш кваліфіковане та переконливе роз’ясненнящодохвилюючихйогопитань.

Однимізфакторівзабезпеченнярезультативностівиховного впливу міліції в процесі застосування норм права є здійснення принципу невідворотності покарання за вчинене правопорушення. Забезпечення послідовності проведення в життя цього принципу породжує в громадян впевненість у тому, що їх життя, здоров’я та гідність, їх законні права та інтереси суворотанеухильноохороняютьсядержавою.Унихскладається впевненість, що суспільство реагує на будь-яку антисуспільну поведінку,щокожногоправопорушникачекаєсправедливавідповідальність, а отже, рівень правового нігілізму в суспільстві знижується.

З іншого боку, успіх виховання самих правопорушників у процесі застосування норм права залежить передусім від виявлення всіх тих, хто потребує виховного впливу, забезпечення відповідного контакту з ними. Недостатньо активна робота міліції з викриття правопорушників сприяє скоєнню особами нових порушень правопорядку, серйозної деформації в них

64

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

правосвідомості,щовподальшомутількипоглиблюєправовий нігілізмусуспільстві.

Викладенедозволяєговоритипроте,щодержававідводить величезну роль міліції в здійснені правового виховання населення. І саме від добросовісного виконання підрозділами міліції свого обов’язку з правового виховання населення багато в чому залежить рівень правової культури всього суспільства, а отже,ірівеньправовогонігілізмувдержаві.

Протенасьогоднінеєтаємницею,щоправовиховнадіяльність потребує вдосконалення, адже робота, яка проводиться в цьомунапрямі,невідповідаєбажаномуідеалу.Цепояснюється насамперед тим, що в організації правовиховної діяльності мі- ліції,залученнідоідейно-виховнихзаходівїїпрацівниківєсвої проблеми,яківимагаютьґрунтовногоосмислення.

Виконання міліцією завдання з підвищення рівня правової свідомості та правової культури населення вимагає високого рівняправовоїсвідомостітаправовоїкультуринасампередвід її співробітників. Працівники міліції можуть успішно вирішувати правовиховні завдання тільки в тому випадку, якщо самі володіютьвисокимрівнемправовоїкультури.Аценасьогодні не завжди так. Крім того, більшість правоохоронців сьогодні покладаються на каральні заходи впливу на злочинність. Нерозуміння значення правовиховного впливу в справі забезпечення громадського порядку, боротьби з правопорушеннями призводить до формалізму в його здійсненні. Крім того, працівники міліції не завжди на потрібному рівні володіють методами правового виховання або така робота проводиться епізодично. З іншого боку, формуючий вплив на правосвідомість людей правове виховання здійснює лише тоді, коли здійснюється регулярно та системно. Такий стан речей є в певній мірі результатомвідсутностіпостійногоконтролюзбокукерівників завиконаннямобов’язківправовоговихованнянаселення,правової відповідальності за їх невиконання. Практика свідчить і про надмірну завантаженість працівників міліції. Не останню роль у проблемі правового виховання відіграє підбір, розстановка та виховання кадрів. Практика свідчить, що далеко не кожний співробітник, який отримав спеціальну освіту і навіть має досвід роботи в міліції, у змозі працювати у сфері правовиховноїроботи.

Таким чином, основним завданням підрозділів міліції у сфері правового виховання на сучасному етапі є реанімація майже забутих, вироблених практикою традиційних форм масовоїправовоїроботитавикористаннянових,щовідповідають умовамсьогодення.

Головною умовою підвищення ефективності правовиховного процесу є також кадри підрозділів міліції, рівень їх правової культури та вміння поєднувати правоохоронну роботу з виховною. Подальша активізація участі всіх співробітників міліції у вихованні населення може бути забезпечена шляхом підвищеннярівняправосвідомостітазагальноїкультурисамих

співробітників міліції; методичного забезпечення співробітниківміліціїрезультативнимиспособамитаприйомамивиховноговпливунасвідомістьнаселення.

Якщо в процесі своєї діяльності міліція здійснює вплив на свідомість людей правовими та ідеологічними засобами, то процес навчання, підготовки та перепідготовки працівників міліціїповиненцепередбачати.Необхідноактивнонавчатикадриміліціїметодиціформуванняправосвідомостіосіб,вмінню виховувати громадян, організовувати в тому чи іншому обсязі правовиховнуроботу.

