Конфіскація майна

Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіс­кується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КВК України. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України. Конфіскація майна - додатковий вид покарання, який полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке належить засудженому на праві власності.

За змістом ч. 1 ст. 59 конфіскація як законна форма позбав­лення права власності є повною або частковою. У вироку суду має бути чітко визначено ту частину майна, яка конфіскується, або перелічено всі предмети, що конфіскуються (наприклад, під-

190

БОГАТИРЬОВ І. Г.

приємство, що є власністю винного, його будинок, дача, авто­мобіль, гараж, телевізор). Заміна майна, що конфіскується, на еквівалентну грошову суму не допускається.

Особливістю конфіскації майна є те, що вона: 1) може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в санкціях норм Особливої частини КК; 2) встановлена за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Корисливим тяжким або особливо тяжким злочином може бути визнано будь-який із злочинів, визначених у ч. 4 або 5 ст. 12, якщо його вчинено із корисливих мотивів.

Для забезпечення конфіскації майна і цивільного позову у порядку, визначеного кримінально-процесуальним законодавст­вом, накладається арешт на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, на яких законом покладено матеріальну відповідальність за його дії, а також вилучається майно, на яке накладено арешт.

Вилучені гроші, цінні папери та коштовності передаються за описом у фінансові органи для зберігання. Транспортні засоби описуються, опечатуються і передаються на зберігання в органи ДАІ. Будівлі описуються, і до нотаріальної контори або виконкому сільської ради надсилається лист або копія постанови про накладення арешту з приписом не засвідчувати жодних цивільно-правових угод щодо них. Приховування майна, що підлягає конфіскації, на яке накладено арешт або яке описано, утворює склад злочину, передбаченого ст. 388.

Не виявлення у винного на час розгляду справи у суді у майна, яке належить йому на праві власності і може підлягати конфіс­кації, не може бути підставою для незастосування конфіскації. Таке майно може бути виявлене на стадії виконання вироку у справі, що набрав законної сили.

У ч. З ст. 59 вказано, що Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України. Такий Перелік є додатком до цього КК. Конфіскація, таким чином, не має абсолютного характеру, оскільки мінімум майна (предмети першої потреби), необхідного засудженому та особам, які перебувають на його утриманні, не підлягає конфіскації.

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86), а також за умови звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають

191

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

дітей віком до семи років (ч. 1 ст. 79), та умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81), якщо до дня набрання чинності закону про амністію або на день звільнення від покарання не був виконаний вирок суду в частині конфіскації майна.

Конфіскація як вид покарання не застосовується до неповно­літніх (ст. 98). Конфіскацію як вид додаткового покарання слід відрізняти від примусового безоплатного вилучення, яке не є видом покарання. Воно передбачено кримінально-процесуальним законодавством і полягає в примусовому безоплатному вилученні в дохід держави знарядь злочину, що належать обвинуваченому, а також грошей, цінностей, інших речей, нажитих злочинним шляхом (наприклад, ст. 176,177, 201, 204, 208, 209, 240, 246, 248, 249, 305 КК України).

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу

Покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу можливе як додаткове покарання за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 54 КК України). Вчинення таких злочинів саме по собі ганьбить звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого того чи іншого статусу.

У різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах, внутрішніх військах, військах цивільної оборони України існують військові звання (наприклад, капітан, підполковник, генерал-майор та ін.).

В органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Державній податковій службі України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.).

Законом України «Про державну службу» встановлюються різні ранги залежно від тієї категорії, до якої віднесені посади,

192

БОГАТИРЬОВ І. Г.

наприклад особам, що обіймають посади віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3-й, 2-й чи 1-й ранг, а, наприклад, до сьомої категорії - 15-й, 14-й чи 13-й ранг. Ранги також встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі самі чини присвоюються фахівцям господарських судів (крім суддів). Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі суддям господарських судів, а також судовим експертам.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого наукових ступенів і звань, а також почесних звань і державних нагород. Згідно з діючою редакцією ст. 54 КК України, суд має повноваження, за наявності підстав позбавити особу будь-якого військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, незалежно від того, ким вони були присвоєні.

