Тема 1. Історія української культури в наукових дослідженнях

Кожний народ — наче неповторний образ, створений, митцем за допомогою фарб і натхнення. Художників два — природа і життя, а сам процес творення виступає як розвиток національ­ної культури. Культура нації є мірилом цивілізованості народу і водночас своєрідним генетичним зв'язком поколінь. Протягом усього свого існування народ нагромаджує життєвий досвід, що виливається у створену ним систему культурних цінностей, яка постійно доповнюється і збагачується. Процес створення І пере­давання всього найкращого в культурі є своєрідною психологіч­ною потребою нації.

Культура українського народу розвивалась у руслі світового культурного процесу. Українці творили, базуючись на успадкова­ному від своїх предків і перейнятому від інших народів, переда­вали своїм нащадкам, а також усьому світові, вже як власний дар у скарбницю світової культури. .

Відкритість, здатність сприймати, пристосовувати, перетворю­вати й українізувати різноманітні культурні впливи, що їх відчу­вав український народ протягом усіх віків своєї історії, є одні­єю з особливостей і сильних сторін нашої культури. Феномен її проявився ще й у тому, що двічі змогла вона відродитись в умо­вах колоніального гніту і втрати культурної еліти нації. Свою роль відіграли сила духу та добірний культурний генофонд на- роду.

Сотні років перебувала українська культура в тіні російської, польської та інших культур, а тому здавалась декому якоюсь вто­ринною, похідною, провінційною. Культурні процеси гальмувала і відсутність власної державності, бо не діяли державні механіз­ми забезпечення вільного розвитку національної культури, не іс­нувало державної політики підтримки культурних обмінів з ін­шими народами. Тоталітарний колоніальний режим сковував віль­ну думку, нищив духовний світ людини і самобутність нації, уби­вав сам дух творчості, без чого був неможливим культурний по­ступ.

Здобуття Україною незалежності створює сприятливі умови для розвитку української культури, відкриває перед нею нові перспективи. Розгортаються процеси національно-культурного від­родження. Одним із проявів його є зростання інтересу до історії української культури.

93

На жаль, розвиток культури на Україні й досі залишається сферою, недостатньо опрацьованою в науковому плані, хоча пер­ші спроби подати її історію припадають ще на середину XIX ст. Практично у громадській думці та культурознавчих дисциплінах у ті часи йшла боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з пер­шою, українська культура самобутня, зі своїми традиціями і спе­цифічними особливостями формування та розвитку. Згідно з дру­гою, українська культура розвивалася в системі російської, а то­му і розвиток її повністю визначався цим фактором.

Зусилля прогресивних українських діячів науки, літератури, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обгрунтування й утвердження першої доктрини. Відповідну роль відіграв і мо­мент політичний: необхідні були вагомі аргументи для доведення права українців на самостійність, національну і державну неза­лежність. Перші публікації подібного спрямування, як правило, невеликі за обсягом і є розвідками про окремі особливості укра­їнської культури, поглядом на той чи інший аспект її розвитку. Серед найбільш ранніх слід виділити праці П. Куліша, М. Косто­марова, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького та інших.

Одним з головних стимулів своєї подвижницької праці Пан­телеймон Куліш (1819—1897) вважав збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного ар­сеналу нації культурними здобутками світової цивілізації!. Він глибоко усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де бра­ти душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної ку­льтурно-просвітницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайду­жіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї україн­ського національно-культурного відродження? Такі злободенні пи­тання ставив перед своїми сучасниками П. ,Куліш. І зробив для цього немало. На думку П. Куліша, його найбільший творчий ус­піх — двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». А були ж ще український буквар і читанка «Граматка», двотомна монографія «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», роман «Чорна рада», пере­клад українською мовою «Біблії» та величезна кількість науко­вих праць, котрі не втратили актуальності і сьогодні. Високу оцін­ку нащадків дістала культурологічна діяльність П. Куліша. М. Зе-ров назвав його «піонером культури на Україні», М. Хвильовий — справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інте­лігента, а І. Франко — «знатним на свій час організатором ду­ховної праці».

Микола Костомаров (1817—1885) відомий світові як видат­ний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувались у прогресивних часописах «Основа», «Совре-

94

менник», «Отечественньїе записки». Жив і працював М. Косто­маров у тяжкий для української культури час: 60—70 рр. XIX ст. були періодом посиленого цькування українського слова, друку, освіти. Людина європейської освіченості, він знав і любив світо­ву літературу, починаючи з античності, невтомно працював у ца­рині російської культури, та найглибшого його любов'ю були ук­раїнське слово й українська пісня. Свідченням того є праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусско-го народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880—1883). Ще 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію на тему «Об ис-торическом значений русской народной поззии», в якій обстою­вав тезу про народну творчість як вираження духу та світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо зауважив, що ко-стомаровське дослідження фольклорної символіки заклало осно­ви відомої теорії символів О. Потебні.

Велике зацікавлення .витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору виявляється у праці Івана Нечуя-Левицького (1838—1918) «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». На підставі аналізу народних вірувань і звичаїв та змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Не-чуй-Левицький прагне дати характеристику процесу відтворення народом поетичних образів богів, русалок, мавок, польовиків, упи­рів, вовкулак. Фольклор підказує письменникові особливості се­лянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів, які він щедро використовує у своїй творчості. І. Нечуй-Левицький, «як письменник, що присвятив свою діяльність пока­зу народного побуту, займає одне з перших місць серед письмен­ників цього роду у нас в Росії» (Костомаров М. І. Твори. У 2-х т. Т. І. К-, 1990, с. 36). Чи не найвизначнішою постаттю в українській суспільній дум­ ці XIX ст. після Шевченка був Михайло Драгоманов (1841 —1895), людина різнобічних наукових зацікавлень і практичної дії. Він відомий фольклорист: його збірки «Исторические песН'И малорус- ского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові україн­ ські пісні про громадські справи (1754—1880)» (Женева, 1881), «Малорусские народньїе предания и расскази» (К, 1876), «По­літичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (Женева, Т. І,1881; Т. 2, 1885) стояли на рівні європейських досліджень того часу. Він оригінальний літературний критик та історик рідного письменства, соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії ан­тичності і середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десят­ків періодичних видань, яки: весь час слугував зміцненню зв'яз­ків між Наддніпрянщиною і Галіїо, між Україною і Євро­пою. Він був також блискучим публіцистом — борцем проти по­літичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів інеуцтва.

95

На основі вивчення історії та культури Стародавньої Греції й Стародавнього Риму Драгоманов зробив висновок про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть виперед­жати реальні соціальні відносини в тій чи іншій країні. Йому на­лежить смілива спроба філософського обгрунтування теорії істо­ричного прогресу у зв'язку не лише зі зміною виробничих відно­син та продуктивних сил, але також із мірою виявлення людсь­кої свободи. Ідея прогресу як результату історичного перебігу по­дій і внутрішньої сутності стала наріжним каменем історіософсь­ких і культурософських побудов М. Драгоманова. Важливо і те, що він не ототожнював поняття «цивілізація» і «культура», хоча згідно з логікою авторських міркувань останнє виступає якісного мірою історичного прогресу. Культура виявляє характер життє­діяльності нації, її конкретні особливості, її включеиість у загаль-ноцивілізаційний процес.

Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тієї чи іншої нації визначає суть більшості нау.кових праць вченого.

У статті «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов про­водить думку про Україну як «перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культурно-освіт-нїх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та іно­національними духовно-культурними осередками, про своєрідні со-ціально-політичиі й культурні традиції, які саме її, Україну, пов'я­зують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебу­вання у складі Великого Литовського князівства, з проявом ідеї Реформації та Відродження» (Міщук Р. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. Вибране. К-, 1991, с. 611). У своїх істо­ричних та етнографічних працях М. Драгоманов обґрунтовував самобутність української нації, виступав за цілісність її етнічної: території, об'єднання українських земель, включаючи Галичину й Буковину. Він різко заперечив соціалістові Лассалю, який твер­див, що «визнає право на національність тільки за великими ку­льтурними націями» (Драгоманов М. П. «Переднє слово» ((До «Громади» 1878 р.) // Вибране. К-, 1991, с. 324). Він пропагу­вав ідеї соціального і духовного розвитку української нації, ви­ведення її на європейський рівень, критикував репресивно-дикта­торську роль російського царизму як усередині країни, так і поза її межами. Праці М. Драгоманова заперечували самодержавні концепції М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова. Гостро і при­страсно критикував він російських революціонерів-народників П. Лаврова і П. Ткачова, марксиста Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах стояли на позиціях вели­кодержавного шовінізму.

Відомо, що В. Ленін вороже поставився до ідей М. Драгома­нова про широку федерацію («вільну спілку») народів та децен­тралізацію в системі управління; йому дуже не сподобалася пра­ця «Историческап Польша и великорусская демократия» (1881),

96

в якій автор пророче писав, що централістичні доктрини росій- . ських революціонерів «зовсім не похитнуть ідеї державно-центра-лістського самодержавства, а тільки перенесуть в інші руки...» (Іванченко Р. Драгоманов про національне питання // Літератур­на Україна, 1991, 19 верес).

Отже, Михайло Драгоманов — велика постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив укра­їнську літературу європейською за глибиною і новизною вира­ження естетичного Ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 70—90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі сту­дії до європейського рівня за методом наукового мислення, ши­ротою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

Важко переоцінити культурологічну спадщину Івана Фран­ка (1856—1916). Саме йому належить філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових студіях постає широка панорама української куль­тури від найдавніших часів дохристиянської Русі до кінця XIX ст. Однією з основних робіт І. Франка, присвячених цій проблемати­ці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського»; по суті, це історія куль­тури, адже в ній література розглядається у широкому розумінні слова — як «збір усіх духовних виплодів» народу; тут викладено не тільки історичний шлях літератури («красного письменства»), але й розвій матеріальної та духовної культури, що спричинився до витворення своєрідного цивілізаційного типу українця, який, в свою чергу, характеризується в праці «Українці».

Новаторський підхід І. Франка до історії української культу­ри базується на сформульованих ним наукових принципах аналі­зу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він одним із перших вдався до розгляду економічних і політичних факторів, що передують у суспільстві тим змінам, які відбуваються пізні­ше у сфері культури. «Всякому, хто пильно вдивляється в істо­ричне життя, — писав він, — в хід розвитку якогось народу, яс­но одразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди се­ред нього проявляються аж тоді, коли звершиться будь-яка пере­міна в економічних та політичних обставинах життя того народу» (Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Зібр. тво­рів. У 50-ти т. Т. 26, с. 85). І. Франко, отже, розглядав історію' не як певну часову послідовність «чисто» духовних явищ, а як всю сукупність дій народних мас і тих соціальних, економічних і ду­ховних течій, які з непереможною елементарною силою проявля­ються в їх житті. На той час це було значним завоюванням рево­люційно-демократичної теоретичної думки, оскільки давало змо­гу,пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його соціальними проблемами. Заслугою І. Франка було осмис­лення духовної культури у зв'язку з соціальною боротьбою сус­пільства як конкретно-історичного відображення цієї боротьби в

97

галузі духовного життя. Він розглядав виникнення нових явищ у культурі, зокрема нових літературних течій, як «рефлекси тих духовних настроїв», що покликані до життя розвитком визволь­ної боротьби, боротьби за ідеали соціальної рівноправності і справедливості.

Глибокі думки висловив І. Франко про співвідношення мате­ріальної і духовної культури в історії людства. Він вважав неза­перечним, що духовна культура формується на основі матеріаль­них умов життя. Матеріальна культура набагато старша від ду­ховної, оскільки її початки сягають на цілі тисячоліття у глиб ві­ків у порівнянні з писемною культурою. Саме в часи долітератур-ної цивілізації розвивалися такі предмети матеріальної культури, як зброя, знаряддя праці, різні прикраси, житла. Інша справа, що тільки там, «де в цивілізаційному підході являється письмо, до нас починає промовляти душа чоловіка безпосередньо, з уст в ус­та, і ми відразу здобуваємо можливість заглядати в душу, в чут­тя, змагання, радощі і смуток прадавніх, давно загиблих і забу­тих поколінь» (Франко І. Історія української літератури // Зібр. творів. У 50-ти т. Т. 40, с. 8),

Таким чином, застосування нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX й початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури, який не втра­тив актуальності і в наші дні.

Історію української культури в послідовній конкретності по­дій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866—1934). Він автор понад двох тисяч праць, але найбільшу славу принес­ла йому фундаментальна десятитомна «Історія України-Руси» (1898—1936), яка і сьогодні залишається найкращим досліджен­ням історії українського народу. М. Грушевський пропонував вив­чати історію саме народу, а не держави, яка завжди підпорядко­вана економічному, культурному та національному чинникам. Він приділяє значну увагу культурним процесам, бо вони, на його дум­ку, грають визначальну роль в історичній долі народу: від роз­витку і рівня культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Крім того, самобутність культури — харак­терна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розгля­дає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культуротворчого процесу на Україні.

Ряд проблем розвитку української культури розглядається у праці М. Грушевського «Культурно-національиий рух на Україні в XVI—XVII віці» (К., 19,12). На тлі історичних обставин він ана­лізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книго­друкування, освіти, малярства, граверства тощо. Його погляди на розвиток культури XVII—XIX ст. викладені в «Ілюстрованій-історії України» (1911), що витримала ряд видань. Перу цього

98

невтомного дослідника належать також перша енциклопедія ук­раїнознавства «Украинский народ в прошлом и настоящем» (1914 — 1915), «Історія української літератури» (1923—1926), «З істо­рії релігійної думки на Україні» та багато інших праць.

Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882—1973) — історик церкви, культуролог, філо­соф, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на су­часну літературну мову, перший ректор Українського університе­ту (1918—1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Дирек­торії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Кана­ди Іларіон. У спадщині І. Огієнка — близько тисячі праць, і біль­шість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед най­більш значних — кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літе­ратурних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристи­янські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.

У 1917—1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К.. 1918), яку можна вважати по­чатком справжньої історіографії української культури. Автор ана­лізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобут­ності української культури, самостійному «визріванні» визнача­льних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вилив української культури на росій­ську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стерео­тип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї істо­рії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.

Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнсь­ких учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія українсь­кої культури» (1937) за редакцією І. Крип'якевича. У книзі, роз­рахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крнп'якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва.(М. Голубець); до останнього до­дано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, па жаль, воно, як і більшість

99

названих нами досліджень, трималося у спецфондах.

За роки радянської влади так і не було створено цілісної кон­цепції розвитку української культури, хоч духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Та це був дуже короткий пе­ріод, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. Із робіт концептуального характеру, у яких робилася спроба вис­вітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її ми­нувшина та сучасність» (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним на­ціоналізмом», і все, що хоч трохи наближалось до істини і ста­вило під сумнів офіційні ідеологічні постулати, виводилось із ши­рокого вжитку.

Зазнала невдачі спроба видати історичний нарис «Українсь­ка культура» за редакцією К. Гуслнстого, М. Рильського та С. Маслова, зроблена у роки війни. Лише в. 1961 р. семитисячним тиражем вийшла робота М. Марченка «Історія української куль­тури. З найдавніших часів до середини XVII ст.», в якій автор, спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії, виводив початок існування ук­раїнського народу щойно з XV ст.

Зате українські вчені в еміграції створили кілька узагальню­ючих праць з історії культурного процесу на Україні. Ще в 1940 р. з'являється курс лекцій для студентів Українського технічио-гос-подарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевський, В. Січинський — кращі на той час знавці окремих ділянок української культури. Книга витримала ряд видань.

Великою заслугою українських науковців було видання дво­томної (у трьох частинах) тематичної «Енциклопедії українознав­ства» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характе­ристику та основні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники-культурологи О. Пріцак та Д. Чижевський.

У 50-х роках побачили світ «Нариси з історії нашої культури» відомого українського поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді вийшло друком друге видання першого тому «Історії української, культури» за редакцією І. Крип'якевича, до якого додано ціка­ вий розділ «Міфологія української землі», написаний Б. Кравці- вим.

Остання з виданих узагальнюючих робіт — «Тисяча років ук­раїнської культури» (1985) М. Семчишина. Написана у науково-популярному стилі, вона подає процес розвитку української куль­тури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує ос­новну увагу на «національності культури», прагнучи показати ку-

100

льтуру «означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і йо­ го традицій». ...

Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої ку­льтури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І Мірчука в німецькомовній енциклопедії українознав­ства «Handbuch der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its people» (Munich, 1949).

Тепер повертається до нас десятиліттями замовчувана спад­щина діячів української культури, всіх, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати нарешті правдиву і'і повно­цінну історію рідної культури.

Література: Жулннський М. Духовна енергія нації. Проблеми ство­рення цілісної концепції української культури //Українська культура, 1991, № 6; Історія української культури. Під заг. ред. Д-ра Івана Коип якевича. Львів 1937- Климчук О. В чистій любові до краю //Україна, 1991, № 19; Мар-«е.нко М І Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст К. 1961- Огієнко' І. Українська культура. Коротка історія культур­ного життя' українського народу. Курс читаний в Українському народному університеті. К., 1918; Семчишин М. Тисяча років українсько^ культури. Істо­ричний огляд культурного пронесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, ІУЙо; Українська культура. Збірник лекцій за ред. проф. Антоновича. Иодеорадн, 1940.

Т є м а 2. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культурні, надбання інших народів як складники української

культури.' Базою для української культури послужили культур­ні надбання південної групи східнослов'янських племен — ре­зультат синтезу багатовікової традиції місцевого населення і дос­віду сусідніх регіонів. Однак де ж витоки української культури? І сьогодні навколо цієї проблеми тривають дискусії. Одні дослід­ники твердять про генетичну спадковість історнко-культурного ро­звитку населення України принаймні з епохи бронзи (II тис. до н.е.); інші вважають, що безперервний культуротворчий процес на наших землях почався в епоху Середньовіччя, а до того культур­ні зв'язки не раз руйнувалися внаслідок активних міграційних рухів, які й визначали історичний процес.

Населення України не могло залишатись етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть: міграції були явищем досить частим. Але вони ніколи не приводили до повної зміни населення, до абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культурного генофонду. Виникали і гинули етноси, підносились і занепадали їх політичні утворення, але культурні надбання принаймні в якійсь своїй частині зберігались і передавались у спадок новому насе­ленню, а отже, наростали, збагачувані новими здобутками.

Вже епоха палеоліту (200 тис. — 10 тис. років до н.е.) засвід­чує існування на території України певної культури. На ці часи

101

припадає набуття людьми вміння добувати і використовувати во­гонь; удосконалюються знаряддя праці, житло; з'являються зачат­ки релігійних вірувань (тотемізм і магія), а разом з ними й еле­менти мистецтва.

У часи мезоліту (10 тис. — 7 тис. років до н.е.) на Україну прийшли лук і стріли, розвивається рибальство, приручено соба­ку. Це час, коли започатковуються форми первісної племінної ор­ганізації, а основою суспільного устрою стає матріархат.

Доба неоліту (7 тне. — 3 тис. років до н.е.) стала періодом якісних змін у культурному поступі: людина переходить від зби­рання і полювання до хліборобства та скотарства, розвиває своє вміння обробляти камінь і виготовляти нові знаряддя праці, вчи­ться ткати полотно і ліпити посуд. На Україні вершиною культур­ного розвитку цих часів була трипільська культура (4 тис. — 2 тис. років до н.е.), назва якої походить від села Трипілля біля Києва, де вперше знайдено її пам'ятки. Племена трипільської культури заселяли Подніпров'я, особливо густо правий берег Дні­пра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових пле­мен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись на Україні; під неї жителі нашої батьківщини успадкували нави­ки землеробів, будівельників, ремісників. Аж до часів християн­ства протривали елементи трипільських культів (культ богині-ма-тері; обряди, зв'язані з поклонінням місяцю, та ін.).

Епоха бронзи (II тис. до н.е.), що прийшла па зміну кам'яно-мідному віку, поклала край етнічній, суспільній та культурній ста­більності. Маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або ж пришельців, у результаті маємо неокресленість меж того­часних культурних утворень. Творці їх різні за походженням, але частина з них належала до індоєвропейської спільності. Індоєв­ропейці, як вважає М. Семчишии, принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, у духовній — культ Сонця та розвинену флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їхніх закінчень або звуків основи).

