5 Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної школи політичної економії

Теорія і політика меркантилізму, що віддавали перевагу сфері обігу і грошам, як головній формі багатства, поступово себе вичерпали. Накопичений капітал все активніше спрямовувався в сферу виробництва, де наочно проявлялось зростання багатства. Тому наукові дослідження сутності, форм і способів накопичення багатства перемістилися з аналізу сфери обігу в аналіз сфери виробництва. Сформувався новий напрям економічної науки – класична школа політичної економії.

Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної школи політичної економії

Класичною (від лат. classicus – зразковий, загальновизнаний, найвідповідніший дійсності) називають політичну економію періоду становлення капіталізму і нерозвинутої класової боротьби.

Критерії класичної школи:

На відміну від меркантилістів класики:

• перенесли дослідження зі сфери обігу в сферу виробництва;

• вартість товарів визначали кількістю витраченої на їх виробництво праці;

• визнали об’єктивний характер економічних законів;

• досліджували різні форми додаткового продукту – прибуток (промисловий і торговельний, банківський відсоток, земельну ренту.

Науковий характер класичної школи визначається наступними чинниками:

- прагненням буржуазії завоювати політичне панування в боротьбі проти феодалів;

- співпадінням її інтересів з інтересами суспільного виробництва, з процесом розвитку продуктивних сил;

- нерозвиненістю суперечностей капіталізму і класової боротьби.

Разом з тим класична школа не могла дати достатньої глибини науковості. Це пояснюється, передусім, нерозвиненістю самого капіталізму, його продуктивних сил, а також нерозвиненістю методів наукового пізнання.

У.Петті – засновник класичної політичної економії в Англії

Засновником класичної політичної економії став англійський учений Уільям Петтi (1623-1687). Його „Трактат про податки й збори” (1662) – головна праця в галузі політичної економії ХVII ст. Місце У.Петті в економічній нвуці визначається наступним:

- він заснував новий напрямок в політичній економії – класичну школу;

- визнав об’єктивний характер економічних законів;

- обґрунтував теорію трудової вартості.

Основи теорії трудової вартості Петті заклав в своєму ученні про „природну ціну”, під якою розумів витрати праці. На відміну від „природної ціни” він розглядав „політичну ціну” (ринкову ціну), на яку впливають випадкові фактори. Джерелом вартості Петті вважав працю, а величину вартості він визначав витратами робочого часу.

Багатство визначав працею й торгівлею.

В теорії заробітної плати Петті зробив декілька цікавих висновків. Він визначив заробітну плату вартістю необхідних для життя коштів існування, підкреслив об’єктивний характер заробітної плати, а її величину вимірював „прожитковим мінімумом”.

Аналізуючи ренту, У.Петті розглядав її натуральний і грошовий зміст. В натуральному вираженні рента – це частина продукту, яка залишається після вилучення заробітної плати і насіння. Таким чином, рента у Петті – прибутковий продукт. В грошовому вираженні рента – кількість срібла, що дорівнює за вартістю цьому прибутковому продукту. Причому, у Петті немає інших форм прибуткового продукту. З поняттям ренти він пов’язував весь прибутковий продукт.

Разом з тим Петті пояснив виникнення диференційної ренти різницею в місце розташуванні та в родючості різник ділянок землі.

У.Петті розглядав категорію „позичковий відсоток”, але вважав його грошовою рентою, похідною від земельної ренти. В зв’язку з цим Петті поставив питання про ціну землі, розуміючи її як капіталізовану ренту.

Особливості економічного розвитку Франції в XVII-XVIII ст. і їх відображення в поглядах П.Буагільбера

Франція наприкінці XVII ст. за рівнем економічного розвитку значно мірою відставала від Англії, залишаючись напівфеодальною державою до кінця XVIII ст. Головна галузь економіки Франції – сільське господарство – знаходилось в занепаді. За таких умов формувалась класична школа політичної економії у Франції, засновником якої став П’єр Буагільбер (1646-1714).

Головна праця П.Буагільбера „Трактат про природу багатства” (1707). Він сформулював положення про об’єктивність законів господарського життя, підкреслив, що ці закони не можна безкарно порушувати. На відміну від меркантилістів Буагільбер вважав джерелом багатства виробництво, а не обмін. Торгівлю ж він розглядав, як умову розвитку виробництва.