У такому вирішенні питання знаходить конкретний вияв принцип рівності всіх громадян перед законом, а також принцип незалежності судової влади. Крім того, ст. 54 КК України (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) передбачає, що засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу є додатковим покаранням, яке спрямоване не лише на здійснення морального впливу на засуджену особу, а й на позбавлення її тих переваг, які надають відповідні звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас. Відповідно до ст. 54 КК України суд має право застосувати це покарання лише за умови засудження особи за особливо тяжкий чи тяжкий злочин (про поняття таких злочинів див. ст. 12 і коментар до неї).

Як вид покарання позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу не вказується у санкціях норм Особливої частини КК. Його застосування залежить від рішення суду. Судова практика свідчить, що суди, засто-

13 - 8-520

193

КРИМІНАЛЬНО ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

совуючи таке покарання, враховують, зокрема, такі обставини: використання винним свого звання, рангу, чину чи кваліфіка­ційного класу для вчинення злочину або для одержання не передбачених законом пільг або переваг для себе чи для інших осіб; його ставлення до виконання службових обов'язків; наявність дисциплінарних стягнень; поведінку винного в колективі і в побуті.

Військове звання присвоюється, зокрема, особам, які прохо­дять службу в ЗС, ДПС, СБ, інших військових формуваннях, а також військовозобов'язаним. Військові звання поділяються на армійські і корабельні, а також на звання рядового складу, сержантського і старшинського складу, складу прапорщиків і мічманів, молодшого офіцерського складу, старшого офіцерського складу і вищого офіцерського складу.

Що стосується спеціальних звань, рангів, класних чинів і кваліфікаційних класів, то вони, згідно з чинним законодавством, можуть бути присвоєні, зокрема, спеціальні звання, працівникам міліції, державної податкової адміністрації, податкової міліції, митної служби. Ранги встановлені для державних службовців, дипломатів, класні чини - для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи - для суддів, лікарів - судово-психіатричних експертів, судових експертів.

Відповідно до чинного законодавства суд не може позбавити засудженого почесних та вчених звань, державних нагород, наукових ступенів. Крім того, згідно зі ст. 98 КК покарання, передбачене ст. 54 КК не застосовується до неповнолітніх. Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення військового або спеціального звання визначаються ст. 31 КВК України.

Суд, який постановив вирок про позбавлення засудженого військового чи спеціального звання, надсилає копію вироку після набрання ним законної сили органу, що присвоїв звання. Після одержання копії вироку, яким засудженого позбавлено військо­вого або спеціального звання, орган, що присвоїв це звання, вносить у встановленому порядку до відповідних документів запис про позбавлення засудженого звання і вживає заходів до позбав­лення його всіх прав і пільг, пов'язаних з цим званням, про що повідомляє суд.

194

БОГАТИРЬОВ І. Г.

Вирішуючи питання про доцільність застосування покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу суд повинен враховувати не тільки суспільну небезпеку вчиненого злочину, особу винного, а також і те, що застосування цього покарання здійснює на засудженого моральний вплив, а також тягне за собою певні правові наслідки.

Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що застосу­вання зазначеного виду покарання, безумовно, необхідне в тих випадках, коли об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину свідчать про те, що винний за своїми моральними і діловими якостями втратив здатність виконувати обов'язки і займати посади, що передбачають наявність такого звання.

Службові обмеження для військовослужбовців

У доктрині кримінального законодавства таке покарання (ст. 58 КК України) є новим видом основного покарання і має комбінований характер, що виявляється у наступному:

• по-перше, у примусових заходах майнового характеру: в доход держави відраховується від десяти до двадцяти відсотків від суми грошового забезпечення засудженого;

• по-друге, на засудженого вчиняється моральний вплив - його не може бути підвищено за посадою, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Таким чином, ст. 58 КК України за своїм змістом є новою, оскільки її аналогів у раніше діючому кримінальному і кримі­нально-виконавчому законодавстві немає. Службове обмеження для військовослужбовців як кримінальне покарання уперше передбачено КК України 2001 р.

