4. Тема “натуральної людини”, проблемний трикутник людина – природа – цивілізація, роль підсвідомого в житті людини – новели “Він і вона”, “Некультурна”, “Битва”, “Природа”, “Аристократка”

Боротьба за авторитет є центральною проблемою твору “Він і вона” (1895). У підзаголовку назвала гуморескою. У ньому чергуюються внутрішні монологи двох не без іронії іменованих героїв: українки Софії Добрянович та німця Ернста Ріттера (ім’я і прізвище перекладаються з німецької мови “серйозний лицар”). У їхньому зближенні випливають на поверхню нерівність авторитету чоловіків і жінок у суспільстві. Він, зухвалий лікар, з презирством ставиться як до жінок, так і до своїх співгромадян – слов’ян. Вона, палка українська патріотка й поміркована емансипантка, поділяє певні уявлення про поділ людства на вільних духів та людей череди. Ставляться одне до одного несхвально, поки не закохуються. Сюжет твору прямує до пародійного – гумористичного – щасливого закінчення: закохані повинні одружитися. Він трохи перебудувався, навчившись не зневажати цінності її культури. Гумореска сатирично розмасковує своїх героїв та їхні світоглядні позиції. Сатирична стратегія спрямована не просто на утвердження авторитету автора, а як критика патріархальних світовизначень. Риторична структура гуморески передбачає публіку у двох вимірах. З одного боку, публіку уявлено як сучасну, сформовану в традиції модерної, світської, критичної європейської думки. Така публіка здатна відповідально мислити й оцінювати, а з другого боку – публіку (люди типу Ернста Ріттера) потрапляє рівночасно носієм неперевірених забобонів. На перешкоділіквідації таких упереджень стоять групові інтереси.

О.Кобилянська у багатьох творах виступає поетом-пейзажистом. Тонко відчуваючи красу природи, письменниця дала майстерні зразки пейзажної лірики, надиханні красою карпатських гір. Письменниця шукала гармонії між людиною і природою, розглядала останню як одне із джерел духовного збагачення людини. Саме тому її так боляче вражало порушення цієї гар­монії, варварське ставлення до природи. У новелі “Битва” О.Кобилянська пристрасно стала на захист рідної природи. У тужливому реквіємі про загибель карпатського лісу відчувається протест проти по­грабування визискувачами національних багатств народу.

Письменницю приваблюють образи мужніх, високих духом жінок, романтичні, артистичні натури. Так, у новелі “Аристо­кратка” вона розкриває сумну долю жінки з вищих суспільних кіл, яка, уни­каючи політичних переслідувань, змушена була емігрувати за кордон, де зазнала поневірянь. Вона пишається своїми славними предками, але це не заважає їй прихильно ставитися до простих людей.

5. Повість “Земля”. Тема і проблематика повісті: традиційне та новаторське в контексті української літератури, на європейському тлі. Новоромантична природа твору: система образів-персонажів і концепція героя, людина і середовище – співвідношення реалістич­ного та ірраціонального в мотивації поведінки людини, мотив долі

У творчості О.Кобилянської все виразніше починають звучати соці­альні мотиви, які вона трактує з позицій письменниці-демократки, посилюючи й поглиблюючи той реалістичний напрям в українській літературі на зламі двох століть, що його репрезентували І.Франко, Леся Українка, М.Коцю­бинський, В.Стефаник, Л.Мартович, Марко Черемшина. Найвищим досяг­ненням О.Кобилянської на цьому шляху стала повість “Земля”.

Повість “Земля” – ця вершина психологічного реалізму О.Кобилянської. За жанром – це новаторська філософсько-гуманістична, соціально-психологічна повість, яку присвячено батькові Юліану Кобилянському.

