11. Поняття про структурно-функціональні стилі мови.

Останнім часом у вітчизняному мовознавстві дедалі більше уваги приділяється питанням стилістики. В школі й вузі стилістика вивчається на рівні інших розділів науки про мову. Однією із складових проблем стилістики є використання стилістичних ресурсах у найрізноманітніших сферах спілкування.

При вивченні стилів мови і стилів мовлення основна увага звертається на літературну мову, яка, на відміну від діалектів, у своїй усній і писемній формі обслуговує всі сфери діяльності людини, всю націю в цілому, має усталені, обов’язкові для всіх, хто нею користується, норми.

Що ми розуміємо під стилем, стилями мови?

Первісно слово стиль (лат. stilus) означало загострену паличку, якою писали на навощених табличках, пізніше воно набуло переносного значення манери письма.

У мовознавстві слово стиль означає різновид літературної мови, сукупність мовних одиниць, об’єднаних за ознакою спільного стилістично-функціонального значення. У “Словнику лінгвістичних термінів” стиль визначається як “сукупність мовних засобів і прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, характером і метою висловлювання, а також обстановкою в якій воно відбувається”. Стилі, як функціональні різновиди літературної мови обслуговують різні сторони суспільного життя і характеризуються своєрідними диференційними ознаками.

У визначенні стилю беруться до уваги як мовні, так і позамовні (екстралінгвістичні) фактори. Кожний стиль складається з відповідних мовних одиниць, що в стилевому плані належать до різних шарів (широке протиставлення – стилістично забарвлені і стилістично нейтральні мовні одиниці), а вибір певних мовних одиниць зумовлюється відповідними позамовними чинниками – ситуацією, обстановкою тощо.

Мовні одиниці, що становлять диференційні ознаки стилів (функціональних різновидів), належать до всіх систем: фонологічної (наявність ритмо-інтонаційного членування мови, алітерацій, асонансів та інших засобів, що створюють милозвучність мови), словотворчої (вживання різних словотворних моделей слів, експресивно-оцінних афіксів), лексико-фразеологічної (стилістично забарвлені і стилістично нейтральні слова, фразеологізми), граматичної, зокрема морфологічної (стилістичне навантаження частин мови, їх граматичних категорій) і синтаксичної (наявність певних синтаксичних конструкцій, стилістичне значення певних синтаксичних категорій – членів речення, різного типу простих і складних речень тощо). Ступінь зв’язку мовних одиниць, що належать до певних мовних систем (рівнів), із стилістичним функціональним забарвленням неоднаковий. Найбільше функціонально-стильове навантаження мають лексико-фразеологічні і синтаксичні одиниці мови, а найменше – фонологічні (фонетичні).

У науковій літературі немає єдиного погляду на системи функціональних стилів, кількість їх. Розходження виявляються навіть у програмах і підручниках сучасної української літературної мови, історії української літературної мови і стилістики.

Практично загальновизнаними можна вважати такі стилі мови: науковий, діловий, художній, публіцистичний і розмовний (останній, очевидно, доцільніше було назвати виробничо-побутовим, бо йдеться про стиль, сферою використання якого є повсякденне спілкування в побуті, на виробництві).

Кожний з цих функціональних стилів має свою мету завдання, обслуговує ту чи іншу сторону суспільного життя і характеризується своєрідними ознаками. Проте в кожному стилі є також загальні, так би мовити міжстильові мовні одиниці, їх називають стилістично нейтральними. Своєрідна сполучуваність цих стилістичних нейтральних мовних одиниць з одиницями, що характеризують той чи інший стиль (тобто стилістичне забарвлення), а також взаємо перехід у системі стилістично забарвлених мовних одиниць зумовлює появу різновидів (варіантів) у межах певного стилю.

