3. Спроби возз'єднання України

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залиша­лась розореною після кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам з Петром І Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, польська шлях­та спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі полковником Семеном Палієм піднято повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій «хоче піти слідами Хмельницького». Сили повстанців вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалося від­воювати значну частину втрачених земель взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший во­рог Петра І - король Швеції Карл ХП. Скориставшись замішанням, Мазе­па переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати Палія й засилає його до Сибіру. У червні 1705р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з І. Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кінця серпня воно дійшло до Львова, а на початку жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті, здійснилася мрія про возз'єднання українських земель. Однак цим надіям не судилося збутися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були роз­биті й він зрікся корони на користь С. Ліщинського, який почав наполяга­ти на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами «Вічного миру».

3. Участь у Північній війні. Союз /. Мазепи з Швецією

Північна війна (1700-1721) розпочалася весною 1700р. діями проти Швеції саксонського війська польського короля Августа II і датської армії. Росія оголосила війну Швеції 19 серпня 1700р. після підписання Констан­тинопольського мирного договору з Туреччиною (3 липня 1700р.). 1700 рік став переломним для України. Північна війна, до якої Петро і втяте Україну, була чужою для українського народу, а участь у цій українс військ суперечила умовам договорів України з Росією. Вже на війни для ведення бойових дій проти шведів було відправлено українських козаків.

У Нарвській битві 19 листопада 1700р. зі шведською армією росій­ські війська зазнали поразки. Після цієї битви шведський король Карл XII, вважаючи Росію переможеною направив свої війська проти саксонської армії, Августа П. Весною 1701р. головні сили шведської армії розгромили саксонську армію і вторглись у Польщу.

На початку 1701р. до Прибалтики відправлено козацький загін, який віз із собою гармати і продовольство. Для участі у Північній війні з коза­ків Миргородського, Лубенського, Переяславського, Полтавського і Ні­жинського полків формувалося козацьке військо. У воєнних діях у Приба­лтиці брали участь і загони запорожців. У жовтні 1702р. російські війська здобули фортецю Нотсбург, названу Петром І Шліссенбургом, потім ово­лоділи фортецями Ніеншанц, Ям, Копор'є (1703р.), а в 1704р. взяли Іван-город, Нарву і Дерпт. Щоб закріпити здобутий вихід до моря, Петро І 16 травня 1703р. заклав у гирлі Неви місто Санки-Петербург, який з 1712р. став новою столицею Російської держави. Участь українських козаків у північних походах де, як правило, гинуло від 50 до 70% складу козацьких формувань справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині. Московські офіцери відбирали у козаків; трофеї, завдали їм усіляких кривд і образ. Війна руйнувала українську торгівлю і економіку, вона ви­кликала невдоволення також українських селян і міщан. Вони скаржилися, що їхніх містах і селах розміщалися російські війська, які завдавали утис­ків місцевому населенню.

Так у 1704р. за наказом Петра І козаків послали у Польщу. Передо­вий тритисячний загін полковника Апостола був підпорядкований царсь­кому посланнику німцю Паткулю. Паткуль, навчаючи козаків німецькому військовому строю, люто бив їх. «Від самого початку вірної служби нашої престолу пресвітлійших монархів, - писав Апостол Мазепі, - ніколи не бу­ли ми в такім безчестю й нарузі, як тут від пана Паткуля. Він самовільно велить нам бути під його командою і каже, що цар нас прислав сюди тіль­ки по те, щоби тут ім'я наше пропало. Військо голе босе й голодне».

Таким чином ставало ясним, що цар Петро І розглядав Україну як свою вотчину, розпоряджався нею за своїм розсудом не зважав на потреби й інтереси українського народу, що він може в любий момент пожертву­вати Україною заради потреб Москви. Російська сторона відстоюючи вла-і інтереси на міжнародній арені, ніколи особливо не дотримувалась ду-

букви Преяславсько-Московського договору 1654р.. Адже ще на по-

Північної війни Петро І намагаючись забезпечити собі союзника під переговорів з польським королем Августом II, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобе­режжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Лише після цієї домо­вленості її умови було узгоджено з І.Мазепою. Коли над Україною навис­ла загроза вторгнення союзника Карла II С.Лещинського Мазепа в час на­ради у Жовкві просив царя для оборони України від польських або швед­ських військ, надати на поміч хоча б десять тисяч війська. Петро І відпо­вів, що «не тільки десяти тисяч, а й десяти душ не можу дати - самі обо­роняйтеся, як хочете».