Аналіз тексту кримінального закону дозволяє припустити, що цей вид покарання покликаний замінити собою виправні роботи. Враховуючи неможливість їх застосування до військовослуж­бовців.

Крім того, цей вид покарання призначається як у випадках, передбачених КК України так і у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, дійде висновку про можливість застосування до нього цього покарання замість

ІЗ*

195

КРИМІНАЛЬНО ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років (ч. 1 ст. 58).

Такий вид, покарання може застосовуватися також за умови призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), а також під час звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК) та заміні не відбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82, 83). Важливо наголосити, що службове обмеження для військово­службовців застосовується на строк від 6 місяців до 2 років.

Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що відпо­відно до положень ч. 1 ст. 58 КК України службове обмеження призначається тільки тим військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, тобто обрали її своєю професією. Особливістю тут є та обставина, що в процесі відбування цього покарання засуджений продовжує колишню соціально-корисну діяльність без розриву з найближчим мікросоціальним оточенням, хоча і на примусовій основі, з відрахуванням у доход держави визначеної частини його грошового утримання.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

Проведений аналіз осіб, які перебувають на обліку в кри­мінально-виконавчій інспекції, показує, що призначення судами України покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (далі - ОПП-ЗПД), в різні роки мають різні кількісні показники. Наприклад, у 2002 р. судами було призначено даний вид покарання 9 300 особам, у 2003 р. -7 700, у 2004 р. - б 000, у 2005 р. - 4 000, у 2006 р. - 3 900, у 2007р. -4 200.

Покарання у виді ОПП-ЗПД призначається у тому випадку, якщо особа, яка вчинила злочин, обіймала певну посаду або займалася певною діяльністю. Це означає, що за своїм характером і обсягом повноважень засуджений не може виконувати однакові за змістом види робіт або займатися діяльністю (наприклад, завідуюча магазином не може обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю; водій автобуса, позбавлений права

196

БОГАТИРЬОВ І. Г.

керувати транспортним засобом, не має права займатися діяль­ністю, пов'язаною з перевезенням людей).

Зокрема, ст. 286, 287, 289 і 290 КК України передбачають, що під транспортними засобами слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні засоби. Це стосується без винятку, всіх посад, на обіймання яких накладено заборону. Обмежень щодо застосування зазначеного покарання відносно певних професій або виду діяльності не існує, тому якщо особа, яка вчинила злочин, ніде не працювала або нічим не займалася, щодо неї суд не може застосувати таке покарання.

Ст. 69 КК України нормативно закріплює призначення на основі рішення суду як основного у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Щодо застосування такого покарання як додаткового, то воно може призначатися судом на основі санкції певної статті, а також тоді, коли воно у санкції прямо не передбачено, але суд, враховуючи характер злочину, може позбавити засудженого права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Такі рішення приймаються судом з метою не допустити засудженого до тієї посади чи діяльності, які були використані ним під час вчинення злочину.

Якщо покарання у виді ОПП-ЗПД застосовується як додаткове до таких видів покарань як арешт, обмеження волі, утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та позбавлення волі на певний строк, то воно поширюється на весь час відбування основного покарання. Крім того, строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбування основного покарання, а також з моменту набрання законної сили вироком суду. Так само обчислюється строк цього додаткового покарання у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 77 КК України).

Відносно неповнолітніх це покарання може застосовуватися тільки як додаткове (ч. 2 ст. 98 КК України). A.M. Бойко зазначає, що засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у виді ОПП-ЗПД-покарання у разі заміни не відбутої частини основного покарання більш м'яким (ч. 2 ст. 82 КК України), а

197

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

також у разі умовно-дострокового звільнення осіб, які відбувають це покарання, від його відбування (ч. 1 ст. 81 КК України). Якщо засуджений ухиляється від відбування такого виду покарання, то відповідно до ч. 1 ст. 389 КК України він притягається до кримінальної відповідальності.

На думку В. К. Грищука, В. Т. Маляренка, ОПП-ЗПД -покарання застосовується до винних осіб незалежно від того, де працював засуджений (на підприємстві, в установі, в організації будь-якої форми власності). У КК України, окрім 25 складів злочинів, що передбачають таке покарання як основне, існують статті, що встановлюють відповідальність за діяння, за вчинення яких, з огляду на особливості їх об'єктивних і суб'єктивних ознак було б цілком доцільним призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання.

