Література:

1. Уильям Шекспир. Трагедии / Пер. с англ. – М.: Правда, 1983. – 354 с.

2. Мишель Монтень. “Опыты”: В трех томах. – М.: Наука, 1979.– Т. 1. – 295 с. – Т. 2-3. – 480 с.

3. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М.: Прогрес, 1982. – 584 с.

Тема №19. Культура нового часу (XVII століття)

У XVII столітті всі європейські країни були тісно пов’язані між собою економічно, політично й загальною традицією культури, тому, як говорять історики, всі історичні процеси в XVII столітті мали вже загальноєвропейський характер. Очевидним фактом став універсальний характер цивілізації, що склалася в Європі. І підтвердження цьому – загальна криза XVII століття, що торкнулася людини у всіх сферах її діяльності (у соціально-політичній, економічній, релігійній, науковій, художній). Це століття перших буржуазних революцій (Нідерланди, Англія), першої наукової революції і запеклих релігійних війн.

Релігійна криза, наприклад, проявилася у Тридцятирічній війні, коли увесь католицький табір Європи зіткнувся у кривавому протистоянні з країнами протестантського табору. Війна відбувалася на території Німеччини, і вона відкинула цю країну в її суспільно-політичному розвитку далеко назад порівняно з іншими європейськими країнами. Наслідком реформаційного руху в Європі була не тільки Контрреформація і війни, але й виникнення нової форми свободи – буржуазної, релігійної і політичної. Поява нового феномену супроводжується кризою старої системи і пролиттям крові. Релігійна полеміка ХVІІ століття пов’язана з появою багатьох містико-моральних вчень, наприклад, янсенізму у Франції. Духовний пошук людини став дуже інтенсивним і різноманітним. Починається доба ніколи ще не баченого життєвого динамізму.

Загальноєвропейський характер мають усі зсуви в ментальності європейських народів. Криза світовідчуття, яку породило Відродження, почалася уже в другій половині ХVІ століття – духовний оптимізм змінився песимізмом.

У ХVІІ столітті європейська цивілізація суттєво змінила своє обличчя. За показниками історичного прогресу, вона відставала від країн Сходу аж до ХV століття. За одне ХVІ століття європейська цивілізація випередила, наприклад, Китай. Це сталося тому, що Європа змогла перейти до найбільш інтенсивного способу виробництва – до капіталізму, а країни, які подарували їй порох, магнітну голку, технологію шовкового й паперового виробництва – цей перехід здійснити не зуміли. Провідний центр господарства, політики й культури перемістився з Середземноморського до Північно-Західного регіону. Розквітає Голландія – “взірцева капіталістична країна” ХVІІ століття, за нею на авансцені світової історії з’являються Англія, Швеція, Франція, Швейцарія, Прирейнська Німеччина. Так народжується новий світ, у якому імпульсом життя суспільства, зовнішньої і внутрішньої політики стають “ганебні гроші” замість “шляхетного” землеволодіння. І виникає запитання: чому саме на Заході і саме в Новий час виникає та форма капіталізму, що донині визначає розвиток світу? Як це відбулося?

Найцікавішою спробою дати обґрунтовану відповідь на це запитання є концепція американського соціолога і філософа ХХ століття Макса Вебера. Його знаменита праця називається “Протестантська етика й дух капіталізму”. Звернемося до цієї концепції.

Капіталізм, говорить Вебер, – це “космос сучасного господарства”, і він визначає за допомогою примусу, який перевершує сили окремої людини, – стиль життя усіх, хто з моменту народження знаходиться у вирі його розвитку. Як народився цей “Космос”?

Уже давно встановлено зв’язок між релігійними вченнями Реформації й “капіталістичним духом” (Вебер), ідеологією капіталістичного господарювання.

Капіталізм – це не прагнення до наживи, не скнарість, не жадібність. Але є дві особливості, які проявляють капіталістичну ідеологію ХVІІ-ХVШ століть, і це – ідея покликання як цілі життя людини, а також надособистісна, трансцендентна концепція наживи.