Віднести той чи інший текст до певного функціонального стилю можна на основі його глибокого аналізу, врахування всіх його ознак: мети і завдання спілкування, сфери спілкування, змісту тексту, використання мовних одиниць, що є діагностуючими для стилю, тобто тих, які відрізняють один стиль від іншого, співвідношення мовних одиниць стилістично забарвлених і стилістично нейтральних (тут важливе значення має і статистична характеристика представлених у тексті мовних одиниць), визначення їх ролі й місця в загальній структурі тексту.

Які ж основні ознаки кожного функціонального стилю мови?

Науковий стиль має своїм завданням точно викласти добуті людиною знання про те або інше явище навколишнього світу чи людського суспільства, дати наукову інформацію про той чи інший предмет. Отже, суспільна функція наукового стилю – пізнавально-інформативна.

Цей стиль представлений науковими працями з певної галузі знання (монографіями, статтями), підручниками, рефератами, тезами та ін. У шкільній практиці науковий стиль в основному виявляється в творах учнів (наприклад, твори про порівняльну характеристику образів, творчий шлях письменників, творчі описи і под.).

Науковий стиль характеризується певною сукупністю мовних ознак: лексичних, граматичних, словотворчих. Типовою лексичною ознакою наукового стилю є вживаний в ньому слів тільки в прямому значенні. Поряд із загальновживаними словами (щодо емоційного забарвлення – стилістично нейтральними) в науковому стилі широко представлена термінологічна лексика. Наприклад, терміни загальнонаукові гіпотеза, експеримент, проблема, теорія тощо; спеціальні (вони закріплюються за певними науковими галузями), серед яких розрізняють: історичні (палеоліт, кам’яна доба, середньовіччя, епоха соціалізму і под.), мовознавчі (наголос, іменник, неозначена форма дієслова, однина); літературознавчі (ямб, хорей, епіграма, водевіль), філософські (діалектика, матеріалізм), математичні (чисельник, добуток, чотирикутник), ботанічні (хлорофіл, цитрус, хурма), медичні (астма, діабет, вакцина, ін’єкція, аспірин) та інші, а також технічні (комбайн, конвеєр, самоскид).

Науковому стилю властиві також певні риси словотвору. Наприклад, тут часто вживаються віддієслівні іменники із суфіксами -анн(я), -енн(я), -інн(я) (згоряння, взаємопроникнення, розуміння), а також абстрактні іменники із суфіксами -ість (проникливість, вогкість), -ств(о), -цтв(о) (новаторство, виробництво), -ація (механізація, індустралізація), -ізм, -изм (комунізм, більшовизм, капіталізм). Широко використовуються складні слова (проектно-конструкторський, залізобетонний, високовольтний, революційно-демократичний) та складноскорочені (ТУ-104, КамАЗ, РЕВ). Значну групу наукових термінів становлять слова, утворені за допомогою таких словотворчих частин, як: мікро- (мікроклімат), макро- (макромолекула), інтер- (інтернаціоналіст), транс- (трансальпійський), анти- (антирелігійний), ре- (реевакуація) та ін. Ряд наукових термінів являє собою словосполучення, наприклад: кам'яновугільна смола, пустельна зона, самонавчальна машина, питома вага, минулий час, складне речення та ін. Серед термінологічної лексики чимало слів іншомовного походження, проте більшість термінів утворилося на базі внутрішніх ресурсів української мови.

Науковому стилю властиві певні морфологічні ознаки: в ньому вживається неозначена форма дієслова тільки з -ти (досліджувати, виміряти і под.), у місцевому відмінку однини прикметники чоловічого і середнього роду мають закінчення -ому (на високому рівні, у соціалістичному суспільстві) та ін.

Характерним є синтаксис наукового стилю. В основному тут переважають прості поширені речення. Проте досить частими в ньому є складні, переважно складнопідрядні речення (з причиновими, наслідковими, часовими та іншими підрядними), частини яких поєднуються відповідними складеними сполучниками і сполучними словами, наприклад: через те що, завдяки тому що, після того як, перш ніж, як тільки, в зв'язку з тим що; відповідно до того що та ін.

