§ 2. Спадкування за заповітом

Поняття та форма заповіту. Порядок складання заповітів. Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

За своєю юридичною природою заповіт — одностороння угода.

У цій угоді виражається волевиявлення лише заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини.

На дійсність заповіту не впливає той факт, що спадкоємець за заповітом не лише не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття спадщини, а й навіть не знав про те, що на його користь складено заповіт.

Звичайно угоди можуть укладатися через представника. Проте це не стосується такої угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках може бути складений лише особисто заповідачем, при цьому заповідач обов'язково має бути дієздатною особою.

Коли громадянин залишив заповіт, то після його смерті майно переходить до особи чи до осіб, вказаних у заповіті, тобто настає спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт буде дійсним, що спадкоємці не будуть усунуті від спадщини і що спадкоємці за заповітом висловлять згоду прийняти спадщину.

Відповідно до ст. 541 ЦК УРСР, ст. 1266 ЦК України заповіт має бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми (складання заповіту в простій письмовій формі або в усній формі) тягне за собою недійсність заповіту (ст. 47 ЦК УРСР).

Глава 72

деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом. Від-40 до ст. 542 ЦК УРСР до нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються: Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціо-іх лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у бу-іх для престарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступни-з медичної частини або черговими лікарями цих лікувальних закладів, а в іках для престарілих та інвалідів — директорами та головними лікарями удинків.

Заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах аднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідче-гітанами цих суден.

Заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших іих їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій. Заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні італях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені на-нками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікаря-їначених закладів.

Заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, нь, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотарі-х контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти ро-:ів і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, поні командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів. Заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені на-іками місць позбавлення волі¹.

повіт складається у двох примірниках. Один з них зберігається у нотарі-конторі, другий видається заповідачеві.

іаповіті обов'язково зазначається місце та час його складання, іовіт має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи зсоби, яка має право посвідчувати цей документ. Громадянин не може на-раво комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо громадянин за станом 'я не має змоги з'явитися до нотаріальної контори, він має право запроси-аріуса додому.

до заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших при-може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присут-іаповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присут-іотаріуса або Іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей нт. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати власноручно (ст. 543 ЦК УРСР). Заповіт не може підписувати особа, на ь якої його складено.

складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач тією і, від імені якої складено заповіт, перевіряє правомірність заповітних роз-сень та дієздатність заповідача².

гаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому містяться іні розпорядження або коли заповідач є недієздатною особою. Нотаріус

ї. також ст. 1271 ЦК України, і. також ст. 1267 ЦК України.

Правове регулювання спадкових відносин

619

має право відмовити в посвідченні заповіту, якщо заповідач тимчасово перебуває в такому стані, що не може розуміти значення своїх дій (наприклад, заповідач перебуває у нетверезому стані).

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках. Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо відповідному банку про те, кому слід видати вклад у разі його (вкладника) смерті. Це розпорядження може бути зроблене у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника. Причому підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.

Коло спадкоємців за заповітом та зміст заповіту. Відповідно до ЦК УРСР кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (ст. 534).

Отже, заповіт на користь далекого родича чи просто приятеля буде дійсним і тоді, коли на момент відкриття спадщини будуть живі спадкоємці за законом (наприклад, діти, дружина та ін.).

Заповідач може залишити все своє майно або його частину спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу спадкоємців за законом, або залишити все майно або частину його онуку, хоч син або дочка спадкодавця — батьки цього онука — живі.

Тобто заповідач не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення.

Спадкодавець має право заповідати своє майно державі, державним, кооперативним, громадським організаціям та іншим юридичним особам, незважаючи на те, що у нього є спадкоємці за законом.

Спадкодавець може поділити майно між спадкоємцями за законом або сторонніми особами в будь-яких частках. Наприклад, одному зі спадкоємців може залишити 9/10, а іншому — 1/10 спадщини.