Вважається, що П.Буагільбер, незалежно від У.Петті, в буржуазній політекономії поклав початок теорії трудової вартості. Він розрізняв „істинну вартість”, яку визначав витратами праці, і ринкову ціну.

Бугальбер вважав метою капіталістичного виробництва – споживання. А обмін він розглядав як механізм, за допомогою якого й відбувається задоволення потреб, що вплинуло на його трактування грошей. Оскільки для задоволення потреб, на думку Буагільбера, достатньо обміну продукту на продукт, то обмін можна здійснювати без грошей. Гроші ж порушують природну рівновагу товарного обміну, тобто обміну за „істинною вартістю”. Вони полегшують обмін, але він з успіхом може відбуватись без участі золота і срібла.

Фізіократизм

Фізіократизм – це течія в класичній школі політичної економії. Термін „фізіократизм” походить від латинських слів: physis – природа, crates – влада. Автором цього терміну є французький вчений Франсуа Кене (1694-1774).

Як класики, фізіократи відповідають основним критеріям класичної школи.

Особливості фізіократизму, як течії класичної школи політичної економії:

• визнання сільського господарства єдиною сферою створення багатства;

• визначення вартості працею лише в сільському господарстві;

• визнання єдиної форми прибуткового продукту – земельної ренти.

Отже ж фізіократи вважали, що багатство створюється працею тільки в сільському господарстві. Промисловість, на їх думку, нічого нового не створює, а лише видозмінює речовину природи.

Головна праця Ф.Кене - „Економічна таблиця” (1758).

Заслуги Ф.Кене:

1. Вперше використовує термін „капіталізм”. Під капіталізмом Кене розумів „природний порядок” – закони постійного відтворення й розподілу матеріальних благ. Тим самим він підкреслив об’єктивний характер капіталізму.

2. Вперше використовує термін „капітал”. В аналізі капіталу фізіократи зробили крок вперед порівняно з меркантилістами. Вони не ототожнювали капітал з грошима, а розглядали його в тій формі, якої він набуває в процесі виробництва. Під капіталом фізіократи розуміли виключно засоби виробництва.

3. Вперше Кене поставив питання про розподіл капіталу на основний і оборотний. Під основним він розумів першопочаткові аванси, тобто витрати на обладнання, яке обертається тривалий час (на думку Кене – 10 років). Під оборотним капіталом – щорічні аванси. Кене правильно „вхопив” саму ідею: розбіжності між основним і оборотним капіталом він пояснив, виходячи з розбіжностей способів обігу вартості цих елементів капіталу.

4. Підкреслив, що економічні закони об’єктивні, і що люди повинні їх пізнавати і користуватись ними в практичній діяльності.

5. Заслугою Ф.Кене є перша спроба розділити суспільство на класи на економічному підґрунті. Він виділяв три класи:

• виробники (в цей клас він включав всіх робітників, зайнятих в сільському господарстві);

• власники землі, землевласників;

• безплідний клас (або промислових робітників).

Критерії розподілу на виробників й безплідних очевидні – участь у створенні прибуткового продукту. І в класі виробників, і в безплідному класі Кене не розділяв капіталістів й найманих робочих.

6. Заслугою Кене являється перша й єдина до Маркса спроба дати аналіз відтворення суспільного продукту і відобразити цей процес схематично. Кене побудував таблицю руху сукупного продукту між класами суспільства і його (продукту) розподілу без залишків, що є основою безкризового розвитку й забезпечує безперервність виробництва.

7. Вперше в економічній науці застосував метод абстракцій.

Ідеї фізіократів набули подальшого розвитку у творах французького вченого Анна Робера Жака Тюрго (1727-1781). Головна його праця – „Роздуми про створення й розподіл багатств” (1776).

В ученні про класи він розділив підприємців-капіталістів й найманих працівників. Заслугою Тюрго є правильне пояснення процесу утворення класу найманих працівників, як людей, відокремлених від умов праці, позбавлених власності на засоби виробництва.

Вважав, що заробітна плата повинна наближатись до фізіологічного мінімуму, тому що серед робітників завжди знайдеться той, хто погодиться працювати за низьку платню.