Синтаксис наукового стилю характеризують речення, ускладнені дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами, однорідними членами, що мають при собі пояснювальні слова, а також вставними словами, словосполученнями і реченнями типу: навпаки, наприклад, по-перше, отже, як уже відомо і под. Часто думка передається безособово або неозначено-особово, тому досить уживаними тут є безособові й неозначено-особові речення, наприклад: «Підписано угоду про торговельні зв'язки»; «РЕВ створено в 1949 році»; «3 бетону будують монолітні споруди».

У складеному присудку характерною є зв'язка, утворена від сполучення дієслова являти і займенника собою (наприклад «Берестяні грамоти являють собою цінні пам'ятки давньоруської писемності»), не пропускається дієслово-зв'язка бути в теперішньому часі (ця тенденція особливо виявляється у визначеннях, а також при іменній частині присудка у формі орудного відмінка, пор.: «Речення є основна одиниця мовлення»; «Засобом вираження синтаксичної функції вставних одиниць е інтонація»). Функцію зв'язки виконують і дієслова називатися, становити, наприклад «Номінативні речення становлять активну і дедалі кількісно зростаючу конструкцію сучасної мови»; «Підметом називається головний член двоскладного речення, граматично не залежний від інших членів».

Науковий стиль характеризується, як правило, прямим порядком слів у реченні: підмет або група підмета розташовується на початку речення, означення - перед означуваним словом (проте у термінах можлива постпозиція прикметника-означення, наприклад: евглена зелена, миша польова і под.). У науковому стилі немає риторичних питальних й окличних речень, звертань, еліптичних конструкцій та інших засобів, що мають емоційно-експресивне забарвлення. Взагалі в ньому, як правило, відсутні засоби прямого естетичного впливу на читача, проте певна емоційність усе ж таки йому властива. Основна мета наукового стилю — впливати на розум, а не на почуття.

Найважливішою внутрішньою ознакою наукового стилю е логічна послідовність висловлення.

Науковий стиль поділяється на підстилі (різновиди), в яких поряд із загальними рисами наукового стилю е своєрідності (переважно у вживанні термінів). Окремими різновидами наукового стилю слід вважати праці з гуманітарних наук (мовознавчі, літературознавчі, історичні та ін.), а також природничі, математичні, медичні, науково-технічні тощо.

Різновиди (підстилі) наукового стилю залежать і від того, кому призначена інформація, від аудиторії, на яку вона розрахована; добір матеріалу, систематизація його, спосіб викладу, мовні засоби в інформації для спеціалістів значно відрізняються від засобів інформації для широкого кола читачів. З цього погляду виділяють такі різновиди: власне науковий (наукова стаття, монографія), науково-популярний (науково-популярні статті, брошури), дидактичний (підручники, посібники.

Різновиди наукового стилю, як і інших, залежать також від форм спілкування (усної чи писемної, монологічної чи діалогічної), обставин спілкування (наявність чи відсутність аудиторії), технічних обставин спілкування (текст, виступ, радіопередача, телепередача та ін.).

Діловий стиль обслуговує суспільні відносини людей, служить для зв'язку органів влади з населенням, для взаємозв'язків у різних галузях суспільного життя (політичних, економічних, соціальних і культурних).

Діловим стилем користуються різні державні установи й організації, навчальні, наукові та інші заклади, а також окремі громадяни в канцелярських документах і офіційному листуванні. Він представлений численними офіційними документами державних органів, установ і організацій (законами, указами, постановами, наказами, довідками, планами, актами, протоколами, звітами та і под.), різного роду інструкціями виробничого та іншого характеру, а також документами окремих громадян (заявами, автобіографіями, розписками тощо).

У стилістичному плані діловий стиль має ряд спільних рис із науковим: обидва вони тяжіють до суворої писемної традиції, що характеризується значною кількістю чітко відшліфованих формулювань, повнотою вислову без орієнтації на позамовні фактори, тому їх називають стилями книжними.