У І тис. до н.е. паша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної тра­диції українців. Тимчасом до еллінського культурного кола не на­лежали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні пле­мена, що жили на схід від української землі. Тривале перебу­вання в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.

Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з VII ст. до н.е. У VI ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію — на березі Буго-Дністровського лиману; Тірас у гирлі Дністра; Пантікапей — на місці сучасної Керчі. На V ст. до н.е.

102

припадає заснування Херсонеса (біля сучасного Севастополя). Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарсь­кий та суспільний розвиток сусідніх з ними племен скіфів. Давня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського гос­подарства — зерна, худоби тощо. Частина кочівників осідає по­близу полісів і переходить до хліборобства. У скіфському суспіль­стві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає скіфське царство (VI—IV ст. до н.е.), територія якого простяглась від Дунаю до Дону.

Скіфські племена, на думку М. Брайчевського, становили особ­ливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, слов'я­нами, балтами, алародійцями, але не тотожну з ними. «Батько історії» Геродот (VI ст. до н.е.) виділяв серед скіфів чотири гру­пи: «царських скіфів» та скіфів-скотарів, що заселяли Причорно­морські степи, скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які жили в ос­новному у лісостеповій зоні Подніпров'я. Сусідами їх були, за Геродотом, алазони, каліпідн, агатирси, иеври та ін. Серед цих народів були, безперечно, і предки східних слов'ян.

Культура скіфів — своєрідний сплав місцевої культурної тра­диції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників ан­тичної цивілізації. Яскравим прикладом цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і де­коративне мистецтво скіфів з його анімалістичним (звіриним) стилем. Шедеври скіфського мистецтва — малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил, Куль-Обського кур­гану, чи гребінь з Солохи та пектораль з Товстої могили, — на­віть якщо вважати їх виробами грецьких майстрів з Боспора чи Херсонеса, все ж мають на собі слід місцевих традицій. Від скі­фів успадкували українці також ряд слів (собака, тоиір та інші), елементів одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталей озброєння (сагайдак, пернач).

У І ст. до н.е. грецькі міста потрапляють під владу Риму, і такий стан речей зберігається аж до навали готів (III ст.), які завоювали землі Босиорського царства. Римські впливи відбились в українській домашній культурі — в одязі, їжі, хатній обста­новці; в обрядах і віруваннях. Рим приніс у Північне Причорно­мор'я християнство; до нашого часу в Криму збереглись «печер­ні міста» з християнськими храмами та монастирями.

Прихід готів спричинився до формування державності у фор­мі територіального союзу праукраїнців — антів. Готи приєдна­лися до еллінського кульхурного кола і, таким чином, сприяли поширенню грецько-римської культури та християнства на наших землях. Гунни (IV ст.) штовхнули слов'янські племена на Шлях завоювань і освоєння нових земель. Через Хозарський каганат (VII—X ст.) прилучились праукраїнці до здобутків державотвор-чості та цінностей арабської культури.

І 03

У другій половині І тисячоліття землі України зазнають саль­ного впливу культури Візантії, прямої спадкоємиці культурної традиції давньої Греції і Риму, а також частково Сходу. Верши­ною цього впливу став період Київської Русі (X—XII ст.). Час візантійських впливів — якісно нова епоха в історії культури на­шої землі: завдяки візантійцям Русь увійшла до християнського світу, отримала літературу, культове образотворче мистецтво, ка­м'яну архітектуру та ін. В той же час не може бути й мови про якесь засилля візантійської культури на Русі. Належність укра­їнських земель до середземноморського культурного кола зроби­ла можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягнен- \ нями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючнсь під і впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням і самобутньої давньоруської культури. Зрештою, візантійські впли- і ви не були ні всеохоплюючими, ні постійними. Поряд з ними Русь І відчувала впливи сусідніх слов'янських земель, країн Західної | Європи.

Географічний чинник та історичні обставини розвитку русь» кої культури. Розвиток української культури від самих її подат­ки зумовлювався територією, природою, економічними умовами, міграційними рухами, історичними обставинами, тобто як геогра­фічним, так і історичним чинниками. Перший мав особливо вели­ке значення в ранній період формування культури на території України; другий постійно накладав свій відбиток на культурний процес.

^Україна займає серединне місце між Центральною Європою та'л.зією. Через її територію з давніх часів пролягали транзитні торговельні шляхи з Малої Азії у Північну Європу та з країн Сходу в Європу Західну. Отже, тут стикались часто далекі одна ВІД..РДН0Ї культури.

[На Україні майже всі водні та сухопутні шляхи, міграційні ру­хи населення були спрямовані до Чорного та Азовського морів, які є своєрідною основою української землі. Як вважає географ С. Рудницький, завдяки Чорному морю Україну можемо вважа­ти до певної міри середземноморською країною.

Землі України можна поділити на кілька природних зон — Полісся, Лісостеп, Степ та Карпати. Карпати і Полісся з їх мало­продуктивними грунтами були не дуже придатні для землероб­ства, зате флора і фауна цих земель служили чудовою базою для мисливства та різних лісових промислів. їх населення, відірване від людних шляхів, захищене від іноетнічних та інокультурних впливів, слабо сприймало будь-які новації в життєвому укладі, стійко тримаючись давніх звичаїв, вироблених багатьма поколін­нями. Тому і досі в цій місцевості знаходимо багато залишків ко­лишнього. Карпати і Полісся в силу географічних обставин не відігравали визначальної ролі у динаміці культурного поступу нашого народу, але мали важливе значення для оберігання над-

104

бань української культури, забезпечення її неперервності в ча­си небезпек.

Іншими були природні умови Півдня — краю безмежних сте­пів, вкритих буйними травами і прорізаних річковими долинами та байраками. Добрі грунти і достаток сонця робили землю на­дійною основою активного господарського життя. Однак бачили в ній свою оселю не лише хлібороби, а й орди кочовиків-скотарів, тож стала вона домівкою тільки для наймужніших, найвідчай-душніших. Слов'янські племена лише частково, і то ненадовго,, опановували степи, а широке їх господарське освоєння почалось аж у XVIII ст. Степ теж не міг відігравати визначальної ролі у розвитку української культури; навпаки, звідси постійно виходи-. ла загроза нашому культурному життю.

Центром творення української культури стала лісостепова зо­на, яка займала частково Галичину, Волинь та Середнє Подні­пров'я. Чорноземи, достаток вологи, помірний клімат давали мож­ливість розвивати хліборобство, закладати осередки культурного життя. Життя на прикордонні зі Степом напружене і тривожне, однак близькість рятівника лісу робить колонізацію цих земель тривкою, а сам культуротворчий процес безперервним.