До їх числа можна було б віднести, зокрема, ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України), розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ч. 2 ст. 168), порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191), порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197), порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202), зайняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 1 ст. 203), порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч. 1 ст. 213), обман покупців та замовників (ст. 225), випуск або реалізацію недоброякісної продукції (ст. 227), безгосподарське використання земель (ст. 254), порушення вимог законодавства про охорону праці (ч. 1 ст. 271), ряд транспортних злочинів (ст. 276, 282, ч. 1, 284-288), одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації (ст. 354), зловживання владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364), перевищення влади або службових повноважень (ч. 1 ст. 365), службове підроблення (ч. 1 ст. 366), службова недбалість (ч. 1 ст. 367), порушення права на захист (ч. 1 ст. 374), відмова експерта від виконання покладених на нього обов'язків (ч. 1 ст. 385), розголошення даних досудового слідства або дізнання (ч. 2 ст. 387).

198

БОГАТИРЬОВ І. Г.

Включення в санкції перелічених статей ОПП-ЗПД - покаран­ня здатне призвести до його більш широкого застосування на практиці, що може сприяти посиленню спеціальної превенції у разі призначення зазначеного основного виду покарання. Проте вивчення судової практики свідчить про зменшення кількості випадків призначення цього покарання, перш за все, основного. Наведене положення пояснюється не тільки незначним числом санкцій, що містять такий вид покарання, хоча їх кількість, порівняно з КК України 1961 p., зросла удвічі, алей суб'єктивним ставленням до цього виду покарання суддів, які багато в чому недооцінюють каральний потенціал такого покарання.

Хоча проведені дослідження вказують на наявність у зазна­ченого виду покарання достатньої кількості загально поперед­жувальних і каральних елементів, які здатні забезпечити досягнення мети покарання. Крім того, ОПП-ЗПД - покарання не охоплює в широкому спектрі всі передбачені в кримінальному законодавстві норми, які дозволяють призначати цей вид покаран­ня за порушення у таких важливих сферах життєдіяльності людини, як захист її виборчих прав, особистих прав і свобод людини.

Важливо наголосити, що в сучасних економічних умовах кримінальне покарання у виді ОПП-ЗПД, виконання якого покладено на КВІ, практично себе виправдовує, успішно виконує завдання протидії злочинності і тому його існування та подальший розвиток є кримінологічно та економічно виправданим.

ОПП-ЗПД - покарання, згідно зі ст. 55 КК України, може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років. ОПП-ЗПД -покарання як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК України за умови, що з огляду на характер злочину, вчиненого у зв'язку з обіймати посаду або із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інші обставини справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

За умови призначення ОПП-ЗПД - покарання як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплі­нарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на

199

КРИМІНАЛЬНО ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

певний строк воно поширюється на увесь час відбування основного покарання, а також, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 КК України - з моменту набрання законної сили вироком.

Згідно зі ст. 13 КВК України виконання цього покарання покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженої особи з метою її виправлення та недопущення учинення нею нового злочину - на органи внутрішніх справ.

Позбавлення права обіймати певні посади полягає в забороні засудженому на вказаний у вироку суду строк обіймати посаду, яку він обіймав під час вчинення злочину, та аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях, акціонерних товариствах тощо, а позбавлення права займатися певною діяльністю - в забороні займатися тією діяльністю, у зв'язку з якою винним було вчинено злочин.

Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що кримі­нальне покарання у виді ОПП-ЗПД передбачає певні право обмеження для засуджених для засуджених характер може бути різним. Зокрема, найчастіше це покарання обмежує трудові права засудженого його застосування у виді заборони на здійснення непрофесійної діяльності передбачає право обмеження іншого характеру. У цьому разі призначене покарання не стосується сфери трудових прав засудженого. Така заборона стосується права керувати транспортним засобом та права на полювання.