Усе це стосується всякого майна, в тому числі і предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 534 ЦК УРСР). Законодавством УРСР не передбачено особливого режиму для хатнього майна при спадкуванні за заповітом: заповідач може розпоряджатися ним так само, як І іншим майном. Отже, заповідач має право залишити своє хатнє майно особам, які з ним не проживали, навіть за наявності таких законних спадкоємців, які проживали спільно з ним більше року до його смерті¹.

Право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в Інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця (у тому числі усиновлених), непрацездатних дружини, батьків (усиновителів) та утриманців померлого.

Як зазначалося вище, за новим ЦК України не передбачено особливого режиму для хатнього майна і при спадкуванні за законом.

) Глава 72

Це обмеження полягає у тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років) або ірацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездат-фужина, батьки (усиновителі) та утриманці померлого (у віці до 16 років, а що навчаються, — до 18 років та після 55 років — жінки і після 60 років — овіки, так само й інваліди 1, 2 та 3-ї груп) успадковують незалежно від змісту овіту не менше 2/3 частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні іаконом (ст. 535 ЦК УРСР).

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкоємці, нази-ть обов'язковою часткою. Якщо заповідач позбавить обов'язкової частки їх неповнолітніх чи непрацездатних дітей або інших непрацездатних спадко-(,ів (з числа вищезгаданих), то заповіт у цій частині буде недійсним. Наприклад, у Н. на момент відкриття спадщини була працездатна дружина, ослий працездатний син та двоє неповнолітніх дітей. За заповітом Н. усе своє [но заповідав брату і цим усунув від спадкування дружину та дітей, у тому лі неповнолітніх. Такий заповіт буде визнано частково недійсним. У цьому адку майно буде поділено таким чином: кожний з неповнолітніх дітей одер-^пь по 1/6 частині спадкового майна (оскільки кожний з них при спадкуванні іаконом мав би право одержати 1/4 спадщини, а їх обов'язкова частка дорів-• 2/3 від цієї частини), а решта майна перейде до брата померлого відповідно іаповіту.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним, дкоємці інших черг не мають права на обов'язкову частку при спадкуванні за звітом. Отже, якщо громадянин складе заповіт на користь сторонньої особи, і момент відкриття спадщини виявиться, що у спадкодавця є непрацездатна гра, то все майно перейде до спадкоємця за заповітом (у даному разі — до юнньої особи), оскільки сестра як спадкоємець другої черги за законом права )бов'язкову частку не має.

Не мають права на обов'язкову частку також онуки та правнуки спадкодав-у тому числі і за умови, коли вони неповнолітні або непрацездатні. Враховуючи те, що в ст. 535 ЦК УРСР та в ст. 1260 ЦК України дається ви-іний перелік спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, де онуки і знуки не передбачені, визнання за останніми права на цю частку було б по-енням закону.

Зрозуміло це не стосується непрацездатних онуків та правнуків, які перебу-і на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Але в цьому адку вони мають право на обов'язкову частку не як онуки та правнуки, а як шанці померлого згідно зі ст. 535 ЦК УРСР.

З цього приводу в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про їтику розгляду судами України справ про спадкування" від 24 червня 1983 р. І зі змінами та доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного у України від 25 грудня 1992 р. № 13 та від 25 травня 1998 р. № 15, зазна-ься, що "при вирішенні спорів про право на обов'язкову частку в спадщині їм необхідно виходити з того, що згідно зі ст. 535 ЦК УРСР право на таку ку за іншими, крім неповнолітніх та непрацездатних дітей спадкодавця ючаючи усиновлених), непрацездатної дружини, батьків (усиновителів), осо-*, у тому числі онуками і правнуками, може бути визнано лише в разі, коли і, будучи непрацездатними, перебували на утриманні померлого не менше іго року до його смерті".

Правове регулювання спадкових відносин 621

Новим ЦК України внесені істотні зміни у порядок спадкування обов'язкової частки. Змінилося коло осіб, що мають право на обов'язкову частку. Згідно зі ст. 1260 ЦК України право на обов'язкову частку мають неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, його непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Отже, непрацездатні утриманці за новим ЦК України права на обов'язкову частку не мають.