На культурний розвиток України впливали міграції населен­ня. Під тиском кочівників місцеві жителі раз у раз відступали зі Степу та Лісостепу у рятівні лісові райони; коли ж загроза ми­налася, знову йшли в небезпечні, але багаті дарами природи краї, і знову тут відроджувалось господарське і культурне життя. Ці міграції перемішували населення України, формували єдину мо­ву та культуру з великої кількості племінних діалектів та куль­тур. Цілковита одноманітність, ясна річ, не досягалась, але над­звичайна подібність народної культури у різних областях Укра­їни, не властива для інших держав з такою великою площею та чисельністю населення, — характерна ознака української куль­тури. Лише жителі окремих районів Карпат та Полісся (бойки> лемки, гуцули, поліщуки) і досі зберігають своєрідні риси у сво­їй культурі — живі рештки різнобарвної маси культур україн­ських племен.

Спершу Русь була порівнянно невеликим об'єднанням кілько племен Середнього Подніпров я центром у Києві, пізніше вона обійняла майже всі землі теперішньої України Кожне плем'я зберігало своє самоврядування і залежало від Києва лише у вій­ськовому плані, постачаючи київському князеві воїв та данину на військо. Іноземні джерела знають це об'єднання під іменем Куявії (Київської землі). Врешті правитель сусідньої Славії (зе­млі ільменських слов'ян) Олег у 882 р в результаті походу на Київ об'єднав під своєю владою значну територію, на якій жили племена східних слов'ян: Київська Русь в часи найвищогс розкві-ту сягала Кавказу та Чорного моря на півдні, Карпат та Вісли — на заході, Балтійського моря на півночі, а на сході доходила

105

до Волги і Каспію. Можна вважати її ранньою імперією, яка об'єднала східнослов'янські та неслов'янські племена, що жили на цих землях. Утворення держави сприяло культурній консоліда­ції населення Київської Русі.

Спільне походження та географічно-історичні умови теж виз­начили приблизно однаковий рівень економічного, соціально-по­літичного та культурного розвитку слов'янських племен, однак різниця у природних умовах, панування натурального господар­ства, різна сила іноетнічних впливів, більша чи менша тривалість етнічної самостійності виробили чимало прикметних рис у їх ку­льтурному обличчі, які державна єдність до кінця подолати не могла. Географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській держа­ві. Тому в цілому слід погодитись із твердженням М. Грушевсь-кого, що «Київська держава, право, культура були утвором од­нієї народності, українсько-руської...» (Грушевський М. С. Зви­чайна схема «русской» історії і право раціонального укладу іс­торії Східного Слов'янства // Пам'ятки України, 1991, № 3, с. 4). Побут русичів. Торгівля, політична 'і правова культура. Осно­вою господарського.життя Київської Русі було хліборобство. Ско­тарство розвивалось найбільше у лісостеповій смузі завдяки ве­ликій кількості лук. У лісовій смузі було поширене бортництво (збирання меду диких бджіл) та пасічництво. В ті часи панува­ло натуральне господарство, однак розширення виробництва, роз­виток ремесел сприяли активізації товарно-грошових відносин, стимулювали торгівлю.

Внутрішня торгівля концентрувалась у містах. Зокрема, Київ мав вісім торговищ, найбільше з них було на Подолі. Торгували сіллю, яку довозили з Причорномор'я, виробами ремісників, збіж­жям, шкірами тощо. Зовнішньою торгівлею займалися гості — купці, які, гуртуючись у каравани, вирушали до Візантії, Хозарії, звідти в країни Сходу, а також до Скандинавії та Західної Євро­пи. Розвивалася й торгівля морем, центром її було місто Олесня па Дніпрі; руські купці плавали також по Каспію до південного його узбережжя, звідти на верблюдах добирались аж до Багда­да- Головними предметами експорту були шкіри, хутра, мед, віск та інші продукти сільського господарства. Імпортували з Візан­тії та країн Сходу шовкові й бавовняні тканини, зброю, ювелірні прикраси, скло, кераміку, прянощі, вина; з Європи — сукно, ме­талеві вироби, зброю тощо. Розквіт руської торгівлі зі Сходом та Візантією припадає на X—XI ст., але з середини XII ст. іні­ціатива поступово переходить до кримських греків, далі до гену-сзців. Натомість міцніли зв'язки з Західною Європою, їх не в си­лі була зруйнувати навіть монголо-татарська навала.

Розвиток торгівлі вимагав удосконалення грошового обігу. Ті­сні торгові контакти сприяли поширенню на Русі арабської, ві­зантійської та західноєвропейської монет (дирхем, міліаресії і

106

номісми, динари). Володимир Великий і Ярослав Мудрий кар­бували власні гроші — срібники і золотники, на яких витиска­лись портрет князя і його родовий знак — тризуб.

Розвиток товарно-грошових відносин свідчив про розпад пер­вісного родоплемінного ладу. Виникає майнова нерівність, знать і князівська дружина концентрують у своїх руках значні багат­ства; у приватну власність переходять садиби, знаряддя праці, худоба, продукти господарства, а потім частково й земля. Прав­да, в одних районах ці процеси йшли швидше, в інших повільні­ше, що мало певний вплив і на розвиток культури на Русі.

Населення міст, особливо малих, не відрізнялось від селян ні побутом, ні правами. Міста з'являються на Русі ще у третій чверті І тисячоліття. Вони виникають на основі городищ — ук­ріплених поселень, центрів давньоруських племен. Зокрема, Ки­їв виник на місці городищ VI ст., що існували на Старокиївській та Замковій горах. Про значну кількість міст-градів па наших зе­млях свідчать іноземні джерела, а «Повість времешшх літ» вка­зує, що на Русі в IX—X ст. було до 20 міст, у ХШ ст. — близь­ко 300. Великими центрами торгівлі стали Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Любеч, Галич. Особливо помітну роль відіграв Київ — столиця, «мати городів руських», найбільший ремісничий, торговельний та культурний центр Руської землі. Тіг-мар; єпископ Магдебурзький (кінець X—XI ст.) у своїй «Хроні­ці» зазначав, що в Києві «більше 400 церков і 8 ринків, а- люду незчисленна сила» (Січинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991, с. 10). Дослідники твердять, що кількість населення Киє­ва у XI—XII ст. сягала 50 тис. (9 тис. дворів). Чернігів та Галич нараховували до 25 тис, Переяслав — 12 тис, Вишгород — по­над 10 тис Основний контингент міського населення становили ремісники. Відомо, що вони об'єднувалися у корпорації; зокре­ма, назви подільських урочищ, можливо, зберегли пам'ять про об'єднання гончарів та кожум'як; у Вишгороді відомі корпорації гончарів та городників — будівників міських укріплень.

Торговці теж мали окремі об'єднання, що спеціалізувались на торгівлі з певними країнами і певними видами товарів. Відо­ма, зокрема, Іванівська община в Новгороді, організаційним цен­тром якої була церква на Опоках; члени цієї общини торгували воском. Багато міст, у першу чергу Київ, були осідками інозем­них купців, які займали подекуди цілі квартали чи окремі госте­ві двори. Саме купці активно сприяли культурним обмінам, че­рез них переважно приходили в український побут чужинецькі звичаї, одяг, прикраси, знаряддя праці, а в мову — нові слова.