Кожна людина повинна виконувати свій обов’язок, який полягає в тому, щоб бути добрим працівником у своїй професії й працювати в ім’я свого покликання якомога краще. Накопичення грошей протиставляється всякому їхньому безпосередньому вживанню. Нажива стає стосовно тієї людини, яка наживає, чимось надособистим. В епоху виникнення капіталізму його ідеологія була пов’язана з релігією. З якою саме? Мається на увазі найважливіший поряд із лютеранством напрямок у протестантизмі – кальвінізм. Кальвін – швейцарський теолог протестантизму, його вчення було поширене в Англії, серед так званих дисидентів, тобто інаковіруючих. Найвідоміша секта кальвіністів в Англії – пуритани, їх переслідувалися в Англії за віру, й кілька тисяч пуританських родин ще в XVII столітті переселилися на північно-східний берег Північної Америки, в Новий Світ, як вони, згідно зі своїм вченням, назвали цю землю. Саме ці люди і їхні нащадки стали “ядром” американської нації і втілили основні риси американського національного характеру.

Основний догмат кальвінізму – вчення про Приречення (Предопределение). Бог – джерело абсолютно всього, він є вільним у своїй волі, що зрозуміла людям настільки, наскільки він цього захотів. Бог діє тільки за своїми законами. Світ, що створив Господь, – справа його рук, тому Богові угодна діяльність людей, їхня справа, спрямована до вдосконалювання життя. Але все створене людьми однаково недосконале, бо людина грішна, тому Богові угодна тільки діяльність, але не її результат. Тільки в справі виражається прагнення людини до Бога. У людини немає іншого способу виявити своє прагнення до досконалості, як тільки шляхом роботи в недосконалому й гріховному світі людей. Працюючи, людина повинна пам’ятати, що вона працює не для себе, а в ім’я інших вищих цілей. Ще до створення світу Бог одних людей прирік до порятунку, а інших – до загибелі, вічній смерті. Він зробив це не за гріхи або заслуги людей, а просто тому, що так хотів, і це є таємницею Бога.

Ні церква, ні сповідь, ні хрещення не можуть бути знаряддям порятунку. Упевнитися у своїй обраності в земному житті не можна. Людина, що вважає себе віруючим християнином, повинна сподіватися тільки на Бога й не покладатися на людей. Богові є бажаною справа, значить, всі сили людини повинні бути спрямовані на справу. Ця справа повинна відбуватися систематично, методично, носити чисто діловий, безособовий характер. Не можна придбати обраність, але можна придбати свідомість обраності, що не є свідомістю, але є відчуттям своєї угодності Богові.

Отже, обрані люди це – знаряддя Бога. Кожна година повинна належати Богові, втрата часу – найбільший гріх, потрібно постійно працювати. Треба працювати для того, щоб працювати для того, щоб працювати для того, щоби працювати ... і так до нескінченності. Робота як мета розв’язувала руки безмежному виробництву заради виробництва. Багатство, як результат виконання професійного обов’язку не тільки дозволене, але й обов’язкове. Значить, треба робити гроші для того, щоб робити гроші, для того, щоби робити гроші ... і так до нескінченності. Тому пуритани говорили: треба стати релігійним, щоби зробитися багатим. Таким чином, особливість “капіталістичного духу” полягає у тому, що там, де він зароджується й діє, він створює собі грошові запаси як знаряддя своєї діяльності. Гроші пускаються в обіг, і виникає капітал. Уже у ХVІІІ столітті релігійність залишає свідомість панівної еліти, а в сучасному капіталізмі немає й залишків релігійності. Але система упорядкувалась і діє.

Духовне життя XVII століття, переломного в історії людства, відбивають протиріччя цього століття. XVII століття виявило вичерпаність духовної енергії Відродження. Віра в безмежні можливості людини змінилася глибоким скепсисом. Звідси – скептицизм у філософії. Однак скептицизм підготував появу Френсиса Бекона з його новою логікою – логікою експериментальної науки. У XVII столітті розгортається перша наукова революція, що заклала основи експериментального знання. Відкриття Галілея й Кеплера створили нову механіку й нову астрономію.

Експериментальне підтвердження, за допомогою телескопа, ідеї безмежності Всесвіту й висновок про те, що Сонячна система – тільки один з незліченних зоряних світів та попередня зміна геоцентризму геліоцентризмом, потрясли і зруйнували традиційний світогляд людей у XVII столітті. Сум’яття розумів точно передав у своїй поемі “Анатомія світу” великий англійський поет Джон Донн:

“Всё в новой философии – смятенье,

Огонь былое потерял значенье.

