§ 2. Типи оріснтацій розвитку

Суспільні зрушення неможливі без визначення щодо свого майбутнього. Як показує історичний досвід, мати всебічно об­ґрунтований прогноз про власне майбутнє суспільство не в змозі. Це, в принципі, неможливо. І, мабуть, не бажано. Точне знання про власне майбутнє означало б швидше за все соціальну смерть, омертвіння або довічне оціпеніння. Як окрема людина не змогла б жити, знаючи про все наперед, так, вірогідно, трапилося б і з соціумом. До того ж, для суспільства має існувати можливість вибору, який завжди є вірогідним, але ніколи точно і в деталях не виписаним.

Але як окрема людина, так і суспільство в цілому, живуть майбутнім. Воно, як закон, визначає сучасне і минуле, набуваючи певної інтерпретації відповідно до того, як визначе­не саме це майбутнє. Але якщо немає і бути не може науки про майбутнє, то чим є оте його відчуття чи передчуття, яке виступає однією з невід’ємних властивостей будь-якої людської спільності.

Сучасний французький соціолог А. Турен (Соціологія дії. – Париж, 1965.) пропонує називати його історичністю. Це є той особливий момент історичного руху, коли суспільство немовби повертається саме до себе, робить самого себе об’єктом психо­логічного сприйняття, теоретичної рефлексії та практичної дії. А у зв’язку із розвитком – і об’єктом якісних перетворень усіх основ­них елементів соціальної системи (суспільних відносин, соціогрупової структури і способу дії, стратифікації, соціальних організацій та соціальних інститутів). Історичність – це властивість суспільства виробляти власний соціокультурний простір для твор­чості. Але це не матеріальна (соціальна) ситуація. Швидше це передчуття того, що має стати, але чого ще немає в наявності. Як тільки дещо отримує предметну конкретизацію, матеріальне втілення, воно перестає бути історичністю. І стає просто історією: чимось таким, що можна спостерігати, описувати, вимірювати, оцінювати і т. д. Історичність – це певним чином упорядкована модель, сукупність осмислюваного майбутнього, частково необхід­ного, час­тково тільки бажаного, частково сподіваного та омріяного.

Історичність має складну внутрішню будову. Тут утримується і певне наукове передбачення майбутнього. Перш за все це знання. Але воно не обов’язково складає центр історичності, бо різні суспільства мають у своєму розпорядженні різну суму знань. Знання відносяться до матеріальної основи історичності, бо воно є потенційною технікою чи технологією. Знання, котрі не можуть стати виробничою чи соціальною технологією, є лише сукупністю ціннісних орієнтацій.

Є й інша матеріальна частка історичності. Мова йде про сус­пільні накопичення (нагромадження або загальне суспільне багатство). Найпростіше суспільні нагромадження (накопи­чення) можна ви­значити як ту частку сукупно виробленого суспі­льного продукту, яка не увійшла в побутове чи дозвільне спожи­вання. У сучасних промислових суспільствах нагромадження більш-менш відповідають продуктивному інвестуванню. Продуктивне інвес­тування можна визначити як працю щодо виробництва умов і ме­ханізмів продов­ження праці. Воно (продуктивне інвестування) свід­чить про міру або ступінь переважання виробництва праці над ви­робництвом речей, призначених для безпосереднього споживання. Більш кон­кретно це означає виробництво нових засобів соціального діяння і розвиток творчих можливостей людини щодо використання цих засобів. Отже, з цієї сторони, історичність є показник здатності суспільства працювати над самим собою або дистанцією між від­творенням існуючого і творенням нового.

Проте історичність не зводиться лише до матеріальних компо­нентів. Вона включає в себе також відчуття і передчуття майбутнього, надії, сподівання, прагнення, наміри, теоретичні роз­думи, ідеали, міфи, колективні настрої та їх збудники. Матері­альна основа (знання + технологія + нагромадження) складає ту передумову, яка дає поштовх суспільній свідомості до прагнення вийти за межі існуючого, породжує націленість на перспективу. Історич­ність з духовного боку – найбільш загальна схема, за допомогою якої суспільство у колективній уяві конструює своє майбутнє. Звичай­но, воно не має необхідної науково-теоретичної обґрунтованості, конкретності, емпіричної достовірності. Але свідомісний аспект історичності – не марення чи мрійливе сновидіння. Історичність має бути настільки конкретною та осяжною, щоб дати поштовх до дії.

