4. Економічна і фінансова система держави

Очевидно, що сучасна держава не може функціонувати без фінансово-економічної системи. Під останньою розуміється організаційно-правовий механізм створення матеріальних цінностей у суспільстві, а також акумуляції фінансових ресурсів з метою утримання державних інституцій та вирішення загальносуспільних проблем. Податкова система, поряд з першими джерелами права, стали атрибутами найбільш ранніх державних утворень.

Економічні і фінансові системи держав ХХ століття можна класифікувати на два основні види:

а) командна економіка – держава монополізує еконо­мічне життя країни, управляє ним за допомогою директивних методів, приватна власність заборонена і всяка господарська ініціатива переслідується.

б) ринкова економіка – економічне життя функціонує на основі ринкових відносин і множинності форм власності.

Один із наведених різновидів економіки залежить від державного режиму далеко не прямо. Якщо демократії завжди базуються на ринкових економічних відносинах, то недемократичні режими можуть функціонувати в умовах і ринку (фашистська Німеччина, до прикладу), і директив­ного плану (СРСР).

Загалом економічна система сучасної демократичної держави характеризується такими ознаками:

1) головна рушійна сила економіки – це підприємницька ініціатива (іншими словами бажання людей заробити);

2) ринкові закони (закон попиту і пропозиції тощо) – основа самоврегульованості економіки;

3) держава втручається в економічне життя лише опосередковано і виключно з допомогою правових методів;

4) держава забезпечує розвиток і правовий захист усіх форм власності;

5) держава обмежує монополізм і стимулює конкурен­цію;

6) економіка має соціально спрямований характер.

Фінансова система сучасної держави забезпечує державні доходи і видатки і складається з двох елементів: бюджетної та податкової систем.

Серед основних принципів фінансової системи можна виділити такі:

1) державний бюджет затверджується парламентом через прийняття спеціального закону, а розробляється і виконується урядом;

2) податки і збори можуть встановлюватися лише законом;

3) податки здійснюють не лише фіскальну (наповнюють казну), а й стимулюючу функцію;

4) податкове законодавство виступає стабільним і зрозумілим населенню.

У перехідних державах, до яких належить і Україна, економічна система характеризується як ринковими ознаками, так і ознаками колишньої командної економіки (високий ступінь монополізації, можливість неправового втручання до ринкових відносин з боку державних органів, висока частка крупних підприємств тощо).

5. Способи виникнення, реорганізації і припинення сучас­них держав

Практика двох останніх століть засвідчує високу динаміку державних утворень і навіть минуле десятиліття – тому підтвердження. У 1900 р. в світі було всього 55 незалежних держав, в тому числі 13 імперій. Проте вже в 1950 р. кількість держав збільшилася до 80. Станом на 2000 р. на земній кулі існувало 192 держави, тобто за півстоліття їх кількість збільшилася майже у два з половиною рази. Найвищий ступінь динаміки державотворчих (та державоприпиняючих) процесів спостерігався у 60-і роки, коли мав місце пік процесу деколонізації, та в 90-і роки минулого століття, коли розпалися всі колишні соціалістичні федерації (СРСР, Югославія, Чехословаччина).

Узагальнюючи всю різноманітність такого досвіду, можна виділити основні способи виникнення держав. До них належать такі:

1) об`єднання двох чи кількох держав і виникнення на їх спільній території однієї нової держави. Саме в такий спосіб утворилися Австро-Угорщина (1867р.), СРСР (1922 р.), Союзна Республіка Югославія (1992 р.), Боснія та Герцеговина (1995 р.);

2) розділення (дезінтеграція) однієї держави й утворення на її території кількох нових держав. У 1991 р. після розпаду СРСР на його колишній території утворилося 15 нових держав;

3) відокремлення (сепарація) від функціонуючої держави частини її території й утворення на її основі нової держави. На наших очах у такий спосіб намагаються ствердитись як держави Абхазія в Грузії, Придністровська республіка в Молдові, Косово у Сербії, Квебек у Канаді тощо;

4) внаслідок процесу деколонізації, ліквідації колоніальних імперій (британської, португальської, французької, Австро-Угорської тощо). Суть цього способу виникнення полягає в тому, що колоніальне адміністративне утворення імперії внаслідок національно-визвольного руху перетворюється в суверенну державу – наприклад, Ангола, Мозамбік, Алжир, Зімбабве тощо. Всього 123 держави отримали незалежність у такий спосіб, але різними методами – мирними чи насильницькими.

Реорганізація держави означає таке кардинальне її перетворення, зокрема структурна зміна державного механізму, його функцій, яке дозволяє говорити про фактичне створення в ході цього процесу нової держави з переходом до неї прав і обов`язків зруйнованої держави. Очевидно, що такі перетворення порушують режим законності старої держави. У цьому смислі будь-яка революція є незаконною зміною державного ладу, тобто “державним переворотом”. Проте не всякий державний переворот є революцією. Думається, різниця, між цими двома формами реорганізації держави полягає зовсім не в ступені участі в них народних мас, про що неодноразово стверджувалось у спеціальній літературі радянських часів.

З правової точки зору кожна революція мала наслідком відновлення чи повернення суверенних прав народу, утвердження прав людини і громадянина, права як соціальної цінності, що конкретно проявлялося в проведенні в найкоротші терміни виборів до парламенту. Це характерно для всіх революцій (крім комуністичних) – Англійської XVII ст., Французької XVIII ст., Лютневої 1917 р. в Росії, врешті – для революцій 1989-1990 рр. у Східній Європі. З огляду на такий підхід народ має невід`ємне право на опір тиранії, тобто на революцію в разі, коли його суверенні права узурповані державою. Державний переворот нерідко започатковує зворотній процес. Достатньо прикладу більшовицького перевороту жовтня 1917 р. у Росії. Відзначимо, що державний переворот (узурпація влади) може проявлятися у різних формах: непроведення виборів, передбачених законом, інше перевищення владних повноважень, визначених законом, або ж насильницьке захоплення влади в країні у випадку, коли його суб’єктом перевороту виступає не сама влада.

Способи припинення сучасних держав, і це природно, випливають із способів їх утворення:

1) держава припиняє функціонування через приєднання її до іншої держави. Саме в такий спосіб перестала існувати НДР у 1990 р.;

2) держава припиняє функціонування через її розпад на окремі державні утворення (СРСР у 1991 р. розпався на 15 незалежних держав, Чехословаччина у 1993 р. розпалася на Чехію та Словаччину);

3) дві або кілька держав перестають існувати через їх об`єднання в одну нову державу (у 1992 р. це сталося з Сербією і Чорногорією).

4) внаслідок тривалої окупації з боку іншої держави.