Крім ремісників і купців, у містах проживали також 'бояри, князі зі своїми дружинниками, священики, монахи, «чорний» ро­бочий люд — челядь, ізгої та інші. Вільне населення брало участь у міських вічах, мало рівні права з боярством і справляло вели-

107

кий вплив на державні справи, деколи вирішувало і долю князів­ського престолу.

В основі відносин між людьми лежало давнє звичаєве право, корені якого сягають родового Ладу. У Київській Русі зберігало­ся широке місцеве самоврядування, останнє слово залишалося за старійшинами, воно було незаперечним. За покривдженого зас­тупалися його родичі, а в разі смерті члена роду на забійцю че­кала кривава помста. У часи війни родичі й далі виступали як окремий відділ народного ополчення, що складалося з вільних людей — смердів та міщан. Майнові проблеми родичі також на­магалися вирішити полюбовно, а спадок переходив до старшого в роді. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття христи­янства і культурне зближення з Візантією привели до запози­чення візантійського права, яке лягло в основу церковного зако­нодавства (Церковні Устави Володимира та Ярослава Мудрого), та до кодифікації власного права у першій половині XI ст. На цей час припадає створення першої редакції так званої «Русь­кої Правди» — «Правди Ярослава» (17 статей). Всього відомо чотири редакції; найширша — третя — припадає на час правлін­ня Володимира Моиомаха і має 135 статей («Пространная Прав­да»). «Руська Правда» являє собою в основному збірку норм ци­вільного та кримінального спрямування, встановлює кари за різ ні порушення і злочини.

Українська міфологія та прийняття християнства. Культура Київської Русі піднялась на новий щабель після прийняття хри­стиянства: разом з ним прийшли якісні зміни у світогляд і побут русичів; нова релігія стала ідеологічним підґрунтям для феода­льних відносин, що формувались, зумовила входження Русі у європейський християнський культурний світ.

Однак і до прийняття християнства слов'янські племена ма­ли цілу систему поглядів на життя, в основі яких лежало язич­ництво. У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народ­на фантазія та позитивні знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики і моралі. Про давні слов'янські вірування існували далеко не повні дані, через це деякі дослідники вважали слов'янську міфологію примітивною, нерозвиненою. Та найновіші дослідження спростовують цю дум­ку. Тисячоліття культуротворчого процесу на Україні виробили розвинену систему вірувань, що грунтувались на астральному культі, подібному до культів давніх цивілізацій.

У язичництві виділяються кілька пластів. Найдавніший, що сягає часів появи людини на наших землях, складають анімізм (віра в те, що кожне природне явище має свою душу) і тотемізм (віра в походження людини від тваринного чи рослинного світу і здатність її перетворюватись у рослину або тварину). Посту­пово люди вчились узагальнювати свій досвід, все більше заду­мувались над проблемами походження світу, шукали першопри-

108

чини буття. Так склалось уявлення про богів — творців Всесвіту та першооснови світу — небесного вогню і води, поєднання яких творило життя, Богинею — матір'ю світу, як вважає О. Знойко, була Лада

ім'я якої зустрічаємо в українському фольклорі. Культ Лади та її дітей — Данії (Лелі), що уособлювала втілену воду, та Поле-ля, що втілював світло, в часи патріархату був витіснений куль­том бога — володаря неба, який виступає в кількох іпостасях: Див (яскраве небесне склепіння), Сварог (нічне небо) і Перун (бог дощу, грому та блискавки). Святом Сварога було Різдво Всесвіту — час, коли народжувалась тріада світил: Сонце, Мі­сяць і Зоря (25 грудня — 7 січня). Як вважає О. Знойко, голов­ним божеством тріади був Місяць, назви якого — Дідух (у іран­ців Дадвах — бог-творець), а також Коляда і Василля дійшли до нас. Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпились пироги як жертовна страва цьому богу, влаштовувались посівання та співалися щед­рівки — величальні гімни йому як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Перехід до землеробства утвердив на Україні культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Легенду про золоті речі — плуг, ярмо, сокиру і чашу, які впали, на землю за царя скіфів Тіргітая, пере­казує Геродот (V ст. до н.е.). За цією легендою, лише син царя ' Колоксай зміг узяти ці речі, що горіли небесним вогнем; він і став правителем скіфів-землеробів. Іпатіївський літопис повідомляє, що саме Сварог дав людям плуг і навчив обробляти землю.

Матір-Землю символізувала у давніх українців богиня Бере­гиня. Земля вважалася центром Всесвіту, а уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у виг­ляді дивовижної квітки, дерева життя.

Поряд із цими богами джерела називають ще сонячне боже­ство — Даждьбога (його уособлення — Ярило, Семиярило, чи Ссмаргл, Світовид), бога вітру і бурі Стрибога, бога скотарства, майна і мистецтва Волоса (Велеса) та ін. Поступово система спільних для багатьох племен вірувань зруйнувалася, і на пер­ший план виходять племінні культи: кожне плем'я обирало собі богів-покровителів У період утворення Руської держави на чіль­не місце висувається культ Перуна як покровителя князя і йо­го дружини.

Язичництво було доволі досконалою системою вірувань та знань про світ, але в часи руйнації первісно-родового ладу, по­в'язаної з прогресом продуктивних сил. воно не могло забезпе­чити виконання ряду нових функцій релігії. По-перше, створене в період, коли основною життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співжиття з природою, пристосуватись до нав­колишнього середовища, язичництво не давало рекомендацій, якими повинні бути відносини між людьми у новому світі — сві-

109

і соціальної нерівності та класової боротьби; по-друге, збережен­ня племінних культів перешкоджало етнічній, державній та куль­турній консолідації племен. Спроба Володимира створити єди­ний пантеон із найбільш шанованих слов'янських племінних бо­гів на чолі з Перуном, щоб надати йому загальнодержавного ха­рактеру, успіху не мала.

Релігією, що розробляла. проблеми загальнолюдського спів-життя, «пояснювала» експлуатацію та соціальну нерівність, вчи­ла моральних норм, терпіння і покори, проповідувала непротив­лення злу насильством, даючи багатим право на панування, а бідним — надію на майбутнє, було християнство.

Утвердження християнства на Русі відбулось не одразу. Вмі­щена у літописі легенда про Андрія Первозванного, який побу­вав на Київських горах, дозволяє думати, що християнські місі­онери потрапляли на українські землі ще в перші століття нашої ери., І. Огієнко припускає, іцо хозарська місія солунських братів Кирила та Мефодія в ЇХ ст. насправді була місією руською, здій­сненою на запросини київського князя Аскольда. М. Брайчев-ський обґрунтовує гіпотезу, що Русь уперше хрестилася саме за цього князя у 860 р. Тому не дивно, що проголошення християн­ства державною релігією князем Володимиром у 988 р. і заборо­на язичництва були досить спокійно сприйняті в Подніпров'ї. Натомість на окраїнах Руської землі населення ще довго дотри­мувалося старої віри, так що навіть у містах доводилося силою змушувати людей охреститись.

