Література:

1. Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997. – С. 48-64.

2. История всемирной литературы: В 9 т. – М.: Наука, 1983. – Т. 1. – С. 295-310.

3. Мифы народрв мира: В 2 т. – М.: СЭ, 1990. – Т. 1. – 671 с. – Т. 2. – 719 с.

Тема № 6. Культура античності

Антична (від лат. antiquus) культура – це культура середземноморського регіону епохи рабовласницької формації. Хронологічні рамки античності – X ст. до н. е. – V ст. н. е. Антична культура має неперевершене значення для європейської, бо є її основою. Європейська культура не тільки наслідувала античну, але й “використовувала” її як “готове слово” Культури. Філософія, поезія, історія, медицина, астрономія, значущі, символічні міфи, цілі промови, риторика, поетика та інше – все це можна було завжди почерпнути з античної культури, і на кожному етапі розвитку людства це людство обов’язково зверталося до античності, знаходячи все для себе необхідне.

Є плем’я людей,

Є плем’я богів,

Подих у нас – від єдиної матері,

Але сила нам відпущена різна:

Людина – ніщо,

А мідне небо – непорушне мешкання

Повік.

Але щось є,

Що підносить і нас до небожителів, –

Може це – потужний дух,

Може – сила єства, –

Хоч і невідомо нам, до якої межі

Написаний шлях наш денної й нічний,

Долею.

(VI–V ст. до н. е. Піндар).

Цей поетичний текст дає цілісне уявлення про особливості античної культури. Але щоби належним чином зрозуміти таку культуру, як антична, треба звернутися до філософсько-концептуального погляду на неї. У ХХ ст. таку цілісну концепцію можна побачити у справжнього філософа – О. Ф. Лосєва. Мислитель говорить про те, що в основі кожної цілісної культури лежить певне світовідчуття. Античне світовідчуття – язичницьке, пов’язане із землею, тілесне й тому протистоїть християнству. Античне світовідчуття дає опору для земних і тілесних радощів, але воно позбавляє їх характеру розгулу й порочності. У тілесності теж є зміст і є ідея. В тілесності теж є нескінченність. Антична культура – це торжество біологічно-прекрасного, ідеально-божественного тіла. Це не звичайне людське тіло з його слабкістю, хворобами й смертю. Це обов’язково ідеальне тіло. Це таке тіло, у якому немає нічого, крім духу, і це й такий дух, у якому немає нічого, крім тіла. Повна взаємна проникливість духу й тіла дає скульптуру, статую. Все мислення античності пластичне, скульптурне. Греки змогли знайти досконалу форму для вираження самої ідеї краси, такою формою стало пропорційне, гармонійне й безсмертне людське тіло. В античній скульптурі, як і в архітектурі, існував строгий закон – “міра, понад усе”. У найважливішому для греків храмі – храмі Аполлона у Дельфах – було написано 7 висловлювань, які належали, як вважали, 7 мудрецям давнини. Два з них говорять одне й теж – “нічого над міру” й “міра понад усе”. Тільки в мірі може бути реалізованою гармонія протилежностей, тому прекрасним можна назвати тільки те, що містить у собі міру. Всі пропорції людського тіла розраховуються до дріб’язків. Кисть руки – 1/10 частина людського тіла; голова – 1/8; ступня – 1/6; голова із шиєю – 1/6; рука про лікоть – 1/4; чоло, ніс і рот з підборіддям рівні по висоті, від тімені до очей стільки ж, скільки від очей до кінчика підборіддя.

Але в основі античної культури лежить рабство. Рабство – це така система взаємин, полюсами якої є раб і господар. Раб – жива річ. У римському праві раб іменувався – “геs”, тобто “річ”. Людина рабовласницької формації усе розуміє як річ, як фізичне тіло, тому духовне життя людини будується за типом речей, за типом фізичних тіл. За велику красу античної пластики було дорого заплачено. Найважливіша ідея античності – ідея Долі. Доля – сліпа й всевладна сила, що підкоряє собі абсолютно всіх. В античному світі немає ні вільних, ні рабів. Одні раби в одному, інші – в іншому. Але абсолютно всі усвідомлюють себе рабами загального світопорядку, рабами Долі.

Рабство, пластика й ідея Долі – це те, з чим античність народилася й вмерла. Абсолютизація тіла призводить до рабства, до духовної безвиході, що так яскраво проявиться в період Пізньої античності, в період її грандіозної загибелі.