Крім того, змінився і розмір цієї обов'язкової частки: замість 2/3, вона дорівнює 1/2 частки, яку мав би право одержати спадкоємець при спадкуванні за законом.

У ст. 535 ЦК УРСР зазначено, що "при визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку".

Ця норма привернула до себе увагу цивілістів буквально з моменту прийняття ЦК УРСР. Висловлювалися різні думки з приводу її змісту.

Так, спірним у літературі і практиці є питання про те, чи завжди, чи за всіх обставин при визначенні розміру обов'язкової частки має враховуватися вартість предметів домашньої обстановки і вжитку.

На це питання одні юристи відповідали позитивно¹, інші — негативно². На наш погляд, правильною є друга точка зору.

Питання про те, чи слід враховувати вартість предметів домашньої обстановки і вжитку при визначенні розміру обов'язкової частки, має вирішуватися залежно від того, чи мав би спадкоємець, який претендує на обов'язкову частку, право на одержання предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку при спадкуванні за законом. Отже, вирішення зазначеного питання по суті залежить від того, чи проживав цей спадкоємець спільно зі спадкодавцем не менше одного року до його смерті, чи ні, а також, чи проживав хтось з числа спадкоємців за законом спільно зі спадкодавцем.

Так, коли спадкоємець, який претендує на обов'язкову спадкову частку, проживав спільно зі спадкодавцем не менше одного року до його смерті, то при визначенні розміру цієї частки слід враховувати і вартість предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, оскільки на їх одержання цей спадкоємець мав би право і при спадкуванні за законом. Обов'язкова ж частка не може бути меншою ніж 2/3 того, що одержав би спадкоємець при спадкуванні за законом.

Коли спадкоємець не проживав спільно зі спадкодавцем (чи проживав спільно менше року), але при цьому спільно зі спадкодавцем не проживав також ніхто з Інших спадкоємців за законом, то і в цьому випадку при визначенні розміру обов'язкової частки слід враховувати вартість предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку. При зазначених обставинах все майно (у тому числі і ці предмети) при спадкуванні за законом мало б бути поділене між спадкоємцями, які проживали окремо. Отже, на одержання цих предметів мав би право і спадкоємець, який претендує на обов'язкову частку.

Степанова А. Практика применения Основ гражданського законодательства по вопросам наследования / Советская юстидия. — 1963. — № 11. — С. 11.

Гордон М. В. Обов'язкова частка при спадкоємстві // Радянське право. — 1963. — № 3. — С. 72—73; Ярошинська Л. Я. Обов'язкова частка в спадковому майні // Радянське право. — 1963. - № 4. - С. 99.

І Глава 72

Коли ж спадкоємець, який має право на обов'язкову частку, не проживав льно зі спадкодавцем, але серед інших спадкоємців за законом є такі, що провали спільно з останнім не менше одного року до його смерті, при визначенні ,міру обов'язкової частки не слід враховувати вартість предметів звичайної до-ішьої обстановки та вжитку.

Наприклад, громадянин проживав спільно з дружиною, непрацездатний син )живав окремо. Все своє майно громадянин заповідав дружині. При визначен-збов'язкової частки сина за таких обставин не слід враховувати вартість пред-гів домашньої обстановки та вжитку, оскільки ця частка дорівнює 2/3 того,

одержав би син при спадкуванні за законом, а в даному прикладі при спад-іанні за законом всі предмети домашньої обстановки і вжитку відповідно до

533 ЦК УРСР одержала б дружина. Син як спадкоємець, що проживав окре-

при спадкуванні за законом не мав би права на ці предмети.

Таким чином, правило ст. 535 ЦК УРСР про те, що при визначенні розміру )в'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з їдмєтів звичайної домашньої обстановки та вжитку, стосується лише тих їдкоємців (що претендували на обов'язкову частку), які мали б право на одер-ння цих предметів при спадкуванні за законом.

