47. Перехід слів із одного лексико-граматичного розряду в інший.

Одним із способів поповнення частин мови і утворення нових класі слів є процес переходу(або трансформації) слів з однієї частини мови в іншу. Під трансформацією розуміється складний процес змін ознак слова, який призводить до переміщення слова з однієї частини мови в іншу або до переміщення слова з одного морфологічного розділу в інший в межах однієї частини. Наслідком процесів перехідності є синкретизм.

Синкретичними називають такі слова, які поєднують у своїй граматичній структурі в тій чи іншій мірі ознак двох або більше частин мови.

Також виділяються наступні процеси перехідності:

- субстантивація – перехід в іменники

- ад’єктивація – в прикметники

- нумералізація – в числівники

- прономіналізація – в займенники

- вербалізація – в дієслова

- адвербіалізація – в прислівники

- предикативація – в категорію стану

- модаляція – в модальні слова

- препозіціоналізація – в прийменники

- кон’юкціоналізація – в сполучники

- партикуляція – в частки

- інтер’єктивація – в вигуки

48. Поняття про словосполучення. Синтаксичні зв’язки слів у словосполученнях.

Словосполучення – це синтаксична одиниця, утворена поєднанням двох і більше повнозначних слів, пов’язаних між собою за змістом і граматично.

У словосполученнях виділяють головне і залежне слово. Від головного до залежного слова ставиться питання, за допомогою якого встановлюється змістовий зв’язок. Граматичний зв’язок здійснюється за допомогою закінчення залежного слова або закінчення і прийменника.

Словосполучення за будовою поділяються на прості і складні. Прості словосполучення складаються з одного головного і одного залежного слова, не поширені( сміливий вчинок). У складних словосполученнях головне слово поширене іншим словом (героїчний подвиг народу).

Види словосполучень:

- вільні – обидва слова у словосполученні виступають різними членами речення

- синтаксично нероздільні – головне і залежне слова виступають одним членом речення

- фразеологічні – словосполучення виражене фразеологізмом і виступає одним членом речення

Типи словосполучень:

- дієслівні

- іменні

- прислівникові

Синтаксичні зв’язки слів у словосполученнях:

- узгодження – тип синтаксичного зв’язку, у якому головне (ГС) і залежне(ЗС) слова узгоджуються у роді, часі і відмінку(при зміні ГС міняється і ЗС): батьківська хата – батьківською хатою

- керування – тип синтаксичного зв’язку, при якому ГС вимагає від ЗС певного відмінка(при зміні ГС ЗС не змінюється)

- прилягання – тип синтаксично зв’язку, у якому ЗС виражене:

*прислівником: йти швидко

*дієприслівником: читати лежачи

*інфінітивом: любить їсти

*незмінним іменником іншомовного походження: колір хакі

* його, її: його підручник

49. Речення як основна комунікативна одиниця мови

Речення – багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках, які репрезентують його структурно-семантичну єдність:

1) самостійність функціонування;

2) предикативність;

3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність;

4) граматична організованість.

Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення.

Отже, речення - це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження й повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій: / спасе того в недолі наша мрія золота, наше гасло і мета: рідна мова в рідній школі; Живіть! Ідіть на сизі гори, в тернах співаючи пісні, летіть в незмірені простори, назустріч сонцю і весні (3 тв. О. Олеся).

Речення співвідноситься з логічним судженням

Речення й судження - поняття співвідносні, але не тотожні.

Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація.

Предикативність - це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона охоплює ті особливості речення, що репрезентують:

а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі)

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне: Ніжну, ніжну, як подих

Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну комунікативну одининю.

Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що відрізняють його від словосполучення і слова.

50. Типи речень.

За метою висловлювання (функцією) речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні.

Розповідними називаються речення, що містять повідомлення про різні явища, події, факти, предмети, їх ознаки: Народженого до добра неважко навчити добру, - навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний - се одне і теж (Г. Сковорода). Розповідні речення різноманітні за своїм змістом і структурою. Це найпоширеніший тип речень у різних стилях мови: Удосконалюючи граматичну правильність мови дитини, вихователь учить дітей правильно змінювати слова та узгоджувати їх. Дітей молодшого й середнього віку вчать правильно вживати в мові однину і множину іменників, у старшому віці - вживати невідмінювані слова (3 підручника).

Питальними називаються речення, що містять у собі питання, яке спонукає співбесідника до відповіді: Про що, пташко, нам співаєш пісню голосну? (О. Олесь).