Висновки. Таким чином, ефективно організована підрозділамиміліціїправовиховнадіяльністьзабезпечуєформування в громадян глибокого розуміння правових явищ, внутрішньої впевненостівнеобхідностінеухильноговиконаннянормправа, нетерпимості до будь-яких правопорушень, сприяє підвищеннюправовоїсвідомостітаправовоїкультуригромадян,аотже, зниженнюрівняправовогонігілізмувдержаві.

Література:

1.Теориягосударстваиправа:[курслекций]/под.ред.Н.И.Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд. – М. : Юристъ, 2000. – 776 с.

2.Организация и эффективность правового воспитания / под. ред. Д.А. Керимова. – М. : Мысль, 1983. – 285 с.

Тригубенко Г. В. Правовоспитательноя деятельность милиции как средство преодоления правового нигилизма

Аннотация. Статья посвящена анализу правового воспитания как средства преодоления правового нигилизма в Украине и роли милиции в правовоспитательной деятельности. Характеризуются основные направления правовоспитательной работы милиции и их влияние на снижение уровня правового нигилизма. Сформулированы главные проблемы, препятствующие осуществлению правового воспитания, и предложения по их решению.

Ключевые слова: правовой нигилизм, правовое воспитание, милиция, правовая культура, правовое сознание, преодоление правового нигилизма.

Tryhubenko H. Legal education activity of militia as a means of overcoming legal nihilism

Summary. The article deals with the analysis of the legal educationasameanstoovercomethelegalnihilisminUkraine and the role of militia in legal education activities. The author characterizes the main directions of legal education activity of militia and their impact on reduction of legal nihilism. In the articlethemainproblemsaffectingtheimplementationoflegal education and proposals for their solution are provided.

Key words: legal nihilism, legal education, militia, legal culture, legal consciousness, ways to overcome legal nihilism.

65

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

УДК 354:378

ХраброваЮ.В.,

радник голови Долинської районної ради Івано-Франківської області

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Анотація. У статті проаналізовано зарубіжний досвід кадрового забезпечення органів місцевого самоврядування та обґрунтовано необхідність реформування інституту служби в органах місцевого самоврядування. Пропонуються шляхи адаптації зарубіжного досвіду до національної системи формування кадрового складу органів місцевого самоврядування.

Ключові слова: кадрова політика, кадровий потенціал, зарубіжний досвід, органи місцевого самоврядування, служба в органах місцевого самоврядування, посадові особи місцевого самоврядування.

Постановка проблеми. Ефективність та результативність місцевого самоврядування України залежить від багатьох факторів, але насамперед від кадрового складу системи органів місцевого самоврядування. Від раціонального заміщення державних посад залежить і якість діяльності органу державної владитавсієїсистемимісцевогосамоврядуваннявзагалі.

Існуюча в Україні система місцевого самоврядування сьогодні не відповідає очікуванням та потребам суспільства. Функціонування місцевого самоврядування у більшості територіальнихгромаднезабезпечуєствореннятапідтримкисприятливого життєвого середовища, необхідного для всебічного розвитку людини, її самореалізації, захисту її прав, надання мешканцям територіальних громад якісних та доступних публічнихпослугнаосновісталогорозвиткудієздатноїгромади. Слід відзначити, що незалежно від різних підходів щодо питання кадрового забезпечення державного управління місцевого самоврядування стабільність та ефективність державного апаратуможе бутидосягнута шляхомзбереженнятавдосконалення професійних кадрів, що мають великий досвід роботи в органахмісцевогосамоврядування.

Аналіз останніх досліджень і публікаційпоказав, що про-

блеми кадрового забезпечення органів місцевого самоврядування аналізуються в роботах відомих українських і зарубіжних вчених та практиків Г. Атаманчука, І. Василенко, Н. Гончарук, Т.Кагановської,В.Патрушева,О.Турчинова,Г.Щокінатаінших.

Аналізуючи літературу, можна зробити висновок, що бракує праць узагальнюючого характеру щодо кадрового забезпечення служби в органах місцевого самоврядування, які б давали цілісне уявлення про її кадровий потенціал, шляхи його вдосконаленняірозвитку.

Метастаттіполягаєувивченнізарубіжногодосвідукадрового забезпечення органів місцевого самоврядування, визначеннянаційосновіпріоритетнихнапрямківрозвиткуслужбив органахмісцевогосамоврядуваннявУкраїні.

Виклад основного матеріалу. Кадрове забезпечення є од-

нією з основних складових служби в органах місцевого самоврядування, необхідною умовою її організації, функціонування та розвитку. Ці процеси розвиваються в межах здійснення кадрової політики в органах місцевого самоврядування та з урахуванням правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування.

Правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування (сільського, селищного, міського голови, голів районних, районних у містах та обласних рад, інших виборних посад, та осіб, які призначаються) визначається Конституцією України (ст. 141), Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 12, 42, 47, 50, 51, 54, 55, 56) [1], «Про службу в органах місцевого самоврядування» (ст. 5, 7, 10, 12, 15, 18, 20) [2] та іншими Законами України. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України«Прослужбуворганахмісцевогосамоврядування».

Права, обов’язки посадових осіб місцевого самоврядуваннявизначеніст.8,9ЗаконуУкраїни«Прослужбуворганахмісцевого самоврядування». Посадова особа місцевого самоврядуваннямаєправо:наповагуособистоїгідностійчесті;оплату праці;просуванняпослужбі;забезпеченняумовпраці;соціальний і правовий захист; отримання для виконання своїх службових обов’язків необхідної інформації; отримання інформації й ознайомлення з документами, що стосуються проходження нею служби; проведення службового розслідування й захист своїхзаконнихправтаінтересів.Основніобов’язкипосадових осіб місцевого самоврядування полягають: у дотриманні Конституції, законів України, інших нормативно-правових актів; додержанні прав та свобод людини і громадянина; збереженні державної таємниці та службової інформації; постійному вдосконаленні організації своєї роботи, підвищенні професійної кваліфікації;сумлінному,ініціативномутатворчомувідношенню до роботи; шанобливому ставленні до громадян та їх звернень;недопущеннідійчибездіяльності,якіможутьзашкодити інтересаммісцевогосамоврядуваннятадержави.

Становлення служби в органах місцевого самоврядування та її кадрового потенціалу визначено Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [2]. За понад 13 років після його прийняття розбудова служби в органах місцевогосамоврядуваннянабуласистемногохарактеру.

Кадрова ситуація в органах місцевого самоврядування ще не відповідає потребам держави, суспільства, громадян. Не вистачає компетентних, ініціативних, відповідальних кадрів. Низький професіоналізм, невідповідність фахової підготовки профілю діяльності, байдужість і бюрократизм в роботі призводятьдонеефективного,нерезультативногоуправлінняякна регіональному,такінамісцевомурівнях.

Саме тому сьогодні стан кадрового потенціалу, кадрової роботи в органах місцевого самоврядування потребує кардинальнихзмін.

Нановомуетапіадміністративноїреформидоцільно,зурахуванням вітчизняного й кращого зарубіжного досвіду, уточнити пріоритетні напрями та нагальні завдання підвищення ефективностійрезультативностіроботищодокадровогозабезпеченняорганівмісцевогосамоврядуваннявУкраїні.

Обов’язковою умовою адміністративної реформи є правильний добір і розстановка кадрів, їх знання про те, що являє собою посада, яку обіймає чи має займати той чи інший

66

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

працівник, які до нього ставляться вимоги (особистісні якості, професійнізнання,вміння,навичкиізвички),якоюміроювони виявляютьсяунього.

Зцієюметоюнеобхідностворюватимодельпосадовоїособи місцевого самоврядування, встановити критерії, яким вона повинна відповідати під час вирішення професійних завдань в умовахроботинаконкретнійпосаді.

Вдосконалення кадрового забезпечення органів місцевого самоврядуваннянеможливебезреформуванняінститутуслужби в органах місцевого самоврядування, його наближення до європейськихстандартівзатакимипріоритетниминапрямами:

–вдосконаленняправовихзасадфункціонуванняслужби;

–реформування системи оплати праці посадових осіб місцевогосамоврядування;

–встановлення порядку надання муніципальних послуг та вдосконалення нормативного регулювання вимог професійної етикипосадовихосібмісцевогосамоврядування;

–вдосконалення та підвищення ефективності управління службоюворганахмісцевогосамоврядування;

–професіоналізація служби в органах місцевого самоврядування.

Отож, звернемося до зарубіжного досвіду кадрового забезпеченнямісцевогосамоврядування.

Восновуреформуваннямісцевихорганіввбільшостікраїн покладенотакіпринципи:

1)демократизаціядержавногоуправління; 2)орієнтаціянапересічногогромадянина,який,будучиклі-

єнтоморганівмісцевогосамоврядування,виступаєспоживачем державнихпослуг;

3)орієнтаціянакінцевийрезультат;

4)рентабельністьуправління;

5)простотауправління.

Урядирізнихкраїнзапроваджуютьновіідеїдержавногоменеджменту, що передбачають широке використання в державній службі методів роботи, які застосовуються у приватному секторі.Середтакихметодівможнавиділитинаступні:методи стратегічногопланування,бригадногохарактеруроботивпроцесі ухвалення рішення, оцінка якості виконання службових обов’язків, зменшення кількості рівнів управління, встановленнявідповідностізаробіткуслужбовціввідкількості,якості, складностіпраці.

