§ 3. Особа в системі культурно-ціннісних оріснтацій розвитку

Не можна наперед відмовити жодній конкретній людині, а тим більше – типу особи, в співучасті у соціотворчих процесах. Тому ми зразу ж відкидаємо досить розповсюджений у вітчизняній літера­турі поділ осіб на рядових, історичних та видатних (див. напр., Андрушенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філо­софія. – К.: Генеза, 1999. – т. 2. – С. 45). Справа тут не тільки у введенні у класифікацію терміну “рядова людина”, від якого тягне духом ар­мійської казарми чи залізної партійної дисципліни (партії рядовий). При такому підході у розряд суб’єктів соціо­творення поміщають лише людей, котрі “залишили слід в історії”. В історії, безперечно, кожна лю­дина залишає якийсь слід, тому вона (історія) і виступає таким хитромудрим мереживом стежи­нок, хоч ті стежинки і різного масштабу.

Насправді, не кожна окремо взята людина бере практичну співучасть у розбудові нових суспільних порядків. Щоб краще розібратися у цьому питанні, розпочнемо з типологізації осіб, у свій час запропоновану відомим американським соці­ологом Р. Мерто­ном. Така типологізація на сьогодні набула статусу класичної.

Р. Мертон ділить осіб за двома ознаками: орієнтація діяль­ності та використані при цьому засоби. Залежно від різних їх комбінацій, отримаємо такі типи особистостей: 1) конформіст – визнає легалізовані даним суспільством орієнтації та засоби їх досягнення; 2) негативіст – відкидає пропоновані орієнта­ції, але нічого не пропонує натомість; 3) ретретист – відкидає і орієнтації, і засоби їх досягнення, усувається від будь-якої співучасті у соці­альних процесах (у перекладі з англійської даний термін звучить як “втікач”, “дезертир “, “усуванець”); 4) делінквент – обирає заборонені засоби для досягнення легітимізованих цілей; 5) революціонер – пропонує принципово нові цілі та засоби їх досягнення.

Зрозуміло, що найменш історичною (в соціотворчому значенні) або найбільш “рядовою” постаттю у даній класифікації постає конформіст. Це людина, яка пристосовується до суспільного середовища, сумлінно виконує його правила і приписи, законо­слухняний громадянин, діяльність якого носить цілком функційну спрямованість. Щодо даного типу особи, в історії суспільних наук і художній літературі завжди побутували полярні оцінки: від повного сприйняття до абсолютного відкидання, відмови оцінювати її позитивно. Політичні революціонери, художні авангардисти, негативісти і бунтарі, так звані “прогресивні люди” застосовували для даного типу особи досить образливі, але по-своєму влучні, назви та епітети: філістер, міщанин, обиватель, маленька людина, гвинтик соціальної машини, дрібний буржуа і т. д.

Справді, це людина, котра сприймає світ таким, яким він є. Її діяльність спрямована не на зміну існуючого порядку речей, а на те, щоб знайти своє місце, соціальну нішу у цьому, як їй зда­ється, вже цілком облаштованому і впорядкованому світі. І тим щаслива. Чим більше це їй вдається, тим більше вона задоволена своїм буттям.

Щоб змінилась оцінка конформіста, у т. ч. нау­кова, потрібні щонайменше дві речі. Суспільство, в якому переважна більшість людей задоволена (з деяким особистими поправками) існуючим станом речей і своїм місцем у створеному со­ціальному порядку. І не тільки сприймати це теоретично, але й бути готовою боронити встановлений порядок. Такими, в деякій мірі, є суспільства сучас­них промислово розвинених країн. Той прошарок, особистісний профіль якого Р. Мертон називає “кон­формістом”, отримав назву “середній клас”, або “клас власників”. Сама наявність власності та тих зручностей і радощів життя, що з нею пов’язані, робить їх захисниками існуючих порядків. Зви­чайно, сучасний американський чи західноєвропейський конформіст – це зовсім не та маленька, сіренька, залякана усім на світі, а особливо керівництвом і владою, людина, яку у свій час так влучно описав М.В. Гоголь. Він не філістер, не міщанин, не обиватель у раніше вживаному значенні. Така людина усвідомлює та веде себе як громадянин, що в яко­мусь набли­женні контролює середовище свого проживання. Тому таке соціальне середовище визначається як “громадянське сус­пільство”.

Конформіст справді не прагне до змін, тобто не намагається стати персональним агентом соціотворчих дій, постійно співвідносячи власне життя із обраною даним суспільством нормативно-суспіль­ною орієнтацією на майбутнє і виробленою системою історичних дій по його досягненню. Він не бунтар, не негативіст.

І все ж певну, часто не усвідомлену, участь в істо­ричному процесі бере і він. Чесна праця, законослухняність, моральність, почуття обов’зку, відповідальність та інші чесноти – це той резерв людських якостей, якими наповнюється суспільство, що прагне здійснити контрольований розвиток, провести зміни в рамках закону, компромісу і громадянської злагоди. У цьому значен­ні можна погодитися з позитивною оцінкою даного людського типу. Але з одним уточненням: Р. Мертону, як і всім функціо­налістам взагалі, він любий тим, що є фактором стабільності і порядку. Історичний же акціоналізм (соціологія розвитку) цінує ста­більність і порядок (а, значить, і особу конформіста з їх людськими якостями) лише як передумову впорядкованого (узгодженого у своїх частинах і діях) розвитку.