Діловому стилю властива послідовність і чіткість у викладі думки. Слова і словосполучення в діловому стилі повинні найбільш економно, але повно й точно передавати думку. Діловим паперам притаманна стандартна мова, що виявляється у вживанні усталених канцелярських слів і зворотів, наприклад: відповідно до, у зв'язку з, згідно з, по лінії, з метою, необхідний для і под.; повторенні слів і синтаксичних конструкцій та ін.

З лексичного погляду діловий стиль характеризується використанням загальновживаних слів тільки в прямому значенні, а також слів-термінів (юридичних, бухгалтерських, економічних та ін.).

Спільні риси ділового з науковим стилем виявляються у вживанні відповідних засобів словотвору, зокрема наявності певних суфіксів у віддієслівних іменниках складноскорочених слів (зокрема скорочені назви різних організацій та установ).

Багато спільного між цими стилями і в морфологічних засобах, наприклад: назви посад, що їх займають жінки, а також назви професій, звань переважно передаються іменниками чоловічого роду (секретар Петрова, лаборант Біла, доцент Гайова та ін.), з якими граматично узгоджуються присудки (старший лаборант прийшов, хоч мова йде про жінку, але лаборант Біла прийшла — присудок узгоджується з іменником-прізвищем). Форми прикметників чоловічого й середнього роду в місцевому відмінку виступають із закінченням -ому; широко вживані складені форми майбутнього часу, інфінітив із суфіксом -ти й ін.

Типовим для ділового стилю є словесно-цифровий запис інформації (наприклад, 47 млн., 125-тисячний). Потребою однозначного розуміння викладеного змісту зумовлюється й те, що в діловому стилі, як правило, іменники не замінюються займенниками (бо останні мають узагальнене значення).

Синтаксис ділового стилю, як і наукового, характеризується насамперед вимогою дотримання прямого порядку слів. У ньому переважають складні речення із сурядністю і підрядністю, з відокремленими дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами, з розгорнутими рядами однорідних членів речення, обтяжених пояснюючими словами.

Досить часто тексти ділових документів поділяються на частини, що структурно повторюють одна одну і мають узагальнену кінцівку.

Діловому стилю не властиві емоційно забарвлені слова й образні вирази, суфікси пестливо-здрібнілі чи зарубіло-зневажливі, діалектна і просторічна лексика, форми умовного способу дієслова, інверсії, звертання, окличні й питальні речення і под. — все те, що надає висловленому певного емоційно-експресивного відтінку. З погляду емоційності діловий стиль нейтральний.

Усі ділові папери не однотипні і за призначенням, і за змістом, і за мовними ознаками, їх можна згрупувати в такі різновиди: науково-діловий і власне діловий. Науково-діловий різновид представлений численною науково-інформаційною документацією (наукова інформація у вигляді повідомлень, каталогів, інструкцій, оглядів, проспектів, що характеризуються високим ступенем стандартизації).

У власне діловому різновиді виділяється «стиль законів», який не допускає помилкових і викривлених тлумачень, і канцелярський стиль листування між установами, в якому наявні стандартні форми для однотипних видів повідомлень.

Відповідно до змісту документів їх ще поділяють на такі три групи (різновиди): економіко-статистичні, науково-технічні та організаційно-розпорядчі; останню групу становлять накази, протоколи, акти, довідки, заявки, службові листи тощо, які об'єднують у різновиди: організаційні, розпорядчі, довідкові.

Художній стиль має естетично-інформативну комунікативну функцію. Інформативність тут здійснюється не шляхом простого повідомлення фактів, а через художній образ, у якому відтворюється і певна ситуація, і сприйняття її автором, і реакція інших людей. Художнє мислення — це мислення образне, синтетичне, конкретне (на відміну від мислення наукового — логічного, аналітичного, абстрактного).

Найважливішою ознакою художньої мови є її естетична функція. Слова в художньому творі передають ставлення автора (або персонажа) до зображуваного, викликають у читача відповідні емоції, оцінку змальованих у творі явищ, подій, осіб, збуджують уяву, створюють певний комплекс асоціацій.

