- •1. Мовознавство як наука про мову. Значення мовознавства. Прикладна лінгвістика.
- •2. Місце мовознавства серед інших наук та його зв’язок з суспільними і природничими науками.
- •3. Методи дослідження мови. Синхронне та діахронне вивчення мов.
- •4. Суспільний характер мови. Біологічне й психічне в мові.
- •5. Функції мови в суспільстві:
- •6. Мова як засіб національного самозбереження.
- •7. Мова і мислення.
- •8. Мова як особлива знакова система.
- •9. Мова і мовлення.
- •10. Поняття про територіальні й соціальні діалекти.
- •11. Поняття про структурно-функціональні стилі мови.
- •12. Поняття структури мови і мовної системи.
- •13. Рівні (яруси) мови. Розділи мовознавства.
- •14. Функції елементів мовної структури.
- •15. Три аспекти у вивченні звуків.
- •16. Принципи класифікації звуків мови. Система голосних. Дифтонги, поліфтонги.
- •17. Класифікація приголосних звуків.
- •18. Наголос, його типи і функції.
- •19. Такт. Енклітики й проклітики.
- •20. Склад. Основні теорії складу. Види складів.
- •21. Інтонація та її елементи.
- •22. Позиційні та комбінаторні звукові зміни.
- •23. Поняття про фонему. Інваріант і варіанти фонем.
- •24. Поняття про систему фонем. Диференційні й інтегральні ознаки фонем. Фонологічні опозиції.
- •25. Орфоепія. Основні правила української орфоепії.
- •26. Походження й основні етапи розвитку письма. Предметне письмо
- •Піктографічне письмо
- •Ієрогліфічне письмо
- •27. Графіка й алфавіт. Сучасний український алфавіт.
- •28. Орфографія та її принципи.
- •29. Слово як предмет лексикології.
- •30. Лексичне значення слова. Мотивовані й немотивовані значення слів. Слова повнозначні й неповнозначні.
- •31. Моносемія та полісемія. Типи переносних значень слів.
- •32. Омонімія. Типи омонімів. Пароніми.
- •33. Синонімія. Табу й евфемізми. Антонімія.
- •34. Стилістичне розшарування словникового складу мови. Лексика книжної мови. Розмовні слова. Просторічна лексика, діалектизми, професіоналізми і терміни; жаргонні й вульгарні слова.
- •35. Історичні зміни словникового складу мови. Архаїзми, історизми. Неологізми, оказіоналізми.
- •36. Основні шляхи збагачення словникового складу мови.
- •37. Лексикографія. Типи словників.
- •38. Граматична будова мови як предмет граматики. Основні одиниці граматичної будови мови: морфема, словоформа, словосполучення і речення.
- •39. Поняття морфеми. Морфема і морф. Типи морфем.
- •40. Морфемна будова слова. Історична змінність морфемної будови слова.
- •42. Граматичне значення.
- •43. Синтетичні й аналітичні засоби вираження граматичних значень слів.
- •44. Граматична форма слова.
- •45. Поняття про граматичні категорії.
- •46. Частини мови як лексико-граматичні класи слів.
- •47. Перехід слів із одного лексико-граматичного розряду в інший.
- •48. Поняття про словосполучення. Синтаксичні зв’язки слів у словосполученнях.
- •52. Об’єктивний характер законів розвитку мови. Основні процеси історичного розвитку мов: диференціація й інтеграція. Поняття про субстрат і суперстрат.
- •53. Мови міжнародного спілкування. Штучні міжнародні мови.
- •54. Генеалогічна класифікація мов світу. Основні сім’ї мов.
- •55. Типологічна (морфологічна) класифікація мов.
24. Поняття про систему фонем. Диференційні й інтегральні ознаки фонем. Фонологічні опозиції.
Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Загальнолюдських фонем не існує. Фонема – одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема – член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі.
Для того, щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім інших. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему – підібрати слова, які різняться між собою, однією фонемою.
Саме таким чином можна встановити систему фонем будь-якої мови, а зіставивщи її з системою фонем іншої мови(інших мов), можна виявити національно-мовну специфіку фонологічних систем порівнюваних мов.
Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем:
- ознаки за участю голосу і шуму(дзвінкість/глухість)
- ознаки за місцем творення(губність, передньоязиковість, задньоязиковість, гортанність тощо)
- ознаки за способом творення(проривність, фрикативність, африкативність, зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність)
- твердість/м’якість
- короткість/довгота
- назальність/неназальність
- відкритість/закритість голосних
Інтегральні ознаки фонеми – ознаки фонеми, які не розрізняють значень слів чи морфем. Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, якому фонема втілюється.
Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиція фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем /б/ і /д/ зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі /г/
За характером(змістом) протиставлення опозиції бувають:
- привативні – це такі опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має
- градуальні(ступінчасті) – характеризуюються різним ступенем однієї й тієї ж ознаки
- еквіполентні – це такі опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні
25. Орфоепія. Основні правила української орфоепії.
Орфоепія — розділ мовознавчої науки, який вивчає і систематизує норми літературної вимови, а також сукупність правил вимови.
Орфоепія вивчає правильну вимову голосних, приголосних звуків, звукосполучень та інтонацію і наголос. Орфоепію та орфографію часто включають у фонетику, тому що ці два розділи також розглядають звуки — вимову і написання їх.
Основні орфоепічні правила української мови
1. В українській мові відсутнє акання. Отже, й під наголосом, і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: сосна, нога, голова, сторона, молоко.
2. Голосні е, и в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до [е'и], [и] до [и'е].
3. Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]: дуб, дід, сад, степ, сім, верф. Напівпом’якшено вони вимовляються перед [і]: бігти, пісок, мішок, віник, вісті. Пом’якшено вимовляються губні звуки в окремих іншомовних словах: бюро, пюре, пюпітр, фюзеляж.
4. У запозичених словах вимовляється звук [ф]: фізика, фактор, фігура, рима, фокус, фабрика, факт, фея. У власне українських словах вживається звукосполучення хв: хвиля, хвіртка, хвастун, хвала, хвіст, хвоя, хвилюватися.
5. Зімкнені (африкати) звуки вимовляються злито, як один звук: дзеркало, джгут, дзвінок, джміль, джерело, бджола, дзьоб, дзенькати, дзиґа, кукурудза, сиджу, ходжу, нагороджений, відряджений, попередження тощо.
6. Роздільно вимовляються звукосполучення, які виникли в результаті збігу приголосних префікса та кореня: під живлення, під-звітний, перед-з’їздівський, над-зелень, над-звичайний.
7. Твердо вимовляються всі шиплячі звуки: ніч, шч, ріж, плащ, доі^, жито, чоботи, чорт, чудо, шити, курча, лоша, чого, жовтий, жорстокий, жолудь. Пом’якшено шиплячі можуть вимовляться у словах клоччя, збіжжя, піччю, піддашшя, подорожжю та перед і: шість, жінка, чітко.
8. М’яко вимовляються приголосні з, ц, с у суфіксах -зьк-, -цьк-, -ськ-: ризький, запорізький, український, сільський, товариський, чумацький, козацький.
9. У закінченнях дієслів у результаті асиміляції звукосполучення -ться, -шся вимовляються як [-ц': а], [-с': а].