Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Культурологія.Лекції.docx
Скачиваний:
62
Добавлен:
10.11.2018
Размер:
394.6 Кб
Скачать

Тема 3. Культура епохи відродження

Відродження, або Ренесанс (від фр. renassance), — де пере­хідна епоха в історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до Нового часу. Розпочалося воно в Італії у XIV ст., в інших країнах — у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і за­родженням ранньокапіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-cхоластичннм світоглядом на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людині стали тісними рамки феодаль­них суспільних відносин. Отже, провідна роль у суспільстві пере­ходить від дворянства до людей певних професій, спеціалістів з різних галузей знання — філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного» став вивчати все «людське». Звідси і їх назва — гуманісти (від лат. humanus — людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламали духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний світог­ляд, який дістав назву «гуманізм».

Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулись до антич­ної культурної спадщини, стали відроджувати її (звідси термін «Відродження»), бо відчули в ній близький їм дух гуманізму, при­родний інтерес до всього земного, яке ігнорувалося церковного дог­матикою. Таким чином, гуманістам належить видатна роль у збе­реженні античної культурної спадщини, її осмисленні та пропа­ганді. Однак культура Відродження не була простим поверненням до античної. Культурні діячі шукали і знаходили в античності ос­нови моральності та гуманізму, спираючись на які, творили своє власне світосприймання, пройняте ідеалами величі людний, соці­альної справедливості і свободи. Не випадково саме в цей час виник утопічний соціалізм, Томас Мор (1478—1535) написав ві­дому «Утопію» (1516), в'якій виклав своє бачення ідеального ладу, заснованого на суспільній власності, централізованій організації виробництва і розподілу та демократичній формі державного уп­равління. Томмазо Кампанелла (1568—1639) у книзі «Місто Сон­ця (1602) змалював ідеальне суспільство, п якому знищено при­ватну власність на засоби виробництва, ліквідовано соціальну не­рівність, утверджено ідеал соціальної справедливості; виробництво основане на високій техніці і свідомій праці всіх громадян, а розподіл вироблених товарів та продуктів ведеться за потребами; керують державою мудреці і жерці на чолі з напою.

Важливу роль у культурі Відродження відіграла історико на-

67

ціональна традиція: повага до народної мови та культурних на-бутків уперше широко включається у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження як перехідного періо­ду зумовив те, що в його культурі переплелося старе й нове, тра­диційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав ду­ховних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають неперехідне значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових від­криттів, пов'язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівни­цтва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христо-, фора Колумба (1451—1506), Васко да Гами (1469—1524), Ферна-на Магеллана (1480—1521) було відкрито американський конти­нент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суші. Революційний переворот стався в астрономії: польський астроном Міколай Коиерннк (1473—1543) у праці «Про обертання небесних сфер» (1543) обгрунтував геліо­центричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню при­родознавства від теології. Німецький учений Иоганн Кеялер {1571—1630) відкрив закони руху планет, які підтверджували і розвивали систему М. Копєрника.

Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися наукови­ми досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель Сервет (1509—1553) дослідив мале коло кровообігу, пе­редбачив існування невидимих кровоносних судин — капілярів. Були розроблені нові методи лікування хвороб, що виходили за межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного підходу до суті живих організмів.

Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бур­хливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидуван-ня. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, то­карні верстати, гірничі машини й механізми для підіймання ван­тажів, вентиляції рудників. Великий італійський художник, уче­ний та інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519) Сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних споруд. Німецький винахідник Иоганн Гутенберг (1394—1468) винайшов спосіб відливання шрифта і сконструю­вав дерев'яний друкарський прес, поклавши початок книгодруку­ванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюд­ження ідей гуманізму, досягнень науки і культури.

