- •Теорія та історія світової і вітчизняної культури
- •Тема 2. Культура і суспільство
- •Тема 3. Філософські концепції культури
- •Тема 1. Культура стародавнього світу
- •Тема 2. Культура середньовіччя
- •Тема 3. Культура епохи відродження
- •Тема 4. Культура нового часу
- •Тема 5. Культура і глобальні проблеми сучасності
- •Тема 1. Історія української культури в наукових дослідженнях
- •Тема 3. Українська культура XIV — першої половини XVII ст.
- •Тема 4. Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.
- •Тема 5. Доба культурно-національного
Тема 5. Доба культурно-національного
ВІДРОДЖЕННЯ (XIX — ПОЧАТОК XX СТ.)
Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.
І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в XIX ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріаліза-
135
ція та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п'яти відсотків їх проживало на кінець XIX ст. у містах, більшість і далі залишалася зв'язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 — учителів, менше 10 — письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї (Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 64). Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917 р., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів та фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби — пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку XX ст.
Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротвор-чої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з XVIII ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.
Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.
Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств — дворян, міщан, духовенства, селян з 30—40 рр. XIX ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.
Становлення національної культури (1780—1830 рр.). Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності
136
задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали — літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. До ентузіастів збирання історичної спадщини належать О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Мартос та інші. На основі зібраних матеріалів у першій третині XIX ст. з'являються загальні праці з історії України. Найвизначнішим твором цієї доби була «Історія русів», яку О. Оглоблін назвав «вічною книгою незалежности українського народу».
Історичні студії привернули увагу освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв тощо. Певне, цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Григорія Калиновського, який започатковує, таким чином, українську етнографію. Через два десятиліття з'являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798). Якова Марковича, перейняті патріотичним ентузіазмом. Це своєрідна мала енциклопедія природи, історії, народної поезії і мови України. У 1819 р. видає свою збірку «Опит собрання старинньїх малороссийских песией» М. Цертелєв, розпочинаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано українські думи). Роком раніше з'являється «Грамматика мало-российского наречия» Олексія Павловського, яка є початком студій з українського мовознавства, першою друкованою граматикою живої української мови.
У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804—1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.
Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.
Першим університетом на Східній Україні був Харківський: (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773—1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються най-
137
кращі наукові сили: Й. Шат, І. Ііимківський, І. Срезневський, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артємовський та інші.
На західноукраїнських землях культурний поступ значною мі-;рою пов'язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «ВагЬагеит» — семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. — богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак для українських студентів діяв спеціально створений урядом нровізоричний філософський і богословський інститут «Studium Ruthenum» (1787—1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше — церковнослов'янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими «ченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв'язане церковною традицією, схилялося до церковнослов'янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50—70 рр. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об'єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов'янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая» (1837).
Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769—1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурлескних
138
(жартівливих) поем та інтермедій другої полошиш XVIII cn. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю на-родної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення,. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гу-манїзму й любові до народу.
Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовськнй (1790—1865) та Євген Гребінка (1812 — 1848).
На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань красного письменства. Вже у Григорія Квітки-Осиов'яненка (1778— 1843), основоположника художньої прози в новій українській літературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»). Разом з Квіткою-Основ'янен-ком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу ие-чуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здатна передавати найтонші почування і найскладніші думки, довести «право української культури на громадянство і її здатність творити літературні цінності» (Семчишин М. Тисяча років української культури. 1985, с. 229). Вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817—1885) — у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та інші). Найбільш літературно обдарованим серед харківських романтиків був Амвросій Метлинський (1814—1870), відомий збіркою «Думки і пісні та ще дещо».
На кінець XVIII й на.початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматорського. Відомою була трупа акторів-кріпаків поміщика Гавриленка, який у селі Озерках Кобиляцького повіту збудував театральний зал. Акторів поміщицького театру в селі КачанІвці на Чернігівщині знав Т. Шевченко, який під враженнями про їхнє
139
життя написав повість «Музикант». Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і навіть селах. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г. Квітка-Основ'яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І. Котляревський. Відомий також театр в селі Кибінцях Полтавської губернії, яке належало поміщикові Трощинському, де режисером був Василь Гоголь-Яновський. Серед акторів тих часів виділяються своїм талантом Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Солеиик (1811 — 1851). М. Щеп-кін став основоположником сценічного реалізму не тільки в українському, а й у російському театральному мистецтві.
Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв'язаних з традицією містобудування. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766—1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Асколь-довій могилі та інші. За проектом професора Київського університету італійця Оберєтті збудований головний університетський корпус. На півдні України — в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський бульвар, палац Во-ронцова.
На початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви українського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ампір, а далі — у псевдовізантійському.
На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзажних парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олександрія» (Біла Церква, 1797—1829) та «Софіівка» (Умань, 1796— 1801) здобули світову славу.
Кращим представником українського малярства першої половини XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циган-ка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та інші). Подорож на Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна»; шість офортів цієї серії, які з'явились у 1844 р., відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Одним з провідних жанрів у творчості Т. Шевченка
140
був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.
На першу половину XIX ст. припадає також становлення української національної музики. Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. З'являються перші нотні збірки народних пісень — «Голоси українських пісень, виданих М. Максимовичем» (1834), «Українські мелодії» (1831) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833) В. Залеського та інші.
Входження української культури в загальнослов'янський та світовий культурний процес (1840—1880 рр.). Придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикріпосницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з'являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство та літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію — Кирило-Мефодіївсь-ке товариство (1846—1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М. Костомаров, ад'юнкт-нрофесор університету, П. Куліш — письменник, історик і етнограф, В. Білозерський та М. Гулак — відомі в майбутньому громадські й культурні діячі, етнограф О. Маркович, автор «Кобзаря». Т. Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40—50-х рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі того періоду. Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авторами якої були М. Костомаров і М. Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, слов'янської й української історії, провіщає майбутнє української землі:
«І встане Україна із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні папа, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербіві ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на кар-ті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу».
Як бачимо, товариство ставило собі за мету перебудову сус-
141
пільства на засадах християнства і виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття національного суверенітету у слов'янській конфедерації. Але за- короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. Лише в 50-х роках, по смерті Миколи І, змогли повернутися кирило-мефодіїв-ці до активного громадського життя. Центром українського національно-культурного руху на деякий час ,стає Петербург. У союзі з російськими демократами розпочинають П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, ї. Шевченко та інші активну діяльність, спрямовану на ліквідацію кріпацтва і поширення творів українською мовою. Велику послугу українській культурі робить у цьому плані журнал «Основа» (1861 — 1862), редактором якого був В. Білозерський: український місячник стає головним друкованим органом національно-культурного руху.
Саме на кінець 50-х — початок 60-х років припадає виникнення ідеології, що отримала назву народницької і знайшла поширення як серед російської, так і серед української освіченої молоді. Українські народники були переконані, що лише в селянському середовищі збереглись у чистоті й недоторканності християнська мораль Та національна культура, а тому інші прошарки суспільства, в першу чергу зденаціоналізовані вищі верстви, повинні повернутися обличчям до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор, допомогти йому стати на шлях поступу, дати освіту. Під впливом цих ідей створює свої товариства — громади молода українська різночинна інтелігенція. Першою виникла київська «Громада», яку очолив молодий історик В. Антонович. Членами її були відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониськяй та інші. Громадівці створюють на Україні цілу низку недільних шкіл з українською мовою навчання, розвивають українознавчі студії.