Такі дії наштовхували Мазепу на роздуми. Адже російська сторона відмовлялася фактично надати військову підтримку, яку гарантувала Пе­реяславська угода 1654р. Крім того в архіві французького міністерства за­кордонних справ виявлено проект Петра І стосовно ліквідації гетьманщи­ни та козацького устрою України, датований 1703р., відповідно до якого планувалося або дочекатися смерті. Мазепи або ж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колоні­зувати українські землі росіянами та німцями з тим щоб «раз і назавжди знищити огнище ворохобників». В історичній літературі є згадки й про інші плани ліквідації Гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або навіть англійському герцогу Мальборо. Як свідчить історія, уже через 70 років ці плани були реалізовані повністю Катериною П.

У величезному тягарі і руйнуванні України народні маси звинувачу­вали передусім правлячу верхівку - старшин й гетьмана. Про це прямо за­явили наприкінці 1706р. козацькі полковники Апостол і Горленко Мазепі: «Всі ми за душу Хмельницького бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинати­муть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі».

За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і на­строїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка об­говорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі СЛещинського) і союзу з Карлом XII проти Москви. Після того як шведська армія в серпні 1706р. вторглася на територію Саксонії, Август II, 24 вересня 1706р. уклав з Карлом ХП сепаратний Альтранштадський до­говір, за умовами якого він розірвав союз із Росією, відмовився від поль­ського трону. Польським королем став ставленик шведського короля Ста­ніслав Лещинський, який і розпочав переговори з Мазепою, схиляючи йо го до приєднання до антимосковського союзу. А в цей час західні кор; Росії сніжно укріплювалися протягом 1706 - 1708рр. споруджувалася Кис во-Печерська фортеця. У її будівництві брали участь козаки Гадяцькс Миргородського, Переяславського, Київського, Чернігівського та інших полків.

У ці роки зміцнювалися фортеці, Переяслава, Ніжина, Стародуба, Чернігова, Полтави та Харкова. Україні відводилася значна ролв у поста­чанні російської армії провіантом, фуражем, а також тяглом - кіньми і во­лами.

На червень 1708р. російська армія разом з козацькими військами на­лічувала близько 135 тис. осіб, з яких 73.5 тис. становили польові війська, а решта - гарнізони фортець.

Влітку 1708р. 50 тис. шведська армія почала наступ через Білорусію на Москву. Але пробитися через Брянськ та Калугу Карл ХП не зміг, тому у вересні 1708р. повернув свої війська на Україну. Цим маневром король розраховував підштовхну ги Мазепу до швидкого прийняття рішення про перехід на бік шведів.

Не втаємнюючи нікого зі старшини, за винятком генерального писа­ря П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Ки­ївщину і з ініціативи Ліщинського розпочав переговори з королем Станіс­лавом Лещинським. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князів­ство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польшою залишався тільки дипломатичним інструме­нтом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз із Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти таємницю не лише від старшини, але також від Польщі, яка б не погодилась на незалежність України.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола україн­ського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посі­пакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІТ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 ро­ку, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допо­могу російській армії. Але навіть після цього наказу Мазепа все ще вагав­ся. Він обдумує ситуацію, вдає з себе вірного слугу царя віддає наказ про забезпечення провіантом російської армії, про зміцнення укріплень Ста­родуба, Чернігова, Ромен, Гадяча призиває публічно молитися у церквах, аби бог дарував царю перемогу над єретиками - шведами.

Зрозуміло, що така двозначність поведінки та млявість дій гетьмана могли не позначити на успіху задуманої акції. Як засвідчує П. Орлик, злі тику зволікань І. Мазепа продовжував у наступні тижні. Це викликало ідповідну реакцію близької йому частини старшини, яка вимагала діяти швидше.