Тюрбо виділив прибуток на капітал як особливий вид доходу, як самостійну економічну категорію. Крім того, підприємець повинен одержувати прибуток як винагороду за турботу, за талант, за ризик.

Історичне місце учення фізіократів визначається тим, що фізіократи висунули вимогу перенести податки на сільське господарство, яке створює додатковий продукт, і звільнити від податків промисловість, що не створює його. Це дало змогу весь додатковий продукт залишати в промисловості і таким чином забезпечило розвиток її продуктивних сил. Тому фізіократів називають батьками буржуазного виробництва у Франції.

Економічне учення А.Сміта

З ім’ям Адама Сміта (1723-1790) пов’язано завершення процесу становлення політичної економії як особливої галузі знань. Головна праця – „Дослідження про природу й причинах багатства народів” (1776).

Сміт спостерігав капіталізм епохи мануфактурного виробництва, тобто того періоду, коли капіталізм ще не розкрив достатньо об’ємно своїх потенцій і протиріч. Тому Сміт неоднозначно підійшов до аналізу одних й тих же категорій.

Однією з особливостей методології А.Сміта є дуалізм (від лат. duo – два), двоїстість.

Це проявляється в використанні:

• екзотеричного (від грец. еxo – ззовні), описового методу. Сміт описує капіталізм і категорії політичної економії такими, якими він їх бачить в зовнішніх формах прояву;

• езотеричного (від грец. оisophagos – стравохід) методу проникнення вглиб явищ, пізнання їхньої внутрішньої сутності. Саме двоїстість методології й зумовлює чисельність визначень Смітом одних й тих же категорій.

Іншою особливістю методології Сміта був метафізичний (від грец. meta ta physika – після фізики) підхід до аналізу економічних явищ. Метафізика – це ототожнювання законів суспільства з законами природи. Значною мірою метафізичний підхід спостерігається у вченні про розподіл праці і обмін, а також у вченні про розподіл капіталу на основний та оборотний.

Третьою особливістю методології Сміта є антиісторичний підхід до аналізу економічних явищ і категорій. Суворо кажучи, не можна повністю заперечувати історизм Сміта. Він правильно підкреслював природність, „об’єктивність” капіталізму, говорив про те, що капіталізм виник на певному ступені розвитку суспільства. В той же час він розглядав капіталізм як кінцевий етап цього розвитку.

Сміт розпочав своє учення з аналізу розподілу праці й обміну, що само по собі геніально, оскільки історія товарного виробництва починається з розподілу праці. Однак він помилково вважав, що обмін передує розподілу праці, тому що, на його думку, люди народжуються зі схильністю до обміну (в цьому як раз і проявляється метафізичність підходу Сміта до вирішення питання про розподіл праці й обмін). В реальній же дійсності історично й логічно обмін може бути лише наслідком розподілу праці, тому що він має сенс лише тоді, коли обмінюються різні продукти, тобто результати розподіленої праці.

Сміт зводить сутність грошей до їх функції як засобу обігу: „Гроші – величне колесо обігу, це величне знаряддя обміну й торгівлі”. Виникнення грошей Сміт пояснював технічними утрудненнями безпосереднього обміну товару на товар. Але при цьому Сміт показав, що гроші – це особливий товар, який стихійно виділився із всієї маси товарів.

В теорії вартості А.Сміт просунувся набагато вперед порівняно з У.Петті й фізіократів. Він вважав, що вартість створюється працею в усіх галузях виробництва.

Однак у визначенні вартості Смітом були й помилки: по-перше, він визначав вартість тільки витратами живої праці.; по-друге, він вважав, що при капіталізмі вартість визначається працею, що купується, а не витрачається; по-третє, він визначав вартість сумою доходів трьох класів суспільства – заробітної плати робітників, прибутку капіталістів й земельної ренти землевласників.

Учення про доходи (заробітну плату, прибуток, ренту) витікає з учення Сміта про вартість, а тому воно також суперечливе. Сміт виділив три форми доходів відповідно трьом класам суспільства: заробітну плату, прибуток і ренту.

Заробітну плату Сміт визначив як частину вартості, що створена працею робітника.

Далі Сміт намагався з’ясувати, чим визначається частка робітника в створеному продукті. В вирішенні цієї проблеми він пов’язував заробітну плату з вартістю коштів існування робітників.