Історичність із суто духовного боку включає в себе перспек­тивний аспект суспільної свідомості, ту її частку, яка спрямована в майбутнє. Але, наголошуємо, мова йде не просто про певне уявлення майбутнього в суспільній свідомості. Мається на увазі та її частка, котра най­більш діяльна і мобільна, націлена на вибір майбутнього. Вона виступає певним збудником, здійснює морально-психологічний, ідейно-символічний тиск на суб’єкта історичної дії та його особливих агентів (соціальні групи, організації та інсти­тути) щодо певного напряму історичного поступу. Вона включає в себе класову психологію, колективні настрої, символічну експресію, смис­ловий універсум культурного виробництва і споживання, систему духовних орієнтацій, мрії, сподівання, очікування і т. д. Отже, історичність можна визначити як складну соціальну струк­туру, складовими частками якої виступають знання, суспільні нагромаджен­ня і культурна модель майбутнього. Остання скла­дова (культурна модель майбутнього) нас тут цікавить у першу чергу. Саме тут ут­римуються культурно-ціннісні орієнтації розвитку.

Зробимо деякі зауваження загальнотеоретичного характеру. Наголосимо, передусім, на тому, що система історичних дій, оскільки вони спрямовані в майбутнє, пройнята ціннісними орієнтаціями. Адже лише через творення певних значимих смислових конструкцій суспільство може визначитись щодо сво­го минулого, сучасного і майбутнього. Тому тут ми повинні відмо­витись від використання такого дуже поширеного в соціології по­няття як “інтерес”. Ним пояснюється здебільшого процес утворен­ня як суспільства в цілому, так і його особливих груп. Це правильно лише в тому разі, коли розглядається функціонування вже зрілого суспільства чи його окремих структурних одиниць. Але “інтерес” як категорія не може бути застосований для характеристики процесу становлення нових відносин. Соціальна діяльність тут “безінтерес­на”, утилітарно не підтверджена інтересом. Отже, щодо свого майбутнього, суспільство стратифікується інакше, аніж щодо су­часного. Тут не можуть бути застосовані критерії структурно-функційної достатності, на чому наполягає функціоналізм. Творення майбутнього передбачає перетворення існуючого. Це неминуче внесе в нього певний розлад. А у випадку невдачі – і соціальний хаос: грома­дянську війну, міжетнічні чи расові конфлікти, жор­стоку політичну боротьбу. Отже, в основі історичності, лежить не інтерес і не вимога соціального порядку, а необ­хідність, а точніше – заклик до соціальної творчості та історичний виклик.

У зв’язку із цим, іншої інтерпретації набуває поняття “куль­тура”. Вона має бути визначена не через відношення до при­роди чи технічного рівня певного продукту, а розглянута як щось зречевлене, на зразок матриці соціальної пам’я­ті тощо. У даному контексті культура визначається через відношення людини і продуктів її праці як міра контролю над ними. І саме в цьому аспекті культура постає як орієнтація і спону­кальний мотив до історичної дії. Тобто культура тут виступає щодо окремого інди­віда чи групи не інструментом адап­тації до існуючих порядків, а чинником і спонукальним мотивом до їх перебудови. У такому відношенні культура є системою перспективних ціннісних орієнта­цій, покликаних сприяти само­визначенню особи, групи, суспільства в цілому щодо своєї історичної перспективи.