Незважаючи на те, що колоніальні власті на Україні в цілому не підтримували розвиток наукових досліджень, у 40—80-х рр. спостерігається серйозний поступ у цій галузі. Наукова робота зосереджується головним чином в університетах — Київському, Харківському, а пізніше й Новоросійському (Одеса), викладачі яких займаються збиранням історичних документів, етнографічних матеріалів, записують народні пісні, легенди, казки.
У 1843 р. була створена Тимчасова комісія для розгляду дав-ніх актів; її співробітникам вдалося зібрати та опублікувати багато цінних історичних документів, на основі яких у 1852 р. засновано Київський центральний архів давніх актів при університеті.
З'являються узагальнюючі історичні праці: п'ятитомна «Исто-рия Малороссии» М. Маркевича, дослідження М. Костомарову («Богдан Хмельницкий», «Руина», «Мазепа и мазеповцн»), П.
142
Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів»). Розгортає наукову діяльність Володимир Антонович (1834—1908) — професор Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-літописця, автор численних праць з історії, археології, етнографії.
Особлива увага приділялась у 40—80 рр. дослідженням з мовознавства. Ще на початку 40-х років закінчив свій «Словарь малорусского или юго-восточнорусского язьїка» на 20 тисяч слів П. Білецький-Носенко; у 60—80-х рр. виходять кілька томів словника К. Шейковського («Опьгг южнорусского словаря»). Однак виняткова заслуга в розвитку цієї галузі української науки належить Олександру Потебні (1835—1891), який методологічно поглибив дослідження української мови, літератури і фольклору і створив нову, психологічно.-порівняльну школу в мовознавстві. Рїого праці «Мьісль и язьік», «Язьік н народность», «Из лекций теории словесносте» та інші не втратили свого значення і в наш час.
Якщо на східноукраїнських землях у 40—60-х роках успішно утверджувалась національна гуманітарна наука, то в Галичині дослідники перебували під значним впливом панрусизму або ж стояли на пропольських позиціях.
Для розуміння культурного процесу другої половини XIX іе.т. необхідно врахувати такий важливий чинник формування поглядів української інтелігенції, як філософія. Найбільш поширеними тоді стали погляди представників німецької класичної філософії, зокрема Канта і Гегеля. Із розвитком європейської філософії знайшли своїх слухачів, незважаючи на відсутність такого курсу в університетській програмі 40—50-х рр., професор Київського університету СильвесТр Гогоцький (1813—1889) та професор Київської духовної академії, а пізніше історико-філо-софського факультету Московського університету Памфіл Юрке-вич (1827—1874). Останній, зокрема, відкидає як механістичний матеріалізм, так і критицизм Канта і вслід за Сковородою розвиває науку про внутрішню людину, «людину серця» і почувань, які зв'язують її з Богом. Філософію мови розвивав О. Потебня Проте значно більший вплив на сучасників мали погляди М. Костомарова та П. Куліша, які теж були прихильниками ідеї «людини серця».
Поряд з ідеалістичною філософією на Україні утверджуються й матеріалістичні погляди, зокрема на розвиток природи і суспільний прогрес. На позиціях матеріалізму стояли М. Максимович, М. Гулак, Т. Шевченко, М. Драї іиой.
Без сумніву, філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., залишили свій відбиток на розвитку нашої культури, в тому числі літератури та мистецтва, однак ці концепції мало вивчені дослідниками.
Література 40—50-х рр. розвивається ще на основі ідей ро-
143
мантизму. Органічним поєднанням надбань, романтичної школи з широкими національно-політичними ідеалами стала творчість Тараса Шевченка (1814—1861), яка склала цілу епоху в українській літературі. Багато поетів зазнали на собі його впливу. Розвивають революційну та патріотичну тематику поезії Кобзаря Леонід Глібов (1827—1893) — обдарований байкар та Поет-лірик; Степан Руданський (1834—1873) — автор співомовок, сповнених щирого гумору, та ніжних ліричних віршів; Анатолій Свид-ницький (1834—-1871) — поет та прозаїк, автор роману «Любо-рацькі»;. Павло Чубинський (1839—1884) — етнограф і творець національного гімну «Ще не вмерла Україна» та інші.
Однак найвидатнішою постаттю в тогочасній українській літературі поряд з Т. Шевченком був Пантелеймон Куліш (1819— 1897). Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П. Куліш стає визнаним лідером українського письменства після смерті Т. Шевченка, береться продовжити його роботу. Як поет він не здобуває великої слави: його вірші є або стилізацією народнопісенної творчості, або переспівами мотивів великого Кобзаря. Значно сильніше проявився його талант у прозі. Зокрема, в історичному романі «Чорна рада» (1857) автор намагається змалювати не ідилічну, а правдиву картину минулого України, показати повнокровний образ українського суспільства XVII ст. Проза П. Куліша, як і «Кобзар» Т. Шевченка, відіграла для української літератури велику роль у витворенні літературної мови. Прислужився П. Куліш українській культурі і як літературний критик та перекладач (йому належить переклад «Біблії», творів Шекспіра тощо).
Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833—1907), «Народні оповідання» якої радо привітав Т. Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва.
Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справжнім будителем українців на західних землях став Юрій Федь-кович (1834—1888), зачинатель культурного відродження Буковини.
, Добою панування критичного реалізму в нашій літературі стали 70—80-ті рр. Правда, не всі письменники твердо додержувались його основних засад, суміщаючи правдивість передачі суспільних обставин та побуту натіоду з деякою ідеалізацією характерів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників другої половини XIX ст., як І. Нечуй-Левипький (1838—1918), Панас Мирний (1849—1920) та Іван Франко (1856—1916).
144
Найбільшим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був І. Франко. йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд» та іншими. Взагалі роль І. Франка у розвитку української культури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глиоокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.
Важливіш чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У 40—70-х рр. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у першій половині 60-х років користувалась аматорська трупа «Товариства кохаючих рідну мову». У Єлизаветграді «Артистичне товариство» вперше ставить п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М. Лнсенко, М. Старицький.
Емськнй акт 1876 р., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі», спричинився до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п'єсн українською мовою. Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави «малоросійських» п'єс. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру, започаткували наш професійний театр, який базувався на народній традиції і мав своє творче обличчя. Він виник у Єлизаветграді в 1882 р. До заснованої М. Кропившщьким трупи увійшли майбутні зірки української сцени М. Садовський, П. Саксагансь-кий, М. Заиьковецька, О. Вірина та інші. Театр з успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. У 1885 р. трупа розпалася, і протягом 80—90-х рр. діяло вже кілька професійних театрів.
Архітектура на Україні у другій половині XIX ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду побудовані найбільш репрезентативні тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Архітектори, підкоряючись моді, відмовлялися від архітектурних ансамблів і всю свою увагу спрямовували на створення окремих будинків, які виділялися своєю пи-
145
шністіо завдяки перенасиченню їх різьбленням, ліпленням, позолотою, але втрачали стрункість форм, красу й завершеність, а отже, і мистецьку вартість. Серед численних споруд цього періоду виділяються більшою мистецькою вартістю оперні театри в Одесі (архгіектори Ф. Фельпер і Г. і'ельмер, 1884—1887), Києві (В. Шребер, 1897— НИМ) та Львові (3. Горголевеькнй, 189?— 1900), будинки Пової біржі в Одесі (О. Бернардацці, 1894—1899), Львівського політехнічного інституту (3. Захаревнч, 1873—1877) та інші.
