ПЛАН

Вступ 2

1. Життя Еммануїла Канта 3

2. Етика обов’язку Канта 4

3. Новий підхід Канта до етики 7

4. Категоричний імператив 12

5. Політична етика суспільного договору в Канта 18

Висновки 24

Список використаної літератури 25

Вступ

Дві речі викликають у моїй душі усе більш сильне захоплення і преклоніння, чим частіше і довше я про це думаю і цим займаюся: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.

Е. Кант.

Еммануїл Кант поклав початок класичній німецькій філософії, тим самим значно вплинувши на весь подальший розвиток даної науки. Особливо великі заслуги мислителя в галузі гносеології й етики. Саме інтерес до етичних проблем і труднощів, які постають при їхньому вирішенні, у першу чергу спонукали Канта взятися за написання "Критики чистого розуму".

Перший систематичний виклад етики Кант здійснив у книзі "Основи метафізики вдач", яка вийшла у світ в 1785 році. Філософ прагнув показати єдність практичного і теоретичного розуму (тобто моральності і науки). В 1788 році побачила світ "Критика практичного розуму". Зміст цих двох етичних робіт частково повторює, частково доповнює один одного. У них викладені лише початки кантівського вчення про моральність.

Тільки в похилому віці філософу вдалося створити працю, де його етика постала в завершеному вигляді, це - "Метафізика вдач". Ці книги, розкривши сутність Кантівської етики стали класикою сучасної філософії.

1. Життя Еммануїла Канта

Еммануїл Кант народився 22 квітня 1724 року. Він був четвертим із семи дітей ремісника (майстра з виготовлення ременів); виховувався матір'ю, був хворобливим, тендітної статури (ростом 1,57 см), боязким через реакцію організму на будь-яку зміну місця проживання.

Усе життя (1724-1804 р.) Кант жив в Кенігсберзі, він майже не виїжджав зі свого рідного міста, (незважаючи на це він був дивно добре поінформований із прочитаного про інші міста і країни, що є показником його здібностей до абстрактного мислення і фантазії).

Після навчання в університеті, Кант протягом 10 років був домашнім вчителем у заможній родині. Через якийсь час він став приват-доцентом, а згодом, у 46 років професором в університеті Кенігсберга.

Кант ніколи не одружувався (утім двічі був близький до цього).

Під час роботи професором університету він почав дотримуватись визначеного розпорядку дня (частково через стан здоров'я), наприклад, щодня у визначений час робив прогулянку. На цю тему існував жарт, що кенігсберзці можуть встановлювати час по розпорядку дня професора, а не по сонцю.

Свої основні праці він написав досить пізно, у віці між 57 і 74 роками:

1781 – “Критика чистого розуму”;

1785 – “Про метафізику вдач”;

1788 – “Критика практичного розуму”;

1793 – “Релігія в межах одного тільки розуму”;

1797 – “Основи метафізики моральності”;

1798 – “Антропологія”.

Вмер Кант 12 лютого 1804 року. 30000 чоловік прибуло на його похорон у маленьке провінційне місто Кенігсберг, яке нараховувало лише 5 тисяч жителів. До його 200-річчя в Кенігсберзі був побудований новий мавзолей і на пам'ятній дошці написане речення, яке винесене в епіграф цієї роботи: “Дві речі викликають у моїй душі усе більш сильне захоплення і преклоніння, чим частіше і довше я про це думаю і цим займаюся: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені” [7, c.319].

2. Етика обов’язку Канта

Відправною точкою для наступних міркувань служить твердження, що вчинок завжди здійснюється в ім'я устремління, яке служить меті особистості, яка його здійснює. Людина, на відміну від інших істот, спроможна самостійно ставити перед собою цілі, тобто чого-небудь бажати (устремління і ціль).

Звідси випливає низка запитань:

• Чи є довільним те, чого я хочу і для чого я це хочу?

• Чи можна визначити якість устремлінь людини і цілей?

• Чи тотожні бажання однієї особистості бажанням іншої?

Індивідуальне бажання може бути:

• егоїстично центрованим;

• спрямованим на загальні цілі.

Вже в "Горгії" Платона в діалозі між Калліклесом і Сократом має місце проблема бажання. Сократ стверджує, що людині на протязі її життя необхідна етика (моральність). Калліклес заперечує йому і наводить приклад тирана, який може робити усе, що він хоче, і саме тому – для Калліклеса і багатьох інших – цілком щасливий [9, c.29].