Лише звістка про прибуття О. Меншикова змусила лівобережного правителя змінити лінію поведінки. Він повертається із Борзни в свою ре­зиденти то Батурин, дає останні розпорядження і зважується на рішучий крок... Залишивши у місті досить сильну залогу у складі чотирьох полків сердюків і ряду сотень городових козаків, гетьман прибув у Короп, а 25 жовтня 1708 р переправившись з 4-6 тис. козаків через Десну, попрямував на з'єднання з армією Карла XII. Військо гетьмана насторожено зустріло новину про перехід на бік шведського короля. Очевидно, не до кінця пе­реконала його у доцільності задуманої акції і блискуча промова, виголо­шена І. Мазепою після переправи. «Братья, - сказав гетьман, - пришла на­ша нора; воспользуемся представившимся случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все совершенньїе йми жестокости й несправедливосте, охраним на будущия времена нашу свободу й права козацкия от их посягательств? Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо й еделать нашу Украйну страною свободною й ни откого не зависимою, Вот к какой будущности я вас призиваю. Вві, братья, верно достигнете зтой цели при вашем мужестве й при содействии швед-ского короля, которьій предлагает вам восвать против москалей вместе со шведами». Про неоднозначну реакцію на промову І. Мазепи свідчить той факт, що іще до прибуття у ставку Карла ХП частина козаків залишила ге­тьмана і повернулася за Десну.

Увечері 28 жовтня 1708 р. І. Мазепа був уже в таборі шведів. Насту­пного дня відбулася аудієнція у короля. Гетьман виголосив латиною коро­тку промову, в якій дякував шведам за допомогу у боротьбі проти москов­ського царя. З перших же хвилин зустрічі він сподобався Карлу ХП і його сановним придворним.

Тим часом по-іншому розгорталися події у таборі російських військ. Почали надходити перші звістки про перехід гетьмана на бік шведів. На­самперед про це довідався О. Меншиков, який відправив гінця з новиною у ставку Петра І. Сьогодні важко сказати, якою була перша реакція царя на повідомлення князя. Зрозуміло одне - російський самодержець був на грані нервового потрясіння. Проте незабаром цей стан пройшов, і Петре один за одним видав ряд маніфестів, у яких сповіщав український про перехід лівобережного правителя на бік шведів, демагогічно декла£ вав тезу про вольності і свободи «малоросіян» та закликав старшину з'їхатися для виборів нового гетьмана. Протягом листопада 1708 р. відбу­вся ряд воєнно-політичних акцій, які надовго закарбувалися у народній пам'яті. 2 листопада війська СМеншикова взяли штурмом Батурин: місто було зруйновано, а всіх мешканців знищено. Надалі репресії не припиня­лися. Вони торкнулися не лише прибічників Мазепи, а й людей, далеких від політики - тисячі козаків зазнали тортур, знущань, а нерідко і шибени­ці. Зрозуміло, що політика репресій деморалізувала не лише старшину, а й широкі кола козацького стану. 6 листопада у Глухові пройшли вибори «вільними» голосами нового гетьмана. Ним став Стародубський полков­ник Іван Скоропадський. Ще напередодні за наказом царя була влаштова­на церемонія заочного суду над І. Мазепою. З опудала, яке символізувало гетьмана, було знято і розірвано стрічку Андріївського кавалера, а кат по­вісив його на спеціально спорудженій шибениці.

12 листопада відбулася церемонія проголошення церковної анафеми. У Глухові зібралися представники українського та російського духовенст­ва. Далі, як повідомляє урядове джерело, після молебня у Троїцькій Собо­рній церкві «митрополит, архиепископ й єпископи с духовньїми особьі вора й изменника Мазепу предали вечному проклятию. Потом Новгорода протопоп Афанасій Заруц-кий сказьівал козанье, напоминая о прежде бьі-вших изменниках пространно й о проклятий вора Мазепи». Тоді ж у при­сутності численних православних ієрархів, бояр і царевича Олексія Пет­ровича в Успенському соборі Москви також було оголошено прокляття І. Мазепі. Але Петро І діяв не тільки батогом, а й пряником. За його наказом величезні маєтки, матеріальні цінності І. Мазепи та його прибічників пе­реходили до осіб, що" залишалися вірними скіпетру російського монарха. Грамоти обіцяли прощення всім тим рядовим козакам, хто знову поверну­вся під протекторат московського царя.