Громадські роботи

Раніше вітчизняне кримінальне і кримінально-виконавче законодавство не передбачало такого виду покарання, як гро­мадські роботи, хоча воно відповідає загальновизнаним між­народним нормам про поводження зі злочинцями. У ст. 8.2 Стандартних мінімальних правил ООН («Токійські правила»), по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками,

200

БОГАТИРЬОВ І. Г.

прийнятих у 1990 р. VIII Конгресом ООН, серед можливих мір покарання, альтернативних позбавленню волі, зокрема зазначений і такий вид, як виконання суспільно корисних робіт.

Покарання у виді громадських робіт (далі - ГР) у 2007 р. виконувалося лише відносно 3359 осіб, що дещо менше, ніж за аналогічний період минулого року. Громадські роботи найбільше застосовуються у Донецькій (289), Сумській (157), Івано-Фран­ківській (156), Житомирській (146), Миколаївській (128), Чернігівській (123), Луганській (121), Запорізькій (104) областях.

Покарання у виді громадських робіт полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Покарання у виді ГР встановлюються на строк від 60 до 240 годин і тривають не більш як 4 години на день. ГР не призна­чаються особам, визнаним інвалідами І або II групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військово­службовцям строкової служби. ГР є новим видом покарання, раніше невідомим кримінальному праву України, а їх визна­чальною особливістю якого є безоплатність.

Сутністю покарання є безоплатна праця, від якої засуджений не має права ухилитися (незважаючи на її характер, кількість та умови здійснення). Вона для нього є обов'язковою. В цьому також проявляється каральна властивість ГР як виду покарання. ГР виконуються не на користь потерпілого від злочину, а на користь суспільства, громади і спрямовані на формування у засудженого поваги до суспільства, суспільно корисних робіт та громадських інтересів.

Види ГР визначаються органами місцевого самоврядування (місцевими радами, їх виконкомами, міськими, селищними, сільськими головами). Вони виконуються за місцем проживання засудженого. Це може бути будь-яка робота, в тому числі трудомістка і не престижна (скажімо, прибирання вулиць, інші роботи щодо благоустрою населеного пункту). Головне, щоб робота не принижувала честі та гідності засудженого.

Оскільки ГР як вид покарання виконуються за вироком суду, вони згідно зч. З ст. 43 Конституції України не вважаються примусовою працею, використання якої забороняється. ГР

201

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

виконуються у вільний від роботи чи навчання час, але їх призначення не виключається в разі, коли винний тимчасово не працює й не навчається.

Конкретний строк ГР суд визначає у встановлених ч. 2 ст. 56 межах - від 60 до 240 годин, керуючись загальними засадами призначення покарання. Тривалість ГР на день - не більше 4 годин. ГР є основним покаранням (ч. 1 ст. 52). В санкціях статей Особливої частини КК України вони зазначаються як альтернативні таким покаранням, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, арешт і обмеження волі. Отже, вони можуть призначатись лише за злочин невеликої тяжкості.

Не виключається призначення ГР у порядку реалізації положень ст. 69, тобто призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Вони можуть бути застосовані й при заміні не відбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82).

Так, ч. З ст. 56 містить перелік осіб, до яких покарання у виді ГР не застосовується:

- інваліди І і II групи; - вагітні жінки; - особи пенсійного віку, тобто жінки по досягненню 55 років та чоловіки - 60 років; — військовослужбовці строкової служби.

Наприклад, якщо інвалідність І чи II групи наступить під час відбування ГР, то засуджений має бути звільнений кримінально-виконавчою інспекцією від їх подальшого відбування. Це положення стосується і жінок, які стали вагітними, а також осіб, які досягли пенсійного віку під час відбування розглядуваного покарання.

Ухилення засудженого від відбування ГР, коли їх невиконання відбувається за відсутності для цього поважних причин, є злочином проти правосуддя, передбаченим ч. 2 ст. 389. Ухиленням від відбування покарання у виді ГР є:

а) невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та умов відбування покарання, а також притягнення до адміністра­ тивної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження;

б) не вихід більше двох разів протягом місяця на ГР без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця, поява на роботі в нетвере-

202

БОГАТИРЬОВ І. Г.