Система ціннісних орієнтацій практично може виступати у двох крайніх варіантах. Вона може бути єдиною, уніфікованою та когерент­ною з метою здійснення безпосереднього тиску на суб’єк­та чи агента історичної творчості. У такій ситуації немає вибору. Куль­тура тут не стільки орієнтує, скільки направляє і управляє, при­мушує і чинить тиск. Така система ціннісних орієнтацій поз­бавляє людину і суспільство власного горизонту, перекриває його, пере­творює історію у вулицю з однобічним рухом. І вона (культура як система ціннісних орієнтацій) може бути настільки роз’єд­наною, внутрішньо не пов’язаною сукупністю окремих автономних цінностей, що перестає взагалі здійснювати який-небудь орієн­туючий вплив. Тут свобода вибору проявляється як свобода від будь-яких ціннос­тей. А тому замість колективного вибору, відпо­відальнос­ті та рішення здійснюється індивідуальний ситуаційний вибір і розрахунок. Розвиток тут відбувається поза усвідомленою участю індивідів і груп, на манер “прихованої руки” А. Сміта, “хитрощів сві­тового розуму” Гегеля. Такий випадок, отже, поля­гає в тому, щоб ціннісні орієнтації (культурна модель розвитку) були насті­льки пов’язаними, щоб здійснити необхідний вплив на поведінку агентів історичної творчості: персонального суб’єкта (здатної до соціальної творчості особи), колективного агента (соціальні організації та інститути), історичного суб’єкта (сус­пільство в цілому). І в той же час вони мають бути не настільки уніфікова­ними, щоб позбавляти людину і суспільство вибору і творчості.

Способом зречевлення, систематизації та певної (інколи мінімальної, інколи максимальної) уніфікації, впорядкування культурно-ціннісних орієнтацій суспільства виступають ідеологія та уто­пія. Ці терміни досить поширені у вітчизняному суспіль­ствознавстві. Але в цьому контексті вони теж набувають нового тлу­мачення, деякої переінтерпретації.

У звичайному вжитку ідеологія визначається як система ідей, котрі виражають інтереси, світогляд, ідеали певного класу, істо­ричного руху чи суспільства в цілому. У нас немає заперечень лише щодо першої частини даного визначення: ідеологія насправді є системою ідей або логічно (швидше, щоправда, діалектично, тобто внутрішньо суперечливим чином) впорядкованих тверджень. Деякі ідеології насправді виражають інтереси класів. Але це може бути лише функційно спрямована ідеологія, тобто така, що спрямована на відтворення суспільства, збереження існуючого соціального по­рядку. Той різновид ідеології, яка спрямована у майбутнє, не може (про це нещодавно йшлося) виражати інтерес, а тільки куль­турно-ціннісні орієнтації.

Ідеологія, в контексті пропонованої тут методології аналізу, може виражати лише інтереси панівного пригноблюючого класу, котрий зацікавлений у збереженні існуючих порядків. Панівний керівний клас, навпаки, зацікавлений у їх перетворенні, перебудові, певній тран­сформації. Отже, у нього немає інтересу (чогось такого, що мож­на задовольнити матеріально), а є культурно-ціннісні орі­єнтації. І вони зречевлюються, представляються, функціонують не в ідеології, а в іншому елементі суспільної свідомості. Тим біль­ше не мають ідеології, у вжитому тут значенні, історичні рухи та суспільства в цілому. Вони керуються культурно-цін­нісними орі­єнтаціями або культурною моделлю майбутнього.

Зрозуміло, що рішуче треба заперечити й інші, досить поширені у вітчизняному суспільстві ще за радянських часів забобони щодо можливості існування наукової ідеології, яка до того ж належала б певному класу. Щодо всіх класових ідеологій, то принципову їх хибність (деформованість класових інтересів) чудово довів сам марксизм. Також треба заперечити якусь особливу історичну місію пролетаріату, хоч і не можна не бачити його внеску в соціальний розвиток. Але це мало місце за умов, коли пролетаріат виступав не як соціальний клас, а як історичний рух. І керувався при цьому не ідеологією, а утопією, про що більш детально мова далі.

Ще більш невизначений у вітчизняній соціології є термін “утопія” (в перекладі з грецької – ніде не іс­нуюче місце, чудова, але не реальна земля). Її визначають як своєрідну науково-худож­ню творчість і в той же час як різновид соціального проектування та уявного (розумового) експериментуван­ня. Нас у даному випад­ку швидше задовольняє друга частина цього визначення: утопія як різновид соціального проектування та уявно-розумового експе­риментування. Але при цьому треба наголосити: утопія – різновид колективної соціокультурної творчості, в знач­ній мірі стихійної і спонтанної хоч і не завжди досить чітко усвідомленої. А це не лише результат професійної діяльності науко­вої чи художньої інтелігенції.

