Режим і політика Директорії.
Директорія являла собою орган по керівництву антигетьманським повстанням. Функції її вичерпалися після того, як у грудні 1918 р. на Софійській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги.
Проте В. Винниченко і С. Петлюра не бажали віддавати владу новому складу Центральної Ради. Було невідомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне й внутрішнє становище України також, здавалося б, переконувало в необхідності організації верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. Такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.
Однак влада у формі диктатури була виправданою лише на перший погляд. Насправді ж це призвело до кризи влади. По-перше, серед членів Директорії не було згоди щодо напряму найближчої політики. По-друге, її діяльність паралізувалася особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри.
Фіктивність Директорії як «колективного» органу була очевидною. У ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою. Реальна влада належала військовим структурам, а точніше - виборним отаманам партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УHP. Вони добре воювали тільки поблизу своїх домівок, а за несприятливих умов розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік.
Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. На відміну від гетьманського режиму Директорія не змогла створити ефективного державного апарату та боєздатної армії, що привело до поразки у війні з більшовиками та Білою армією Денікіна.
Директорія і сам В. Винниченко проголошували відданість інтересам трудящих селян, але здійснювали надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки повинні були підлягати експропріації, та строки й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв’язку з чим їх власність вважалася недоторканною.
Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу, зокрема необхідність встановлення робітничого контролю у промисловості. Фактично вона або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки.
Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей в маленьких єврейських містечках Правобережжя і Чернігівщини в результаті погромів залишилися без засобів до існування або загинули. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Винуватці, як правило, залишалися безкарними.
Треба відмітити, що УНР опинилася в важких зовнішньополітичних обставинах, Директорія не мала чіткого зовнішньополітичного курсу: частина уряду була орієнтована на Радянську владу, частина - на Антанту і Польщу. Відсутність єдності призвело до повтору ситуація, яка в історії України XVII ст. отримала назву «Руїна». Одесу захопила Антанта, на заході активізувались поляки, на півночі - більшовики, на південному сході - Добровольча армія Денікіна. Директорія не зуміла ліквідувати ні одного з ворожих фронтів, тому її армія змушена була воювати на всіх напрямках. Невдовзі війська С. Петлюри та уряд УНР залишили Київ, столицею з 20 червня 1919 р. став Кам’янець-Подільський.