“Земля” – твір, який приніс письменниці славу і повагу. Цей найкращий твір Ольги Юліанівни був написаний протягом 1898 – 1901 р.р. на місцевому матеріалі, а надрукована – в 1902 р. в “Літературно-науковому віснику”: в селі Димка нинішнього Глибоцького району Чернівецької області, що знаходиться за 27 км від Чернівців, стався нечуваний злочин: брат вбив брата. О.Кобилянська мала в Димці родичів, особисто знала старого Костянтина Жижіяна та його синів Михайла і Саву (правда, є інформація, що справжнє прізвище прототипів було Жижіяну і що вони молдавани за національністю). Була знайома письменниця й з коханкою молодшого брата Маріукою Магас (у творі це Рахіра Чункач), а образ Анни списала з наймички, яка довгий час працювала у Кобилянських. Робота над повістю вимагала великого напруження нервів. Авторка сама зазначала: “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!..”.

Взагалі, життя прототипа Рахіри – Маріуки Магас – склалося дуже погано. Сава Жижіян поволі божеволів від мук совісті, не міг працювати на землі, йому ввижалася кров і голос брата. Не витримавши тортур нечистого сумління, він задумав поїхати в Канаду, бо мріяв, що чужина дасть шанс забути про злочин. Старий Жижіян умовляв тепер уже єдиного сина не їхати, навіть віддав йому найкраще поле, але Сава емігрував, став шахтарем і загинув під час обвалу, Маріука мучилася з дрібними дітьми, була ображеною на О.Кобилянську, що та так непривабливо вивела її в творі. Але поле обробляла сумлінно і мала найкращі врожаї в селі. Коли прийшла радянська влада, Маріуку Магас, погрожуючи виселенням в Сибір, примусили здати в колгосп худобу, поле та ще й написати заяву від імені Рахіри Чункач. Як тільки В.Василько інсценізував “Землю” О.Кобилянської, Маріуку почали возити в Чернівецький театр, перед виставою чи після виводити на сцену, змушували признатися в тому, що намовляла коханого заради землі вбити брата. До речі, Магас відмовчувалася або заперечувала. Цілком ймовірно, що ця жінка не мала жодного відношення до злочину, а версія письменниці була художнім домислом.

Існує легенда, що коли перед смертю Маріуку привезли в музей О.Ко­билянської, вона захоплено розглядала експонати, а потім з жалем сказа­ла: “Файна пані, файно жила, але на мене набрехала!” О.Кобилянська та сім'я її батьків були знайомі з Жижіянами ще до злочину Сави. Костянтин просив Ю.Кобилянського посприяти, щоб Михайла не взяли до війська, але батько письменниці відмовився це зробити, мотивуючи тим, цю армія дасть молодому селянинові добру школу життя. 12 листо­пада 1894 року Михайло загинув, старий Жижіян прийшов у Чернівці й вблагав Ю.Кобилянського допомогти врятувати сина-вбивцю, єдиного спадкоємця. Ю.Кобилянський розумів, що Саву жде шибениця, а тому порадив, щоб той мовчав і не признавався. Зробив це Юліан не заради вигоди, а заради старих батьків, які божеволіли від горя і розпуки.

Радянські дослідники повісті “Земля” перекручували її зміст, свідомо зміщували акценти, безапеляційно заявляючи, що брат убив брата виключно через землю. А тим часом конфлікт у повісті значно глибший, проблематика ширша. До того ж О.Кобилянська задумувала написати другу частину цього твору, який, навіть наявний у незначних уривках, цілком руйнує прорадянську версію злочину через приватну власність. Задум, на жаль, не здійснився. У лютому 1906 р. письменниця скаржилася М.Павликові: “Почала-м другу часть оповідання “Земля” писати, та через недугу матері перервала. Коли закінчу – не знаю. Часом думки роєм налітають, але писати годі...”. Ще навіть у двадцяті роки письменниця поверталася до роботи над другою частиною, але так її і не завершила.

Письменниця мала за мету написати другу частину повісті, яка б розповідала про життя Сави і Рахіри після вбивства Михайла, але цю частину вона не закінчила. З нотаток: Сава і Рапіра одружились. 9 р. жили добре, y них народилось двоє синів. Але через 9 р. Сава почав залицятися до дівчат, в сім‘ї панує безлад. Хоче вбити Рахіру, але з тим і виїхав до Канади. (Сава Жижиян теж виїхав до Канади і більше не повернувся). Він так і не отримав спокою.