зому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння (ч. З ст. 40 КВК України).

Виправні роботи

Виправні роботи (далі - ВР) як вид кримінального покарання застосовується досить давно. З розвитком кримінального та кримінально-виконавчого права змінювалась назва (обов'язкові, суспільні, примусові, виправно-трудові, виправні роботи без позбавлення волі), відпадали або виникали деякі право обмеження, але основні риси залишилися незмінними. Такі процеси обумов­лені тим, що ВР відзначаються досить сильним карним змістом, що дозволяє їх ефективно використовувати як засіб впливу на осіб, які вчинили різні злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Разом з цим застосування ВР не спричиняє тих негативних наслідків, які тягне за собою позбавлення волі.

Покарання у виді ВР встановлюється на строк від 6 місяців до 2 років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із заробітку засудженого до ВР в доход держави відраховується сума у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків.

ВР не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які пере­бувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацюючих, до осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Для осіб, які стали непрацездатними після ухвали вироку суду, суд може замінити штрафом із розрахунку три встановлені законодавством неоподатковувані мінімумів доходів громадян за 1 місяць ВР.

ВР є основним видом покаранням (ч. 1 ст. 52), яке може бути призначене судом у таких випадках:

• коли воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК України;

• призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);

• заміна невідбутної частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі більш м'яким (ч. 1 ст. 82);

203

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

- заміна штрафу у разі неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53). ВР згадуються в санкціях майже третини (32%) норм, майже в п'ятій частині (18,6%) норм Особливої частини КК України як альтернативне таким покараннями, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, гро­ мадські роботи, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк. ВР як вид покарання передбачені за вчинення злочинів невеликої (75%) та середньої тяжкості (25%).

Виконання покарання у виді ВР здійснюється на основі участі засуджених у суспільно корисній праці і контролю за їх поведінкою відповідно до вимог КВК України. Контроль за виконанням покарання у виді ВР покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого - на органи внутрішніх справ.

Під час виконання вироку суду, що набрав законної сили, іншого рішення суду, акту помилування, а також Закону України «Про амністію» стосовно осіб, засуджених до ВР, працівники інспекції здійснюють такі функції:

• ведуть облік засуджених осіб;

• роз'яснюють порядок та умови відбування покарання;

• здійснюють контроль за додержанням порядку та умов відбування покарання засудженими особами і власником під­приємства за місцем роботи засуджених осіб;

• беруть участь у виховній роботі із засудженими особами, проводять індивідуальні бесіди з ними, вживають заходів щодо організації індивідуального шефства над неповнолітніми (якщо щодо цього питання є рішення суду), проводять роз'яснювальну роботу з батьками засуджених неповнолітніх;

• вносять подання до відповідних органів внутрішніх справ щодо здійснення приводу засуджених осіб, які не з'явилися за викликом до інспекції без поважних причин;

• організовують початкові розшукові заходи засуджених осіб, місцезнаходження яких невідоме, та надсилають матеріали до органів внутрішніх справ для оголошення розшуку таких осіб;

• застосовують до засуджених осіб установлені законодавством заходи заохочення і стягнення;

• перевіряють обґрунтованість заяви засудженої особи про звільнення з роботи за власним бажанням та за наявності довідки

204

БОГАТИРЬОВ І. Г.

з нового місця роботи про можливість працевлаштування, виносять постанови про дозвіл або відмову у звільненні;

• дають дозвіл на звільнення з роботи засуджених осіб за власним бажанням протягом строку відбування ними покарання;

• контролюють поведінку осіб, засуджених до ВР, із цією метою один раз на три місяці направляють до органів внутрішніх справ запити про те, чи притягувалися засуджені особи до адміні­стративної відповідальності;

• один раз на 6 місяців направляють вимоги до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь МВС України в АР Крим, м. Києві та Київській області, управлінь МВС України в областях, м. Севастополі та на транспорті з метою з'ясування випадків учинення засудженими особами нових злочинів. Отримані відповіді зберігаються в особових справах засуджених осіб;