Для скульптури друга половина XIX ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л. Позеи та II. Забіла. Перший працював в основному в тематнчно-жанровій скульптурі малих форм, другий — у жанрі» скульптурного портрета. Серед творів скульпторів-монументалі-стів слід відзначити відомий пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М. Мнксшпн). У скульптурі Східної Галичини та Буковини ще панує академізм. Лише в 70—90-х рру навколо майстерні Ц. Філіппі сформувалась група молодих митців (ї. Баронч, Ті. Болотннцький, А. Кужава, 10. Марковський, К-Островськніі та інші), у творчості яких помічаємо риси реалізму. У 60-х рр. починається поворот до національного мистецтва у західноукраїнському малярстві. Першим звернувся до народної тематики К. Устияповпч. Однак лише під кінець XIX ст. реалізм у західноукраїнському малярстві утверджується остаточно. Саме тоді починають творити А. Манастирськин, О. Курилае, О. Новаківськпіі, І. Трупі та інші художники нового покоління, які зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіоністів.
На Східній Україні утвердження реалістичного напрямку почалося значно раніше. Вже через два роки після смерті Т. Шевченка у стінах Петербурзької Академії мистецтв, де навчалися тоді й українські художники, розпочався рух до так званого ідейного реалізму, гаслом якого стала формула «Мистецтво — на службу громадським ідеям». У 70-х роках ця течія оформилась у вигляді Товариства пересувних художніх виставок, яке було популярне на Україні до кінця XIX ст. Найбільш яскраво типові риси передвижництва представлені у творчості художників І. Крамського, І. Рєпіпа, М. Ге. Дуже популярним у мистецтві передвижників був жанр пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються. В. Орловський, С- Світославський, П. Левченко та С. Васильківський. Останньому найкраще вдалося поєднати здобутки ідейного реалізму з українською національною традицією, передати неповторну красу природи рідного краю. Можна впевнено говорити про те, що його пейзажні твори є справжніми шедеврами світового мистецтва. Майстром батального живопису на Україні став М. Самокнш; з його історичних полотен найбільш
146
відома картина «Бій Максима Кривоноса з Ієремїєю Вншневець-ким».
Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах — Одесі, Києві й Харкові. Випускники одесько! школи, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних мит> ців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла заснована М. Мурашком рисувальна школа, учнями якої були відомі згодом майстри українського живопису М. Пимоненко, С. Костенко, І. їжакевич, а також російські художники М. Врубель, В. Сєров. Про прагнення утвердити свого самобутність свідчить також створення українськими художниками мистецьких об'єд- нань — Київського товариства художніх виставок (фактично виникло у 1887-му, організаційно ж оформилось у 1893 р.). Товариства південноросійських художників в Одесі (1890), Товариства для розвою руської штуки у Львові (1898).
Розвивається у цей період і граверне мистецтво. Традиції Т. Шевченка продовжували К, Трутовський, Л. ЖемчужниКов '(у 1861 — 1862 рр. видав альбом своїх офортів «Живописна Україна», перший випуск якої здійснений Т. Шевченком), І. Соколов, О. Сластїон (літографії до альбому «Старовина українська і запорізька»). Однак у 90 х роках у зв'язку із винайденням цинкографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття XX ст.
Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині XIX ст.. стала народна пісенна творчість. Тривало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т-Шевченка, «Исторпчєекпе пссни малорусского народа» М. Дра-гоманова і В. Антоновича, «Чумацкие народпьіс весни» І. Руд-ченка). Українські народні мелодії використовували у своїх творах російські композитори М. Гліика, М. Мусоргськпй, П. Чай-ковськпй, М. Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена пеоша українська національна за змістом опепа «Запорожець за Дунаєм» (1862) О. Гулака-Артемонського (1813—1873), яка стала Фундаментом класичного українського оперного мистецтва. Зробили спробу випести українську музику на широку дорогу європейського поступу, сприяли поширенню музичної культури серед молоді, популяпизувалп українську пісню П. Сокальськнй (опеои «Мазепа», «Мяпеька піч», «Облога Дубця»"*, П. Пішші-ський (музична картина «Вечооиипі» до драми Т. Шевченка «Назво Стололя»), М. Аркас (опспа «Катерина»). До поширення українського музичного мистецтва спричинилися також численні аматорські трупи, прп яких діяли хори та оркестри. Існували хорі! в Києві Спід керівництвом М. Лисенка та О. Кошицяї. Харкові. Полтаві, у містах Галичини і Буковини (товариство «Боян»). Цілу епоху в розвитку української музичної культури скла-
147
дає творчість Миколи Лисенка (1842—1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70— 90-х рр. Лисенко створює найбільш відомі опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» та інші, пройняті духом народної пісні. Велику шану композитору принесли його вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Шевченка», збірки народних пісень, романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького.
На західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. також відбувається піднесення музичної культури. Продовжувачами традицій перемишльської школи виступили Сидір Воробке-вич (1836—1903) — автор хорової релігійної та світської музики, співоігор («Гнат Приблуда», «Убога Марта»), музики до творів Т. Шевченка; Анатоль Вахнянин (1841 — 1908), який був засновником (1903) і директором Львівського музичного інституту у Львові, музично-хорових товарне™ «Торбан» (1870) та «Боян» (189В. автором першої галицької опери «Купало». Слід назвати і Дениса Січинського (1865—1909) --- професійного композитора Галичини, автора кількох хорів та опери «Роксолана».
Утверджеиня української культури як культури світового рівня (1890— 1910-ті РР.). Цей період в історії української культури позначений великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду. Утворення політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм було значним кроком у розвитку української політичної думки в напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-натріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, ппесп та публіцистики, період діяльності таких корифеїв, як М. Гру-шевський та І. Фраико.
З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції — І. Франка, М. Пав-лика, О. Терлецького та інших, співпраця з ними М. Драгома-нова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. Правда, нові політичні ідеї знаходили прихильників не відразу, вони змушені були долати стіну консерватизму та провінціалізму галицької інтелігенції, темряву і нехіть до політики серед народних мас. Вели кої шкоди завдавали досить сильні москвофільські настрої, які гальмували розвиток національної культури. Маючи в руках ряд організацій і товариств, москвофіли нав'язували галичанам свої
148
ідеї й твори, писані язичієм — мертвою мовою, яка не могла бути знаряддям розвитку української нації. На противагу москвофілам виступили зі своєю програмою народовці, які через політичний тижневик «Батьківщина» та щоденну газету «Діло» пропагують не тільки ідеї просвіти народу, а й гасла суспільного прогресу, лібералізму, демократії та федералізму; 1885 р. вони остаточно розривають з консервативним крилом і створюють політичну організацію «Народна рада», яка висуває програму самостійності і поділу Галичини на польську та українську.
Молодь 70-х років під впливом М. Драгоманова стала на більш радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську радикальну партію — першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили соціальне визволення селян та робітників і незалежність України, що в ті часи могло розцінюватись як антидержавна діяльність, яка підлягала суворому переслідуванню. В боротьбі з австрійським урядом, польськими шовіністами та консервативним крилом галицької інтелігенції утверджували радикали свої погляди серед галицького люду.
З народовців і частини радикалів у 1899 р. створюється Українська національно-демократичиа партія, до якої увійшли найбільш визначні представники галицької національно свідомої інтелігенції Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесннць-кнЙ, І. Франко, М. Грушевський та інші. Саме ця партія 'бере на себе провідну роль у політичному житті Галичини і висуває у своїй програмі гасла, які стали основними для українського національного руху: єдність, соборність всіх українських земель та незалежність української держави.