Суттєвий злам відбувся в осмисленні суті держави та історії суспільства. Оскільки духовна диктатура церкви була ліквідована, наука відкинула божественно-надприродие тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності самих людей. Вчені шу­кали реальні причини та фактори розвитку історії, намагаючись

68

встановити закономірності суспільного прогресу. Італійський по­літичний діяч і письменник Нікколо Макіавеллі (1469—1527) зро­бив спробу розкрити закономірності розвитку історії, одним з пер­ших висунув ідею класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу. Н. Макіавеллі вважав, що історія рухається матеріаль­ними інтересами людей і політичною боротьбою соціальних класів. Історики епохи Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши ділити її на давню, середньовічну і нову, яка з певними уточненнями застосовується і в наш час.

Висунення нової концепції історії було пов'язане з формуван­ням нових політичних і філософських теорій. Мислителі епохи Відродження вважали, що держава мусить бути гарантом органі­зації національного життя. Вони багато писали про форми дер­жавного управління, відшукуючи найбільш раціональні методи подолання феодальної роздрібненості західноєвропейських країн, способи об'єднання феодальних земель у національні держави. В цьому ключі працювала і філософська думка. Ми вже згадували праці Т. Мора та Т. Кампанелли. Додамо, що італієць Піко делла Мірандола в праці «Промова про достоїнства людини» (1487) об­ґрунтовував ідею гуманізму про те, що кожна людина творить свою долю, долю своєї сім'ї та батьківщини. На філософських теоріях епохи Відродження позначився сильний вплив Платона й Арістотеля, а також'ідей стоїцизму й етики епікуреїзму. У філо- І софських працях чітко проглядається лінія аптисхоластики, ідей­ним джерелом якої була антична філософія. Зокрема, це добре видно на інтерпретації творчої спадщини Арістотеля: середньо­вічному арістотелізмові протиставляються філософські ідеї Пла­тона і неоплатоніків, а також матеріалістичні висновки з учення самого Арістотеля. У цьому випадку, застосувавши принцип под­війної істини, мислителям-гуманістам вдалося врешті-решт відо­кремити філософію як науку від богослов'я, що привело до фор­мування натурфілософії — вчення про природу, вільну від під­корення теологічному світосприйняттю. Натурфілософія з її пан­теїстичним характером стала основною філософською лінією всієї культури епохи Відродження як епохи перехідної. Найвидатнішим представником цієї філософської течії був Микола Кузанський

(1401—1464).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літе­ратури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческб Пєтрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.

Італійський поет Дапте Алігієрі (1265—1321) у знаменитій «Божественній комедії» змалював своє уявне блукання в потойбіч­ному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами — від політичних чвар партій, від занепа-

69

ду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглась у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте зробила величез­ний вплив на подальший розвиток європейської культури.

Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увій­шов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у «Листі до нащадків». Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика, присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його па все життя. Цикл віршів із двох частин («На життя мадонни Лаурн» і «На смерть мадонни Лаурн») обіймає 317 сонетів, 29 кантон, дев'ять секстин, сім балад і чотири мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх супе­речливості та мінливості. Лірика Петраркп стала класичним зраз-ком любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема викори­станням антитез та риторичних запитань, які відображають душев­ні хвилювання.

Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників гума­ністичної літератури італійського Відродження, автор знаменито- го «Декамерона», поем та роману «Філоколо». «Декамерон» — не збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гумані- стичною спрямованістю; основний зміст їх — розкриття амораль­ності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя, чут­тєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором.

Франсуа Рабле (1491—-1553) — французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного. Його твір «Гар- гантюа і Пантагрюель» написаний у фольклорному стилі, напов­нений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній жадобі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю- Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.

Мігель де Сервантес (1547—1616) — великий іспанський пись­менник, що ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману «Дон Кіхот». Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків — рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса вперто намагаються протистояти па-

сивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрап­ляють у комічні ситуації. В романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності.

70

«Дон Кіхот» — це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В іншому плані роман розкриває крах висо­кого благородства помислів людини тоді, коли вона прекрасно­душно губить такт дійсності; у цьому загальнолюдське значення змісту «Дон Кіхота».

Фелікс Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, пост і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбі­льшу відомість здобули драматичні твори «Овеча криниця»,.«Со­бака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Закохана витівниця». Прой­няті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життє-радісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівно­правність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуван­ню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається

актуальною.

