Література:

1. Мифы народов мира: В 2 т. – М., 1990. – Т. 1. – 925 с. – Т. 2. – 893 с.

2. История всемирной литературы: В 9 т. – Т. 1. – М.: Наука, 1993. – С. 45-63.

Тема №3. Осьовий час. Концепція карла ясперса

Період із IX до III ст. до н. е. виділяється в історії світової цивілізації. Німецький філософ ХХ ст., екзистенціаліст Карл Ясперс, називає цей період “осьовим часом”, тому що саме тоді визначаються проблеми й масштаби усього подальшого розвитку людства. У трьох регіонах світу виникають великі релігійно-філософські вчення, причому, вони настільки універсальні й глибокі, що є актуальними й у наш час. Тобто, за Ясперсом, саме в означений період народжується духовна культура.

Перший регіон – Східне Середземномор’я. Тут виникають – 1) вчення пророків Палестини (Старий Завіт); 2) вчення іранського пророка Заратуштри (“Авеста”) і 3) давньогрецька філософія і поезія.

Другий регіон – Індія. Тут виникає вчення Будди.

Третій регіон – Китай. Тут – конфуціанство й даосизм.

Осьовий час – це час самоосмислення. Людина вперше ставить перед собою питання, які називаються вічними: Що таке смерть? Що таке добро і зло? Ставлячи такі питання, люди відкривають найвищі цінності існування людства, відмова від яких призводить до глобальної соціокультурної ентропії і деградації. Розглянемо деякі з названих культурних явищ.

Література:

1. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 278 с.

2. Мень А. К проблематике “осевого времени” // Народы Азии и Африки. – 1990. – № 1. – С. 87-94.

3. Культурология. ХХ век. Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С. Я. Левит. – Т. 2. – СПб.: Университетиская книга, 1998. – 110 с.

Тема 4. Давньокитайська духовна культура. Конфуціанство

Китайці винайшли компас, механічний двигун, освоїли культуру шовкопряда, винайшли папір, що виготовляли спочатку з шовку, а потім – з дерев’яного волокна, виявили плями на Сонці, винайшли порох.

У XII столітті до нашої ери на території, заселеній китайськими племенами, виникло царство Чжоу. Для історії китайської цивілізації й культури епоха Чжоу має першорядне значення. Тут починається історія китайської мудрості – філософії й літератури. У історії китайської філософії розрізняють три епохи:

• “Рання епоха” – час створювання перших великих текстів, які ввійшли в історію під найменуваннями “Шу-цзін” – книга історії, “Ши-цзін” – книга пісень й “І-цзін” – книга змін. Книги створено в ХІІ–VІІІ столітті;

• “Середня епоха” – час створення класичних філософських творів: “Лунь-юй” – “Судження й бесіди”. Це – збірник висловлень Конфуція (V–ІV століття до нашої ери). Основні даосські канони – “Дао-де-цзін”, “Лао-Цзи”, “Лє-цзи” й “Чжуан-цзи”. “Лао-Цзи” – ім’я вчителя. Всі книги написані в V–II ст. до нашої ери;

• історія “Середньої епохи” – VІІІ–ІІІ століття до нашої ери – представляє картину виникнення й падіння окремих царств. До IX століття до нашої ери на території Китаю було 7 самостійних держав: Янь, Ці, Хань, Вей, Чжоу, Чу і Цінь. Це окремі міста-держави – “Лего”. Пізніше виникає інтеграційний рух, і на місці “Лего” вимальовується єдиний образ “Тянь-ся” – “Піднебесної”. Історія китайських царств VІІІ–ІІІ століття до нашої ери – історія швидкого розвитку цивілізації. Існувало вільне населення: торговці, ремісники й землевласники. У цьому середовищі виникає прошарок грамотних людей і навіть учених, тобто інтелігенції. Із цього середовища й виходять суспільні діячі, які виступають у двох основних соціальних ролях: оратора й учителя. Деякі з них прагнули до політичної діяльності, тому що бачили в ній здійснення своїх ідей на практиці.

Філософські знання у Китаї пов’язані з етикою й політикою. Існувала необхідність пошуку засобів ефективного управління складними суспільними структурами – державними об’єднаннями, і тому більша частина освічених прошарків китайського суспільства належала до чиновництва. Тому до найвищих знань китайська мудрість відносила мистецтво управління державою. А правила цього мистецтва формувалися в етиці. Другою специфічною рисою давньокитайського мислення є розгляд усіх речей цілісно: погляд на людину, суспільство і Космос як на цілісний, єдиний організм, в якому абсолютно все нерозривне і взаємопов’язане.