На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. XIX ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах. У 1900 р. гурток студентів Харкова, очолюваний Д. Антоновичем, засновує Революційну українську партію, яка порвала з культурництвом попередніх поколінь української інтелігенції і звернулась до політичної боротьби. Програмою її стала промова, виголошена М. Міхнов-ськнм на Шевченківських святах у Полтаві та Харкові, основним гаслом якої було: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Кавпат аж по Кавказ» (Самостійна Україна. Львів, 1900. с. 20). Члени цієї партії розгорнули пропаганду своїх ідей, організували видання революційної літератури в Чернівцях і Львові.
Революція 1905 р. в Росії підштовхнула політичний рух ще далі. З Революційної української партії виділились Українська соціал-демократична партія, що домагалась автономії із Сеймом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократнчна партія. У Думі сформувалась українська парламентська громада, висувались' проекти
149
впровадження автономії, самоврядування, української школи та суду тощо. Однак навіть ці вимоги видавались шовіністичним колам Росії страшним сепаратизмом, тому український культурний рух після 1907 р. знову починає переслідуватись.
Якщо східноукраїнські політики висували гасла «свободи, рівності, народовладдя, автономії України у Федеративній Російській республіці» (Грушевськнй М. Хто такі українці і чого вони хочуть), то на західноукраїнських землях майже все національно свідоме громадянство стояло на виразно протиросій-ськнх позиціях, висуваючи гасло «України окремої, і незалежної», відрізняючись між собою лише в тактиці досягнення цієї мети — з допомогою Австрійської держави (австролоялісти) чи шляхом революційної боротьби (самостійники).
Одним з головних завдань українська інтелігенція вважала поширення освіти українською мовою. На східноукраїнських землях лише революція 1905 р. формально зняла всі заборони на вільне українське слово. Тоді й виникає українська преса — «Хлібороб» В. Шемета, «Громадська думка», згодом «Рада» у Києві. Почали вільно друкуватись українські книжки: поряд з уже діючим від 1895 р. товариством «Вік» (Київ) з'являються видавництва «Час», «Ранок», «Дзвін» та інші. Виникли культур-ио-освітні товариства, серед них «Просвіта». Було отримано дозвіл на поширення українських видань з-за кордону. Однак у роки реакції (1907—1910) з наказу уряду було закрито майже всі відділення східноукраїнської «Просвіти», бібліотеки, чинились перешкоди друкуванню українськомовної літератури, заборонено навіть афіші, вивіски та концерти українською мовою. Так і не дійшло до утворення українських шкіл та кафедр українознавства у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього. У 1914 р. уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т. Шевченка, що викликало хвилю обурення по всій Російській імперії; а з початком першої світової війни було припинено всякі прояви українського культурного життя.
Значно сприятливіші умови для розвитку українського шкільництва склались на західноукраїнських землях. Згідно із законодавством, питання про мову навчання вивішувала місцева громадська рада. Якщо у школі частина дітей спілкувалась іншою мовою, ніж мова викладання, то ця мова була обов'язкова для вивчення як предмет. Відповідно у початковій школі викладання велося або польською, або українською, в середній — як 'правило, польською, а українська стає умовно-обов'язковою для вивчення. Лише в Академічній гімназії V Львові українська мова з 1874 р. стала мовою викладання. У 1880—1900 ріг. вдалося заснувати українські гімназії в Перемишлі (1887), Коломиї (1893) та Тернополі (1898). На 1914 р. лише в Східній Галичині 'було
150
2510 українських народних шкіл (71%) та б гімназій.
Єдиним серйозним досягненням свідомих українців у галузі вищої школи було відкріпні у Львівському університеті кафед-дрії історії України, па яку було запрошено Л\. Грушевського. Тому з кінця XIX ст. розгортається активна боротьба за український університет, започаткована промовою ЛІ. Гадущинсько-го на студентському вічі 1899 р. Дійшло до того, що на знак 'протесту проти гальмування цієї справи українські студенти Львівського університету у 1902 р. організовано покинули його стіни, вирішивши продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до початку першої світової війни, але безрезультатно.
1890—1910 рр. позначені дальшим розвитком науки на Україні. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), створене у 1892 р. внаслідок реорганізації Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, заснованого в 1873 р. Програма ного передбачала наукові дослідження з українського та слов'янського мовознавства, літератури, мистецтва, з історії та археології України, а також із проблем суспільних дисциплін, математики, природознавства, медицини, для чого створювалися історико-філософічна, філологічна, математнчно-природинчд і лі кареька секції. У 1892—1918 рр. НТШ фактично було нашою Академією наук, У ньому працювали найбільш відомі науковці України — М. Грушевськнй, А. Кримський, Б. Грінченко, В. Гпа-тюк, І. Фрапко та інші. їхні праці публікувались у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Збірнику математич-но-прнродннчої і лікарської секції», «Етнографічному збірнику*, «Пам'ятках українеько-руеької мови і літератури» та іншик виданнях товариства.
Осередком наукової праці на Східній Україні стає місячник «Кневская старина» (1882—1907). Продовжують діяти офіційні наукові товариства у Києві, Харкові та Одесі, які, перебуваючії у руках українців, орієнтувались в основному на українознавство У 1907 р. на зразок НТШ створено Українське наукове 'товариство у Києві, яке починає видавати свої записки та збірники. До Києва перенесено і видання «Літературно-наукового вісника*, заснованого НТШ. Головою товариства стає М. Грушевськнй — видатний вчений і громадсько-політичний діяч, довголітній голова НТШ, а пізніше академік Академії наук УРСР.
Та з початком першої світової війни українське наукове життя завмирає. М. Грушевського заарештовують і вивозять у Симбірськ. Українське наукове товариство припиняє свої видання; вийшли з друку лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою «Украинский народ в его пропілом и насто-ящем» (1914—1915).
У кінці XIX й на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверд-
151
жується модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступили проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою та «патріотичними вигуками» і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб'єктивнихх враженнях героя при мінімумі дії та загальній характеристиці тла подій. Реальний персонаж часто перетворюється у символ. В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття, міняється відповідно і поетика вірша. У прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі — імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм.
Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871 — 1940). На сторінках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». В 1907 р. оголосила свою мистецьку платформу група галицьких письменників «Молода муза» (П. Норманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, О, Луцький та інші). Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва слова, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвитку. Дещо відмінні позиції займала група київських модерністів, що об'єднались навколо журналу «Українська хата»: вона проголошувала культ сильної особи, крайнього індивідуалізму та настроєвості. У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супротивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, декадентстві. 1 все ж заслуга українських модерністів полягала в тому, що вони примусили українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу літературу на якісно новий рівень.
Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Українка (1871—1913). їй вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і витворити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі.
Непідробною щирістю, милозвучністю, романтизмом та символікою насичена поезія Олександра Олеся (1878—1944). Талановитим ноетом-лірнком був і Богдан Лепкий (1872—1942), чиєму перу належать також кілька романів (серед них трилогія «Мазепа»), літературознавчі праці, численні переклади. Збагатили українську поезію твори А. Кримського, М. Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців.
Серед прозаїків-новаторів початку XX ст. вирізняється постать Михайла Коцюбинського (1864—1913). У його творчості
152
досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіонічними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічпої новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші).
Спробу психологічно поглибити реалізм зробила Ольга Ко-билянська (1863—1942), автор не лише новел, а й великих психологічних повістей («Царівна», «Земля», «У неділю рано зілля копала!»). Письменниця вводить в літературу образи жінок-єман-синанток.
