Риси відчуження:

• почуття безсилля – доля вийшла з-під контролю людини, й перебуває під впливом зовнішніх сил;

• безглуздість існування – уявлення про світ, де втрачені взаємні обов’язки людей;

• відчуття самотності – виключення людини з соціальних зв’язків.

Так виникає втрата людиною самої себе. Інша хвороба цивілізації XX століття – так звана “людина-маса”. Ортега-і-Гассет так говорить про “людину-масу”: “Це новий варвар, він не може бути виділений як індивідуальність”. XX століття – століття натовпів.

Серж Московічі – французький соціолог – говорить про те, що будь-яка людина, якою би вона вільною себе не почувала, у якийсь момент пасивно підкоряється рішенням начальників. Вона без міркувань приймає думки своїх друзів, сусідів. І з того моменту, як людина примикає до групи, вона здатна до насильства, ентузіазму або жорстокості. Вона робить дії, які засуджують її совість.

Окремо кожний із нас розумний, а в юрбі ми готові на все. Щоразу, коли люди збираються разом, у них починає проглядатися юрба. Люди перемішуються, перетворюються, і загальне придушує індивідуальність людини. У натовпі людина сама не приймає рішень. Найважливіша риса епохи – величезні міста, мегаполіси, де формується нова людина.

У XX столітті місто – неосяжний ринок, де народжуються масові форми споживання й масової культури.

Масова культура та її форми:

• індустрія “субкультури” дитинства – це промислово вироблені ігри й іграшки. Коли все готове, зникає творча уява.

• масова загальноосвітня школа стандартизує усі знання на основі освітніх програм, що все узагальнюють. Не пізнання й розвитку шукає людина в XX столітті, а розваги, і її бажання задовольняє дуже розвинута масова індустрія дозвілля;

• засоби масової інформації поневолюють свідомість людини;

• система державної або національної ідеології й пропаганди – патріотичне виховання, масове й стандартизоване, а звідси – шукання ворога – створення масової соціальної міфології на основі націонал-шовінізму, істеричного патріотизму, кумироманії.

Масова культура системно організує й стимулює масовий споживчий попит – реклама, мода, секс-індустрія, стандарти способу і стилю життя. Ситуація для людини виглядає вкрай кризовою і загрозливою. Чи є вихід з такого становища? Щоб відповісти на це запитання, треба поставити інше, а саме – що таке людина? А цю проблему спробуємо розв’язати за допомогою Мераба Мамардашвілі, мислителя ХХ ст.

“Людина, – говорить він, – істота, що є в тій мірі, у якій вона сама себе створює якимись засобами, не даними в самій природі. Людина в тому людському, що є в неї не природна істота. Людина, виділена на тлі предметів, що становлять природу й космос, виділена тим, що ми інтуїтивно називаємо людяністю. Ця людяність не дана природою. Людина є істота, що є в тій мірі, у якій вона самостворюється. Ми маємо розрив між культурою й природою. Людина не є щось породжуване природою в тому розумінні, що немає такої підстави в природі, що породжувало б у людині людське. Людині немає на що покладатися поза самою собою. Немає гарантій, фундаменту в природі для людського стану. Людина – істота, що висить у порожнечі, як би випадкова. Усі фізичні природні процеси піддаються виродженню. Усе в природі переходить у хаос, тому що закон природи – тимчасовість. Природа не дає пам’ять, її б і не було, якби вона залежала від природної матерії. Людина – штучна істота, народжувана не природою, а самонароджувана через культурно винайдені пристрої.

Значить, є якісь способи внесення порядку в щось, що саме по собі, за законами природи, порядком не володіє, а було б хаосом. У цьому складається специфіка людини. Упорядкування того, що вносить людина в життя, це – пам’ять. Вона пов’язує людину з позачасовим. Позачасове – надприродне. Час – природний. Пам’ять – надприродна, вона є основою культури”.