Важливо підкреслити, що незалежно від розбіжностей щодо підходів до кадрового забезпечення місцевого самоврядування стійкість, стабільність і ефективність державного апарату досягається шляхом збереження й удосконалювання професійних кадрів, що мають значний досвід роботи в органах влади й управління, їхній склад суттєво не змінюється в результатіпарламентськихвиборівчиіншихзмінуполітичній ситуації. Такий порядок забезпечує високий рівень професіоналізмудержавноїслужби.

Серед розвинених країн не вироблено єдиного стандарту визначення приналежності працівника до посадових осіб місцевого самоврядування. У зв’язку з цим ускладнюється аналіз кількісноготаякісногоскладудержавнихслужбовців.

У США кількість федеральних службовців складає більше трьох мільйонів осіб. Разом зі службовцями штатів вони складають 16% зайнятого населення. Більша їхня частина – понад 90% працює у виконавчих органах влади. У Великій Британії урядові службовці складають близько 6 відсотків усіх зайня- тих,уФранції–15%[3,с.8].

Усвітіпростежуєтьсятенденціящодоскороченняуправлінського персоналу та переведення окремих категорій службовців

здержавного до приватного сектору. Відповідно відбувається

зменшення кількості рівнів керівництва, спрощення управлінських структур, удосконалювання процедур вироблення й прийняття рішень. Дані кроки спрямовані на найбільш раціональне витрачаннягрошейплатниківподатків,цікоштиповиннівитрачатися на дійсно необхідні людям програми і досягати при цьомубажанихцілей.Якістьдіяльностідержавноїслужбизатаких умовоцінюєтьсязакінцевимрезультатом,щопризводитьдопідвищеннярівняорганізаціїдержавногоуправління[4].

Цивільна служба в США підрозділяється на конкурсну і виняткову. Назва «конкурсна» означає, що всі призначення на цю службу здійснюються в результаті добору на конкурсних іспитах. Більше 90% усіх державних службовців проходять через конкурсну систему. Конкурс вважається найбільш демократичною процедурою, що забезпечує дотримання принципу рівногодоступу,атакожнайбільшефективнимспособомдобору,оскількидозволяєвиділитинайбільшздатнихтапридатних додержавноїслужби.

Незважаючи на позитивні риси, висловлюється критика процедуриконкурсногодобору,прицьомузазначаєтьсяякзначна вартість таких процедур, так і фактична перевага осіб, які малиможливістьодержатикращупідготовку.

На нашу думку, суспільству набагато дорожче обійдеться непрофесіоналізм державного службовця, тому варто більш широко впроваджувати процедуруконкурсногодобору на державні посади й в Україні з відповідними удосконаленнями й пристосуваннямдонашихумов.

УкожнійустановідержавноїслужбиСШАіснуєсвійплан просування по службі. У випадку, якщо на визначену посаду недостатньокандидатівзісвоєїустанови,здійснюєтьсявідкритийконкурс.

Кваліфіковані стандарти для просування розробляються окремокожнимвідомством.Уцихстандартахвизначаютьсямінімальнівимогидляуспішноговиконаннявідповідноїроботи.

Нанашудумку,такийдосвіддецентралізованоговизначення стандартних вимог в окремих відомствах доцільно впроваджуватийувітчизняномудержавномуапараті,виходячизйого розгалуженостійвеликоїкількостівиконуванихфункцій.

УФранції поняття «служба в органах місцевого самоврядування» у широкому значенні означає «здійснення агентами професійної діяльності на службі у держави, територіального колективу, публічного закладу і в цілому будь-якої адміністрації». У вузькому значенні поняття «функціонер» виключає категоріївійськових,суддівістосуєтьсялишетихслужбовців,які зайняті на постійній службі в органах державного управління

івключенідоштату.Тимчасовіслужбовцінерозглядаютьсяяк «функціонери».

Досить цікавим з наукової точки зору є порядок проведення конкурсу на заміщення посад державних службовців, який визначаєтьсяякспосіброзподілуобмеженогочисладержавних посадзадопомогоюіспитів,щодозволяютьнезалежномуколегіальному органові (журі) класифікувати конкурсантів за їхнімизаслугамидлянаступногопризначеннянапосаду[5,с.183].

Наусномуіспитіоцінюєтьсязагальнакультуракандидатів, їх спеціальні знання, а також здатність логічно викладати свої думки.Інодікандидатипіддаютьсятестуванню.