До того ж утопія – не просто різновид художньої творчості, що дозволяє будувати образи бажаного (небажаного) майбутнього, став­лячи при цьому критичний діагноз сучасному. Можлива також ретро утопія – бажаний (небажаний) образ минулого. Але головне не це. Утопія в нашому розумінні є швидше певний стан суспіль­ної свідомості, в якій ціннісні орієнтації розвитку набули образної, конкретної, сприйнятливої, чуттєво-емоційно забарвленої форми. А тому вона є активним збудником, спонукальним чинником соці­альної мобілізації та інтеграції на ґрунті більш-менш загаль­ного бачення і переживання майбутнього. Зрозуміло, що при цьому від­бувається активне переосмислення сучасного і минулого.

Отже, ідеологія, є впорядкованою системою ціннісних суджень, через яку певна людська спільність визначає своє ставлення до існуючого соціального порядку, дає йому оцінку, висловлює власні надії та сподівання, прагне легітимізувати свою соціальну позицію, демонструє домагання, підтримує або розвінчує обрані суспільством цілі та засоби їх досягнення. Як цілісна система, ідеологія утримує основну системотворчу цінність, яка впорядко­вує всі інші її структурні компоненти. Технологія конструювання ідеології визначається характером групи, яка є носієм, фун­датором чи суб’єктом дії. За такими критеріями можна розрізняти кі­лька типів ідеології, а саме: соціокласові, раціональні, ліберально-індивідуальні.

Основою першого типу ідеології є певна соціальна група, клас, інколи страта або навіть професійна група; другого – нація, більш широка соціальна спільнота, ніж нація – третього. У кожному разі во­ни розглядаються як самодостатні, визначальні та безсумнівні. Від них залежить тлумачення соціальної дійсності, інтерпретація цілей і засобів соціотворення.

Кожен тип ідеології має певні модифікації. Якщо за основу іде­ологічної системи береться глобальне суспільство (історична цілісність конкретного етапу еволюції), то вона орієнтована на “загальнолюдські цінності”: світ без воєн, дотримання віч­них людських принципів у стосунках між людьми, групами чи дер­жавами; екологічна безпека, міжнародна злагода тощо.

Фундація ідеології на класовому ґрунті потребує інших орі­єн­тацій: домагання окремої соціальної групи на право контролю над суспільними відносинами та їх розвитком; розподіл сукупного суспільного продукту; використання владних механізмів держави, утвердження власного культурного досвіду як обов’язкового для всіх і т. п. Залежно від реального становища і соціотворчих по­тенцій певних класів їх ідеологія може урізноманіт­нюватися. Панівний клас, здатний до відтворення нових суспільних відносин, тяжіє до створення соціальної утопії, яка пропонує суспільству певну історичну перспективу. На її основі керівний клас прагне дійти громадської злагоди, ствердити відносно справед­ливі (за критеріями реального внеску у суспільний розвиток) ме­ханізми стратифікації, здійснювати соціальну інтеграцію та мобі­лізацію суспільної активності. Держава тут тлумачиться як правовий механізм, котрий гарантує досягнутий соціальний контракт щодо історичних горизонтів даного суспільства.

Відповідно до конкретного змісту історичного розвитку, формується тип соціальної утопії. Якщо утопія спрямована на розв’я­зання принципово нових завдань, то вона проявляється як футуроутопія.

Якщо ж в основі соціальних перетворень лежить прагнення до відродження, повернення до колись втрачених можливостей, то виникає ретроутопія. У тому випадку, коли панівний клас не здатний до керівництва суспільним поступом, він висуває аполо­гетичну іде­ологію, яка передбачає передусім захист його прав щодо розподі­лу матеріальних благ та розкішного споживання.

Пригноблений клас, що здатний на організований опір, формує ідеологію протесту (викриття соціальної нерівності та прагнення до побудови суспільства соціальної справедливості). Коли ж поне­волений клас не може вчинити організованого захис­ту власних інте­ресів, тоді він мало придатний на витвір власної ідеології. Її функції замінює роздратована, бунтівна чи абсен­тистська (“уникнювальна”) психологія.

