[Ред.]Мирні жертви війни

Ульріх фон Вердум в 1672 під час подорожі по Поділлю, залишив запис в своєму журналі, що накінець то козаки з гетьманом Хмельницьким стали на захист християнського населення, так як євреї, які мали в своїх руках всі корчми і тримали майно шляхти в заклад, знущались з українського населення і вільних козаків, кожний день вішали, били палицями, вбивали, попирали ногами християн і часто обходились з ними гірше ніж з собаками. Польські шляхтичі дивились на це крізь пальці, так як їх цікавили тільки гроші, які вони від євреїв отримували. Ульріх Вердум сам це все спостерігав і дивувався, що шляхтичі християни не ставали на захист населення. Євреї прийшли на спустошені татарами українські землі, поводились зухвало і часто мали більше прав ніж християни, їхні синагоги були збудовані в кращих місцях ніж церкви, часто вони не дозволяли українському населенню поселитись біля ринків, де вони тримали свої лавки,тому пише він козаки винищували єврейське населення і разом з тим забирали в польської шляхти те, що належало раніше українцям і через те польська шляхта збідніла. Українські землі були так спустошені татарами, що за 3-4 дні подорожі можна було не побачити жодного будинку.

Коли Хмельницький звернувся до населення України із закликом підтримати його у боротьбі з польською шляхтою, яка порушує веління короля, він обіцяв надати всім учасникам руху козацький статус. Саме з літа 1648 р. розгорнулася жорстока селянська війна під гаслом: «Змішати ворожу кров у полі з жовтим піском». Особливо часто насильство над неукраїнським населенням чинили загони Максима Кривоноса, Івана Ганжі, Олександренка, Чуйка, Степка, Неминикорчми, Вовгури-Лисенка. Гетьман навіть мав намір судити Кривоноса за надмірну жорстокість щодо членів польських та єврейських общин.

Не краще поводилась й інша сторона, про що красномовно свідчить універсал коронного гетьмана Миколи Потоцького, у якому той загрожував пограбувати все майно повстанців і поголовно знищити їхні сім'ї. Загальним правилом став масовий розстріл полонених, катування взятих у полон розвідників. В епоху релігійних війн подібна нетерпимість є не винятком, а правилом. Нерішучі спроби гетьмана та частини старшин ввести акції помсти у якось обмежене русло виявилися марними (так само було в поляків).

Хвиля народного гніву обрушилася не тільки на польську шляхту, а й на євреїв, уніатських священиків, ополячених українців.

Що стосується ставлення повстанців до представників іудаїзму (вихрещені євреї служили в армії Богдана Хмельницького, навіть на старшинських посадах), то причиною масових погромів (у 171 населеному пункті України) був аж ніяк не раптовий сплеск антисемітизму. Більшість шляхтичів довіряли управління своїми маєтками в Україні євреям-орендарям, євреї були власниками шинків. У 1616—1622 рр. на Київщині 80% прибутків старостату давали збори від оренди землі. У фільварках Г. Сангушка з 1601 р. євреї-орендарі, викупивши земельний фонд за 40 тис. злотих, навіть отримали право виносити смертні вироки непокірним селянам. Напруження зростало й з іншого боку: з 1640 р. православні ієрархи України заборонили парафіянам купувати у євреїв м'ясо, служити в них кухарями чи прибиральниками.

Кількість жертв єврейських погромів у роки Хмельниччини сягнула 16—19 тис. осіб.