У практиці діяльності нотаріальних контор часто постає питання, чи слід вра-їувати суму вкладу в Ощадному чи іншому банку при визначенні розміру в'язкової частки. Пленум Верховного Суду України зазначає, що "згідно з За-юм України "Про банки і банківську діяльність" (статті 38 і 46) положення ) заповідальне розпорядження застосовується при здійсненні ощадної справи Ощадним банком України, так І іншими комерційними банками"¹.

Законодавством встановлено особливі правила щодо розпорядження вклада-

в банках. Вкладник може безпосередньо цим установам зробити розпоря-ення щодо вкладу. Він може також у заповіті зазначити тих осіб, яким слід іати вклад у разі його (вкладника) смерті. Цими особами можуть бути як гро-п,яни, що входять до кола спадкоємців за законом, так і ті, що не є спадкоєм-«и за законом. Таке розпорядження може бути зроблено так само на користь жави, державних, громадських та кооперативних організацій.

Розпорядження на користь будь-якої особи про видачу вкладу буде повністю сним, незважаючи на наявність неповнолітніх і непрацездатних дітей та ін-[х непрацездатних спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку на мо-нт відкриття спадщини.

Якщо вкладник зробив розпорядження щодо вкладу (безпосередньо банку ) в заповіті), то вклад не включається до складу спадкового майна, і при ви-іченні розміру обов'язкової частки вартість вкладу не враховується. Інакше рішується це питання в новому ЦК України. Так, у ст. 1247 цього кодексу за-ачено: "Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу впорядження ним". Тобто незалежно від того, чи розпорядження вкладом зблено в заповіті чи безпосередньо банку — вклад входить до складу спадково майна спадкодавця і на нього поширюються загальні правила спадкування,

Верховний Суд України. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995—1998). Пра-іі позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ / Відп. ред. П. І. Шевчук-:. 191-192.

Правове регулювання спадкових відносин 623

передбачені в цьому кодексі. Отже при визначенні розміру обов'язкової частки необхідно враховувати і вартість вкладу.

Якщо ж громадянин не зробив розпорядження щодо вкладу, тоді у разі його смерті вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах. Отже, у цьому випадку при визначенні розміру обов'язкової частки слід врахувати і суму вкладу.

Вклад включається до спадкового майна і спадкується на загальних підставах також у випадку, коли особа, на користь якої зроблено заповіт на вклад, померла раніше від спадкодавця (п. 12 вищезгаданої постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р.)

Позбавлення спадщини. Відповідно до ч. 2 ст. 534 ЦК УРСР заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох осіб або всіх спадкоємців за законом.

Слід розрізняти пряме і побічне позбавлення спадщини, оскільки правові наслідки в першому і другому випадку будуть різні.

Наприклад, коли спадкодавець, який має дружину і повнолітнього працездатного сина, зазначить у заповіті, що все своє майно він залишає дружині, то якщо дружина не відмовиться від спадщини, син фактично буде позбавлений спадщини, хоч про нього і не згадувалося у заповіті. Таке позбавлення називають побічним.

Однак заповідач у заповіті може прямо вказати, що все своє майно він заповідає дружині, а сина позбавляє права спадкоємства. У цьому випадку ми маємо пряме позбавлення спадщини — тут син так само нічого не одержить у спадщину.

Проте коли б дружина відмовилася від спадщини, доля спадкового майна в першому і другому випадку вирішувалася б по-різному.

При побічному позбавленні спадщини все майно перейшло б до сина відповідно до ст. 554 ЦК УРСР. При прямому позбавленні спадщини син не одержав би нічого і майно перейшло б за законом до спадкоємців другої черги.

ПІдпризначення спадкоємця. Закон надає заповідачеві право розпорядитися, до кого перейде його майно, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її (ст. 536 ЦК УРСР).

Наприклад, заповідач може вказати, що він усе своє майно заповідає дружині, а якщо б вона померла до відкриття спадщини чи відмовилася від неї, він майно заповідає брату. Таке розпорядження називається підпризначенням спадкоємця.