Функція впливати на почуття і уяву читача або слухача зумовлює використання в художньому стилі своєрідних образних засобів. У виборі їх, своєрідних мовних одиниць виявляється творча індивідуальність автора, його почерк.

Дбаючи про майстерність художнього твору, автор прагне точності слововживання, під якою слід розуміти ідеальне оформлення думки.

Образність мови в художньому творі створюється завдяки широкому вживанню зображувально-виражальних засобів — епітетів, метафор, порівнянь та ін. Особлива увага приділяється доборові образно-метафоричних синонімів, пор.: «Жайворонок бризнув із конюшини» (В. Сухомлинський) — синоніми: вилетів, піднявся; «Вечір зводить свої крила» (А. Малишко) — синоніми: смеркає, вечоріє.

Важливу роль у художньому стилі відіграють антоніми, що використовуються для таких зображувально-художніх прийомів, як контраст, антитеза, іронічне зіставлення (антонімічна іронія) та ін. З певною стилістичною метою виступають тут і інші категорії лексики — архаїзми, неологізми (особливо індивідуальні неологізми типу: дзвінкостеблий, срібносяйний, голубокосий, роси-перлини, розкрилена і под. — у М. Рильського), діалектизми, жаргонізми та ін. Художній стиль характеризує багата фразеологія.

Своєрідними в художньому стилі є й засоби словотвору: широко представлене тут афіксальне словотворення, за допомогою якого передаються найрізноманітніші емоційно-експресивні відтінки (пор., наприклад, пестливо-здрібнілі та згрубіло-зневажливі суфікси), словоскладання тощо. Цей стиль характеризують і відповідні морфологічні засоби, що вносять певне емоційно-експресивне забарвлення. Серед них — використання форм середнього роду як контрастних до форм чоловічого і жіночого роду (із значенням особи), наприклад у Т. Шевченка: «Старшина пузата Стоїть рядом: сопе, хропе. Та понасувалось, і на двері Косо поглядало» або: «А онде під тином Опухла дитина — голоднеє мре» («Сон»), «Під калиною дівчина Спала — не вставала: утомилось, молодеє. На віки спочило» («Чого ти ходиш на могилу»). Як видно з наведених прикладів, форми середнього роду виступають як засіб вираження відтінків зневаги, іронії, приниження, сатиричної характеристики, з одного боку, і як засіб інтимізації зображуваного, співчутливо-любовного ставлення до нього, ласкавості, пестливості — з другого.

Подібну функцію можуть виконувати й інші граматичні категорії, наприклад, множина іменників — власних назв, клична форма, відповідні займенникові категорії та ін. Взагалі використання граматичних форм у художньому стилі практично не обмежене.

Синтаксичні засоби художнього стилю сприяють образному, яскравому зображенню. Серед них — інверсії, питальні та окличні речення, риторичні оклично-питальні звороти й риторичні звертання, еліптичні конструкції, пряма й невласне-пряма мова, різнотипні прості й складні речення.

Основна функція публіцистичного стилю — інформативно-пропагандистська. Його завдання не тільки викладати і роз'яснювати важливі політичні питання, а й формувати громадську думку, агітувати, переконувати читачів чи слухачів.

Цей стиль представлений окремими виданнями, а також журнальними і газетними статтями (передовими, оглядовими та ін.), У яких висвітлюються питання політики й суспільного життя, промовами та іншими публічними виступами керівників уряду, видатних діячів науки, культури, промисловості й сільського господарства, відозвами, привітаннями, закликами. У школі цей стиль знаходить виразний вияв в учнівських творах на суспільно-політичні та інші теми сучасного життя.