Церква вперто боролася з «поганством», однак так і не змог­ла викоріняти вікову традицію. Християнство змушене було при­стосовуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вби­раючи в- себе їх елементи. У такому вигляді до наших часів дій­шли давні звичаї і традиції русичів, зв'язані з офіційним цер­ковним культом: Різдво Всесвіту святкується як Різдво Христо­ве, готуються кутя і дванадцять страв, співаються колядки і ще­дрівки; із церковними святами зв'язані й інші календарні свят;», українців — Масляна (проводи зими) перед Великим постом, за­кликання весни па «40 мучеників», гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день.

У тім, що християнське вчення стало близьким і зрозумілим народові, значна заслуга монастирів та чернецтва. Одним із пер­ших був заснований Печерський монастир у Києві. Афонський чернець Антоній (XI ст.), поселився в печері серед лісу над Дні­пром і почав життя аскета: споживав лише хліб і воду, весь час копав свою печеру і молився Богу. Навколо нього зібралося з ча­сом до двох десятків ченців, які і створили монастир. Ігумен П є -перського монастиря' Феодосій (XI ст.) запровадив суворий ста­тут монашого ордену отців-студитів і перетворив монастир у зра­зковий в моральному та господарському плані: монахи займались городництвом і садівництвом, ткали і в'язали, переписували кни-

110

ги, але найбільше дбали про аскетизм — постили через день чи взагалі жили тільки на хлібі та воді, намагалися подовгу не спа­ти, класти якомога більше поклонів тощо. Проте аскетизм візан­тійського зразка на Русі не прижився, узяли гору природніш сло-. в'янський оптимізм, добродушність, веселість, схильність до му­зики й співу.

Християнство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі — Софія Київська, Спас Чер­нігівський, Печерський і Видубецькнй монастирі та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творен­ня мистецьких цінностей.

Освіта і наука. Існування писемності у слов'ян за часів язич­ництва не викликає сумніву. її поява зумовлювалась необхідні­стю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ла­ду, Численні писемні джерела й археологічні знахідки свідчать, що принаймні в середині І тисячоліття слов'янські племена кори­стувалися примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кін. IX—-поч. X ст.) згадує «черти і рези». Звичайно, та­ке письмо не годилося для більш складних текстів, тому праук­раїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Створення слов'янської азбуки пов'язують з іменами Кирила і Мефодія (ЇХ ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у) IX— XI ст. — кирилиці та глаголиці, більшість дослідників вважає саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грець­кого письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці; нею й написані відомі нам пам'ятки давньоруської літератури.

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури. Православ'я допус­кало богослужіння рідною для народу мовою, що сприяло збіль­шенню кількості освічених людей та появі книги. Літературною мовою стала церковнослов'янська, яка прийшла на Русь разом з богослужебними книгами та церковними відправами з Болга­рії.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берес­тяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, на­писи, зроблені на виробах ремісників, на стінах будівель. Перші школи для дітей «нарочитой чаді» створив ще князь Володимир. Ярослав Мудрий у Новгороді «зібрав від старостів і попових ді­тей триста учити з книг» (Літопис Русський, с. 79). Навчання вели дяки та священики; вони вчили читати і писати, використовуючи

богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Довше навчалися канди­дати на духовний сан, докладно пізнаючи Святе Письмо.

Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку мову, За свідченням митрополита Климентія, у середині XII ст. її на Ру-

111

сі знали близько 400 чоловік. З інших мов давні русичі знали ні­мецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Де­які представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Все­волод Ярославович, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славились як «книжні мужі» та знавці кількох мов.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа ви­щого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, ритори­ка, граматика, для чого використовувалися твори античних ав­торів, грецька природнича та географічна література. З цієї шко­ли вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис роз­повідає про школу, відкриту внучкою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала «книжне письмо» і сама писала книги кня­гиня Єфросинія Полоцька.

Книги писалися в основному при монастирях та храмах спе­ціальними переписувачами — монахами чи дияконами. Писали іїх на пергаменті чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, гусячим пером. Найдавніші книги, що дійшли до нас — «Остромирове євангеліє» (1057), «Ізборники» князя Святослава Ярославовича (1073 та 1076), — писані так званим уставом, у якому переважали прості лінії, прямі кути і кола. Пізніше устав перейшов у півустав, букви якого були менш правильно виведе­ні, але все ще стояли окремо одна від одної. Врешті з'явився ско­ропис, у якому букви вже поєднувались між собою. Книга вважа­лася великою цінністю, і не раз у літописах знаходимо похваль­не слово про неї. Князь Володимир Васильович за один моли­товник заплатив вісім гривень, а за село — 50 гривень. На XI ст. припадає створення перших книгозбірень. Великим меценатом письменства був Ярослав Мудрий, який заклав бібліотеку при Софійському соборі.

Збирали і читали все, що потрапляло до рук. На чільному місці, звичайно, було Святе Письмо; читалися також фантастич­ні повісті, створені греками чи жителями Сходу («Александрія», «Троянська війна», «Казки тисяча і однієї ночі» тощо), апокри­фи — перекази на біблійні теми, які суперечили виробленому вчен­ню церкви, врешті — твори природничого та географічного змі­сту («Фізіолог», «Шестиднев» Василя Великого, «Християнська топографія» Косми Індикоплова та інші).

Значного розвитку набула медицина. Першими лікарями бу­ли усякі ворожбити і знахарі — волхви, чарівники, обавники, ві­дуни. Міщани та верхи суспільства користали з послуг лічнчків — руських і іноземців. Нам відомі імена Дем'яна Пресвітзра, Агапіта Лічця, Петра Корсунянина.

Літописання. Література. Фольклор. На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанна Малали (V ст.), Юрія Гамар-тола (IX ст.), болгарських літописів та деяких історичних опові­дань Західної Європи починають писати руські люди власні їсторичні твори — літописи. М. Грушевський характеризував най­більший з тих, що дійшли до нас, Іпатіївський збірник літописів (XV ст.) як «правдивий архів нашого письменства», де зберег­лись уцілілі залишки руської історіографії. До першої частини • Іпатіївського збірника вхрдить «Повість временних літ», напи­сана монахом Нестором. «Повість...» пройнята ідеєю єдності Ру­сі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена світлим почуттям любові до рідної землі. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови доз­воляють вважати цей літопис однією з видатних пам'яток світо­вої культури.