Нація може бути етнічною спільнотою, суб’єктом держави чи суб’єктом культури. У першому випадку в основі національної ідеоло­гії лежить національний інтерес. Залежно від конкретної геополітичної ситуації ідеологи нації стверджують право на на­ціональну незалежність або право на втручання і контроль над про­цесами, які розгортаються у просторі її інтересів. Якщо нація переживає історичний злет, то її ідеологія більш схильна до со­ціоутопічного типу, спрямована на перспективу і орієнтована на цін­ності розвитку (футуроутопія). Нація, яка тільки-но набуває самостійності, історично відроджується, схильна до міфотворчості, прагне переважно до художньо-естетичного переосмислення ми­нулого з акцентом на культурну самобутність (ретроутопія).

Для досить стратифікованого суспільства, позбавленого різкого класового протистояння чи гострих етнічних конфліктів, орієнтова­ного більш на соціальні, аніж етнонаціональні пріоритети, характерна ліберально-індивідуалістична ідеологія, акцентова­на на самодо­статню цінність окремої людини. Її права і свободи вважаються природними, не залежними від соціального чи етнічного по­ходження, а суспільні відносини тлумачаться як такі, що мають будуватися на основі вільного вибору і правового контракту. Заперечується принцип залежності індивідуального від загаль­ного – суспільства у цілому, класу чи нації. Соціальні інститути роз­глядаються як наслідок конвенції, суспільного договору, вті­лено­го у конституції. Свобода індивіда чи групи вважається обмеже­ною лише правом і контролюється діючим судочинством. Ідеологія формується на основі загальновизнаних і колективно схвалених цінностей: свободи, достатку, справедливості, порядку, рівності (перед законом, а не у сфері розподілу; “рівності шансів” – стар­тових можливостей), соціального захисту та ін. Така ідеологія, притаманна передусім промислово розвиненим країнам, втрачає у значній мірі риси ідеології, набуває харак­теристик соціальної утопії. Залежно від основної цінності, це може бути техноутопія, комуністична утопія (в основі – соці­альна рівність) чи націона­лістично забарвлена утопія (в основі – національний розвиток, процвітання, досягнення та збереження культурної самобутності).

Аби розвиток набув бажаної властивості (став керованим на основі соціального консенсусу), ідеологія та утопія як форми подання (представлення) культурно-ціннісних орієнтацій мають відповідати певним вимогам. У випадку, коли ідеологія панівного класу не виражає культурно-ціннісні орієнтації суспільства, вона спрямована на актуалізацію амбітних, егоїстично обмежених інтересів. Утопія має носити більш світсь­кий, а не релігійний характер, бо вона пов’язана з конкретними перетвореннями суспільства, а не вічними та абсолютними трансцендентними цінностями, хоч утопія, в той же час, у значній мірі є вірою. Але вірою світською, земною.

Природною соціальною основою утопії є не клас, а соціаль­ний (історичний) рух. Тоді як природною основою ідеології є клас, інколи страта або професійна група. Ідеологія в даному контексті виражає не віру, а інтерес і передумови його практич­ної реалі­зації, хоч ідеологія пригнічених класів ближча до уто­пії, включає більший обсяг віри і надії. У випадку, коли пригні­чений клас асимілюється в панівному класі, ідеологія в найбіль­шій мірі реалізує своє суспільне призначення. У випадку, коли панівний-керівний клас використовує утопію, остання функціонує найбільш ефективно. Панівний клас, хоч він і не є, як пра­вило, творцем утопії, але, підтримуючи її, перетворює утопію в засіб соціальної мобілізації та консолідації, тобто в засіб розвитку. Коли ж утопію використовує панівний-пригноблюючий клас, то суттєво деформує її. Із перспективного бачення майбутнього утопія перетворюється в офіційну апологетичну ідеологію. Найчастіше це буває тоді, коли утопія стає ідеологією навіть не класу, а особливої панівної еліти. Наприклад, коли буржуазія, особливо її керівна еліта, використовує в своїх цілях релігійну, або соціалістичну утопію (КПРС).