Виняткове місце в українській літературі займає Володимир Винниченко (1880—1951) — поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько-політичний діяч. Він автор численних повістей, романів, драм («На терезах життя», «Заповіти батьків», «Соняшна машина», «Щаблі життя», «Великий Молох», «Брехня» та інші), де в талановитому психологічному розрізі зображено життя провінційного міщанства, селян-бідняків, інтелігенції, люмпенів. Твори В. Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов — французьку, польську, німецьку та інші. Письменник-гумапіст і в еміграції не змирився з крахом своїх соціалістичних ідей. Засуджуючи злочинну політику Сталіна, він водночас продовжує вірити у можливість ідеального суспільства і створення нової людини («Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Конкордизм»).
Серед галицьких прозаїків виділяється Василь Стефаник (1871—1936), автор невеликих за розміром психологічних новел, що ввійшли у збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово».
Поряд з цими класиками української літератури на її ниві працював і ще чималий загін талановитих літераторів — М. Черемшина, Г. Хоткевич, С. Васильченко, А. Тссленко, О. Маковей, К. Гриневичева та інші.
Важливі зміни відбулись і в театральному мистецтві України. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутових п'єс. Однак розвиток літератури і мистецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, І незабаром навіть кращі п'єси реалістично-побутового змісту виявилися застарілими. Слід було шукати нових тем і форм, нових методів донесення до глядача основних ідей цієї бурхливої епохи. Театр залишався важливим фактором культурного розвитку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія навколо театральних проблем. Головною з них була проблема нової драми. До її вирішення найбільше зусиль доклали В. Вин-ниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, ставши творцями модерного театру. Саме вони створили нову українську драматургію, яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала
153
три течії: театр настрою (драми Лесі Українки), соціальний (драми В. Винниченка) та символічний (драми О. Олеся). Однак вихованцям старої театральної школи ролі у модерних п'єсах виявились не під силу. Спробою розв'язати цю проблему було створення при київській музичній школі М. Лисенка драматичної студії під керівництвом М. Старицької (1904). На ці часи припадає і початок акторської та режисерської творчості Леся Курбаса.
В архітектурі початку XX ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов'язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним — неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю —- звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам'яток давніх часів та народної дерев'яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В. Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І. Левинськнй, якому належать проекти будинків товариства «Дністер», готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі вважається будинок Полтавського земства (1901 — 1908), спроектований В. Кричевським.
Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т. Гаврилко, автор погруддя Т. Шевченка; М. Паращук, якому належать скульптурні портрети 1. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, а також пам'ятник А. Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А. Понелем; П. Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер'єру Львівського оперного театру.
Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує ЛІ. Баш-кирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Палії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дядчснка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо О. Мурашка — майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали 1. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Байчук Основоположником нової української рафіки був Г. Нарбут. В цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, «великого стилю», до монументалі-зації, філософського поглиблення й поетизації образів, все біль шу роль починають відігравати символ і метафора. Це прояви-
154
лось у творчості В, Кричевського, О. Куриласа, А. Манастирсь-кого, М. Сосенка, О. Кульчицької, які збагатили українське мистецтво творами.великої|сили, і найвищої естетичної вартості.
Початок .ХХ ст, приніс значне пожвавлення в українське му-зичне життя. Народжуеться нова.професійна музика, часто сповнена характерних для.цієї |епохи революційних мотивів. З'явля-ється плеяда талановйтих копозиторів — Я. Степовий, К. Сте-ценко, М. Леонтович, С.Людкевич. Продовукують, діяти різні музичні товариства, гуртки, хоровіч капели, ставлячи музичні п'єси, оперети, опери. Серед них, особливою активністю відзначались київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство ім М. Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Лисенка. Значний
вклад у популяризацію украінської музики зробив перший на Україні стаціонарний музично драматичний театр, заснований 1907 р. М, Садовським у Киеві, де крім драматичних вистав ставились рпери й оперети.
•Література: Гнатюк» В Національне відродження австро-угорських українців. 1772— 1880.І Відень, 1917; Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1991; Дорошенко, Д. Нарис історії України. Львів, 1991; Жаборюк А Український живопис останньої третини XIX — початку XX століття. К. Одеса, 1990; Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991; Історія української культури Під зіг. редакцією І. Крип'якевнча. Львів, 1937; Історія Укратської РСРУ. У 8-ми т. 1. З, 4. К., 1978, Мар'яненко І Минуле українського театру К. 1953 Новиченко Л., Русанівський В., Толочив" П. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. К-, 1990; Огієнко І. Українська 'культура іКрротка історія культурного життя українського народу.' К.,19І8; ТІолонська-Василенко Н. Історія України. 1900—. 1923 рр. К., 1991; Семчишин М; Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного „процесу;,.Нью-Йорк—Пари ж— Сідней—Торонто, 1985; Щип Н. Культурногнаціональие питаїція на Україні у XIX ст. // Український 'Історичний журнал,', 1991.1 №(-3.'
Те мав. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ
З часу утворення Центральної Ради розпочалась активна де-жавна підтримка розвитку української культури. Однак громадянська -війна, що розгорталась на Україні, перешкодила дальшому зростанню; цієї підтримки. Ні Директорія, ні тим більше радянськийуряд УРСР не мали у цій царині значних заслуг. Бра-товбивчий: конфлікт розкидав українську інтелігенцію по різних політичних угрупованнях, примусив спрямувати свої зусилля не стільки на ] національно-культурне відроджений, скільки на боротьбу за власне виживання. Віра у рятівну місію революції, в її очищуючий вогонь, який зруйнує політичні, економічні і духовні кайдани, змінюється пізніше на гіркі роздуми, а то й зневіру
155
і сі рал перед скривавим шн-оком» (О. Олесь) громадянської.вій іш.
Поважаючи на те, що багато українських письменників | перші поренолюційпі роки пройшли складний і суперечливий шлях ідейного становлення, уже на кінець 1920 р. ■ формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різному і в не однаковій мірі, революційним світоглядом. Це,була яс; крава реиолюційно-романтична" течія, до. икоїчналежали П.тТда чина, II. Бллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський М. Зеров, П. Филшювич, О. Бургардт, ;М. Драй-Хмара та і'ніїш Вони здійснювали переклади з античної та європейської літ'ім ратур, видання української класики, готували статті та грунтой» ні дослідження, читали лекції, проводили:наукові семінари. ПлІде по працювали митці старшого віку';' що|сформувалися в дореви люційішй час, — А. Кримський, X. і Алчевська, П. Капельгоро^ ськіїЙ; М. Вороний Помітними'Явищами в літературному життД України були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, новеї ли й оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Внпші, драматург гія і проза М...Куліша, І. Дніпровського, М. Ірчана, І. МикнтіеЯл ка, А. Головка,Л
Нове життя народжувало молоді культурні.сили — письмен? ників, художників, композиторів,-— переповнені"жагою пошуків та" творчих відкриттів-. Вийшли збірники, *Гроно» і «Вир1 революції», авторами яких були заводські-робітники, селяни, армійї ська молодь. Піднесення народної ініціативи і творчості знайшло своє втілення у -бурхливому видавничо-публіцистичному.житій? республіки: у 20-ті роки-в «ій видавалося понад 20 .літературно/ художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників,-'«'10 республіканських газет і 55 журналів, Народжу^ались:;різнома* пітні літературно-художні'течії'та Угруповання. Лише в середо/ вищі'художників протягом перших пореволірційігих років фар?1 муються. Асоціація революційного мистецтва т України, Асоціація^ художників червоної України, Об'єднання сучасних архітекторів,! Об'єднання художнього молодняка України «та .Інші. З 1922 поі 1925 рік діяли письменницькії об'єднання «Плуг», «Гарт», «Чер-поний шлях», «Жовтневий блок», «Жовтень», «Футуризм», «СІМ»,! Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників.