Французька система служби є переважно кар’єрною. У ній працівник, призначений на службу, проводить усе своє професійне життя в організації з визначеною ієрархією. Організація забезпечуєвідомийавтоматизмйогопросуванняпослужбових сходах. Представляється, що така система забезпечує соціальну стабільність посадовим особам місцевого самоврядування, їх зацікавленість у перебуванні на службі, однак приводить до небажаннявиявлятиініціативуітворчийпідхідуроботі.

67

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

Англійська система просування по службі відрізняється жорсткістюнавсіхрівнях.Можливостіпереходузодногоміністерства до іншого дуже обмежені. Велике значення традиційно надаєтьсястаршинствучиновниківуміністерськійієрархії.

Система добору, підготовки і просування по службі у Великій Британії організована таким чином, щоб сприяти створенню типу професійного керівника, адміністратора широкого профілю.

Відомий англійський політолог Д. Стюл особливо акцентує увагу на тому, що дженералісти можуть узагальнити досвід роботивсьогодержавногомеханізму,лишеприпинившивиконуватиекспертніфункціїуконкретнихсферахдіяльності[6,с.48].

Однак в останні десятиліття у Великій Британії збільшується кількість прихильників посилення ролі фахівців у державномууправліннізазразкомамериканськоїмоделі.

У Великій Британії набір на кадрову цивільну службу входитьдокомпетенціїКомісіїзісправцивільноїслужби.Уведено письмовий іспит загального типу як головну умову вступу на державну службу. Іспит заснований на програмах провідних університетів–ОксфордуіКембриджу,щонапрактиціприво- дить до того, що саме ці університети здійснюють підготовку великоїчастиникандидатівнакерівніпосади.

ДоситьцікавимвбачаєтьсядосвідорганізаціїслужбивКитаї. У 1993 році в КНР було прийняте Положення про державних службовців, що включає такі глави: загальні положення; права й обов’язки; категорії посад; наймання; оцінка роботи; компенсації; дисципліна; службове просування і зниження в посаді; призначення і звільнення; підготовка; заміни; механізми запобігання недоліків і конфліктів; платня, страховка; відставка і звільнення; вихід на пенсію; скарги й апеляції; управліннятаконтрольнадперсоналом[7,с.130].

Державні службовці, зараховані наслужбу в робочі органи народних урядів провінційного рівня і вище, повинні мати не меншедвохроківдосвідуроботинанижчихпосадах.

Вважаємо за доцільне ввести подібні обмеження й в Україні, щоб вищі посадові особи місцевого самоврядування чітко розумілижиттяіпроблемибільшостісуспільства.

Серед найважливіших обов’язків китайського посадової особи можна відзначити такі: дотримання Конституції і законів;виконанняслужбивідповіднодозаконів,підзаконнихактів таполітикидержави;підтримуваннятіснихзв’язківзнародом, прислухання до думки народу, сприймання контролю з боку громадськості, усіляке служіння інтересам народу; захист безпеки,честітаінтересівдержави;збереженнядержавноїіслужбової таємниці, справедливість, чесність і безкорисливість, самовідданеслужіннясуспільству.

Висновки. Аналізуючи елементи правового регулювання зарубіжних моделей організації кадрового забезпечення, варто враховувати низку положень. По-перше, можливість їх застосування з урахуванням вітчизняної специфіки. По-друге, здійснювати правове, фінансове й організаційне забезпечення впроваджених новацій. По-третє, доцільно апробувати різні моделі організації кадрової служби в якості експерименту, поступово. Нарешті, варто розробити механізм контролю за ходом впровадження і його результатів.

Із французької системи адміністрації доцільно запозичити те, що державу, як в центрі, та і на місцях представляють її посадові особи, які одночасно контролюють діяльність місцевих співтовариств щодо відповідності їх діяльності Конституціїізаконам.

Стратегічними пріоритетами модернізації системи кадрового забезпечення органів місцевого самоврядування з врахуванням зарубіжного досвіду мають стати: широке використання новітніх кадрових технологій, запровадження оцінки якості виконання службових обов’язків, зменшення кількості рівнів управління, встановлення відповідності заробітку службовців відкількості,якості,складностіпрацітощо.

Література:

1.Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 року № 280 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр.

2.Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 07.06.2001 року № 2493-14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2493-14.

3.Василенко И. А. Административно-государственное управление

встранах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия / И. А. Василенко. – М. : Логос, 1998. – 200 с.

