Директорія Української Народної Республіки
Відновлення УНР
Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду Український національний союз обрав Директорію з п’яти осіб: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка перебувала у Білій Церкві, розпочала повстання. У бою під Мотовилівкою 18 листопада війська гетьмана зазнали поразки. Коли на бік Директорії перейшла гвардійська Сердюцька дивізія, то 14 грудня гетьман зрікся влади, передавши її урядові, а сам виїхав за кордон. 18 грудня 1918 р. війська Директорії урочисто вступили до Києва, а 26 грудня 1918 р. було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В. Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В. Винниченко, як і колишній президент УНР М. Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С. Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти.
Напередодні повстання у Директорії не було чіткої програми дій, крім повалення гетьманату. Тому Директорія лише 26 грудня 1918 р. оприлюднила свій програмний документ «Декларація Української Директорії». Названий документ мав соціалістичну спрямованість, зокрема наголошувалось, що влада в УНР має належати лише трудовому народу.
В грудні 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Директорія відновила чинність законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу та ін.
Директорія була утворена як тимчасовий уряд, отже головним її завданням було підготувати вибори до представницького, установчого за метою, органу влади. Їм став Трудовий конгрес, вибори до якого проводились за куріальною системою (соціально-класове представництво). Деякі делегати не змогли приїхати в столицю, а в багатьох місцевостях вибори взагалі не відбулися. Основна частина делегатів представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак ця партія була роз’єднана на три частини і керувати діями своїх делегатів не могла. Трудовий конгрес працював 22-29 січня 1919 р. у Київському оперному театрі, в складі близько 400 делегатів, і ухвалив важливі юридичні акти. Зокрема, був проголошений Акт злуки УНР та ЗУНР. «Універсал Трудового конгресу України» 28 січня 1919 р. став тимчасовим конституційним актом України.
Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клаптики паперу. Конгрес припинив роботу.
Система виборів Трудового конгресу (23-28 січня 1919 р.):
Виборчі права надавались «трудовим верствам» населення. У результаті права голосу були позбавлені промисловці, поміщики, комерсанти, частина інтелігенції, духовенство та інші «нетрудові» прошарки суспільства
Обрано: 400 делегатів (із яких 36 належали Західноукраїнській області)
«Універсал трудового конгресу України»:
Вища влада передавалася Директорії
Виконавчі функції мала здійснювати Рада народних міністрів, підзвітна Трудовому конгресу, а в перервах між його засіданнями - Директорії
Влада на місцях мала перейти під контроль губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства і робітництва
Підготовка роботи наступної сесії Трудового конгресу покладалася на комісії з оборони республіки, земельну, освітню, бюджетну, закордонних справ, харчових справ
Уряд і комісії мали виробити інструкцію про вибори до трудових рад і закон про вибори Всенародного парламенту Незалежної соборної Української Республіки
Конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів працювати в напрямі вирішення таких завдань: а) здійснення земельної реформи шляхом передачі землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств населення шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки
Позиція українських партій.
Тим часом майже усунуті від влади політичні партії дискутували про те, який лад треба встановлювати в Україні. У січні 1919 р. відбувся черговий з’їзд партії українських соціал-демократів, яку формально можна було б назвати урядовою. На ньому розгорілися гарячі суперечки між прихильниками радянської форми влади і захисниками загального виборчого права. Голова Директорії В. Винниченко виступив проти організації політичної влади у формі рад. Він вважав, що ради захищають інтереси міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою рад спричинить конфронтацію з переважною частиною населення - селянством. Крім того, на його думку, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.
Голова уряду УНР В. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму політичної влади і вважав, що слабкість Центральної Ради була зумовлена відсутністю територіальних баз на місцях у формі рад. Він відстоював ради в їх «чистому, неопоганеному вигляді», тобто багатопартійні, а не спотворені диктатурою однієї партії.
З’їзд, однак, залишився на традиційно-демократичних позиціях партії. Більшість делегатів висловилася проти встановлення диктатури пролетаріату у формі рад, за скликання парламенту і органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права. Прибічники рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра перебував на фронті і не взяв участі в роботі з’їзду, але заявив, що підтримує його рішення.
У січні 1919 р. відбулася також конференція українських есерів, яка утворила самостійну партію. М. Грушевський брав активну участь у її підготовці, але не побажав увійти до складу партійного керівництва. Конференція заявила, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до класових органів - рад селянських і робітничих депутатів. На відміну від соціал-демократів, які вважали ради органами диктатури робітничого класу, українські есери наполягали на тому, щоб селянство мало в них представництво, відповідне його соціально-економічному значенню в житті суспільства. У цьому їх позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР відмовлялася від відповідальності за урядову політику, оскільки не могла вплинути на неї, але дозволила своїм членам входити в урядові органи.
Ліві українські есери разом з соціал-демократами незалежниками вступили у відкриту конфронтацію з Директорією. Ще під час гетьманату ліві есери утворили Головний революційний комітет у складі М. Шинкаря, Г. Михайличенка, О. Шумського та ін. Організовуючи селян на повстання проти гетьманців і окупантів, вони і в новій політичній ситуації не припинили боротьби, на цей раз - проти режиму Директорії. Петлюрівці вважали цих своїх ворогів, які згодом були названі «боротьбистами», дуже небезпечними.
Ще наприкінці грудня 1918 р. під тиском політичних партій Директорія висунула пропозицію скликати Конгрес трудового народу України з метою організації влади. Право обирати делегатів надавалося тільки представникам трудящих класів.
16 січня 1919 p., коли виборча кампанія ще не закінчилася, у Києві було скликано державну нараду у складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР - корпусу січових стрільців. Винниченко заявив, що треба визначити спільну лінію щодо організації влади і рекомендувати її Трудовому конгресу.
Керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один з лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Він висловився і проти диктатури пролетаріату, і проти військової диктатури. Відповідаючи стрільцям, Порш резонно зауважив: спочатку треба мати військо, а потім вже говорити про військову диктатуру. Представник есерів М. Шаповал доводив, що треба негайно встановити в Україні радянську владу. Нарада не прийняла рішень і тільки підтвердила зростаючу кризу влади в УНР.