• направляють через відповідні центри зайнятості населення на роботу осіб, засуджених до ВР, які на час виконання вироку не працюють або були звільнені з роботи відповідно до законодавства про працю;

• здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю відрахувань із заробітку засуджених осіб і перерахуванням сум у доход держави;

• здійснюють у разі потреби контрольні перевірки за місцем роботи засуджених осіб не менше ніж 2 рази протягом строку відбування покарання. За результатами перевірки складають акт у двох примірниках, один із яких залишається на підприємстві, а другий з відміткою про ознайомлення власника підприємства зберігається в особовій справі засудженої особи та викорис­товується для контролю за усуненням виявлених недоліків;

• у разі систематичного неправильного або несвоєчасного відрахування сум із заробітку засудженої особи, а також невико­нання інших вимог КВК України надсилають матеріали проку­ророві для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно із законом. Копії цих матеріалів долу­чаються до особової справи засудженої особи;

• підтримують постійні контакти з власниками підприємств та трудовими колективами з метою своєчасного отримання інфор-

205

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

мації про застосування до засуджених осіб заходів заохочення, стягнення і звільнення з роботи;

• постійно підтримують контакти з кримінальною міліцією у справах неповнолітніх та службою у справах неповнолітніх при міських та районних держадміністраціях;

• проводять аналіз роботи щодо виконання покарання у виді ВР та в необхідних випадках вносять пропозиції керівництву інспекції з метою її удосконалення;

• відповідно до ст. 84 КК України надсилають до суду подання про звільнення від покарання осіб, які під час його відбування згідно з медичним висновком захворіли на психічну чи іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню призначеного судом покарання;

• надсилають до суду подання щодо осіб, які під час відбування покарання стали непрацездатними, про заміну ВР штрафом;

• надсилають до суду подання про звільнення від відбування покарання осіб, які після постановления вироку суду досягли пенсійного віку, а також жінок, які стали вагітними;

• відповідно до ч. 5 ст. 46 КВК України у разі ухилення засуджених осіб від відбування покарання у виді ВР надсилають прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 2 ст. 389 КК України. Копії цих матеріалів долучаються до особової справи засудженої особи;

• за зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці засудже­ним особам зараховують час щорічної відпустки у строку відбу­вання покарання (ч. 2 ст. 46 КВК України);

• за зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці надси­лають до суду матеріали на засуджену особу щодо умовно-дострокового звільнення її від покарання або заміни невідбутної частини покарання штрафом;

• у разі потреби дають дозвіл засудженій особі на виїзд за межі України;

• установлюють періодичність і дні проведення реєстрації засуджених осіб та проводять реєстрацію таких осіб (ч. З ст. 13 КВК України).

Крім того, пропонуємо доповнити ст. 13 КВК України положен­нями, в яких би за КВІ було закріплено, крім контролюючої

206

БОГАТИРЬОВ І. Г.

функції, обов'язок проведення профілактично-виховного впливу на осіб, які перебувають у неї на обліку.

Арешт

Включення арешту до системи чинного законодавства як виду кримінального покарання зумовлено історичними процесами розвитку українського суспільства та відповідає тенденціям розвитку міжнародного законодавства про покарання. Відправною точкою призначення арешту можна вважати його появу у Військових артикулах Петра І. Арешту, як і іншим видам покарань притаманні певні загальні ознаки:

• арешт є заходом державного примусу і призначається від імені держави і виключно вироком суду;

• арешт призначається тій особі, яка визнана судом винною у вчиненні злочину;

• мета арешту полягає у передбаченому КК обмеженні прав і свобод засудженого і тягне за собою судимість.

Поряд з тим, арешту властиві також і специфічні ознаки, серед яких важливо виділити: особливий зміст виконання і відбування; спеціально встановлене місце (арештнии дім); режим підвищеної суворості; короткочасність відбування покарання тощо. Цей вид кримінального покарання містить у собі елементи ізоляції від суспільства, але Розділ IIКВК України відносить його до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Як вид кримінального покарання арешт передбачено ст. 60 КК України. Він являє собою короткострокове позбавлення особистої свободи в умовах ізоляції від суспільства. Це своєрідний елемент так званої шокової терапії, що застосовується до осіб, які вперше вчинили злочин. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до б місяців. Військовослужбовці відбувають покарання на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до 7 років. Арешт є новим видом покарання, раніше невідомим кримінальному праву України. Сутність арешту як виду покарання полягає в тому, що засуджений піддається протягом короткого терміну концентро­ваному жорсткому виправному впливу, пов'язаному з перебу-

207

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

ванням в умовах суворої ізоляції. Це покликано досягти таких цілей покарання, як виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових злочинів.

