33.Дієвідмінювання – основна граматична риса дієслова .2 способи зміни за особами.

Дієслова 1 та 2 дієвідміни.

Дієвідмінювання дієслів – це зміна їх за особами, часами, числами і способами. До дієвідмінюваних дієслів належать особові форми (фінітні форми). Усі дієвідмінювані дієслова поділяються на дві дієвідміни: 1-у і 2-у.

До 1-ї дієвідміни належать дієслова, які в особових закінченнях (крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини) мають голосний -е-(-є); в 1-й особі однини – голосний -у(-ю), а в 3-й особі множини – флексію -уть(-ють): пишу, пишеш, пише, пишемо, пишете, пишуть; співаю, співаєш, співає, співаємо, співаєте, співають.

До 2-ї дієвідміни належать дієслова, які в особових закінченнях (крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини) мають голосні -и-, -і-(-ї-); в 1-й особі однини – голосний -у(-ю), а в 3-й особі множини – флексію -ать(-ять): біжу, біжиш, біжить, біжимо, біжите, біжать; стою, стоїш, стоїть, стоїмо, стоїте, стоять. Найчастіше належність дієслова до дієвідміни встановлюють за 3-ю особою множини.

35.Дієприкметник.

Дієприкметник (вербоїд) – це форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією, яку виконує сам предмет або яка на нього спрямована: Щоб зворушити інших, треба бути самому зворушеним.

Термін „дієприкметник” в українському мовознавстві закріпився у 30-х рр. 20ст. після виходу „Українського правопису” (1933). До цього часу в українських граматиках дієприкметник називали „причасник”, „дієприложник”, „прикметник часівниковий”, „дієслівний прикметник”.

У дієприкметнику поєднуютьсязначення двох частин мови – дієслова і прикметника. Дієприкметник має такі ознаки дієслова: вид (доконаний і недоконаний), час (лише теперішній і минулий), стан (активний і пасивний); як і всі дієслівні форми, дієприкметник керує іменником (виконуючий обов’язки) і пояснюється прислівником (піднятий високо).

Дієприкметник має такі ознаки прикметника: рід (чоловічий, жіночий і середній), число, відмінок, залежні від іменника, з якими узгоджується, синтаксична роль означення (зрідка присудка): Налита сонцем і вітрами Хлюпоче веслами весна;Людина знівельована юрбою.

Оскільки дієприкметник дуже складне мовне явище, то в мовознавстві не існувало і до сих пір не існує єдності щодо визначення його як частини мови. Є 3 точки зору на морфологічну природу дієприкметника:

1. Найпоширенішою серед дослідників є думка, що дієприкметник – це неособова форма дієслова (В.Русанівський, М.Леонова, М.Жовтобрюх, А.Кващук та ін.).

2. О.Пєшковський назвав дієприкметник „гібридом”; гібридною дієслівно-прикметниковою формою вважав його В.Виноградов.

3. Інші дослідники вважають дієприкметник відносним віддієслівним прикметником (В.Богородицький, І.Кучеренко, І.Вихованець, Ю.Шерех).

36.Творення дієприкметникових форм.

Активні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку самі ж виконують: І листя пожовкле вітри рознесли. Активні дієприкметники бувають теперішнього (гарцюючий вершник) і минулого (зів’ялий лист) часу.

Активні дієприкметники теперішнього часу бувають тільки недоконаного виду і творяться від основи теперішнього часу перехідних (руйнуючий кору дерева) і неперехідних (спрямовуючий течією) дієслів за допомогою суфіксів -уч-(-юч-) і -ач-(-яч-): шипучий напій, зріючий колос, люблячий батько, дрижачий голос.

Ще у 20-30-ті роки побутувала думка, що українській мові невластиві активні дієприкметники теперішнього часу, і тому вони є анормативними. Така думка не пережила себе і в наш час. Однак невизнання їх у сучасній українській мові суперечить мовній практиці, оскільки їх досить часто вживали видатні майстри слова Т.Шевченко, І.Франко, М.Коцюбинський, О.Гончар, М.Стельмах та ін. На сучасному етапі мови вони є насправді менш вживаними, порівняно з іншими розрядами дієприкметників, і їх слушно характеризують як чисто книжні витвори, не властиві побутовому мовленню. У сучасній українській мові вони активізувалися, зокрема у зв’язку з творенням науково-технічних термінів (крокуючий екскаватор, блокуючий нерв).

Активні дієприкметники минулого часу бувають тільки доконаного виду і творяться від основи інфінітива неперехідних дієслів за допомогою суфікса -л-: опалий листок, промоклий одяг, посивіле волосся.

Пасивні дієприкметники виражають ознаку за дією, яка спрямована на них: Адресовані людям вірші – найкращий у світі лист . Творяться пасивні дієприкметники від основи інфінітива виключно перехідних дієслів за допомогою суфіксів -н-, -ен-, -т-: тканий килим, плетені рукавиці, вишита сорочка. Пасивні дієприкметники минулого часу бувають доконаного і недоконаного виду (переписаний, переписуваний), теперішній час не має спеціалізованого вираження(колись мали суфікс –м,-ом:відомий ,знайомий)

В утворенні деяких пасивних дієприкметників спостерігаються паралельні форми:1) якщо дієприкметники утворюються від дієслів з основами на -ну: замкнути – замкнутий, замкнений; висунути – висунутий, висунений; 2) якщо дієприкметники утворюються від дієслів з основами на -о: колоти – колотий, колений; пороти – поротий, порений.

Усі дієприкметники відмінюються як прикметники твердої групи. Більш вживаними в українській мові є пасивні дієприкметники.

Дієприкметник може втрачати дієслівні ознаки часу, виду і стану і виражати постійні ознаки предмета, тобто відбувається процес ад’єктивації (переходу у прикметник): квашена капуста, стояча вода, вихована людина. Іноді дієприкметник і прикметник можуть відрізнятися і морфологічною будовою: палаючий – палючий, визначений – визначний, перекладений – перекладний. Прикметник і дієприкметник можуть також відрізнятися й наголосом: у прикметниках наголос здебільшого падає на суфікс (пече'на картопля), а в дієприкметниках – на корінь (пе'чена на вогні картопля).

Дієприкметники можуть переходити в іменники, субстантивуватись, набуваючи при цьому значення предметності і виступаючи у синтаксичній ролі підмета або додатка: командуючий військами, береженого й Бог береже.