4.Кагановська Т. Є. Кадрове забезпечення державного забезпечення

вУкраїні / Т. Є. Кагановська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www-jurfak.univer.kharkov.ua/kafedry/kaf_dergh-prav/ dpdMetodNavch/monografiyaKaganovska_T_Ye.pdf.

5.Франция. Подготовка высших административных кадров // 12-й международный конгресс. – М., 1993. – С. 182-183.

6.StulD.R.Britain//GovernmentandAdministrationinWesternEurope.– Oxford. – 1979. – P. 48-49.

7.Giobin Zhu. Reform or reorganization : constructing and implementing the new Chinese civil service // International Review ofAdministrative Sciences. –1995. –Vol. 61. – № 1.

Храброва Ю. В. Зарубежный опыт кадрового обеспечения органов местного самоуправления

Аннотация. В статье проанализирован зарубежный опыт кадрового обеспечения органов местного самоуправления и обоснована необходимость реформирования института службы в органах местного самоуправления. Предлагаются пути адаптации зарубежного опыта в национальную систему формирования кадрового состава органов местного самоуправления.

Ключевыеслова:кадроваяполитика,кадровыйпотенциал,зарубежныйопыт,органыместногосамоуправления, служба в органах местного самоуправления, должностные лица местного самоуправления.

Khrabrova Y. Foreign experience in staffing of local self-government

Summary. The article analyzes the international experience in staffing of local self-governments and the necessity of reforming the service in local self-government. Ways of adaptation of international experience in the national system of staffing of local self-governments are suggested.

Key words: personnel policy, human resources, foreign experience, local self-governments, service in local selfgovernment, local self-government officials.

68

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

УДК 342.716:343.1

ГрицикВ.В.,

ад’юнкт кафедри конституційного та міжнародного права Національної академії внутрішніх справ

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ОСОБИ НЕ ДАВАТИ ПОКАЗАННЯ АБО ПОЯСНЕННЯ ЩОДО СЕБЕ, ЧЛЕНІВ СІМ’Ї ЧИ БЛИЗЬКИХ РОДИЧІВ

Анотація. Розкрито сутність права особи не давати показання щодо себе чи членів сім’ї. Визначені ознаки конституційної свободи особи від самовикриття. Проаналізовано особливості реалізації особою права не давати показання щодо себе чи близьких родичів.

Ключові слова: свобода особи від самовикриття, презумпція невинуватості, кримінально-процесуальний статус особи, конституційно-правова норма.

Постановка проблеми. Проблема детермінації конституційного права особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів має важливе теоретичне і практичне значення. Сучасна Україна – це демократична держава, яка не лише формально, але і практично забезпечує реалізацію прав і свобод людини і громадянина з метою наділення їх можливостями здійснювати власні інтереси. Принципи демократії обумовлюють певну архітектоніку суспільних відносин, яка відповідним чином отримує своє уособлення у вигляді правового поля. Легітимізація варіативності моделей суспільної поведінки однак не означає існування вседозволеності, а лише здатність учасників правовідносин максимально повно реалізовувати свої права. При чому така варіативність простежується в самій Конституції держави, норми якої є нормами прямої дії, хоча і вимагають відповідної деталізації або детермінації в окремих спеціальних нормативно-правових актах.Разомзтим,конституційніправанелишенаділяютьособу широким спектром можливостей, а й спрямовані на її захист, одним із таких прав і є якраз право особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. Такий захисний механізм притаманний виключно правовим та демократичнимдержавам,атомуйогопрактичнезабезпечення є важливим з точки зору людини і громадянина як найвищої цінностідлябудь-якоїдержави.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема те-

оретичного та методологічного забезпечення практичної реалізації права особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів отримала широкий розвитоквпрацяхтакихвчених,як:Р.В.Бараннік,С.Г.Волкотруб, А.П.Гетьман,Р.О.Куйбіда,В.П.Шибікотаін.Разомзтимна сьогодні майже не існує науково обґрунтованих робіт, в яких би розкривалися саме ознаки конституційного права особи не даватипоказаннящодосебе,членівсім’їчиблизькихродичів.

Мета дослідження полягає у визначенні сутності та ознак конституційногоправаособинедаватипоказанняабопоясненнящодосебе,членівсім’їчиблизькихродичів.

Відповідно до мети завданнями даної роботи є: а) аналіз існуючих праць щодо поняття права особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів; б) формулювання дефініції права особи не давати показання щодосебечисвоїхблизьких;в)детермінаціяознактахарактернихриссвободиособивідсамовикриття;г)пропозиціявисновківтарекомендацій.