Сократ стверджує, що тиран насправді не такий всемогутній, тому що він знає, чого дійсно хоче. Хоча ним і володіють сильні устремління і спонукують його зробити вчинок, однак він усе-таки не розпоряджається своєю душею, що надихає його вчинки. Тільки той є владним над своїми вчинками, хто здійснює їх свідомо. Тут Платон має на увазі, що бажання передбачає знання всього того, що може відбутися. Тільки тоді бажання благе, коли воно розумне. А розумне воно лише тоді, коли продумане й осмислене у всьому своєму обсязі, тобто мета і реалізація бажання повинні бути продумані разом із засобом.

Постановка мети передбачає наступні її підвиди:

• Індивідуально-егоїстична:

  • прагнення до добра, тому що це приносить користь тому, хто прагне;

  • прагнення до приємного;

  • врахування тільки індивідуальних інтересів;

• Розумна мета на благо усіх (головний орієнтир – розумність бажання):

  • сприяння щастю інших;

  • врахування інтересів інших.

Цю розумність волі Кант у своїй етиці намагається знайти за допомогою методу перевірки максим. Кожна дія відбувається в ім'я мети, якої людина хоче досягти цією дією. Кожна дія індивідуальна конкретно, але це не означає, що перед індивідом всякий раз слід ставити зовсім нову мету. Спостерігаючи реальне життя, Кант приходить до висновку, що для кожної людини типові такі цільові настанови, що деякою мірою пов'язані з її характером. Вони керують усіма її вчинками, і ці цільові настанови він називає максимами.

Коротко це можна пояснити на такому прикладі.

Петер міг би спробувати домогтися професійного успіху тим, що він готовий до багатьох видів робіт, Карл, навпаки, переконаний, що "лікті" є єдиним засобом для успіху у світі праці, Гюнтер вірить, що вірним шляхом у професійній діяльності є постійне удосконалювання. Усі три чоловіки в цьому прикладі сформулювали, таким чином, свої "суб'єктивно-практичні принципи", які Кант називає максимами. Якщо просто згадати такі максими, то тоді нічого не буде сказано, чи вірні вони з погляду моралі (навіть якби з'ясувати, що Карл за допомогою свого "методу ліктів" зміг домогтися бажаного успіху). Максими варто перевірити стосовно їхньої моральності. У Канта це робиться за допомогою формул категоричного імператива.

У вченні, яке має поширення з часів Аристотеля, моральний вчинок виділяється поняттям чеснота. Відповідно до визначення чесноти, вона являє собою "середину" між двома крайностями, вадами. На відміну від такого трактування Кант вступає на новий шлях.

В етиці Аристотеля, наприклад, у розділі "використання грошей" були обидві невірні позиції ("вади") "прагнення до марнотратства" і "жадібність", а гарне ведення господарства, навпаки, традиційно називалося словом "ощадливість". В основі цього лежало "просторове" уявлення про те, що обидві вади являють собою дві суперечні одна одній крайності, а чеснота знаходиться посередині між ними. Кант намагається показати, що важлива не дистанція, що вадою жадібності є не що інше, як максимальна ощадливість, а те, що ці обидві позиції базуються на різних принципах (максимах).

Жадібний бачить мету ведення господарства не в насолоді грошима, що заробляються, а у володінні ними.

Марнотратний навпаки бачить мету свого заробленого статку не в отриманні власності і розумному розпорядженні нею, а тільки в насолоді своїм статком.

Кант вважає, що різницю в моральності між чеснотою і вадою можна встановити тільки за допомогою максим. Він наводить такі аргументи проти вчення Аристотеля: "Якщо ми повинні відрізняти ваду від чесноти, то нам варто розпізнавати і характеризувати їх як різні не через міру виконання моральних максим, а через їхній об'єктивний принцип. Максима жадібності придбання (як і максима марнотрата) така: діставати й одержувати всі засоби до життя в достатній мірі з метою вживання. Максима скаредності, навпаки, полягає в придбанні і збереженні всіх засобів до життя в достатній мірі, без наміру їх вживати (тому що ціллю тут є не вживання, а володіння). Отже, відмінна ознака останньої зі згаданих вад – принцип володіння засобами для різних цілей, але із застереженням, що уникають вживати всі ці засоби для самого себе і тим самим позбавляють себе насолоди життям. Це прямо протилежно обов’язку перед самим собою відносно мети. Отже, марнотратство і скаредність відрізняються одне від іншого не ступенем, а тим, що в них протилежні максими» [5, c.691].