Література:

1. Итальянское Возрождение. – Л.: Наука, 1966. – 365 с.

2. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М.: Прогрес, 1982. – 584 с.

3. Муратов П. П. Образы Италии. – М.: ТЕРРА; Республика. 1999. – 504 с.

4. Дж. Реале и Д. Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. – Том 3. Новое время (От Леонардо до Канта). – Спб.: ТОО ТК “Петрополис”, 1996. – С. 12-40.

Тема №18. Пізнє відродження

Ренесансний антропоцентризм представляв світ як результат активної й вільної людської самодіяльності. У цьому уявленні була виражена віра в безмежні можливості людини.

Але наприкінці XVI століття європейський гуманізм вступив у нову й важку фазу свого розвитку. Ренесансний гуманізм звільнив людину від норм церковної моралі заради повноти й гармонії духовного й тілесного життя. Однак Відродження виявилося неспроможним створити свої позитивні норми звільненої людини. Особистісний розвиток, виражений у самоствердженні, визнання “я” точкою опори в погляді на світ, привело до того, що така особистість у своєму самоствердженні втратила розуміння такого ж законного права на щастя й земні насолоди інших людей. Велика віра в людину наштовхнулась на історичну реальність, яку творили вільні, нічим не зв’язані, люди. Історія знаходить нові криваві обороти.

У XVI столітті виникає рух Реформації, що був спрямований проти католицької церкви. Папський Рим став зазнавати запеклого осуду як центр усіх пороків. Німецький монах Лютер пішов ще далі – він виступив проти претензій церкви служити посередницею між Богом і людиною. Людина може досягти порятунку тільки через віру, а не через дотримання церковних обрядів, – така була думка Лютера і його послідовників. Із цього випливала вимога звільнятися від верховенства римської церкви. Реформація мала успіх в Англії, Нідерландах, Німеччині, Швейцарії, країнах Скандинавії. Її наслідком стала поява нової християнської конфесії – протестантизму.

Найрішучішою в ході Реформації була Англія, де її король – Генріх VIII у 1534 році скасував католицизм, конфіскував усі церковні землі й заснував нову англіканську церкву, ставши її главою. Гострою і тривалою була боротьба в Німеччині, де сили розділилися. У 1555 році там був укладений релігійний мир, що визнав існування католицизму і протестантизму, однак це привело до розколу Священної Римської імперії германської нації. Папський Рим задумався. З 1545 по 1563 роки засідав Тридентський собор, що вжив крутих заходів до зміцнення католицизму. Інквізиція перетворилася на іспанський лад і розпочала свою роботу.

Основний оплот католицизму в Європі – Іспанія. У 1534 році іспанець Ігнатій Лойола організував новий чернечий орден (Товариство Ісуса) – Орден єзуїтів, який був затверджений папою, і церква довірила йому створення потужної богословської оборони проти Реформації. Починається Контрреформація. Єзуїтам давалася блискуча освіта, це був “орден вчених”, під їхнє керівництво підпали всі духовні семінарії. Вони стали монополістами у сфері освіти в католицьких країнах. Єзуїти керувалися у своїх діях знаменитим принципом: “ціль виправдує засоби”. Глава ордену єзуїтів – генерал. Чітка воєнна дисципліна в ордені. Єзуїти стали могутньою політичною силою в Європі. На початку XVIІ століття починаються релігійні війни, які привели Європу до тяжких наслідків.

Світовідчування людини в цю епоху відзначається елементами трагізму. У кривавому вирі історії гине героїчна ренесансна особистість. Історична реальність стала перед ренесансною особистістю не тільки в кривавому обличчі, але й у людських типах, що дрібніють, і саме такі люди поступово завойовували світ. Ренесансна людина зіштовхнулася зі світом, який більше не був великою розмаїтістю, тому що в ньому не було більше свободи, і вона виявилася переважній більшості непотрібною.

Ренесансний герой у задушливій і тупій атмосфері дрібних особистостей не може не загинути. Але своєю загибеллю останній раз він стверджує великі можливості людського духу. Така проблематика трагедій Шекспіра – Людина і її Час.