Документи надзвичайно слабо висвітлюють перебування І. Мазепи в ставці Карла XII. Добре відомо лише, що його продовжували терзати сум­ніви. Маніфести, які¹ розсилалися по різних полках України, не мали того успіху, на який розраховував гетьман. Козаки і селяни насторожено і не­довірливо зустрічали його посланців. Байдуже були сприйняті також уні­версали шведського короля. Натомість спроби реквізиції з козацьких і се­лянських господарств продовольства наштовхувалися на рішучу протидію народу. Факти справжньої партизанської війни, яка¹ розгорнулася тоді на Лівобережній та Слобідській Україні, відзначають найрізноманітніші джерела, сучасники та учасники тих подій.

Становище Мазепи погіршувалося, багато старшин втекло до Петра ;еред них Д.Апостол. І. Суліма, Г. Галаган, А.Кандиба та інші. Почалась партизанська війна. На партизанській дії шведи відповідали репресіями.

Мазепа у цей час проводить широку дипломатичну діяльність, нама­гаючись утворити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молда­вії, Валахії, Трансільванії, донських козаків, кубанських черкесів, калми­ків, казанських татар та башкирів. Єдиним успіхом у ці тривожні для І.Мазепи дні став перехід на його бік частини запорожців на чолі з кошо­вим отаманом Косгем Гордієнком. Колишні вороги об'єдналися на спіль­ній антиросійській платформі. 6 квітня 1709 р. у Будищах відбулася зу­стріч запорожців з Ї.Мазепою і Карлом XII. 8 квітня 1709 р. в результаті переговорів обох сторін (за участю запорожців) було укладено нову швед­сько-українську угоду. На жаль, її тексту дослідники не мають. Реконст­руювати зміст цього важливого документа дозволяє праця придворного проповідника шведського короля Г.Нордберга, а також відомий «Вивід прав України» П.Орлика. процитуємо повністю цей договір у переказі ге­нерального писаря:

1. И.К.В.(його королівська величність) зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під ко­мандою шведських генералів, але під час операції на Україні Й. В. дові­рить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й.К.В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що - як ви­явиться, належало колись народові українському, передасться й задер­житься при українськім Князівстві.

3. князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин прилуче­них до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жадним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; до його смерти, яка - треба сподіватися - не наступить ще довго. Стани України заховають всі воль-ності згідно з своїми правами та стародавніми Законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, що до герба й тулу князя України. И.К.В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й.К.В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

М. С. Грушевський на підставі документів, датованих уже 1710 -1711р

р. наводить дещо інше формулювання цього договору:

«Україна обох сторон Дніпра з військом Запорозьким і народом Ма­лоросійським має бути вічними часами свобідною від всякого чужого во­лодіння». Питання про ідентичність цитованого документа з текстом уго­ди 1708 р., гадаємо, дискусійне. Але залишимо його остаточне вирішення дослідникам і повернемось до реалій того часу.

Союз Запорозької Січі з гетьманом Мазепою й шведами поза полі­тичною та військовою вагою мав ще й моральне значення. Запорозькі ко­заки, які завжди боронили православні церкви та козацькі вольності, за­хищали селянство від панів і боролися проти панування чужинців, корис­тувалися шаною, любов'ю й довірою серед нижчих прошарків українсько­го населення. Участь запорожців у цьому союзі визначала його справед­ливість для народних мас України. Тому протягом кількох днів до союз­них військ приєдналося багато добровольців, а селяни забезпечували вій­сько харчами.

На початку травня армія Карла XII, просуваючись на південь, дійшла до лінії Ворскли й тут зустріла Полтаву з її фортецею. Шведські дослідни­ки вважають, що Карл XII як прихильник активної, наступної стратегії прагнув завдати рішучого удару головним силам ворога, знищити їх у ге­неральній битві. Через облогу Полтави Карл сподівався втягти в битву царську армію. Рішуча перемога, на думку Карла, забезпечила б йому та­кож нових союзників, зокрема турків і татар.