Вивчаючи фактори, що визначають величину заробітної плати, Сміт виділив фізіологічну її межу (мінімум коштів існування) й моральну (що забезпечує розвиток людини). До факторів підвищення заробітної плати він відносив ступінь важкості праці, рівень кваліфікації робітників та т.ін. Сміт підкреслив стимулюючу функцію заробітної плати: щедра винагорода за працю збільшує працелюбність, а надія на забезпечену старість спонукає робітника до напруження своїх сил. Таким чином, Сміт був прибічником підвищення заробітної плати. Однак він пов’язував рівень заробітної плати з динамікою народонаселення і вважав, що в кінцевому підсумку заробітна плата завжди тяжіє до мінімуму, тому що її збільшення призводить до зростання народжуваності й пропозиції робочих рук, що й зумовлює зниження ціни на товар, що пропонується (працю).

Прибуток вважав відрахуванням з продукту праці робітника. Він утворюється внаслідок того, що робітник працював понад час, що необхідний для створення еквіваленту його заробітної плати. Сміт аналізував прибуток як форму доходу, що створюється неоплаченою працею в будь-якій галузі, де відбуваються витрати праці. В той же час він розглядав прибуток як складову вартості, як підприємницький доход, що пов’язаний з винагородою за ризик, як результат продуктивності капіталу.

Рента у Сміта – результат неоплаченої праці сільськогосподарських робітників. Вважав, що вона пов’язана з приватною власністю на землю.

Однак у Сміта є й інші погляди на ренту. Він характеризував її як складову частину вартості й як результат дії природи.

Учення про капітал і його розподіл на основний й оборотний. З одного боку, Сміт історично підійшов до аналізу капіталу, підкреслив, що капітал виникає на тому етапі розвитку, коли запаси, що спрямовані у виробництво, приносять доход. З іншої – Сміт розумів капітал тільки як запас, тобто розглядав не суспільну сторону капіталу, а лише натурально-речову, і таким чином увіковічнив капітал, тобто припустився антиісторичного підходу до його аналізу.

Сміт розвинув вчення фізіократів про розподіл капіталу на основний та оборотний. Розвиток проявлявся в тому, що цей розподіл Сміт не обмежував лише сільським господарством, а розповсюдив його на капітал, який функціонує в будь-якій галузі виробництва. Разом з тим критерієм розподілу капіталу на основний та оборотний Сміт вважав фізичне переміщення його частин. (в цьому проявляється метафізичний підхід). На його думку, основний капітал не обертається (не рухається й залишається у певній формі), а оборотний – обертається (йде від володаря в одній формі і повертається до нього в іншій).

Учення Сміта про продуктивну й непродуктивну працю. Під продуктивною працею він розумів працю, що створює прибуток. Непродуктивна праця прибутку не створює.

У Сміта є й інше визначення продуктивної й непродуктивної праці. Продуктивною він вважав будь-яку працю, результатом якої є товар, а непродуктивною – працю з надання послуг.

Закінчуючи аналіз поглядів А.Сміта, необхідно звернути увагу на практичний бік його теорії. Він сформулював низку положень щодо економічної політики держави. В цьому він був прихильником свободи економічної діяльності господарюючих суб’єктів, вважав свободу головною умовою зростання багатства суспільства. Державі відводив функції охорони країни від зовнішніх ворогів і турботи про безпеку громадян, здійснення правосуддя та створення суспільних організацій.

Економічне учення Д.Рікардо

Епоха Давида Рікардо (1772-1823) була епохою промислового перевороту, тому він чітко сформулював інтереси промислової буржуазії: відкрито виступав за високі темпи накопичення капіталу, розглядав робітничий клас як клас, що виробляє багатство.

Головна праця „Начала політичної економії й оподаткування” (1817) тричі перевидавалась за життя автора.

Основним завданням політичної економії і метою свого дослідження Рікардо вважав вивчення законів розподілу створеного продукту між класами суспільства.

Перевагою методології Рікардо було використання езотеричного методу пізнання, тобто методу проникнення в сутність явищ. Це суто метод абстракцій. Рікардо відкинув екзотеричний метод Сміта. Тому його теорія виглядає більш завершеною й цілісною.