“Земля” – соціально-психологічна повість, а це означає, що всі вчинки, помисли і дії героїв ґрунтуються не стільки на матеріальних факторах, скільки на психологічних. Ось чому, читаючи твір, треба вдумуватися, зіставляти, аналізувати, щоб знайти істину. О.Кобилянська у творі висвітлила, що земля може не тільки годувати, а й виховувати, давати повагу від людей, авторитет в громаді. Цікаво, що навіть легковажна Рахіра в другій частині була задумана як найкраща господиня й робітниця в селі. Так вплинула на неї одержана земля.

Твір має складну композицію. Є багато відступів, пейзажів, портретів. Розпочинається повість весіллям, яке відбувається заради того, щоб молоденька Парасинка не втратила землю, щоб жила заможно, оскільки мати хвора, а батько по смерті Докійки може пропити все доньчине віно. Таким чином письменниця акцентує на проблемі землі. Цю ж проблему вона піднімає у вставному розділі про життя Домініки. Ця ж тема звучить в кінці твору, коли старий Петро і Анна турбуються долею свого сина, а Івоніка переписує йому землю, яка мала належати Михайлові, щоб покрити гріх сина і віддячити покритці за терпіння й страждання.

Повість має три головні сюжетні лінії: лінію життя старих Федорчуків, лінію Сави і Рахіри, лінію Михайла та Анни. У кожній з сюжетних ліній основною причиною конфлікту є земля. Письменниця не ідеалізує героїв, виводить їх у екстремальних ситуаціях, дає змогу проявити характер.

Соціальна і морально-етична драма – братовбивство через землю – дали письменниці змогу проникнути в душу людини, розкрити світ її внутрішніх переживань, важливі сторони народного життя. На прикладі буття однієї селянської родини О.Кобилянська показала характерні явища тогочасної дійсності, посилення влади землі над трудів­ником-хліборобом. Відштовхнувшись від конкретного, локального факту, письменниця піднялась до широкого художнього узагальнення, створила життєво правдиві й психологічно достовірні образи – Івоніки, Марійки, Михайла, Анни та інших, в яких втілила думки, мрії й сподівання трудового буковинського селянства.

Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю “Земля” протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знахо­димо у творах деяких письменників. Повість О.Кобилянської – гостродраматичний твір, сповнений тяжких роздумів про гірку селянську долю, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. У центрі повісті образ Івоніки Федорчука. Його письменниця наділяє рисами типового буковинського селянина – працелюбного, чесного, дбайливого. Така і дружина Івоніки. Всю силу обоє віддали землі. Турбо­тою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі його помисли. І сина Михайла Івоніка прагне одружити з Парасинкою не лише тому, що вона дівчина добра, роботяща, і, отже, після одруження Михайла й Парасинки об'єднаються. Та цим мріям не судилося здійснитися.

Все краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло – батькова надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною – цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали болючі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Михайла манить до себе кохана Анна, батьківська земля, яка чекає на його дужі мужицькі руки.

Молодший син Сава і Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальо­вані темними барвами. Саву в його лихих вчинках до певної міри ще стри­мували батьки, від яких він сподівався отримати належну йому частку землі й одружитися з Рахірою. Але вони виступили проти цього шлюбу, бо Рахіра не мала землі, була ледащицею і злодійкою. Крім того, доводилася Саві двоюрідною сестрою. Підвладний лише своїм почуттям, Сава все ж вирішує одружитися з Рахірою. Усе це, зрештою, призвело до загибелі Михайла. Його смерть сколихнула село, вона в саме серце вразила старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Рахірою, так і не знайшов з нею щастя.

Анна, важко переживши трагедію першого кохання, одружується з ін­шим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. З нього будуть люди, як покине землю, як здобуде освіту, гадають обоє. Вірою в те, що ці надії здійсняться, закінчується сумна і щемлива повість землі.