Виклад основного матеріалу. Свобода від самовикриття

єважливим елементом механізму захисту особою своїх прав та свобод, яка має надзвичайно важливе значення переважно в контексті здійснення кримінального правосуддя. Вона уособлює в собі право особи захищати себе та своїх рідних від заходів кримінального примусу, що зменшує можливість необґрунтованого неправомірного притягнення особи до відповідальності. При цьому, як зауважує С. Г. Волкотруб, імунітет особи від самовикриття не слід розглядати як перешкоду кримінальномуправосуддю.Натомість,наділенняособитаким імунітетомдозволяєуникнутиситуацій,колиособабулабзмушена в силу особистих переконань давати неправдиві свідчення чим суттєво ускладнила б процес дослідження обставин по справі. Таким чином, наділяючи особу правом не давати свідченняабороз’ясненнящодосебечичленівсвоїсім’ї,законодавець усуває перешкоди у розслідуванні кримінальних справ у розуміннізавідомонеправдивихпоказань[1,с.225-229].

Розкриваючи сутність права особи не давати показання протисебеР.В.БаранніктаВ.П.Шибікоприходятьдовисновку, що воно, не дивлячись на його конституційне закріплення походитьсамезкримінальногопроцесу,головноюметоюякого

єпритягненнядовідповідальностівиннихосібтаупередження скоєння злочинів у майбутньому. З огляду на це свобода особи відсамовикриттяоб’єктивуєтьсяудвохаспектах:

–длядоведеннявиниособидоказовабазамаєбутидостат- ньоюнавітьзаумовивідсутностісвідченьбудь-якогоучасника процесу, якщо такі свідчення особа дає проти себе чи проти своїхродичів;

–морально-психологічний контент свідчень особи проти себе чи своїх близьких обумовлює можливість викривлення об’єктивних обставин, що за формальними ознаками тягне за собоювідповідальністьзанаданнянеправдивихсвідченьтавикривляєістинупосправі[2].

Таким чином імунітет від свідчень проти себе або своїх родичів є необхідною передумовою для правильності встанов- ленняобставинвбудь-якійсправі,атомунелишенедоцільно розглядати відмову особи від свідчень проти себе як додатковий непрямий доказ її вини, а навіть слід розглянути можливістьвведеннятакогоправаврангімперативувкримінальному процесі.

Аленеслідототожнюватизазначенеправоізправомвідмовитися від вже даних свідчень. Оскільки особа вже дала показання,тоуслідчоготаіншихучасниківкримінальногопроцесу склалосяпевнеусталенеуявленнящодообставинтієїчиіншої події,іувипадкузміниабовідмовивідсвідченьтакеуявлення буде викривленим, що ставить під сумнів релевантність всіх іншихдоказів.

ЗцьогоприводуА.І.Хальота,наприклад,зауважує,щодотримання конституційних прав та свобод людини є важливою передумовою роботи правоохоронних органів, особливо коли це стосується притягнення особи до відповідальності. Відтак забезпечення права особи не давати свідчення щодо себе та

69

ISSN 2307-1745 Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014 № 12 том 1

своїх близьких виступає певним індикатором законності самого провадження, слідства, судового розгляду. Але законодавствоУкраїничіткопередбачаєможливістьреалізаціїцьогоправа в кримінальному провадженні. Натомість в законодавчому регулюванні провадження в сфері адміністративних правопорушеньчіткихгарантійзцьогоприводунеміститься[3].

Натомість В. О. Демиденко в своїх дослідженнях приходить до висновку, що реалізація конституційних прав та свобод людини і громадянина, в силу прямої дії конституційних норм, є абсолютною детермінантною правової держави і не повинна вимагати додаткового регулювання. Хоча деякі права потребуютьдеталізаціїтазаконодавчоговизначенняалгоритму їх реалізації і однозначно всі права вимагають гарантування з бокудержави.Розглядаючизцихпозиційправоособинедаватисвідченняпротисебевченийзауважує,щовоноєелементом права на захист особи, а тому може і повинно реалізуватися в будь-якійситуації,якацьоговимагає:захистправвкриміналь- номупровадженніінадтовадміністративному[4,с.138-142].

Отже, право особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів є невід’ємною частиною імунітету в кримінальному судочинстві, який складається з правових норм, що включають забезпечення особі права давати (чи відмовитися давати) показання стосовно власної поведінки виключно з власної волі, тобто, добровільно. В цьому контексті зазначене право виступає як спосіб реалізації таких основоположних конституційних принципів кримінального процесу, як презумпція невинуватості, право назахист,недоторканністьособи.