Розвивалось українське сценічне мистецтво.1.}У-Києві, Полтаві, Одесі, Харкові утворилися; робітничГ та,>селянські- театри, У драматичному театрі Лм. Т; Шевченка,) заснованому в 1919 р. працювали корифеї української сцени П. Саксаганськпй, М>;Са-довський;на зміну їм прийшла ціла плеяда нових майстрів сцени О. Сердюк, Н. Ужвій, 0::Ватуля, П. Нятко',;Г\ Борисогліб-ська, Ф. Барвінська, .А. Бучмаіі ІОі, Щумський, ;В. Добровольсь,-; кий, О. Юра-Юрський, оперні;:співаки.іМ-лЛитвиненко-Вольгемуг, І. Паторжинський; О. Петрусенко, Б; Гмиря.кМ.тГришкол3. Гай-дай та багато Інших1.
158
Становлення і розвиток українського театру нерозривно по-В'лзані з акторською та режисерською діяльністю Г. ІОрн, який іу;20-рр. керував драматичним театром ім. І. Франка. Видатним Діячем «Молодого театру» був Лесь Курбас (І887—1942), енциклопедично освічений, високообдарованнй актор-поватор. його ЇВбрчість — яскріава і водночас драматична сторінка в історії Вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи впвесіп український національний театр із нровінціального тупика, Курбас у І922 р. створив «Березіль» - - своєрідний експериментальний Ментр,. що мав на меті синтетично об'єднати слово, рух, жест, Й'узику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову.; Нові принципи організації спектаклю були покладені в,основу праці над п'єсами світового й українського репертуару — «Макбет» У. Шекспіра, «Жакерією» П. Мерїме, «Хазяїном» І. Тобілевича, «За двома зайцями» М. Старнцького. Особливим,успіхом відзначалися постановки п'єс М. Куліша «Народний Малахій»,«Мина Мазайло». «Березіль» об'єднав чимало визначних акторів, серед них — М. Крушельницькніі, Й. Гірняк, Н. $жвій, А. Бучма, І. Мар'яненко, В. Чистякова, II. Титаренко, СгШагайда, Л. Сердюк, Д, Антонович, О. Добровольська,
Чималий доробок мало образотворче мистецтво. З відкриттям у 1917. р.'. Української Академії мистецтв у Києві активізувалась велика група молодих художників, яких приваблювали Ідеали соціалізму. В академії працюють М. Бойчук, М. Бурачок, ВіКричевський', О- Мурашко, Ф. Кричсвськпй, запрошений з Галичини О. Новаківськнй. Невдовзі академію було нереймеиова-н6;в Художній інститут і підпорядковано завданням комуністичної» пропаганди^ Митці створювали плакати, лаконічні, виразні, сповнені полум'яного заклику; у містах споруджувалися пам'ятники на честь революційних подій, видатних діячів революції і культури, створювалися монументальні розписи. Чимало май* утрів старшого І середнього поколінь, які сформувались у передреволюційний період, продовжували працювати у властивій їм реалістичній манері, разом з молодими художниками розвивавшу мистецтво нової доби. Одним з найнидатніїних художників 'був і Анатолій Петрицький (1895—1964). В його особі органічно Поєднувались живописець і графік, театральний художник і педагог. Протягом 1922—1932 рр. А. Петрицький виконав серію пор-Ір.фгів діячів культури — художників, письменників, акторів, режисерів, музикантів
У^талузі- музичного мистецтва в 20—30-х рр! розвивались та-їй жанри, як обробка народних пісень, естрадна пісня. У цих ІКаїірямках працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, -Л 5,евуцький, С. Людкевич. Значних масштабів набрала концертна діяльність професійних та самодіяльних виконавських колективів. Серед них виділялася хорова капела «Думка», концерти іякої збирали повні зали, не лише на Україні, а Й по всіх республі-
1Г>7
І
пах СРСР. Помітними віхами у розпитку симфонічної музики слали друга симфонія Л. Ревуці.кого, перша симфонія Б. Ля-іоінпнс і.кого, симфонічні поеми Г. Майбороди «Лілея» та «Каменярі*. Серед надбань оперної музики виділялась музична драма Б. Лятошппського «Золотий обруч» на лібретто Я- Мамонтова за повістю І. Франка «Захар Беркут».
•• Українські митці плідно працювали і в галузі архітектури та скульптурі] Найбільш значними спорудами, створеними у цей час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевчен?, ка» (1936—1938, архітектори В. Кричевський, П. Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР (1936—1939, архітектор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936—1938,иархітектг> рн І. Фомін, П. Абросимов), < Інженерно-будівельїюго інституту (1938, архітектор Д.Дяченко)'.1 Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі». (1939) роботи М. Манізе-ра, скульптурними портретами І! Франка, Т. Шевченка, О. Довженка, автором яких був Г. Пивоваров,
Бурхливо розвішалось кіномистецтво.- Екранізувалися літературні твори, ставились фільми про громадянську війну (звичайно, виходячи з офіційних'оцінок подій та іїх< учасників) Кіпостріч--кн донесли до нас гру відомих українських^ акторів М. Занько-вецької («Остап Бандура», режисер В.Тардін), А. Бучми («Укр-азія», режисер Пі Чардннін)-'та інших. Певними здобутками українського кіно можна вважати 'фільми П. Чардиніна «Тарас Трясило» (1927) і «Тарас-Шевченко» (1926):» В останньому знімались А. Бучма та І: Замичковський;'• фільм користувався популярністю їіе лише на Україні, а й!за межами СРСР: — в Че-хословаччині, Нідерландах, Канаді. Режисер І.! Кавалерідзе вперше у вітчизняному кіно створив кіноопери «Наталка;! Полтавка* (1936) та «Запорожець за Дунає|м» (1938) Перший етап розвитку українського: кіномистецтва вв'язаний ^творчістю О. Довженка, фільми якого «Звенигора»; ('1928),-«Арсенал» (1929), «Земля» (1930), азгодом звукові картини «Іван»,-«Аероград», «Щорс», створені у 30-х роках, займають почесне, місце >в'історії світового кіномистецтва. У' 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля»; включено до почесного списку двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів:
— Ідейну спрямованість творчості; художньої, інтелігенції 20-х і початку 30-х років неликсцо мірою визначали ідеологічні установки та світоглядні орієнтації'Пролеткульту —.організації, яка ви-, ступала безпосередньо від: імені революційних мас і вважала се-: бе породженням творчої діяльності робітничого класу, що пере-", міг в соціалістичній революції^ ПролеткультівськІ організації на Україні намагались підпорядкувати своєму впливові все культурно-творче життя. У. заклику до всіх пролетарських культурно^ освітніх організацій 1922.р. керівництво всеукраїнського Пролег-:
158
-культу називало його «єдиним культурнб-тво'рчіш осередком нової пролетарської культури на Україні», котрий має своїм головним завданням «організацію пової ідеології трудящого людства, якій є цілком не знані почутій конкуренції і національної порожнечі». Плутані філоеофсько-саітоглядпі установки всеросійського Пролеткульту було доповнено ще однією — концепцією «двох конкуруючих інтелігенцій: петлюрівської і русотипеької», ЯКІ, мовляв, і є головною небезпекою на шляху боротьби за пролетарську культуру, що твориться виключно робітниками.
