Основні висновки

1. Цінністю є річ, предмет або явище як умова визначення змісту, мотиву або спрямованості соціальної взаємодії. Цінності є впорядкованою сукупністю елементів: вони виступають як певним чином впорядкована система. Міра цієї організованості може бути різною, від майже повної неузгодженості окремих елементів до тотального поєднання їх в когерентну, тісно пов’яза­ну механічну чи органічну цілісність. Суб’єктивним виразом ціннос­ті є оцінка: вона визначає відношення суб’єкта соці­альної взаємодії до наявної цінності чи їх системи.

2. Цінності та оцінки надають сенсу соціальній взаємодії, завдячуючи яким навколишній світ постає перед людиною як соціально значима система образів, символів, орієнтацій, спонукань, забо­рон і пригнічень. Культурно-ціннісні орієнтації є механізмом розчленування дозволеного і забороненого, бажаного і небажаного, повсякденного і надзвичайного, профанного і святого, буденного і свя­ткового, безпосереднього і перспективного, винагороджуваного і карного, справедливого і несправедливого, досягнтого і омріяного. Вони схематизують, моделюють, шаблонізують, стандартизують соціальну взаємодію, надають їй необхідної організованості, стабільнос­ті, передбачуваності, спонукальності, взаємної пов’я­заності. Системний характер цінностей передбачає наявність ос­новної або центральної цінності, котра є її конститутивним елеме­нтом, системотворчою ознакою. Інші цінності знаходяться по відношенню до основної цінності у певному порядку, утво­рюючи ієрархі­чну структуру.

Кожен індивід, група, соціогрупова структура, організація, інституція, суспільство в цілому мають певні системи цінностей. Соціальна боротьба і конфлікти пов’язані з ціннісними супереч­ностями.

3. Культурно-ціннісні орієнтації розвитку можуть бути органі­зовані і подані (представлені, презентовані) у різноманітних формах. Найчастіше це відбувається у вигляді колективних настроїв і почуттів (психологія), впорядкованої системи понять і зміс­товних тверджень (ідеологія) або впорядкованої системи образів майбутнього з одночасним критичним запереченням теперішнього стану речей (утопія). Будучи досить схожими між собою у логіко-конструктивному плані, ідеологія й утопія розріз­няються функційно і структурно. Соціальною базою ідеології є клас або інша досить могутня соціальна група особливого стано­вища, носій певних інтересів. В ідеології відображається дійсне становище групи, її найближче досягнуте майбутнє. Соціальною базою утопії є соціальний рух – впорядкована і певною мірою ор­ганізована соціогрупова структура (найчастіше клас та його спільники). Соціальний рух відображає і виражає інтерес усього суспільства або його переважної більшості. Тому вона (утопія) менш акценто­вана на визначенні особливого соціального станови­ща (з погляду соціогрупової природи руху), а більше зосереджена на історичній перспективі. Досягненість цілей в утопії менш імовірна як з причин об’єктивної невизначеності самої історичної перспективи, так і з причин суперечливої соціогрупової органі­зації руху: кожна з груп має свою особливу історичну траєкторію, їх поєднує лише заперечення існуючого стану речей. Тому іде­ологія має, як правило, апологети­чний і захисний, утопія – критичний і викривальний характер. Іде­ологія може піддавати сумніву окремі сторони буття, утопія запе­речує весь існуючий порядок і вимагає повного його перетворення. Ідеологія пропонує певну програму практичних дій, утопія – пер­спективно орієнтовані ціннісні орієнтації. Ідеологія є швидше політичним феноменом, вона пов’язана з діяльністю партій чи подібних їм утворень. Утопія – швидше соціальний феномен, вона відображає життє­діяльність громадянського суспільства. Звичайно, ці відмінності не носять абсолютного характеру. Зв’язок між ними діалек­тичний: ідеологія може розвинутись в утопію, партія – стати соціальним рухом і навпаки. (Утопія частіше перетворюється в ідеологію, соціальний рух – у партію, партія на короткий період часу пов’язується з особливим класом і стає, в разі перемоги, монопольним володарем державної влади).

4. Перетворення звичайного (побутового) індивіда в істори­чного суб’єкта (творця нових суспільних відносин) відбувається в основному через вибір культурно-ціннісних орієнтацій розвитку. Задля цього індивід має побороти (у свідомості і (або) через во­льові дії) нав’язуваний суспільством, особливо його системою соціалізації, конформізм поведінки. Проте сама по собі девіація від усталених норм і приписів ще не гарантує залучення до соціаль­ної творчості, адже існують деструктивні види соціальних відхилень (самоцінний негативізм, беззмістовний ритуалізм тощо). У духовному плані персональний суб’єкт соціальної твор­чості розпочинається із залучення до утопії, в практичному – до соціального новаторства (практичної розбу­дови нових соціальних відносин). Це – різні за змістом види діяльності.

Творення утопії є різновидом духовної роботи, емоційно-розу­мової рефлексії. Ця робота може протікати і наодинці, і у відносній соціальній ізоляції. Соціальне новаторство – практична робота, різновид соціальної праці: достатньо ризикованої, з невизначеними, як правило, умовами, засобами, технологією, винагородою. Соціальне новаторство потребує певної особистої мужності, розвинених вольових якостей, здатності протистояти впливам, передбачає вміння пропонувати, переконувати, органі­зовувати, мобі­лізувати, викликати довіру, вести за собою. Розгортається переважно в організаціях, групах, інститутах.