Існувала група мислителів, що намагалася сформулювати основи гармонії суспільного життя. Ці основи вони шукали в природі людини. Мислителі – учні школи Жу. Саме так називалася школа вчителя Кун-цзи – Конфуція. В оригінальному найменуванні школи відсутня вказівка на ім’я її творця – Конфуція. Це не випадково, це відповідає вихідним установкам Конфуція – “передавати, а не створювати, вірити стародавності й любити її”. Традиція має священний (сакральний) статус, тому мислителі своє нове вчення викладали у вигляді коментарів до класичних пам’ятників-канонів. Конфуцій своє вчення з’єднав з мудрістю святих-досконалих Шен. “Шен” – так у Китаї позначають вищий рівень духовної й моральної досконалості. Ними були напівміфічні правителі стародавності. Конфуцій створює ідеал правителя – “бездіяльний правитель”. Це результат установленого їм природного порядку – “все йде як треба, саме собою” і тому правителеві нема чого робити. З давніх часів в Китаї склалася “формула трьох сил”: Небо – Земля – Людина. Небо – Тянь є найвищим природним принципом і водночас, це найголовніша природна основа в людині. За своїм походженням, ієрогліф тянь пов’язаний з ієрогліфом жень (людина), і це означає, що Небо і Людина мають єдину сутність. У “Лунь-юї” (це – головний конфуціанський канон, “Судження й бесіди”, збірка висловлювань Конфуція, яку зібрали його учні) говориться: “Вчитель сказав: – Я хотів би не говорити. – Але що ж тоді ми зможемо передати, якщо Ви не говоритимете? – запитав Цзигун (учень). Учитель відповів: А хіба Небо говорить що-небудь? Але ж чергуються сезони року, народжується все, що існує. Хіба ж говорить Небо що-небудь?”.

Найважливішою категорією конфуціанства стала категорія жень – людяність як основна сутність людини. “Досконала промова, приємний вираз обличчя – мало в цьому по-справжньому людяного”(“Лунь-юй”). Конфуціанці жень розуміють у єдності трьох смислів: 1) милосердне ставлення людини до людей – морально-психологічний смисл; 2) сукупність усіх видів моральних взаємин між людиною й суспільством – соціальний аспект жень, який корегується за допомогою лі – ритуалу, етикету; 3) зв’язок окремої особистості з усім існуючим, навіть з неживими предметами. Конфуцій сформулював “золоте правило” моралі, і це є основний принцип жень. На запитання учня, чи можна жити, керуючись одним словом, Конфуцій відповів: “Це слово – взаємність: не роби іншому того, чого не бажаєш для себе”.

Література:

1. Древнекитайская философия. Энциклопедический словарь. – М.: Мысль, 1994. – 573 с.

2. Древнекитайская философия: В 2 т. – М.: Наука, 1972-73. – Т. 1. – 410 с. – Т. 2. – 267 с.

3. Конфуций. Я верю в древность. – М.: Республика, 1995. – 364 с.

ТЕМА №5.

ДАВНЬОЄВРЕЙСЬКА ДУХОВНА КУЛЬТУРА

Біблія – це священна книга для двох релігій: християнства й іудаїзму. Час писання Біблії ХІІ–ІІ століття до нашої ери (“Старий Завіт”). Стародавня єврейська культура знайшла своє найвище духовне вираження саме у “Старому Завіті”.

Історичні передумови написання Біблії

Перша книга “Старого Завіту” – книга “Буття” розповідає про предків єврейського народу як про мандруючих скотарів. Близькосхідні документи ХV–ХІV століття до нашої ери згадують якихось “хапіру” – нерівноправних іноплемінників на території Єгипту й Ханаана. У них не було своєї землі. У XIII століття до нашої ери – ці племена, які згуртувалися навколо культу Бога Яхве, увійшли в Палестину.

У боротьбі з місцевим населенням утворився союз “12 племен” – “колін”, що прийняв найменування Ізраїль. З кінця XI століття до нашої ери виникає монархія – епоха царювання царів Давида й Соломона. ХІ–Х століття до нашої ери – період найбільшого підйому й могутності єврейського народу. Навколишні племена стають союзниками. З Єгиптом – вибудовуються дипломатичні відносини. У царстві мир і безпека. Давид створив столицю в завойованому місті Єрусалимі, а при Соломоні царська резиденція одержує палац і храм на честь Бога Яхве, якого до цього часу шанували в переносному наметі, як Бога кочівників. Блиск Давидового царства був недовгим. У 928 році до нашої ери царство розпалося на: Іудейське царство в Південній Палестині зі столицею в Єрусалимі й Ізраїльське царство в Північній Палестині зі столицею Сихемом, а потім Самарією.

Але обидва царства були приречені. У 722 році до нашої ери ассирійці завойовують Ізраїльське царство. У 587 році до нашої ери – вавилоняни руйнують Іудейське царство, а єрусалимських жителів беруть у полон.

У IV столітті до нашої ери Палестина, яка в цей час належала Перській імперії, була завойована Александром Македонським і вступила в коло елліністичної цивілізації. Еллінізм – вплив Греції на Схід. Іудейська знать почала переймати грецькі норми поведінки й відмовлятися від звичаїв свого народу. Ці процеси заохочувалися македонськими царями, й один із них почав репресії проти прихильників іудейської віри.

У 167 році до нашої ери народ відповів на репресії повстанням й, хоча боротьба була нерівною, у складній політичній ситуації в другому столітті до нашої ери вона увінчалася успіхом. В 140 році до нашої ери Іудея здобула незалежність. Але незалежність тривала недовго, в 63 році до нашої ери в Єрусалим входять солдати Помпея. У 6 році до нашої ери Іудея стає римською провінцією. Були дві спроби скинути владу Риму. В 70 році нашої ери Єрусалим був повністю зруйнований. Це стало кінцем давньоєврейської культури. З цього моменту євреї змушені були жити у діаспорі, тобто “розсіяними” по всьому світу.