Арешт є основним покаранням (ч. 1 ст. 52) і застосовується у тих випадках, коли його зазначено у санкції статті Особливої частини КК України. Ця міра покарання згадується в п'ятій частині статей (21,6%) та в десятій частині норм (11,7%) Особливої частини КК України. В санкціях арешт, як правило, вказується як альтернатива іншим основним покараннями - штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадським роботам, виправним роботам, обмеженню волі і триманню в дисциплінарному батальйоні військово­службовців або позбавлення волі на певний строк. Лише в одному випадку, а саме при вчиненні злочину, передбаченого ст. 395 «Порушення правил адміністративного нагляду», арешт є єдиною мірою покарання.

Арешт як міра покарання передбачений лише за-злочини невеликої (їх визначення дає ч. 2 ст. 12) та середньої тяжкості (ч. З ст. 12). Як правило, це умисні злочини, хоча є й винятки (наприклад, ч. 1 ст. 133, ч. 1 ст. 286). Не виключається застосу­вання арешту при заміні невідбутної частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82).

Як уже наголошувалося, строк арешту визначає суд відповідно до санкції статті у межах від 1 до (не більше) 6 місяців (ч. 1 ст. 60), а при засудженні до цього покарання неповнолітніх - від 15 до 45 п'яти діб (ст. 101). У двох статтях КК (ч. 1 ст. 406, ч. 1 і 2 ст. 413) арешт передбачено за вчинення військових злочинів. Військово­службовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК України, ч. 1 ст. 55 КВК України).

На гауптвахті роздільно тримаються:

• засуджені з числа офіцерського складу окремо від інших категорій військовослужбовців;

• засуджені, які мають звання прапорщиків, мічманів, сержантів і старшин, окремо від військовослужбовців рядового складу;

• засуджені військовослужбовці, які проходять службу за призовом, окремо від засуджених військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.

208

БОГАТИРЬОВ І. Г.

Час відбування арешту до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання не зараховуються. Під час відбування арешту засуджений військово­службовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищестоящу посаду, пере­ведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров'я.

Однак за сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення, зокрема, у виді зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби повністю або частково.

Арешт не застосовується лише до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років. Стосовно інших категорій осіб, які вчинили злочини, що ка­раються арештом, КК України обмежень не містить. Отже, цю міру покарання може бути застосовано до непрацездатних, осіб похилого віку та ін.

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, коли менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий, застосовуються положення ст. 72 КК України: одному дню позбавлення волі відповідає один день арешту (п. 1 ч. 1), одному дню арешту відповідають 2 дні обмеження волі; 3 дні службового обмеження для військовослужбовців, 3 дні виправних робіт (п. 2 ч. 1) або 8 годин громадських робіт (п. 4 ч. 1).

Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ст. 50 КВК України). Засуджені тримаються в умовах суворої ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі.

На засуджених до арешту розповсюджуються право обмежен­ня, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, зокрема їм забороняється:

- побачення з родичами та іншими особами, за винятком адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають

14-8-520

209

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ

право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи;

- одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном.

Важливо наголосити, що такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89), а також військовослужбовці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту (п. 4 ст. 89).

Арешт як кримінальне покарання треба відрізняти від арешту як стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (ст. 32 КАП) та арешт з триманням на гауптвахті, який застосовується як стягнення за порушення військової дисципліни до рядових (матросів) та сержантів (старшин) військової служби та тих, хто проходить службу за контрактом, крім військовослужбовців-жінок.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що арешт - це встановлений законом порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує тимчасову ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, контроль з боку персоналу за виконанням покладених на них обов'язків.