3. Новий підхід Канта до етики

Кант критикував етику чеснот, яка існувала з часів античності. Етика чеснот з її телеологічною орієнтацією бачила джерела моралі насамперед у прагненні до щастя, як вищої мети. В етиці чеснот, яка існувала до Канта, об'єктивно добре передувало людській волі (такі чесноти як хоробрість, обачність і т.д.). Цього варто домагатися і реалізовувати у вчинках. У минулому чесноти зарекомендували себе як ціннісні й у силу традиції стали добром, яке, будучи один раз досягнутим, приводило до щастя, і навіть було частиною цього щастя.

На першому місці стояло не питання, до чого варто прагнути, а питання: як цього можна домогтися. Аристотель зауважував, наприклад, що лікар не обмірковує, що він повинен зробити. У його життєвій практиці лікування хворих є метою, яка сама собою розуміється. Подібним же чином солдат-піхотинець не заглиблюється в мету, тому що його метою є перемога в бої, так само як і швець, метою якого є виготовлення гарного взуття. Цілі складаються з кола устремлінь людини.

Задачею розуму є, насамперед, пошук відповідних засобів для досягнення цілей. Але цілі не визначаються людиною в кожному вчинку від нуля, а "виявляються" в окремих випадках при визначенні позиції в практичних життєвих ситуаціях у характерних ознаках цього одиничного випадку, по його чесноті чи ваді. Етичні чесноти були проявом розумного порядку в сфері людських устремлінь, у якій мають місце і пристрасті. Чесноти були, наприклад, представлені Аристотелем у вченні про mesotes (середина), що було спрямовано на досягнення етичних чеснот за рахунок дотримання "справедливої" середини. Під метафорою "золота середина" не малася на увазі арифметична середина, а правильна міра у вчинку, обумовлена кожною людиною у певній конкретній ситуації.

Але для Канта "добро" – це не те, що показало свою цінність у минулому (як це, наприклад, має місце в етичних чеснотах), тому що ці чесноти – згідно з Кантом, переконання – ще нічого не кажуть про моральність вчинків.

Кант робить, таким чином, висновок, що вибір цілей залежить від якості волі: тільки добра воля переслідує добрі цілі.

Цей поворот у визначенні добра називається в етиці кантіанським переворотом. Це означає, що вчинки (морально гарні) одержують свою моральну цінність тільки за рахунок такої волі, що бажає добра. Ця добра воля здійснюється за рахунок діяльності розуму. Воля – це не інше позначення для "прагнення до чого-небудь" у розумінні афективної вимоги. Воля – це прояв вчинку, керованого розумом, як це, наприклад, висловив Тома Аквінський: voluntas est in ratione. Кант проводить паралель волі і практичного розуму.

Джерела (походження) наших учинків Кант прив’язував до схильностей людини і принципів розуму.

Залежність схильностей людини визначається зовнішніми цілями. Вибір цілей не відбувається без зв'язків із внутрішніми причинами, а визначається природою. Людина знаходиться в полоні своїх бажань діяти на власний розсуд, не силуючи себе до чого-небудь. Людина розглядає себе як виконавця своїх потягів і потреб. При цьому спостерігається зовнішня свобода дій і гетерономія волі.

Залежність від принципів розуму визначається наступними параметрами: Воля сама є метою і тим самим незалежна від наших схильностей. Людина приймає рішення і діє вільно (за допомогою волі свого розуму). Розум визначає свободу. Ця свобода є доброю волею і може мати своїм наслідком тільки добрий вчинок = практичний розум. Важливим для моральності вчинку є не досягнення якої-небудь зовнішньої мети, а якість волі. Доброю волею є така, яка при виборі своїх максим керується розумом, тобто категоричним імперативом. Принципи розуму визначаються внутрішньою волею, автономією волі.

Доброю волею Кант називає свободу, яка при виборі своїх максим застосовує принципи розуму. Тільки вона в стані здійснювати морально гарні вчинки.

У першому розділі своєї праці "Основи метафізики моральності" Кант пише про це: "Ніде у світі, та й ніде поза ним, неможливо уявити нічого іншого, що могло б вважатися добрим без обмеження, крім однієї тільки доброї волі. Розсудливість, дотепність і здатність судження або як би інакше не називалися дарування духу, чи мужність, рішучість, цілеспрямованість як властивості темпераменту в деяких відносинах, без сумніву, гарні і бажані; але вони можуть стати також найвищою мірою дурними і шкідливими, якщо немає доброї волі, яка повинна користатися цими дарами природи і відмінні властивості якої називаються характером" [4, c.183].

Кант вважав, що моральне від неморального людині дозволяє відрізняти те, що вона пізнає в собі необхідність. Філософ розглядав необхідність як заклик розуму. Тільки істоти, які мають можливість сприйняття такої необхідності вважаються таки, що діють морально. Тварини виконують дії, керовані інстинктами і не можуть усвідомити моральну цінність.

Повинність є обов’язком, яку людина відчуває в собі. Джерелом обов’язку є розум.

Кант розрізняє чотири види обов’язку:

1. Досконалим обов’язком він називає той, котрий не залишає діючому простору для вчинку.

2. Недосконалий – той вид обов’язку, що створює для людини, яка здійснює вчинок, певний простір для форми вчинку.

3. Обов’язок стосовно іншого.

4. Обов’язок стосовно себе. Він обґрунтований тим, що потрібно розглядати себе з позицій розуму, а не тільки іншого; обов’язок завжди розглядати з позицій розуму всіх людей, включаючи себе самого.

	Досконалий обов’язок без простору для вчинку	Недосконалий обов’язок із простором для вчинку
Стосовно іншим	Приклад: Керувати спадщиною Заповідь збереження не залишає ніякого простору. Не можна "трохи" украсти	Приклад: Надавати допомогу в біді Обсяг надання допомоги залежить від суб'єктивних можливостей того, хто допомагає. Тому тут залишається простір.
Стосовно себе	Приклад: Заборона самогубства Вчинок, пов'язаний з убивством, звичайно, не залишає простору.	Приклад: Заборона лінощів Обсяг роботи чи лінощів не може визначатися в об'єктивно-моральних позиціях. Тому тут існує простір