На XII—XIII ст. припадає новий етап у розвитку руської істо­ричної думки: літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуаль­них особливостей, що виявляються в його політичній спрямова­ності, у стилі викладу й мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі, який теж зна­ходимо в Іпатіївському списку; останню ж частину збірника скла­дає Галицько-Волинський літопис, у якому йдеться про політич­не життя галицької держави у XIII ст. Галицько-Волинському літописові властиві риси, характерні для західноукраїнського лі­тописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кіль­кість відомостей з церковного життя, роздумів релігійного змі­сту, особливо в першій частині, мовні особливості.

Літописи не лише історичні твори, а й пам'ятки руської ори­гінальної літератури. На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні пам'ятки цього періоду мають одну тему, один сю­жет; цей сюжет — світова історія, а тема —- сенс людського жит­тя; через те кожен твір тоді сприймався як складова частина од­ного твору, який і слід було скомпонувати. Література розпові­дає, чи принаймні прагне розповісти, не про придумане, бо ви­мисел засуджується як обман читача, а про реальне, і будь-яка подія прив'язана до певного місця і часу.

Характерна особливість руської літератури — гостра' публі­цистична спрямованість. Тому літературні пам'ятки X—XIII ст. є одночасно і пам'ятками громадсько-політичної думки, бо вик­ликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.

Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас, — «Слово про закон і благодать» митрополита Київсько­го Іларіона, укладена в 30—40-х рр. XI ст. У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те, що всі християнські народи рів­ні між собою незалежно від того, хто коли прийняв християн­ство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описано­го в Старому Завіті («закон»), до християнства («благодать»). «Слово...» — видатний філософський твір руської літератури, ав-

113

тор якого проявив себе як блискучий полеміст з неабияким» лі­тературними здібностями.

Дуже цікавим зразком повчальної літератури є «Повчання Во­лодимира Мономаха своїм дітям» (поч. XII ст.). Це своєрід­ний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Спитого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає ді­тям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вони прагнути миру, ставити загальнодержавні'інтереси вище від родинних, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і си­ріт, берегти людське життя.

Перлиною давньоруської літератури по праву вважається «Сло- во о полку Ігоревім» (біля 1187) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, поєднуючи в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольклорних слав та плачів. «Слово...» — чи не найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності. Одним із джерел натхнення для автора цього шедевру стала народна творчість — найбільш давній і багатий пласт художньої культури русичів.

Удавні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті яко­їсь обрядової дії і мали певну практичну спрямованість, мету. Че­рез те усна творчість була складовою народного світогляду, не­від'ємною від вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її розвитку — з'являються нові мотиви, образи, сю­жети, побутові елементи.

Важко провести чітку межу між прадавнім і новим циклами народної творчості; все ж до найдавніших слід віднести замов­ляння та заклинання, а також казки про тварин, що наділені ри­сами людської поведінки, казки героїко-фантастичиого змісту, у яких відбилась віра людини у надприродну сутність різних явищ, у силу магії. Поряд з ними стоять перекази побутового харак­теру та легенди історичного змісту, серед яких найбільш відомі оповіді про заснування Києва, про Андрія Первозванного, про Кирила Кожум'яку та ін.

Протягом усього періоду Київської Русі н пізніше творив на­род прислів'я, приказки, загадки, які зустрічаємо навіть у русь­ких літописах.

У IX—XI ст. па Україні склався героїчний епос у формі би­лин, однак дальші події стерли його в пам'яті народній, тож ві­домі билини лише у записах із. земель, що складали Північно-Східну Русь. Можна дукати, що перші билини були історичними піснями княжої доби, йшлося в них про боротьбу руських витя-зів-богатирів із степовими кочівниками. В українському фоль­клорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу.

Мистецтво. Цінною складовою культурної спадщини Київсь­кої Русі є мистецтво, що також являло собою синтез художнього досвіду слов'янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу.

114

Кам'яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своє­му розвитку. Зразками ранньої архітектури, в якій найбільше про­являються типові візантійські риси, є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031— 1036). Грецькі й руські майстри будували і Софійський собор, окрасу Києва і всієї Руської землі. При всій складності будівель­них робіт і грандіозності задуму, Софія відзначається надзвичай­ною гармонійністю композиції і неповторністю, своєрідністю бу­дови, в якій вже проступають риси руської архітектури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам'яні будівлі ста­ють простішими із оформленні, меншими за розмірами, але наби­рають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний од-нокупольпий храм. Візантійський вплив поступово слабне, нато­мість проявляються риси західноєвропейського романського сти­лю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, збе­рігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливо­стей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, гали­цька. Із пам'яток цього періоду дійшли до пас у перебудованому вигляді церкви Богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) у Києві, Борисоглібськнй собор (бл. 1128) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл. 1200) у Галичі.

В храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та моза­їка. Із руських іконописців відомі нам Григорій та Аліпій (обид­ва творили у другій половині XI й на початку X11 ст.), монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису.

Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису — книжкової мініатюри. Най­давнішими з тих, що дійшли до пас, є мініатюри в «Остромиро-вому євангелії» (1056—1057) та «Ізборнику» князя Святослава (1073).

Надзвичайно багатим було декоратнвно-ужнткове мистецтво. Руські майстри зуміли органічно поєднані у своїх творіннях ху­дожню традицію східнослов'янських племен із чужоземними до­сягненнями, що прийшли на Русь разом з численними мистець­кими виробами з інших країн. Захоплює майстерність творців художнього литва, ювелірів.

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня "і танець. Мелодії звучали під час свят і в праці, на князівських бенкетах і в походах, а також під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.

Література: БраЙевс'ькнй М. 10. Конспект історії України// Старо­житності, 1991, ч. 2—3, 4, 5, 6; БряйчевсІкій ЛІ 10. Утвердження християн­ства на Русі. К., 1988; Грушепськи'й ЛІ. Історія Україии-Руси. Т. І К.; 1991; Грушевськніі М. Звичайна схема «русекой» історії і право раціонального укладу історії Східного Слов'янства //Пам'ятки Украї­ни, 1991, № 3; Дорошенко Д. І. Нарис історії України. Львів, 1991; Злато-струй. Древняя Русь X—XIII веков. М;, 1990; Зиоііко О. П. Міфи Київської

8* 115

землі та події стародавні. К., 1989; Исаевнч Я. Д. Культура Галицко-Во-льіискоіі Руси// Вопросьі исторни, 1973, № 1; История культури Древней Ру-си. Т. 1—2. М„ 1948—1951; Історія Української РСР. Т. 1, ки. І. К., 1977; Історія української культури. Львів, 1937; Крип'икевич І. Історія України. Львів, 1990; Літопис Руський. К., 1989; Малашок Є. Марися з історії нашої культури //Українська культура, 1991, № 1—6; Рнбаков Е. Я. Язичество древ-них славян. М., 1981; Семчішнш М. Тисяча років української культури. Істо­ричний огляд культурного процесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Сочинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991; Українська народність. На­риси соціально-економічиої і етпополітичпої історії. К., 1990.