1.5. Шляхи зниження собівартості продукції

Обсяг виробництва при незмінній вартості матеріальних і трудових ресурсів збільшується тільки в результаті зниження собівартості. Розробка плану організаційно-технічних заходів щодо використання внутрівиробничих резервів ґрунтується на результатах аналізу їхніх джерел і факторів, що впливають на техніко-економічні показники. До найбільш важливих джерел резервів варто віднести зниження матеріальних витрат і підвищення продуктивності праці. З усього різноманіття факторів, що впливають на техніко-економічні показники, до укрупнених груп можна віднести:

1. підвищення технічного рівня виробництва;

2. поліпшення організації виробництва;

3. зміна обсягу і структури номенклатури продукції, що випускається;

4.підвищення частки кооперованих постачань і т.д.

Зниження матеріалоємності, чи матеріальних витрат — одне з найважливіших джерел розвитку економіки. Продуктивність праці, тобто його результативність і ефективність, виміряється трудомісткістю (часом, витраченим на виробництво одиниці продукції) і виробленням (кількістю продукції, зробленої за визначений проміжок часу). У результаті зниження трудомісткості економія досягається за рахунок зменшення витрат на оплату праці з обліком додаткової заробітної плати і відрахувань на соціальне страхування в розрахунку на одиницю продукції, скоректованих на новий обсяг виробництва:

Фактори, що впливають на техніко-економічні показники, можна об'єднати в наступні укрупнені групи.

1. Підвищення технічного рівня — процес удосконалення технічної бази, ріст рівня якої досягається в результаті:

• удосконалювання засобів праці (упровадження прогресивної техніки, підвищення частки удосконаленого устаткування), предметів праці (застосування прогресивних видів сировини, матеріалів, енергоносіїв);

• раціонального використання сировини, матеріалів;

• механізації й автоматизації виробничих процесів.

Використання більш продуктивного устаткування дозволяє заощаджувати заробітну плату (жива праця) при збільшенні амортизаційних відрахувань (минулого праці). «Підвищення продуктивності праці полягає саме в тім, що частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, але збільшується так, що загальна сума праці, що полягає в товарі, зменшується, і, отже, кількість живої праці зменшується більше, ніж збільшується кількість минулої праці».

2. Удосконалювання організації виробництва і праці. Ця група .факторів впливає на зниження собівартості в результаті спеціалізації виробництва, удосконалювання організації праці й управління виробництвом, поліпшення матеріально-технічного постачання і побуту, ефективного використання часу робочих, скорочення зайвих витрат. Ріст обсягу виробництва дозволяє скоротити умовно-постійні витрати. Собівартість знижується за рахунок скорочення поточних витрат виробництва на одиницю продукції до і після проведення організаційно-технічних заходів.

Тема 6. Фінансово-економічні результати діяльності підприємства

1. Формування доходу підприємства

Дохід є основним джерелом покриття здійснених підпри­ємством витрат та формування прибутку. Це один з найголов­ніших показників, що впливає на фінансовий стан підприєм­ства.

Підприємство отримує доходи як від звичайної діяльності, так і в результаті надзвичайних подій.

Під звичайною діяльністю розуміють будь-яку діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або вини­кають внаслідок здійснення такої діяльності. Прикладами зви­чайної діяльності є виробництво та реалізація продукції, роз­рахунки з постачальниками, покупцями та замовниками, пра­цівниками, податковими органами, банківськими установами тощо. До звичайної діяльності також відносять такі операції, як переоцінка вартості майна підприємства, списання знеціне­них запасів матеріальних цінностей, економічні санкції за по­рушення договірних зобов'язань або податкового законодав­ства та інші.

До надзвичайної діяльності підприємства відносять опе­рації, які не відбуваються часто або регулярно і відрізняються від звичайних операцій, наприклад пожежі, стихійні лиха, тех­ногенні аварії тощо.

Звичайну діяльність підприємства поділяють на операційну та іншу (у тому числі фінансову та інвестиційну).

Дохід підприємства від операційної діяльності склада­ється з доходу від його основної діяльності та інших операцій­них доходів.

Основна діяльність підприємства пов'язана з виробницт­вом та збутом продукції (наданням послуг, виконанням робіт) і має забезпечувати отримання доходів, достатніх для відшко­дування витрат виробництва й обігу та отримання певного прибутку.

У світовій практиці для визначення доходу підприємства від реалізації продукції застосовують касовий метод та метод нарахувань.

При касовому методі доходом або виручкою підприємства за певний період вважається сума грошових коштів, що на­дійшла від покупців протягом цього періоду в його касу або на розрахунковий рахунок за продукцію, що була фактично від­вантажена покупцям (або за фактично здійснені та надані для них роботи і послуги).

За методом нарахувань доходом або виручкою підприєм­ства за певний період визнається вартість продукції (наданих послуг, виконаних робіт), відвантаженої покупцям протягом цього періоду, незалежно від того, оплачена вона ними у цьо­му періоді, чи ні.

В Україні визначення доходів підприємств здійснюється за методом нарахувань.

Розмір самого доходу або виручки підприємства від реалі­зації продукції за однакових умов залежить від кількості, асор­тименту та якості реалізованої продукції, розрахункової дис­ципліни та рівня реалізаційних цін [47, 49, 50, 55, 57, 58, 61, 82].

Реалізаційні ціни можуть бути фіксованими, регульовани­ми та вільними.

Фіксовані ціни встановлюються в адміністративному по­рядку на державному рівні. Такі ціни застосовуються до това­рів та послуг першої необхідності, а також енергетичних ре­сурсів (газу, електроенергії тощо).