Українсько-шведська армія розташувалася навколо полтавських му­рів. Запорожці - великі майстри фортифікаційної справи - почали копати окопи довкола Полтави. Меншиков використав сприятливу для нього вій­ськову ситуацію, щоб виконати наказ царя про зруйнування Січі, де зали­шилося обмаль козаків, оскільки більшість пішла за Мазепою. Царське військо, очолене полковником Яковлевим, розділилося на два загони: один із них плив човнами Дніпром, другий ішов правим берегом за чов­нами. Перший загін легко й несподівано оволодів козацькою фортецею здак і подолав пороги. 14 травня Яковлев дістався до Кам'яного затону й ідправив парламентарія з листом від Меншикова, який владно вимагав созаків піддатися йому. Запорожці кинули посла у воду.

Чортомлицька Січ розташувалася на острові, котрий омивали, як то­ді казали, вісім річок. Під час повені він справді був неприступний. Перша спроба солдатів Яковлева пристати до берега на легких човнах закінчила­ся для них фатально. Більш як тисяча солдатів потонули, ті, хто потрапив у полон , були знищені; І знову, як і к Батуриш, знайшовся зрадник. Коза­цький полковник Галаган, який у молоді літа жив на Січі, добре знав усі шляхи до неї. Спочатку Галаган пішов за Мазепою, але потім покинув йо­го. Мабуть, прагнучи довести свою лояльність щодо царя, він пішов на зраду і ввів непомітно солдатів у Січ. Козаків було всього кілька сот, але вони билися хоробро й відчайдушне. Галаган і Яковлев пообіцяли тим, хто добровільно здасться, зберегти життя. Насправді ж, над тими, котрі цьому повірили, вчинено криваву різню. «Голови луплено, шию до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано, мертвих із гробов многих не тільки товариства, но і чернецов луплено і вішано». Галаган полював на запорожців на шляхах, у степових сховищах, спійманих висилав до Москви. З Січі були вивезені гармати, державний скарб і прапори.

Карл XII вирішив дати генеральний бік під Полтавою. Полтава мала велике значення для ходу кампанії: вона стояла на схрещенні шляхів із

Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону та Москов­щини. Крім того в Полтаві були великі запаси їжі та фуражу. Але в Полта­ві стояли Московські війська.

Сили були нерівними: Петро мав 50.000 вояків та 72 гармати, шведів було не більше 25.000, а більша частина їх артилерії загинула під Лісною, крім того бракувало набоїв, військо було втомлене та деморалізоване.

Карл збирався почати наступ 29 червня, але почувши, що Петро зби­рається наступати 28, вирішив наступати 27, передавши командування ге­нералові Реншільду. Війська Мазепи стояли біля села Пушкарівки та за­хищали шведів від обхідного маневру.

На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, які не змогли здобути, тоді вони спробували обійти ці укріплення - і знову невдача, тоді вони відступили до Будищенського лісу, перешикувалися там та почали рішучий наступ о 9-й годині, але тут відбулася катастрофа: гарматне ядро розбило ноші у яких знаходився поранений Карл ХП, він сідає верхи на коня, але коня під ним вбивають і його виносять непритом­ним з бою. Шведи відступають, залишають табір та масу полонених.

Перемога Петра була несподіванкою навіть для нього. Сп'янілий ] піхом він на деякий час забуває про Мазепу та Карла. А вони ЗО чері дійшли до Перволочної, намагаючись переправитися на правий берег Дніпра, але майже всі човни було знищено. Тільки Карл ХП, Мазепа та невелика частина війська встигли переправитися, а 16.000 славетної піхо­ти Карла та 28 гармат під командою генерала Левенгаупта здалися кінноті Меншикова та Скоропадського. Армія Карла практично перестала існува­ти. Це була величезна катастрофа для України та Швеції.

8 липня 1709 року Мазепа і Карл ХП були в Очакові, а 1 серпня пе­рейшли до Бендер. Проте бажаний спокій не прийшов. Стало відомо, що Петро І неодноразово просив турецькі власті видати Мазепу. Щоправда, Туреччина відмовилася це зробити. Але хто-хто, а гетьман добре знав зви­чаї Оттоманської Порти. Прохання царя, помножене на золоті червінці, рано чи пізно буде виконане.