Не можна в заповіті попризначати спадкоємця до того спадкоємця, який прийме спадщину. Так, нотаріус не повинен посвідчувати заповіт, у якому майно було б заповідане певному спадкоємцю за умови, що це майно після смерті спадкоємця перейшло б до тієї чи іншої особи.

Якщо такий заповіт був би посвідчений, його необхідно було б визнати недійсним у частині пїдпризначення спадкоємців до спадкоємця, оскільки таке розпорядження є угодою, спрямованою на обмеження правоздатності спадкоємця, а саме — на позбавлення його такого елемента правоздатності, як право заповідати майно¹.

Право заповідача на підлризначеннл спадкоємця передбачено в ст. 1263 ЦК України.

624 Глава 72

Заповідальний відказ. Заповідач має право зобов'язати спадкоємців за заповітом виконати певну дію на користь однієї або кількох осіб. Такі особи називаються відказоодержувачами, а саме розпорядження — заповідальним відказ ом.

Відказоодержувачами можуть бути як особи, які входять до кола спадкоємців за законом, так і особи, які не є спадкоємцями за законом (ст. 538 ЦК УРСР).

Наприклад, заповідаючи майно дружині, спадкодавець зобов'язує її щомісяця виплачувати певну суму племіннику до досягнення ним 25-річного віку.

Внаслідок такого розпорядження відказоодержувач набуває права вимоги до спадкоємця, що прийняв спадщину, обтяжену "заповідальним відказом". Якщо б дружина спадкодавця (у наведеному прикладі), прийнявши спадщину, відмовилася від виконання покладеного на неї обов'язку, племінник мав би звернутися з позовом до суду і в примусовому порядку домогтися здійснення свого права. Проте спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідальною відказу, зобов'язаний виконати його лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього.

У разі смерті спадкоємця, на якого було покладено виконання заповідального відказу, або неприйняття ним спадщини зобов'язання виконання заповідального відказу переходить до інших спадкоємців, які одержали його частку (ст. 538 ЦК УРСР).

Відказоодержувач внаслідок заповідального відказу одержує лише відповідне право. За борги спадкодавця він відповідальності не несе.

В ЦК УРСР спеціально передбачено можливість покласти на спадкоємця обов'язок надати іншій особі право довічного користування будинком, оскільки такі заповідальні відкази часто трапляються у повсякденному житті та зачіпають істотні інтереси відказоодержувачів. У ст. 539 ЦК УРСР зазначено, що заповідач має право покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, зобов'язання надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його частиною. У разі наступного переходу права власності на будинок або на відповідну частину будинку до іншої особи право довічного користування зберігає силу. Отже, коли спадкоємець, який одержав у спадщину будинок, продасть чи подарує його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим будинком або його частиною відповідно до змісту заповідального відказу¹.

Якщо відказоодержувач відмовиться від права, що обумовлене на його користь у заповідальному відказї, то воно переходить до спадкоємця за заповітом, на якого було покладено виконання заповідального відказу².

Покладення. Відповідно до ст. 540 ЦК УРСР заповідач може покласти на спадкоємця виконання яких-небудь дій, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети. Таке розпорядження називається покладенням. Наприклад, заповідаючи комусь бібліотеку, спадкодавець може зобов'язати цього спадкоємця дозволити студентам навчального закладу, де працював за життя спадкодавець, користуватися нею.

Така сама норма є і в новому ЦК України (ст. 1257).

Такі самі права і обов'язки виникають в зв'язку з заповідальним відказом у спадкоємця (на якого покладено заповідачем його виконання) та у відказоодержувача (статті 1256 і 1257 ЦК України).

Правове регулювання спадкових відносин

Отже, покладення має деякі загальнокорисні цілі, внаслідок чого його вико нання мають право вимагати інші спадкоємці, організації, які зацікавлені у вико нанні покладення, а також прокурор.

На відміну від заповідального відказу покладення може мати і немайновий характерний (ст. 1259 ЦК України).

Скасування та зміна заповіту. Заповідач має право у будь-який час змінити або скасувати складений ним заповіт (ст. 544 ЦК УРСР). З цією метою заповідач може подати відповідну заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, — посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії ч. З ст. 544 в редакції Закону України від 14 грудня 1994 р. № 287/94-ВР).