Гамлет

Це – трагедія знання. “Знання – сила”, – так вважав великий сучасник Шекспіра, Френсіс Бекон. Шекспір дає нове розуміння цієї тези. Гамлет знає, що смертю короля Клавдія не можна знищити систему. Герой Шекспіра – Гамлет – перебуває в зміненому часі. Гамлет прибуває з далекого університетського Віттенберга, де проходили його студентські роки (і де був центр Реформації, а значить, вільнодумства) на батьківщину, в рідний замок Ельсінор. Він поспішає на похорон батька, старого короля Гамлета, а приїздить на весілля матері, королеви Гертруди, вчорашньої вдови, яка вступає у шлюб з молодшим братом свого чоловіка і новим королем, Клавдієм. Гамлет спостерігає незвичне для нього життя, і це життя, цей світ з’являється перед ним як “докучный, тусклый и ненужный”, світ, в якому немає більше свободи. Атмосфера холоду й жаху огортає всю дію з першого акту, і контрастом цьому є безперервні королівські свята, присвячені новому шлюбу. Час змінився. Люди стежать один за одним, батько навчає сина нікому не довіряти (Полоній і Лаерт), студентські друзі (Розенкранц і Гільденстерн) шпигують за принцем, тому що так хоче король. А король, правитель держави, взірець для підлеглих, є вбивцею свого брата.

Творчість художників Відродження ще пов’язана з донауковою концепцією світу, яку називають концепцією Великого Ланцюга Буття. Вертикальний, внутрішньо ієрархічний, Великий Ланцюг тягнеться від Бога, ангелів, через людину, тварин, рослин, до неорганічної матерії й первісних стихій. Це незрушний порядок, і порушення цієї системи в якій-небудь ланці болісно відбивається на всьому Космосі в цілому й виражається збурюванням стихій або яких-небудь знаків природи, що хворіє. Поява Привида батька Гамлета, за уявленнями шекспірівського часу, означає, що весь світ похитнувся, тому що людина (а ми пам’ятаємо, що людина займає центральне місце у світі, і значить, вона – основна ланка у Великому Ланцюзі Буття), король, королева і двір живуть і діють так, ніби нічого, крім їхньої насолоди, у світі немає. І тому герой стоїть віч-на-віч не з негідником Клавдієм, і навіть не з його двором, а з тим, що породило цей двір, цю несвободу й негідників. Гамлет стоїть віч-на-віч і проти свого Часу, і він глибоко розуміє свій Час. Смертю Клавдія, а це його обов’язок перед батьком, не знищити систему, але Гамлет обов’язково повинен прийняти рішення, причому рішення благородної людини – благородне й розумне, але воно й неможливе.

Для Гамлета світ освітлений трагічно, рішення обов’язкове й неможливе, воно або негідне, або безглузде: “Бути або не бути?” Що може бути благородним? Перша відповідь – “скорятися”, це, виходить, бути, але це неблагородно; інший варіант – “ополчитися проти моря лих” – це шляхетно, але це не бути, і справа в тому, що це не смерть, а не гідне людини життя. Трагедія Гамлета в тім що, він, знаюча людина, й завдяки своєму знанню приречена бути бездіяльною.

Між людиною й світом позначився розлад. Цей розлад був підкріплений науковими відкриттями. З кінця XVI століття в Європі ні релігія, ні історія, ні гуманізм уже не задовольняють актуальних запитів суспільства. Цю роль бере на себе наука, і незабаром вона буде безроздільно панувати в Європі.

Свідомість усього людства бути вражено відкриттям поляка Миколи Коперніка. В своєму трактаті “Про обіг небесних сфер” (1543) Копернік математично довів, що центром Всесвіту є не Земля (як вважали до XVІ століття), а Сонце. А Земля – одна із планет, що вільно обертається навколо Сонця. Геоцентризм змінився геліоцентризмом, і, отже, людина відтепер не займала у Всесвіті центрального положення. Антропоцентризм втратив свій центр у новій моделі світу. Людина зависла над безоднею, світ захитався, втратилося уявлення про Абсолют. Відкриття Коперніка було революційною подією для наступних століть, але для Ренесансу – це було явищем, яке заперечувало Ренесанс.

Микола Копернік зрушив Землю й розташував Космос навколо Сонця як Центру, але не змінив ідеї про космічний простір як про обмежену сферу. Джордано Бруно розвив коперніківську систему про Всесвіт, висунувши ідею про Всесвіт як про необмежений простір, наповнений незліченними небесними тілами. Так астрономія стає провідною наукою часу. Наслідком мінливого світогляду стає скептицизм і релятивізм у філософії. Так зміцнилося уявлення про відносність усього існуючого, і це був крок до експериментальної науки Нового часу.