Твори, написані публіцистичним стилем, характеризуються політичною спрямованістю, глибиною дослідження, аргументованістю доказів, суворою логічністю (ці риси споріднюють публіцистичний стиль із науковим і діловим), а також простотою викладу, образністю, художньою виразністю та емоційністю (в цьому виявляються і риси художнього стилю). Водночас публіцистичний стиль визначається своєрідними особливостями (слова оцінного характеру, суспільно-політична лексика і фразеологія, переконувальна інтонація, неускладнені синтаксичні конструкції тощо).

Серед різновидів публіцистичного стилю виділяють: науково-публіцистичний і художньо-публіцистичний (останній особливо розвинувся на сучасному етапі), а також інформаційно-публіцистичний і публіцистично-ораторський.

Розмовний стиль обслуговує потреби суспільства в побуті, на виробництві тощо. Поняття «розмовний стиль» треба відрізняти від поняття «розмовна мова» (або «розмовне мовлення»). Функцію цього стилю краще передавала б назва повсякденно-побутовий, або виробничо-побутовий. Розмовна мова є усним виявом розмовного стилю.

Розмовний стиль представлений зразками неофіційного листування, вільними щоденниковими записами, виступами перед аудиторією, бесідами; на побутові та виробничі теми, повсякденними розмовами в сім'ї, колі друзів, знайомих і незнайомих людей (в автобусі, магазині і под.), у виробничому колективі.

Особливості розмовного стилю в доборі мовних засобів визначаються характером стосунків між учасниками розмови, наявністю співрозмовників, предметів, про які йдеться, тощо. Характерні риси його — емоційність, експресивність, що досягається комплексом використання мовних одиниць і позамовних засобів (мімікою, жестами та ін.). Типові для розмовного стилю лексичні, граматичні й фонетичні риси: жива розмовна лексика, значну групу якої становлять побутові та професійно-розмовні слова; неповні речення, зміст яких часто встановлюється в контексті, в ситуації мовлення; емоційно-експресивні мовні категорії (слова із суфіксами суб'єктивної оцінки, своєрідні фразеологізми, модальні слова, частки, вигуки, звертання, окличні й питальні речення, еліптичні конструкції та ін.).

Розмовний стиль прагне уникати абстрактності, ускладненості, тому йому не властиві складні синтаксичні конструкції, речення, ускладнені дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, однорідні члени речення, обтяжені пояснюючими словами, канцелярські звороти й под. Емоційність і виразність усної форми розмовного стилю часто досягається розчленуванням речення на окремі його частини, які оформляються як самостійні (неповні) речення. Наприклад: значення речення «Скоріше йдіть сюди!» емоційніше може передатися реченнями: «Йдіть сюди! Скоріше!» або «Сюди! Скоріше!» чи одним словом-реченням: «Сюди!»

Системи функціональних стилів мови «легко й вільно проникають одна в одну. Так, наприклад, сучасний науковий текст допускає включення в нього публіцистичної і побутової лексики, хоча для стильової характеристики такого тексту ці елементи чужі.

Це можна сказати й про тексти, що належать до інших стилів. Є тексти, в яких диференційні ознаки певного стилю виявляються виразно, з достатньою повнотою, і тексти, стилістично невиразні, які можна вважати перехідними між стилями і відносити до різновидів того чи іншого стилю, наприклад: художня публіцистика (як різновид художнього стилю) і публіцистично-художній різновид (одиниця стилю публіцистичного).

Функціональні стилі — це різновиди мови, які виникають у процесі функціонування мовної системи в різних сферах спілкування і з різною метою, тобто постають у процесі мовлення. Вони є і категоріями мови як «складної системи систем», і категоріями мовлення, бо виникають, формуються саме у мовленні — як функціональній дійсності мови, існують у процесі вживання засобів мови. Отже, визначені вище системи функціональних стилів ми розрізняємо і в мові, і в мовленні.

Крім функціональних, виділяють ще емоційно-експресивні стилі: урочистий, офіційний, ввічливий, інтимно-ласкавий, фамільярний, жартівливий, сатиричний.