Рікардо розглядав капіталізм як єдиний стан суспільства. Навіть засоб праці первісної людини він вважав капіталом. Тому його метод характеризується як антиісторичний.

Перевагою методології Рікардо порівняно з методологією Сміта був системний аналіз економічних категорій. Рікардо виділив працю як системоутворюючий фактор: вартість він визначив виключно працею, а всі категорії розглядав як похідні від вартості.

Заслугою Рікардо було розуміння того, що величина вартості не може визначатись індивідуальними витратами праці.

Рікардо підкреслював, що вартість товарів визначається не тільки результатами живої праці, але включає й вартість використаних засобів праці.

На відміну від Сміта, який вважав, що вартість складається з доходів, Рікардо підкреслював, що вартість не складається, а розпадається на доходи, що вартість первісна відносно доходів: спочатку необхідно створити багатство, а тільки потім розподіляти його між класами суспільства. З цього положення логічно випливає, що зі збільшенням заробітної плати робітників вартість не змінюється, зменшуються лише інші форми доходів, зменшується прибуток капіталістів.

В ученні про заробітну плату й прибуток Д.Рікардо зробив важливий висновок про протилежність руху заробітної плати й прибутку (чим більша заробітна плата, тим менше прибуток в рамках створеної працею вартості), а також висновок про протистояння капіталістів і робітників, про суперечливість їхніх інтересів.

Під заробітною платою Рікардо розумів доход найманих працівників, що створюється їхньою працею. Однак він вважав, що робітники продають капіталістам свою працю, а тому заробітна плата у Рікардо виступала як ціна праці. Але ціну праці він, як і Сміт, пов’язував з вартістю життєвих коштів робітників. Рікардо поставив питання про співвідношення заробітної плати й прибутку.

Прибуток Рікардо характеризував як надлишок вартості над заробітною платою, як продукт неоплаченої праці.

Учення про земельну ренту є досягненням Д.Рікардо. Він підкреслював, що єдиним підґрунтям ренти є праця сільськогосподарських робітників, і що рента утворюється у відповідності до закону вартості, а не є наслідком сил природи. Рікардо вважав, що єдиною підставою для одержання ренти є власність на землю.

Здобуток Рікардо – аналіз диференціальної ренти. Він правильно показав різницю в родючості й розташуванні земель відносно ринку, що зумовлює виникнення ренти. Рікардо розкрив механізм утворення диференціальної ренти, характеризував ренту як надлишок вартості над середнім прибутком, пояснив діалектику ціни на сільськогосподарські продукти й ренти.

Проблема грошей й грошового обігу. Рікардо підкреслив, що основою грошової системи є золото. Вартість золота він визначав як і вартість всіх інших товарів – витратами праці. Рікардо розрізняв вартість і ціну товарів, як вираження вартості в грошах, і підкреслив взаємозв’язок кількості грошей в обігу з сумою товарних цін. Однак як і його попередники він так і не розкрив до кінця природу й сутність грошей. Як і Сміт він фактично визнавав тільки одну функцію грошей – як засобу обігу.

Місце Д.Рікардо в історії політичної економії обумовлено наступними здобутками:

- розвитком теорії трудової вартості;

- визначенням вартості витратами праці;

- вимірюванням витрат праці робочим часом;

- аналізом економічних категорій як похідних від вартості;

- постановкою питання про суперечливість класових інтересів.

В цілому місце класичної школи політичної економії визначається тим, що вона досліджувала виробництво, визначила вартість працею, визнала об’єктивність економічних законів, а також обумовила подальшу еволюцію буржуазної економічної науки і стала однією з теоретичних основ марксизму.

ТЕМА 6 РОЗВИТОК РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ національних ДЕРЖАВ

(XVII - XIX СТ.)

1. Промисловий переворот та його роль в процесі становлення Англії як держави

2. Генезис капіталізму в Німеччині

3. Розкладання феодалізму генезис капіталізму в Японії

4. Економічний розвиток США

5. Економічне мислення періоду розвитку ринкового господарства

5.1 Економічні погляди Ф.Ліста.

5.2 Історична школа: В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс.

5.3 Нова історична школа: Г.Шмоллер, Л.Брентано, К.Бюхер.

5.4 Подальший розвиток німецької історичної школи.