О.Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селя­нина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. За ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість “Земля” вийшла за рамки родинної хроніки, а факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані психологічного аналізу внутрішнього світу героїв. Епіграфом до повісті, взятим з твору норвежця Юнаса Лі (“Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”), О.Кобилянська дала зрозуміти, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їх внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові переломлюються тут крізь призму психології, внутрішнього світу людини. Психологічному аналізу, власне, підпорядковано все: і композиція, і художні засоби, і пейзаж, який з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, що несе в собі відповідний до розвитку сюжету настрій (напри­клад, образи “сусіднього ліска”, де має відбутися вбивство, таємничої мряки, що огортає поля, темної ночі). Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез’єднанні руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання тощо), і вся та внутрішня поліфонічність мови, багата кольо­рова палітра, що нею користується письменниця для опису природи.

6. Повість “У неділю рано зілля копала...” – тема кохання в кон­тексті філософського осмислення фольклорного мотиву. Сюжетно-композиційна досконалість твору. Романтичне в структурі стильо­вої своєрідності повісті

Одним із видатних творів письменниці є повість “В неділю рано зілля копала...”. В його основу покладено мотив романтичної пісні-балади “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Певний поштовх до його написання дав болгарський письменник П.Тодоров, оповідання якого містять художні інтерпретації народнопоетичних образів. За словами О.Кобилянської, він звернув її увагу на народні пісні, їх розмаїтість і свіжість. Народнопоетичне джерело збагатило художню палітру письменниці, музичні, ліричні ін­тонації її прози. У повісті, в її ідейно-художній концепції, органічно поєдна­лися два начала – реалістичне й романтичне. “Особи – це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія”, – наголошує О.Кобилянська в автобіографії “Про себе саму”. Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаною драмою-феєрією Лесі Українки “Лісова пісня”, з повістю М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”.

Сюжет твору розгортається двома взаємопов'язаними лініями: пер­ша – трагічна доля циганки Маври, яка карається за подружню зраду, поневіряння її батька-музики Андронаті, який втік з табору, друга – романтична – кохання Гриця, сина Маври, до Тетяни й Настки, заснована на мотиві відомої народної пісні. О.Кобилянська уникла мелодраматизму, створивши життєво переконливі образи циган і гуцулів. Кожен з персонажів наділений індивідуальними рисами характеру: Гриць пристрасний, але хист­кий і роздвоєний у своїх почуттях; Настка – м'яка, лірична натура; Тетяна – горда, одчайдушна, як і її любов, що “ваги не знає”. У кожного з героїв по-своєму складається життя, над ними всіма тяжить гріх Маври, звабленої і покинутої угорським шляхтичем. Трагічна доля Маври тяжіє над Грицем, який виріс у чужих людей, не зазнав материнської ласки. О.Кобилян­ська, змальовуючи долі своїх героїв, не раз ставить питання: хто винен? І хоч чіткої відповіді вона не дає, однак підводить до думки, що винне те зло, та соціальна нерівність, які роблять нещасливими Мавру та Андронаті; без вини винен і Гриць, кохаючи двох дівчат.

У повісті яскраво заясніло новаторство О.Кобилянської як художника слова. Воно виявилося в своєрідності трактування традиційної для української літератури теми, в оригінальності художньої манери. Тут маємо, природне поєднання фактів і явищ тогочасного реального життя, огорнутого серпанком романтичності, і фольклорно-баладних мотивів з відсвітом цього життя у специфічній формі народних казок та легенд-оповідей.

Повість було закінчено у квітні 1908 р. В 1909 р. її було надруковано в журналі ”Літературно-науковий вісник”. О.Кобилянська мріяла побачити свій твір на сцені, гадала, що в цьому їй допоможе Леся Українка або І.Франко. За життя письменниці повість була двічі інсценізована: І – Петро Побігущий, ІІ – 1936 р. І.Карбулицький, ІІІ – 1956 р. В.Василько на сцені Чернівецького українського музично-драматичного театру. Хотіла екранізувати, але це їй не вдалося.