Уїльям Шекспір (1564—1616) — англійський драматург і поет, чиї драматичні твори «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу да­ремно», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбст», «Антоній і Клеопатра», .«Зимова казка», «Річард III» та інші стали загаль­новизнаною класикою. Характерна особливість драматургії Шек-спіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя у люд­ських стосунках; звідси зображення людини у всій її багатогран­ності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважаеться однією з вершин світового мистецтва.

В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівнпцтва. Якщо середньовічна архітектура базувалась на уні­фікованому церковно-схоластичному світогляді її колективному досвіді майстрів, то в ренесансній па перший план висувається індивідуальна творчість архітектора і художника. Причому відчут­не активне1 звернення до естетичних засад та принципів античної архітектури. У Венеції XV ст., яка була центром італійського Від­родження, створюються великі архітектурні ансамблі, які вража-ють цілісністю художнього задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Антоніо да Сангало ся­гають свого апогея досконалість форм архітектурних деталей і обрядів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком від­мінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Рік-карлі (архітектор Мікелоццо), Виховний будинок та капела Пан­ні (архітектор Брупеллескі) у Флоренції, церква Сайта Марія дол­лє Граціє в Мілані (архітектор Брамопте) та ін.

В архітектурі італійського пізнього Відродження спостерігає­ться прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з'являються елементи барокко та маньєризму, прикладом чого можуть служити Стара бібліотека Сан-Марко у

71

Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Піт-т і (архітектор Амманаті) у Віченці.

Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменоване розк­вітом пізньої готики. Архітектурні ансамблі Антверпена, Гейдель­берга зберегли свій готичний стиль, але структура будівель видо­змінилась відповідно до нових вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного стилю, в якому класич­ний ордер відігравав лише декоративну роль. Це характерно для ратуші в Антверпені (архітектор Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архітектор Сіксденірс). У такому архітектурному ключі споруд­жувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій. Специ­фічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого роз­квіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Ра-фаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікаль­ність італійського мистецтва тих часів та його значення для по­дальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо, наприклад, фрес­ку «Таємна вечеря». За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: «Один з вас зрадить мене». Вражені апостоли реагують по-різному — мі мікою, рухами, жестами. Лише Іуда Психологічно ізольований од­нією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматись у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев'януча слава «Мони Лізи» («Джоконди») також пояснюється майстерним застосуванням мо­тоду накидання таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому, «місячному» фоні.

«Сікстинська мадонна» Рафаеля (1483—-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, — свою дитину) поєднана з витонченою майстерні стю художника: в обличчі й погляді дитини, як відзначає Н. Дми-трієва, є щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Він-

72

чі, був універсальною творчою особистістю — скульптором, архі­тектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: ста­туї «Давид», «Мойсей», статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір при­роди, вершина, за якою настає виснаження І загибелі, самої при­роди. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межіі не­буття. «Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні по­думати, що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення», — писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

Культурні надбання гуманістів мали значний , вплив на схід Європи, зокрема на Україні. Творчу спадщину Ф. Нетрарки, Д, Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували М. Смотрицький, 3. Ко-пистинський, І. Галятовський. Викладачі і студенти Київської ака­демії перекладали староукраїнською мовою творчу спадщину Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідника­ми ідей Відродження в Україні були братства. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох архітектурних спорудах на Україні, Це, зокрема, замки в Бережанах (1554), Старому Селі (середин;-XVII ст.), Збаражі (1631), Підгірцях (1640); кафедральний собор у Жовкві (1609); будинок Корнякта (1580), Чорна кам'яниця (1588—1589), каплиця Боїмів (1611) у Львові.

У XVII ст..настає криза ідей та культури Відродження, на змі­ну йому приходить епоха Просвітництва.

Література: Відродження //Українська Радянська Енциклопедія Т 2. К., 1978; Возрожденне // Большая Сопстская Енціїклогіедия. Т, 5. М., 197!; Дмитриева її Краткая исюрия искусСтВ. Вьщ. 1. М., 1986; Конрад Н. Запад и Восток. М., 1966; Рутеиберг В. Титани Возрождення. М., 1976.