Київський кооперативний інститут бізнесу та права

Реферат

З дисципліни «Цивільне право»

На тему: «Страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»

Роботу виконав студент

Економічно-правового відділення

Групи 31-ПК

Азаренко Дмитро

Київ «2011»

Деякі питання обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів

Разом із бурхливим розвитком ринкових відносин, переходом майна та засобів виробництва з державної і комунальної власності до приватних осіб, розвитком малого та середнього підприємництва підвищується й ділова активність населення. Життя стає неможливим без такої незамінної речі, як автомобіль.

В наш час до авто вже не ставляться як до предмета розкоші. Без індивідуального засобу пересування важко обійтись, тож кількість машин на вітчизняних дорогах дедалі збільшується.

Всі ми знаємо, що автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки. Часто з різних суб’єктивних та об’єктивних причин це джерело спрацьовує, і тоді ми починаємо рахувати жертви та збитки.

Саме тут і включаються всілякі правові механізми, одним з яких є страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів.

Доцільність і своєчасність запровадження в Україні на даному етапі саме такого виду страхування протягом тривалого часу була предметом дискусій та обговорень як серед широкої громадськості, так і на державному рівні. Різні аспекти проблем, пов’язаних з реалізацією зазначеної ідеї, стали предметом аналізу багатьох політиків, науковців та практиків. При вирішенні проблеми враховувався також історичний досвід різних країн.

Світовий досвід

Відомо, що на європейському континенті піонером розглядуваного виду страхування була Англія. Найстаріший поліс датується 1896 р. Наприкінці XIX ст. страхові поліси англійських страховиків, як правило, поєднували страховий захист учасників дорожнього руху: автомобіля від пошкоджень при аварії та водія від наслідків нещасного випадку і настання його цивільно-правової відповідальності. Однак пізніше виявилося, що застосування класичної формули страхового захисту водіїв від цивільно-правової відповідальності найменшою мірою відповідало інтересам жертв дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП), оскільки страхові відносини укладалися між безпосередніми учасниками – страховиком та страхувальником, і страхове відшкодування отримувала особа, яка заподіяла шкоду згідно з правовою засадою “action directa”. Проте її застосування не надавало гарантій того, що страхувальник, отримавши страхову суму, передасть її потерпілій особі. Оскільки таких ситуацій в історії страхування траплялося немало, то подібна система страхування не знаходила підтримки в суспільстві, оскільки недостатньо враховувала інтереси жертв ДТП. Тому спеціалісти почали шукати таке правове вирішення даної ситуації, яке не дозволяло б ухилятися від відповідальності будь-кому із заподіювачів збитків.

В середині 30-х років XX ст. активно обговорювалася друга проблема, повязана з відшкодуванням завданих збитків не ідентифікованими під час ДТП транспортними засобами. Саме тоді шведське законодавство запровадило принцип солідарної відповідальності всіх страховиків завдані збитки за подібного роду. Таке вирішення проблеми виявилось досить ефективним і набуло поширення в інших країнах. Великобританія вдосконалювала цей порядок шляхом зобов’язання всіх страховиків, які займалися страхуванням цивільно-правової відповідальності, створити централізований фонд під егідою Бюро страховиків автотранспортних засобів. Останній відшкодовував шкоду, коли потерпілі не мали змоги отримати страхове відшкодування безпосередньо від страховиків чи то з приводу банкрутства, чи то з приводу неідентифікованості засобу, який вчинив страховий випадок.

В Європі обов’язок страхування цивільно-правової відповідальності введений ще в повоєнні роки, а в Україні порівняно нещодавно – у 1996 р.

У зв’язку з поступовим введенням обов’язкового страхування на території більшості європейських держав постало питання щодо можливості й необхідності поширення цього страхування на власників транспортних засобів, що прибули з інших країн. Тому виникла необхідність уніфікації цієї системи на міжнародному рівні. Відчутними були розбіжності у визначенні обсягів страхової відповідальності, страхових тарифів розрахунку та ліквідації збитків і виплат страхових відшкодувань. Саме з цієї причини в 1947 р. Комітет внутрішнього транспорту Європейської економічної комісії ООН розпочав роботу над уніфікацією даної системи. В 1949 р. були видані рекомендації щодо створення країнами національних страхових бюро, які визначали б умови видачі спільних страхових сертифікатів під назвою «Зелена картка». Суть цієї системи полягає в тому, що країни-учасниці за посередництвом своїх національних страхових бюро укладають між собою угоди, на підставі яких вони зобов’язуються визнавати договори страхування інших країн на своїй території і проводити розрахунки в місцевій валюті, що сприяє виплаті потерпілим особам страхового відшкодування без тяганини.