Взагалі, класова підтримка утопії має суперечливі наслідки. Але коли утопію підтримує пригнічений протестуючий клас, вона стає духовною опорою історичного руху (на­приклад, соціалістична утопія була і залишається культурною моделлю робітничого руху). Коли утопію підтримує панівний клас, ситуація принципово змі­нюється. Панівний клас за своєю природою тяжіє до створення і підтримки соціального порядку. Тому він прагне історичний рух перетворити у класову боротьбу, клас – у політичну партію, партію – в правлячу еліту. Відповідно до цих метаморфоз утопія стає протестуючою ідеологією, яка згодом перетворюється в офіційну ідеологію. І, нарешті, у беззмістовну схоластичну політичну риторику. Саме такими були історичні модифікації робітничого руху в умовах колишнього СРСР та інших країн соціалістичної співдружності.

Але панівний клас, так само як і його ідеологія, ніколи не панують абсолютно. Як правило, їм протистоїть бунтівна психологія або протестуюча ідеологія. Тут пролягає ще одна відмінність між ідеологією та утопією: ідеологій може бути багато, утопія ж завжди одна. На відміну від ідеології, утопія не роз’­єднує, а пов’язує. Тут утримується певна емпірична ознака здат­ності суспільства до розвитку. Якщо в соціумі відверто протисто­ять дві і більше могутні за впливом ідеології, а між останніми особливо виділяються апо­логетична і протестуюча ідеології, таке суспільство більш схильне до революційно-насильницького типу розвитку. Якщо в суспільстві відсутні ідеологія та утопія, або вони не дуже виразно оформлені, то домінує тенденція до стихійно-еволюційного розвитку. Керова­ний розви­ток передбачає розвинену і впливову утопію.

Трансформація утопії в офіційну ідеологію зовні посилює її вплив, бо на її захист стає владна могутність держави. Але попри цю зовнішню видимість, це – початок кінця. Чим більше утопія одержавлюється і формалізується, тим швидше вона розкладається з середини. Віра уступає місце зневірі, ентузіазм – байдужості, щирість – лицемірству, соціальна активність – пригніченості, громад­ська злагода – опозиції чи антагонізмам, консолідація – роз’єднанню, добровільне соціальне замирення – насильницьким конформізмом. Це відбувається всупереч їх духовному впливу. Але на цій основі (опір чи боротьба проти офіційної ідеології та змертвілої держав­ної схо­ластики) розпочинається формування нової бунтівної чи мрійливо конструктивної психології, ідеології та утопії. Новий історич­ний виток розпочинається зі ствердження нових цінностей розвит­ку.

Від ідеології та утопії слід відрізняти те, що можна було б умовно назвати “інституційною риторикою“. Вона має своїм зав­данням знаково, словесно-мовно окреслити і формально представити єдність змісту суспільної еволюції через такі терміни, як “цивілі­зація”, “промислове суспільство”, “процві­тання”, “спра­ведливість і благополуччя“ тощо. Їх ще називають “загально­людськими цінностями”. За своїм духом інституційна риторика близька до соціальної утопії, інколи до ідеології. Але відрізняється від них способом оформлення. Утопія та ідеологія є певними словесними моделями, логіко-граматичними системами постулатів, тверджень і пропо­зицій. Інституційна риторика є швидше сукупністю між собою слабо пов’язаних політико-ідеологічних чи культурно-символічних гасел. Вона переважає в суспільстві, де відсутня різка класова бо­ротьба, а розвиток носить стихійно-еволюційний характер.

Особливим різновидом інституційної риторики є політико-ідеологічний дискурс соціальних організацій. Він одночасно проти­стоїть державній ідеології, політичній риториці (риториці політичних партій) і класовій протестуючій ідеології. Особливо характерною є поведінка культурно-освітніх закладів та установ. Через політико-ідеологічний дискурс вони прагнуть посилити значення своєї соціопрофесійної орієнтації, позитив­не значення кваліфікації, компетентності, знання, трудового досвіду. Він (політико-ідео­логічиий дискурс) є відображенням прагнень та домагань тієї соціальної групи, яка бере участь в історич­ному поступі через виробництво ресурсів розвитку: науки, тех­ніки, культури та освіти.