Емоційно-експресивні різновиди (стилі) розрізняються за характером впливу на слухача або читача, передають різне ставлення того, хто говорить чи пише, до висловлюваного, різний тон і колорит висловлюваної думки. Вони не збігаються з функціональними стилями, але більшою чи меншою мірою виявляються в них, передусім у розмовному та художньому і менше — в публіцистичному. Науковому і діловому стилям ці різновиди не властиві.

Кожен з них має відповідну мету, сферу застосування і характеризується відповідними мовними засобами, наприклад: урочистий різновид має на меті викликати в читачів або слухачів почуття поваги, здивування, захоплення величчю подій, подвигів, осіб. Він застосовується в публіцистичному стилі, зокрема в його усному різновиді — різних публічних виступах, а також у стилі художньому і характеризується вживанням слів і словосполучень з піднесеним емоційним змістом (з настановою урочистості використовуються архаїзми, неологізми, нестягнені форми прикметників, звертання, окличні речення і под.).

Офіційний різновид підкреслює ділові стосунки без вияву особистої оцінки того, що викладається; інтимно-ласкавий забарвлює виклад висловленням співчуття, дружньої симпатії, близькості; жартівливий прагне викликати в читачів або слухачів веселий чи поблажливий сміх; сатиричний різновид створює негативне ставлення до зображуваного, має на меті дискредитувати, розвінчати, затаврувати когось або щось.

У колоритно-стильових різновидах основу становить вживання мовної синонімії, головна увага звертається на емоційно-експресивне забарвлення мовних засобів.

На сучасному етапі розвитку української літературної мови кожен із її стилів виявляється як у писемній, так і в усній формі мовлення. Ми можемо говорити про писемний і усний варіант того чи іншого стилю.

Писемні форми мовлення передбачають графічне відтворення мовними засобами думок, почуттів, образів, призначених для зорового сприймання. Усні форми розраховані на слухове сприймання, тому важливу роль у них відіграють і позамовні допоміжні засоби (тон, міміка, жести). У писемному мовленні майже все випливає із самого тексту, а в усному багато що зрозуміле вже із самої ситуації, в якій воно відбувається, з одного слова, натяку. Отже, усне мовлення більш ситуативне, а писемне — більш контекстне, тому думки в ньому повинні формулюватися точно, конкретно, повно.

Звичайно, писемне мовлення перебуває в тісному зв'язку з усним, якість писемного мовлення великою мірою залежить від усного. Відмінність між усним і писемним варіантами мовлення виявляється і в доборі мовних засобів.

Це все дало змогу виділити відповідні різновиди в усному літературному мовленні (власне публіцистичний, судовий, дискусійно-діловий, церемоніальний, інструктивний, інформаційний, науково-навчальний, популяризаційний та ін.).

Співвідношення усного і писемного мовлення на різних етапах суспільного розвитку не однакове. В певні періоди писемному мовленню відводилась основна роль у найважливіших сферах життя суспільства, а усне обслуговувало переважно побутово-виробничу галузь.

Важливим досягненням у розвитку української літературної мови на сучасному етапі є поширення усного різновиду української літературної мови, який став всеосяжним засобом суспільної, виробничої та побутової комунікації в усіх сферах нашого життя; своїм рівнем він почав органічно зливатися з писемним різновидом. Що ж до широти його повсякденних функцій, то вони можуть бути навіть ширшими, всеосяжнішими, ніж функції писемного різновиду.

Системи функціональних стилів кожної мови — категорії історичні. Це означає, що структурна своєрідність мовних стилів, кількісні, а тим більше якісні відмінності між ними, їх склад історично змінюється і неоднаковий у різні епохи розвитку національної літературної мови.

Українська літературна мова на сучасному етапі характеризується вдосконаленими, розвиненими системами функціональних стилів у їх писемному й усному варіантах, багатою і своєрідною стилістичною системою мови взагалі.

Глибоке вивчення мовних стилів, їх особливостей сприятиме піднесенню культури усного і писемного мовлення учнів, засвоєнню ними багатств рідної мови.