Регульовані ціни встановлюються державою шляхом регу­лювання рівня рентабельності (прибутковості) товарів першої необхідності (хлібобулочних виробів, продуктів дитячого хар­чування тощо). Основними формами регулювання цін є такі:

- встановлення граничних рівнів (максимальних або мі­німальних) цін і тарифів;

- затвердження граничних рівнів рентабельності (тобто частки прибутку в ціні, тарифі);

- встановлення граничних рівнів торговельних надбавок та постачальницько-збутових націнок при реалізації то­варів, робіт, послуг.

У решті випадків застосовуються вільні ціни, тобто ціни, які складаються на ринку під впливом попиту та пропозиції або за домовленістю постачальників та споживачів (у цьому разі їх називають договірними). Вільні ціни сприяють еконо­мічній зацікавленості виробників у розширенні асортименту товарів та підвищенні їх якості.

Базою для встановлення вільної ціни на продукцію слугує її собівартість та прибуток, який підприємство може отримати з урахуванням рівня існуючих ринкових цін на аналогічну продукцію. Собівартість виготовлення продукції та прибуток, що припадає на одиницю продукції, формують її ціну виробни­цтва:

Ц_в = С_п+ П, (8.1)

де Ц_в - ціна виробництва продукції, грн.;

С_п - повна собівартість одиниці продукції, грн.;

П - прибуток, що припадає на одиницю продукції, грн. Під час реалізації продукції, згідно з чинним в Україні за­конодавством, до складу реалізаційної ціни необхідно включи­ти непрямі податки: акцизний збір (для підакцизних товарів) та податок на додану вартість:

(8.2)

де Ц_р - ціна реалізації продукції, грн.;

А - акцизний збір, грн.;

ПДВ - податок на додану вартість, грн.

Реалізаційні ціни поділяють ще на оптові та роздрібні.

Оптові ціни встановлюються між підприємством-виробником продукції та підприємствами-споживачами або збутовими організаціями, оптовими та роздрібними торговельними під­приємствами. Оптова ціна, за якою підприємства-виробники реалізують продукцію, включає в себе собівартість одиниці виробу та прибуток, тобто дорівнює ціні виробництва. Якщо реалізацію продукції здійснюють збутові, посередницькі та інші торговельні підприємства, то до оптової ціни додаються постачальницько-збутові націнки та надбавки, які є джерелом покриття їхніх витрат, пов'язаних з організацією постачання та збуту продукції.

Оптові ціни можуть включати також транспортні та стра­хові витрати, що пов'язані з доставкою продукції споживачам. У цьому разі вони називаються цінами "франко". Термін "франко" визначає, до якого пункту транспортні та страхові витрати покриваються за рахунок постачальника при вказаній оптовій ціні. У практиці застосовують такі ціни: франко-склад постачальника, франко-станція призначення.

Роздрібні ціни застосовуються при реалізації товарів та по­слуг населенню через підприємства торгівлі, громадського хар­чування та фірми послуг. Нарівні з оптовою ціною вони вклю­чають торговельні націнки (надбавки), які слугують джерелом покриття витрат роздрібної торговельної організації.

Під час операційної діяльності підприємство, крім доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), отримує й інші операційні доходи. До таких доходів належать: отримана оренд­на плата за майно, надане у тимчасове користування іншим особам; дооцінка вартості запасів матеріальних цінностей, що знаходяться на складі підприємства; дохід від зростання курсу валюти, якою володіє підприємство на банківських рахунках.

Доходи підприємства від іншої діяльності включають: дохід від участі в капіталі, інші фінансові та інші доходи.

До доходів від участі в капіталі відносять дохід, отрима­ний підприємством від здійснених ним інвестицій в асоційова­ні, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться за методом участі в капіталі. Цей дохід має місце, коли прибуток, отриманий підприємством-об'єктом інвестування, не спрямо­вується на виплату дивідендів інвесторам, а залишається на його ж подальший розвиток. У такому разі відбувається зростання вартості інвестицій, здійснених підприємствами-інвесторами, пропорційно до їхніх часток у капіталі цього підприєм­ства. Відповідна величина зростання вартості інвестицій, здійснених підприємством-інвестором, і є його доходом від участі у капіталі.

Якщо ж асоційоване (дочірнє, спільне) підприємство зазна­ло збитків, вартість інвестицій, здійснених підприємствами-інвесторами, зменшиться пропорційно їхнім внескам до його статутного капіталу. При цьому підприємство-інвестор матиме втрати від учас­ті в капіталі.

Якщо ж частка інвестицій підприємства до статутного ка­піталу іншого підприємства становить менш як 20% його обся­гу, то доходи, отримані від таких інвестицій, відносять до ін­ших фінансових доходів. До складу інших фінансових доходів включають: отримані дивіденди, відсотки, доходи від фінансо­вої оренди (від наданих в оренду майнових об'єктів з правом їх викупу орендарями) та інші доходи, отримані від фінансо­вих інвестицій (крім доходів, отриманих за методом участі в капіталі).

До інших доходів належать доходи, отримані підприємст­вом від:

- реалізації необоротних активів і майнових комплексів, фінансових інвестицій;

- зростання курсу валюти, якою володіє підприємство на банківських рахунках (якщо валютні операції не пов'язані з основною діяльністю підприємства);

- безоплатно отриманих матеріальних і нематеріальних цінностей;

- дооцінки вартості основних фондів тощо.