Нет Солнца, нет Земли – нельзя понять,

Где нам теперь их следует искать?

Все говорят, что смерть грозит природе.

Раз и в планетах, и на небосводе

Так много нового – мир обречён,

На атомы он снова раздроблён.

Всё рушится, и связь времён пропала;

Всё относительным отныне стало”.

Видатну роль в утвердженні нової науки зіграв французький учений і філософ Рене Декарт. Декарт бачив вищу мету науки в опануванні силами природи. Така наука вимагає достовірних знань, а не умоглядів. Шлях до неї лежить через сумнів, що є актом мислення, який підтверджує його достовірність. Декарт зробив сміливу спробу пояснити всі відомі тоді явища природи рухом тіл, і він створив картину світу, де не було нічого, крім матерії, що рухається. Ця картина охоплювала космос і мікрокосмос, тобто людину. У своїй фізиці Декарт говорить тільки про матерію, ототожнюючи матерію із простором. Звідси випливає, що матерія постійно, нескінченно ділиться, існування неподільних атомів – неможливе, і звідси ж уявлення про екстенсивну нескінченність світу.

Філософія Декарта – раціоналізм – полягає у сумніві, він сумнівається в усьому, навіть в існуванні Бога. Єдину безсумнівну основу життя Декарт знаходить у своєму “я” в мисленні, у сумніві. “Cogito ergo sum” – “Мислю – значить існую”. Життя – це і є думка (жити – значить мислити).

Завершення наукової революції XVII століття пов’язане з ім’ям Ньютона і його основною працею “Математичні основи натуральної філософії” (1787). Ця книга – “євангеліє” науки XVII–ХVІІІ століть. Ньютон указував, що єдине джерело його законів – спостереження й експеримент. “Гіпотез я не вигадую”, – так говорив Ньютон. На думку Ньютона, з досвіду можна винести всі інші визначення матерії, простору, часу й руху. У Ньютона матерія відрізняється від простору. Матеріальні тіла рухаються в порожнечі. Порожній простір є нерухомим й абсолютним. Переміщення в цьому просторі – абсолютний рух. Причина, яка викликає абсолютний рух, – сила, прикладена до тіла. Тяжіння пропорційне масам, обернуто пропорційне квадрату відстані між тілами й пов’язує всі матеріальні тіла природи. Закон всесвітнього тяжіння пояснює, чому система світу зберігає незмінний рух після “первісного поштовху, яким Бог привів її в рух”. У результаті картина природи стала панівною у світоглядному плані. Природою стали називати все існуюче, включаючи людину. Навіть історія стала розумітися через природу людини, і зводилася до гри пристрастей.

Звідси теорія Томаса Гоббса – “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” (1651). Левіафан – біблійне чудовисько, і так Гоббс називає державу. Причину виникнення політичної влади й держави Гоббс пов’язував із природою людини як істоти розумної, але в той же час глибоко егоїстичної. Основна якість людини виявляється не в прагненні до спілкування, а в егоїзмі. Природний (додержавний) стан людини – це війна всіх проти всіх (громадянська війна й революція). У природному стані люди не можуть зберегти мир і тому опиняються перед погрозою самознищення. Але в людині живе страх смерті. Крім того, людина – істота розумна й вона дійде висновку, що потрібно вийти зі стану війни всіх проти всіх. Необхідне створення загальної влади. Основа виникнення держави – договір, угода.

Абсолютне, суб’єктивне право людини – її воля, повинна бути обмеженою й упорядкованою під кутом зору спільного мирного життя. Так виникає закон. Усі природні закони можуть бути резюмовані в одному легкому правилі, доступному розумінню навіть найменш обдарованої людини: “Не роби іншому того, чого ти не хочеш, щоби робили тобі”. Томас Гоббс стверджував, що піддані відповідальні за діяльність свого уряду.

XVII століття – епоха підвищеного драматизму (у перекладі означає “рух”). Складність плетива протиріч знаходить вираження в мистецтві.