Змінити або скасувати заповіт можна й іншим шляхом, а саме — склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. При цьому необов'язково, щоб у пізніше складеному заповіті була вказівка на те, що попередній заповіт скасовується.

Пізніше складений заповіт остаточно скасовує попередній навіть у тому разі, коли цей другий заповіт у свою чергу буде скасований заповідачем. Однак, якщо пізніше складений заповіт суд визнає недійсним, попередній зберігає свою чинність.

Наведений порядок скасування та зміни заповіту передбачено і в ЦК України. Новим є тільки правило, згідно з яким, "якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 226 і 232 цього Кодексу" (п. 4 ст. 1273 ЦК України).

Виконання заповіту. В основному виконання заповіту здійснюється призначеними спадкодавцем спадкоємцями. Однак заповідач має право доручити виконання заповіту особі, яка не є спадкоємцем. У цьому разі потрібна згода виконавця. Ця згода має бути оформлена письмово: або шляхом вчинення відповідного напису на заповіті, або шляхом складання окремої заяви, що додається до заповіту (ст. 546 ЦК УРСР).

Виконавець заповіту вчиняє всі дії, необхідні для виконання заповіту, безоплатно. Проте він має право на відшкодування необхідних витрат, понесених ним з охорони спадкового майна і з управління цим майном. Ці витрати відшкодовуються за рахунок спадкового майна. Після виконання заповіту виконавець зобов'язаний представити спадкоємцям на їх вимогу звіт (ст. 547 ЦК УРСР).

Заповіт подружжя. Законодавчою новелою є передбачений в новому ЦК України заповіт подружжя.

Згідно зі ст. 1262 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Коли помирає один з подружжя, що склало такий заповіт, його частка у спільному майні переходить до другого з подружжя який його пережив. Причому, як це випливає із змісту ст. 1262, цей перехід відбувається не на підставі висловленого в заповіті такого бажання, волі подружжя, а внаслідок закону — тієї ж ст. 1262, що передбачає такі наслідки укладення подружжям спільного заповіту. І тільки в разі смерті другого з подружжя майно переходить до осіб, ви-

40 — 2-2728

!6 Глава 72

ачених ними у заповіті, тобто тільки тоді реалізується їх воля передати за завітом майно певній особі або особам.

На наш погляд, цей спільний заповіт подружжя не тільки не створює якихось учностей, переваг порівняно з укладенням кожним з подружжям окремого завіту, а навпаки, він може бути підставою для неабияких життєвих ускладнень.

Справа в тому що зі смертю одного з подружжя, яке склало такий заповіт, угий з них потрапляє у досить складне становище.

По-перше, він не може в разі потреби продати майно, що було спільною влас-:тю подружжя, а тепер належить на праві власності тільки йому, оскільки в

1262 ЦК України зазначено, що "у разі смерті одного з подружжя нотаріус кладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя". Цього

сталося б, якби кожен з подружжя в окремому заповіті заповідав би іншому ою частку в спільному майні, а на випадок його смерті до відкриття спадщини, изначив би спадкоємцем саме ту особу, якій вони збиралися заповідати спіль-

майно (ст. 1263 про підпризначення спадкоємця).

По-друге, той з подружжя, що залишився живим, не має права не тільки про-ги майно, що було предметом спільного заповіту, а й не може скасувати спіль-й заповіт щодо майна, зазначеного в заповіті подружжя. Так, у ч. З ст. 1262 С України зазначено, що "за життя дружини та чоловіка кожен з них має пра-

відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному по-дченню".

Це означає, що після смерті одного з подружжя інший втрачає таке право.

І всього цього не сталося б, коли б кожний з подружжя склав окремий заповіт.

Неабияке значення, з нашого погляду, має і та обставина, що після смерті того з подружжя цей спільний заповіт з правової точки зору перетворюється

недійсний правочин, оскільки він обмежує цивільну правоздатність того з по- що залишився живим.