У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури, до якої увійшли понад два десятки письменників, серед них П. Тн- іїина, ..ІО. Смолич, М. Бажай, 10. Японський, П. Пай; Ідейним керівником її був М. Хвильовий, а першим президентом — відо мий прозаїк, поет і драматург М. Яловий. Це була літературно- мистецька: організація письменників, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. . ' (
У центрі боротьби літературних угруповань опинився М. Хвильовий (1893—1933) — учасник громадянської війни, комуніст, талановитий поет, прозаїк, критик і публіцист, один з основоположників' української радянської літератури. Він перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними формулюваннями — ознаки того,'що в суспільстві назрівають загрозливі зміни. У памфлетах «Про сатану в бочці», «Дві сили» та інших М. Хвильовий завеликою майстерністю показав героїчну боротьбу робітників і селян за народну владу, а в романі «Вальдшнепи» розкрив моральний розклад тих, хто прийшов до влади, хто пізніше стане надійною опорою диктатора И. Сталіна.
Уже'в 1926 р. й. Сталін та його підручний на Україні"-Л. Ка-ганович поклали край курсу на відродження української національної культури. Ліезабарвм-г-як-Д слід було чекати, розпочалися переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої Інтелігенції. До' 1930 р. за всілякими безпідставнішії звинуваченнями було заарештовано кілька десятків українських письменників.
Організований ГІ. Сталіним голодомор на Україні супровод жувався новою хвилею розправ з письменниками республіки. Піс ля арешту М. Ялового почалися репресії серед письменників Хар кова. Ці події послужили сигналом до справжнього цькування М; Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося навколо, покінчив життя самогуб. "'аці ж було ув'язнено
О., Вишню, якого чекали довгі роки поневіряння у таборах. У 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, О. Близька, Д. Фальківського та інших. Трагічна доля спіткала М. Зерова, одного з найяскравіших творців иісляжоитиепої літератури: за-
159
арештований у 1935 р., він загинув на засланні. Усього тільки в 1934—1938 рр. репресовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.
З ліквідацією курсу на українізацію і запровадженням так знаної сталінської лінії в національно-культурний процес на Україні докорінно змінилось обличчя українського шкільництва. Протягом 1931—1934 рр. проводиться повна реорганізація сис-теми пікільіірї освіти, всіх її особливостей і цілковите підпорядкування централізованій московській-системі. Ліквідується багато українських шкіл, а також шкіл національних меншин іїа Україні, розбудовується мережа російського шкільництва. В шкільних програмах і підручниках перекручується минуле України, імена передових діячів культури або замовчуються, або ж їх трактують як «слуг капіталізму, фашизму, націоналізму».
Б усі ланки освіти широко впроваджується політизація у вигляді маркспстсько-ленінської ідеології; на робітфаках, у технікумах та вузах послідовно здійснюється русифікація навчального пронесу: вводиться щораз більше предметів з викладанням російською мовою, українських викладачів змушують переходити на цю мову. В 1934 р. середні школи;;педагогічні та мистецькі інститути, номінально підпорядковані Народномуо Комісаріатові освіти України, вже мусили дотримуватись (директив з.Москви.\Ви-ща школа була безпосередньо підпорядкована( Москві. Відбулася чистка в Українській Академії наук..
Все це, безперечно,;негативно позначилося на.глибині і ху-; дожнім якості творів мистецтва. Але й за таких умов з'являлися твори, які були вагомим внеском у скарбницю нашого духовного життя. Помітними здобутками, художньої літератури стали.такі прозові твори, як «Майстер корабля». 10. Яновського, «Нали-' вайко» І. Ле, «Людолови» 3. Тулуб :та.інші.
Не можна не враховувати того що умови культу особи Сталіна деформували письменницькі таланти,: в літературних творах прославлявся вождь' та його оточення.)Де. було, наслідком юб-стаиовки страху, що насаджувалась)у/ суспільствіїїадміністратив-но-командною системою; страх мимоволі Ставав складовою частиною свідомості багатьох людей. Проте на Україні жила правдолюбна література. Нову бюрократію, що зайняла місця в радянському і партійному апаратах, неодмінні атрибути її існування -— пристосовництво, підлабузництво, догідництво — сатирично викривали О. Вишня та І. Сенченко. У творах В. Підмогиль-ного, Є. Плужника, В. Мисика й інших митців відображалися непевність і розчарування, викликані сталінською політикою адмі-ністративпо-бюрократичного тиску, примарою голодного села, .пошуками за кожним рогом «ворога народу» чи жупела націоналізму. Римські диктатори із сонетів М. Зерова дуже нагадували символи часів сталінщини.
Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почут-
160
тя українського народу, Що знайшли відображе'щгіі и поезії та прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Єосюріїі, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Дороги війни покликали до і творчості А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія «Україно моя», написана в 1943 р. А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата «Клятва» (1941) на слова М. Бажана і четверта сюїта для-1 симфонічного-оркестру 10. МеЙтуса. Набутками української культури стали.твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К-т Трохименка'/М.у Дерегуса, М. Глущенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час провідне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю і переконливістю відзначалися твори В. Касіяна «Па бій, слов'яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка — зброя-перемоги» (1942). На тексти Кобзаря створив се рію плакатів. .«Вражою злою кров'ю волю окронітеї* (1942) О. Допгаль. Кращі актори, співаки і музиканти виступали у військових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах. Так, Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка направив на фронт понад два десятки бригад, які дали близько тисячі концертів, театр української драми ім. І. Франка показав на фронті більше двохсот вистав і концертів.
Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму «Україна в огні» О. Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ І його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Однак у Москві сценарій не сподобався, митця звинуватили у «надто драматичних» сценах, у тому, що він допустив «ряд невірних, політично хибних формулювань». Фільм не був поставлений. Аж у 1960 р.,. уліе після смерті режисера, до цієї теми повернулася його дружина Юі Солнцева, створивши перший радянський .широкоформатний фільм «Повість полум'яних літ», сценарій якого 'був написаний О. Довженком у 1944--1945 рр.
Значногоірозвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий-кінематограф. І в цьому теж значна заслуга О. Довженка, який, очолюючи Київську кіностудію, спрямовував роботу фронтових операторів, давав їм поради, індивідуальні завдання, та й сам займався кінопубліцистикою, створивши у співдружності з Ю. Солнцевою документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні» (1943).
'На, кінець 1940-х —- початок 1950-х рр. припадає далеко не ліпший період у розвитку української культури. Поетичні, прозові, драматичні, театральні, кінематографічні, образотворчі здравиці на адресу «батька всіх народів» — характерна риса мистецьких творів того часу. На громадське й літературне життя на-клалю.прикоий відбиток чергові кампанії керівників офіційної Ідео-
161
логії у 1947 р. нещадній критиці за «український буржуазний націоналізм» піддаються О. Довженко, 10. Яповський, М. Рильський, І, Сенчепко, в 1951 р. — В. Соеюра за поезію «Любіть Україну», написану ще під час війни, а'також А. Малишко, Є. Ки-рилюк, О. Біленький, Л. І Іервомайськпй та багато інших. Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні'. Ще в часи гетьманату робилися спроби започаткувати! Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). На січень 1918 р. у Києві призначався церковний собор," але більшовики не дали його провести. В листопаді того.ж -року, міністр віросповідань А. Лотоцький оголосив урядову декларацію, в якій було сказано: «В самостійній державі імае^бути і самостійна церква... тобто автокефалія Української церкви. Це неілнше церковна, але і наша національна необхідність»: (М. іСемчншин; Тисяча років української культури. 1985, с. 414).Але па оформлення української автокефалії довелося чекати'щетрн роки. У: жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала у. Києві Всеукраїнський церковний собор, на' якому о.гВасиля Литовського висвячено на архієпископа і проголошено київським митрополитом. Разом з ним висвячено на єпископів п'ять священиків. Цим актом фактично започатковано діяльність УАПЦ..