Залежно від характеру запитання питальні речення поділяються на підгрупи:

а) власне-питальні речення, що передбачають обов'язкову відповідь:

- Оксанко, дай мені своєю ручкою пописати! -А хіба твоя зіпсувалася?

б) питальні речення, які передбачають тільки ствердження чи заперечення того, що в них висловлюється:

- А тато твій працює?

в) риторичні речення, що містять у собі твердження й не вимагають відповіді: Ой, чого ти, земле, молодіти стала? Наче та дівчина в оксамит увібралась (Н. тв.);

г) питально-спонукальні речення містять у собі спонукання до дії, що виражене через запитання: Чи не скажете ви, де тут дитсадок?

Спонукальними називаються речення, в яких виражається спонукання до дії. Вони можуть виражати різні волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, дозвіл, заборону: На мент єдиний залиши свій сум, думки і горе - / струмінь, власної душі улий в шумляче море (О. Олесь).

За структурою речення поділяються на прості й складні. Просте речення має в своєму складі одну граматичну основу, виражену сполученням підмета й присудка або лише одним головним членом: За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози" - липкі покропили соку; Пізня весна дарує гоже літо; Чорну душу милом не відмиєш (Н. тв.). У складному реченні, є дві й більше граматичні основи: Дід Мороз не раз мені снився перед святом: щоки в нього крижані, в чубі сніг лапатий (П. Осадчук); Слово, в бою огрубіле, у тому краю забрини, де вишні в убранні білім мене виглядають з війни (О. Гончар).

Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, поширеними й непоширеними, повними й неповними, ускладненими й неускладненими.

Двоскладним називається речення, в якому є обидва повні члени -підмет і присудок: Душа горить в смертельному вогні (В. Стус).

Односкладне речення має лише один головний член, співвідносний з підметом чи присудком двоскладного речення: Чесне діло роби сміло (Н. тв.); Сонце, сонце! Світ! Весна! (О. Олесь).

Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів - підмета й присудка (односкладні - з одного головного члена): Минає час. Світає.

Поширеним називається речення в якому, крім головних, є й другорядні члени: Дидактична гра-метод розумового розвитку дітей (3 підручника).

Повним називається речення, в якому є всі структурно необхідні члени: Біля друга і в біді серце відпочине (Д. Павличко).

Неповним називається речення, в якому не названо (словесно не виражено) один або кілька членів речення, що легко встановлюються з контексту: Коло бабусиної хати ростуть вишні, біля хвіртки -кучерявий бузок, а від вулиці -явори (Б. Харчук).

Ускладненими називаються речення, які мають у своєму складі однорідні члени речення, відокремлені члени, звертання, вставні слова (словосполучення й речення): В моє серце задивились твої очі синім ранком, синім квітом, синім сумом (Б. Олійник); Жовте листя, тремтячи й коливаючись у повітрі, раз по раз тихо сідало на землю, вкриваючи її золотим накриттям (Б. Грінченко); Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду - і, може, більше не прийду (М. Рильський).

51. Проблема походження мови.

Проблема походження мови виникла задовго до сформування мовознавстваяк науки. Серед багатьох попередніх спроб її розв’язання виділяютьсятеорія божественного походження мови (ведійські, біблійні та інши релігійні міфи): так, в індійських ведах говориться, що установником імен є бог – загальний ремісник і "пан мови".У біблійній легенді в перші три дні творіння Бог називав великі об'єкти сам, а коли перейшов до створення тварин і рослин, право встановлення імен було передане Адаму.

звуконаслідувальна теорія (стоїки, Г. В. Лейбніц,Ш. де Бросс):

Німецький філософ Лейбніц вважав, що слова утворилися завдяки стихійному інстинктивному наслідуванню тих вражень, які справляли на стародавніх гомінідів предмети навколишнього середовища і тварини.

Вигукова. Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людині певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово – дзеркало душевного стану людини. Започаткували цю  теорію епікурейці Давньої Греції, яі вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко, бо головну причину виникнення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані людини.

Гіпотеза соціального договору. Її основоположником вважають Діодора Сицилійського. Ця гіпотеза пов’язана з полемікою щодо того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта і Аристотеля про умовність, довільність назв. Гіпотезу соц. Договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову.

Гіпотеза трудових вигуків. Виникла в другій половині 19 ст. Висунув її Людвіг Нуаре, підтримував Карл Бюхер. За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Це, по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого не виражають, навіть емоцій.

Гіпотеза жестів. Її відстоював російський вчений Микола Марр. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова. Вільгельм Вундт вважав, що із самого початку існувало дві мови – мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів – уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.