Зтакихпозиційсуттєворозширюєтьсязмістсвободиособи від самовикриття, яка розповсюджується на будь-які слідчі дії, не тільки допит або відбирання показань, але і, наприклад, на пред’явленнядлявпізнання,очнуставкутощо.

Натомість в провадженнях в справах про адміністративні правопорушення аналізоване нами право чітко не регламентовано. Так, Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) не містить жодної навіть бланкетної норми щодоможливостіособиреалізуватиправовказаневст.63Конституції України. Наприклад, в ст. 256 КУпАП яка встановлює зміст протоколу про адміністративне правопорушення закріплюється, що при складенні протоколу особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз’яснюються його праваіобов’язки,передбаченістаттею268КУпАП,прощоробиться відмітка у протоколі. Натомість в нормі ст. 268 КУпАП правоособинедаватисвідченняпротисебевідсутнє,австановлюєтьсялише,щоособа,якапритягаєтьсядоадміністративної відповідальностімаєправо:знайомитисязматеріаламисправи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугамиперекладача,якщоневолодіємовою,якоюведеться провадження;оскаржитипостановупосправі[5].

На нашу думку, відсутність закріплення в даній нормі права особи не давати свідчення проти себе є суттєвим недоліком законодавства про адміністративні правопорушення і вимагає усунення, шляхом внесення відповідних змін та доповнень до КУпАП.

Подібної точки зору дотримується і А. М. Колодій, який зазначає, що реалізація та гарантування конституційних прав повинне відбуватися в усіх сферах суспільних відносин. Не припустимимєвиключеннятихчиіншихсферсуспільнихвідносин із простору дії прав особи, в тому числі і такого важли-

вого права як права не давати свідчення проти себе. Розглядаючи його як елемент права на захист в умовах громадянського суспільства А. М. Колодій вважає за необхідне законодавче налагодження відповідного балансу в контексті забезпечення повноти можливостей особи в реалізації нею своїх конститу- ційнихправувсіхсферахгромадськогожиття[6,с.285-287].

Підводячи підсумки викладеного вище приходимо до висновку що на сьогодні в умовах реалій українського законодавства під конституційним правом особи не давати показання щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів слід розуміти законодавчо визначену, гарантовану державою можливість особи на власний розсуд, виходячи перш за все зі своїх інтересів, реалізовуватикомплекскримінально-правовихзасобівзметою власногоправовогозахистучизахистусвоїхблизькихвпроце- сіздійсненнякримінально-процесуальногопровадження.

Щостосуєтьсянормативно-правовогозакріпленняаналізо- ваного нами права, то вперше воно отримало міжнародно-пра- вове визнання в 1966 р. в Міжнародному пакті про громадянськііполітичніправавп3ст.14якогозазначається,щокожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитоїрівностінебутиприневоленимдодаваннясвідчень протисамогосебечидовизнаннясебевинним[7].

При цьому в законодавстві України це право отримало закріплення вже в період незалежності. Аналізуючи криміналь- но-процесуальні норми (Кримінально-процесуальні кодекси УРСР 1922, 1927 та 1960 рр.) та конституційні норми (Конституції УРСР 1937-1978рр.) доби радянського панування в Україні приходимо до логічного висновку, що аналізований нами комплекс прав притаманний виключно демократичному суспільству, в той час як жодна з тоталітарних конституцій УРСРподібногоправанемістили.

В ст. 63 Конституції України прямо визначається, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом [8]. Більш детально право особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близькихродичіврозкриваєтьсяуст.18Кримінальногопроце- суальногокодексуУкраїни(далі–КПКУкраїни),відповіднодо якоїжоднаособанеможебутипримушенавизнатисвоювинуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушенадаватипояснення,показання,якіможутьстатипідставою дляпідозри,обвинуваченняувчиненнінеюкримінальногоправопорушення.Кожнаособамаєправонеговоритинічогозприводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленоюпроціправа.Жоднаособанеможебутипримушенадаватипояснення,показання,якіможутьстатипідставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чичленамиїїсім’їкримінальногоправопорушення[9].

ЯкзазначаєА.П.Гетьманвказананормаміститьпосутідва важливих положення, які сприяють охороні прав та законних інтересівособиукримінальномупровадженні.По-перше,жод- на особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення. По-друге, жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, якіможутьстатипідставоюдляпідозри,обвинуваченняувчиненні нею кримінального правопорушення. Ці два положення наведеної статті можна розглядати як у сукупності, так і окремо, проте у будь-якому випадку вони є не лише загальною засадою кримінального провадження, а й гарантією проти зловживань із боку осіб, які ведуть кримінальне провадження

[10,с.64-67].

70