Однак у зв'язку з негативним .Ставленням більшовиків до релігії й духовенства на початку; 20-х років стали вдаватися до руйнування церков, знищення творів'релігійного мистецтва, конфіскації церковного1 майна. Багато храмів.було перетворено в архіви, клуби, склади. Інтелігенція Чі духовенство всілякр намагалися зберегти архітектурну спадщину. За таких обставин у червні 1926 р. було прийнято закон про захист історичних пам'яток і визначних місць — вони перетворювались у державні за ловідникн (як-от Києво-Печерська лавра).. Та .під'кінець 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, 'Діячів' культури і науки, фахівців, фактично всієї ^української інтелігенції (Архієпископа Василя Липківського 'усунули >від;шр6воду .УАПЦ і репресували, його заступника):М. ; Борецькогоі'замордувалн в Ярославській в'язниці 3 32-х українських єпископів жішим залишився тільки Іван Огієпко, який дуже1 багато^зробив для відродження української культури.,Але й він змушений :був емігрувати за кордон. Таким чином, українська автокефалія перестала існувати,)
Греко-католицькій церкві на'Чолі ;;з митрополитом А. Шсп-тнцьким у ті складні для України часи судилося взяти на себе нелегку місію —- здійснювати! релігійпо-церковну й' ку'льтурно-просвітнпцьку роботу, активізувати політичну діяльність. Звичайно, вдалося реалізувати далеко не;все з того, що ставив собі за мету митрополит. Нашій історичній науці належить немало зробити, аби пролити світло правди на особу А. Шептицького, ліквідувати безпідставні обвинувачення та безсоромні фальси-
162
фікації. В 1940 р. каральні органи Сталіна знищили Українську грєжо-католицьку церкву. Це був другий злочинний політичний акт після знищення УАПЦ, спрямований проти свободи совісті українського народу. В табори були кинуті тисячі українців, за сімома замками заховані правдиві матеріали нашої історії. До 1946 р. в Західній Україні було 3000 греко-католицьких і 250 православних парафій; на кінець 80-х років російська православна церква мала тут 3156 парафій, а Українська автокефальна та греко-католицька церкви перебували в підпіллі й за кордони м,.
Після смерті Сталіна настає період так званої політичної від лиш (1956—1959), який був використаний на Україні для висунення національно-культурних вимог. При відповідному тискові таких культурних діячів, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижіше, П. Тнмошенко, П. Плющ та інші, і при підтримці громадської думки вдалося досягнути деякого поліпшення становища в мовній ділянці, зокрема перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка. Національно-культурний процес у роки «відлига не тільки розвінчував наслідки «культу особи», але й давав можливість критикувати радянську політику в національному їш-танні, а тому став небезпечним для комуністичної системи, і з 1959 р. зауважується, відмова від послаблень режиму, відновлення дискримінаційної політики щодо неросійських народів.
Атмосфера 50-х років сприяла формуванню молодої генерації, так званих «шістдесятників», які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю па культурному і національному полі. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестувала проти пануючої задушливої атмосфери, боролася за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. При цьому відкидалися ідеї співпраці з системою, яка зеперечувала елементарні національні та людські права. «Шістдесятників» представляли письменники Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінгра-новський, Є. Гуцало, літературні критики І. Дзюба, І. Світлич-ииЙ, Є. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, митці П. Заливаха, А. Горська та багато інших. Після їхнього короткого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.
Зростання національної самосвідомості неросійських народів під час десталінізації налякало центральну владу в Москві, було взято політичний курс на злиття націй і посилену русифікацію. Цю шовіністичну ідею підтримали власті України, очолювані В. Щербицьким.
Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегальних формах; практикувалися такі методи боротьби за національні:*
ні, політичні і культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидавна література, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), твори Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, проти русифікації.
На зламі 60—70-х рр. в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гоичара, .художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськн було знищено шестиметровий вітрал< роботи А. Горської, Л, Семнкіної, О. Заливахи у Київському університеті. А. Горська загинула за невідомих обставин. В доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період застою ця тема виявилась забороненою, і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.
Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, укра їнська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках почина ють повертатися до творчості реабілітовані письменники. У про цесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіцій ній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осуджує байдуже став лення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко веде діа лог минулого із сучасним, заглиблюється у проблему обов'яз ку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); І. Драч роз криває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духов ними цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Го лобородько філософськи осмислює сенс людського життя; Р. Ів|і ничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду пр, минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»). >
З середини 80-х років починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портретний живо-
164
пие, натюрморти, серед них «Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «1. Г. Шевченко в Корсуні», портрети К- Стеценка. . і. Нечуя-Левицького, 13. Стуса. Відомий нині своїми самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини — «Перехід козаків через Стенань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва
16і?1 р.».
Належне місце в скарбниці українського мистецтва займають твори львівських лшвописців, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сінера, В. Сельського, жанрові полотна В. Манастирського, Г. Смольського. До числа провідних графіків Львова належить Б. Сорока, чий талант формувався у 60-1 і роки, хоч йому, як і багатьом діячам культури, довелося пережити період відсторонення від активної участі в мистецькому житті республіки.
Не можна не згадати творчість художниці Є. Шимоняк-Коса-ковськоі, яка вже чверть віку трудиться на Львівській скульпту-рно-керамічній фабриці, присвятивши себе благородній справі відродження українського гутиого скла. її гутні вазн виграють поетичніш, казковим, пісенним світом («Ой у полі три тополі», «Ніч така місячна», «Зима в Карпатах»), цікаві багатофігурні композиції «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе Галя воду».
Огляд доробку українських митців радянського періоду засвідчує, що вони міцно стояли на грунті кращих традицій минулого, відображаючи побут і життя свого народу, і зайняли належне місце у вітчизняній культурі.
Таким чином, відколи Україна втратила свою державність, усі, N хто приходив владарювати на її землях, ставили перед адміністрацією вимогу вести таку політику, аби зникала мова, пісня, релігія, щоб українці асимілювалися і врешті-решт занепали як нашя. Але український народ жив, працював, творив, і навіть в / нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалась/ українська культура.
Література: Архитектура советской Украипн. М., 1987; Горбач Н. Я. ьг.ра міжнаціонального спілкування. Львів, 1990; Енциклопедія україно» Париж—Нью-Йорк. Т. 1, 1955; Т. 5. 1966; ї. 9, 1980; Жулинський ЛІ. Із фаланги вибули найкращі //Райдуга, 1990, № 8; Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження // Б-ка жури. «Пам'ятки України*;;. Кн. 2. Українське відродження і національна церква. К-, 1990; Косів М. На потребу дня. Львів, 1990; Крип'якевич І., Дольницькнй М. Історія України. Вид. 2-е, перероб. і доповн. Львів, 1991; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933: поезія, проза, драматургія, есе. Париж, 1959; Минуле України: відновлені сторінки.
К.., 1991; Семчишин М. Тисяча років ук- культури. Історичний нарис культурного процесу: Нью-Йорк—Па-рн Сідней—Торонто, 1985; Станішевський Ю. Театр Радянської України; !\., 1980; Сухаиова 3., Сулима-Матлашенко II. Андрей Шептицький: релігія хресного ш іяху //Дзвін, 1991, № 1.
165