2. Суб’єкти примусових заходів медичного характеру. Правове положення психічно хворих осіб та захист їх прав.

Відомо, що суб’єктом злочину є осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого згідно закону може наставати кримінальна відповідальність.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії і керувати ними. Що ж до неосудності осіб, то їх визначення закріплено у ст. 19 КК України, де зазначено: „Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки”.

За наявності висновку судово-психіатричної експертизи до такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає також покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу. У такому випадку за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання може бути призначено покарання, в порядку, передбаченому ст. 423 КПК України.

Необхідно відрізняти поняття неосудності особи від обмеженої осудності.

Обмежено осудною визнається судом особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Така особа підлягає кримінальній відповідальності, при призначенні покарання якій суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

Суб’єкти цих діянь визначені у статті 93 КК України, де, зокрема зазначено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб:

1. які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності;

2. які вчинили злочини у стані обмеженої осудності;

3. які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Поняття осудності і неосудності, а також обмеженої осудності визначається за допомогою юридичних та медичних критеріїв, адже чи страждає особа на психічні захворювання може бути встановлено лише з використанням медичної науки і практики.

Однак, правовий статус зазначених осіб, визначається лише судом і є юридичною категорією.

Так, постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.05 р. „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”, роз’яснено судам, що неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч. 2 ст. 19 КК (2341-14) чи обмежено осудною (ч. 1 ст. 20 КК) належить виключно до компетенції суду.

Виникнення терміну „неосудність” обумовлено потребами кримінального права, тобто необхідністю визначення правового стану, який виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Аналіз законодавства і практики його застосування приводить до висновку, що термін „неосудність” у кримінальному та кримінально-процесуальному праві визначає правовий стан особи, а у судовій психіатрії – психічний стан. Вчений М.С. Строгович, писав: „Експерт дає свій висновок про наявність і характер душевного захворювання, виходячи з медичних критеріїв. Висновок же про осудність і неосудність робить слідчий і суд...”

Термін „неосудність” є вдалим, оскільки визначає особливий правовий статус особи як непідсудної. Саме в такому розумінні вживається це поняття у законодавстві, коли йдеться про визнання особи неосудною щодо вчиненого діяння. Зокрема, у статтях 76 і 204 КПК України йдеться про необхідність призначення експертизи для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності.

Для визначення психічного стану особи (осудною, обмежено осудною чи неосудною) призначення судово-психіатричної експертизи є обов’язковим, оскільки вирішення цього питання вимагає використання спеціальних знань. Експерти, в такому разі, не тільки вправі, а й зобов’язані дати оцінку психічному стану суб’єкта.

Висновок експертів є одним із доказів, який не має переваги перед іншими доказами і, як і всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Розглядаючи неосудність як особливий правовий стан (статус) особи, необхідно вказати на такі її ознаки:

1. визнається судом;

2. виключає можливість вживання заходів кримінального характеру щодо особи і визнання її винною у вчиненні інкримінованого діяння;

3. визначається особливим психічним станом особи, яка страждає на психічний розлад під час вчинення діяння;

4. виключає визнану неосудною особу зі сфери виправно-трудового впливу;

5. є умовою застосування щодо цієї особи примусових заходів медичного характеру.

Чинне законодавство виходить з того, що всі громадяни є осудними, крім осіб, які у зв’язку з психічним захворюванням перебувають в особливому психічному стані.

Як і презумпція невинуватості, що проголошена в законодавстві, презумпція осудності знайшла законодавче закріплення в ст. 3 Закону України „Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, де зазначено: „Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим законом та іншими законами України.”

До винесення рішення (постанови, ухвали) суду, яким громадянин визнається неосудним та таким, що не підлягає кримінальній відповідальності, ніхто не вправі визнати його неосудним щодо вчиненого діяння. Висновок експерта про неосудність особи не спростовує презумпції осудності. Думка (висновок) слідчого, що викладена в постанові про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не означає визнання особи неосудною, як не може вважатися встановленою винність особи у вчиненні злочину, якщо винність констатована в обвинувальному висновку, але не підтверджена вироком суду.

Закон вимагає призначати судово-психіатричну експертизу тільки тоді, коли з’являється сумнів у психічній повноцінності обвинуваченого, тобто, неосудність підлягає доказуванню кожного разу, але тільки в тих випадках, коли виникає сумнів в осудності обвинуваченого.

Презумпція осудності має принципове значення для визначення правового стану особи. Не зважаючи на деякі особливості провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру не можна говорити про те, що з моменту одержання висновку експертів про неосудність особи вона втрачає процесуальний статус підозрюваного чи обвинуваченого. До спростування судом презумпції осудності кримінальна справа не може бути закрита з підстав неосудності особи.

Однією з проблем кримінального права і судової психіатрії є питання про обмежену осудність. Законодавством передбачена можливість застосування судом примусових заходів медичного характеру щодо осіб, спроможність яких керувати своєю поведінкою знижена у зв’язку з психічним захворюванням. Стаття 20 КК України вказує на те, що підлягає кримінальній відповідальності особа, яка визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Питання правового статусу і захисту прав неосудних та обмежено осудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру регламентується також Законом України „Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, який визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з цих питань, регламентує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Дія цього Закону поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила ніж ті, що передбачені законодавством України про психіатричну допомогу, то застосовуються правила міжнародного договору.

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров”я особи та надання їй психіатричної допомоги повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом.

Право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров”я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник.

Державний контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, здійснюють у межах своїх повноважень Міністерство охорони здоров’я України, інші відповідні центральні органи виконавчої влади.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень здійснюють контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, а також контроль за виконанням своїх обов’язків законними представниками.

Громадський контроль здійснюється об’єднаннями громадян у межах їх компетенції відповідно до законодавства України про об’єднання громадян.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів при наданні психіатричної допомоги здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.