Усі інші пропоновані Р. Мертоном типи особистості знахо­дяться у більшій чи меншій суперечності із оточуючим їх сус­пільством. Не будемо ставити питання – чому, а констатуємо як факт, данність. Найменшою ця суперечність буде у ретретиста. Він відій­шов від боротьби, змирився зі своїм і суспільним станови­щем, хоч і не сприймає та не визнає його суб’єктивно. Зрозуміло, що за певних умов, з появою нових, задовільних для нього, культурно-ціннісних орієнтацій на історичну перспективу, його поведінка може змінитись. Отож, він потенційний персональний суб’єкт істо­ричної дії. Але ця його потенція ще не знайшла свого втілення.

За ним, згідно із запропонованою класифікацією, мабуть, треба поставити делінквента. Адже він визнає орієнтації даного суспільства, тільки прагне застосувати за­боронені засоби їх досяг­нення. Простіше кажучи, це криміногенна особа, або злочинець. Розглядати його як персонального агента соціотворчої дії якось не з руки. Він знаходиться поза сус­пільством, бо являє собою його потворну тінь. Але наявність обсяжного соціального дна вказує на певну перспективу – негативну. Цей прошарок людей дуже незадоволений існуючим порядком, особ­ливо мораллю, відки­дає їх і цим підточує, мов черв’як, існуючі суспільні відносини. Тому дії делінквента носять деструктивний характер. Поки ця деструкція введена в “поліцейську норму”, не перевищує якихось, конкретних для кожного окремо взятого суспіль­ства, допустимих границь, відтворення суспільних порядків від­бувається в нормі. Але, набувши недопустимих розмірів, криміно­генні елементи можуть створити ситуацію, при якій зміна існуючого соціального порядку стає ймовірною і навіть необхідною. А при насильницьких революційних перетвореннях і особливо стихійних бунтах, коли руйнується діючий правопорядок і перестають діяти моральні норми поведінки, цей прошарок людей стає особливо небез­печним. Якщо революція, за Леніним, є свято народних мас, то для даної групи вона є подвійним святом. Частково криміногенні елементи вливаються в революційні ряди, проникаючи в порож­нечі новост­ворюваної влади і тим корумпують її вже з самого початку. Частко­во розвивають активну, бо безкарну, кримінальну діяльність. Отже, делінквенти – це порох соціальних потрясінь, його найбільш суха і запальна частина. Тому суспільства, в яких значну питому вагу займають злочинні елементи, не здатні на контрольовані соціотворчі акції. Вони постійно спрямовані у бік насильницьких дій, за умов криміналізації значної частини трудя­щих, які знаходяться у становищі, близькому до люмпен-проле­тарського.

Негативіст – це людина, у всякому разі – наполовину ре­волюціонер. Але вона у своїй переважній більшості “культурно-цінніс­ний” революціонер. Відкидаючи визнані даним суспільством цінніс­ні орієнтації, негативіст ставить під сумнів легітимність встановленого порядку, його право на існування. Але все це від­бувається переважно у сфері смислоутворення, виробництва зна­чень (слово, образ, знак, громадська думка, міф, ідеологія, утопія і т. п.). Саме тому нігіліст (а саме так називається цей тип у контексті вітчизняного суспільствознавства, літератури і мистецт­ва) – вихідний пункт майбутньої революції. Про це досить яскраво свід­чить історія Росії новітнього часу: історично першими в ній були “зайві люди” (ретретисти), потім їх заступили “нігілісти”, на зміну яким прийшли терористи, народовольці, і нарешті, проле­тарські революціонери.

Під “революціонерами” ми тут будемо розуміти тих, котрі праг­нуть до насильницького усунення існуючих порядків. У контексті марксистської методології це був ідеальний, або норма­тивний, тип особи. Про окремих видатних революціонерів складались легенди і міфи. У них вони постають як люди кристальної чистоти і порядності, самовіддані борці за справу трудящого люду, абсо­лютно байдужі до осо­бистого щастя, зручностей чи комфорту. Щоправда, зі зміною полі­тичної кон’юнктури про них почали складати такі ж далекі від дійсності негативні міфи, в яких революціонери постають вже страшенними злодіями, аморальними типами, позбавленими нормаль­них людських якостей. Зрозуміло, що при бажанні у будь-якому рухові можна віднайти осіб на будь-який смак – від свя­тих до грішних. Нас вони тут цікавлять лише з одного боку: орієн­тації соціотворчої діяльності. З цього боку дії революціонера є позазаконними. Адже соці­альна револю­ція передбачає корінний переворот у соціальному жит­ті, якісне перетворення усталеного порядку. До того ж революції відбува­ються шляхом насильницької боротьби, здебільшого супроводжуються жорстокою громадянською війною. У цьому відношенні рево­люціонерам є що закинути, бо вони свідомо відкидають усталені звичаї, обрані суспільством культурно-ціннісні орієнтації, соціальний мир і громадянську злагоду, державний порядок і політичний ре­жим, форми власності та розподілу, спосіб життя і культуру.

Тип особи революціонера і спосіб його дій можна аналізувати та оцінювати з двох прямо протилежних позицій. У контексті функціоалістської методології, для прибічників якої усталений порядок є вищою цінністю, їх можна звинувачувати як у виборі нових цінніс­них орієнтацій, так і нових засобів їх досягнення. З точки зору прибічників історичного акціоналізму, методологія якого лежить в основі даного аналізу, революціонери роблять помил­ки лише у виборі засобів. Допустивши саму можливість насильницьких дій, вони вже передбачають історичну ситуацію, за якої контро­льований розвиток неможливий. Він буде контролюватися, у кра­щому випадку, лише політично організованою революційною елітою, яка спирається на бунтівне роздратуван­ня і злість знедоленої, незадоволеної частини суспільства. Контрольований же розвиток у даному контексті передбачає в обов’язковому порядку примирення всіх соціальних суб’єктів і розв’язання існуючих супереч­ностей та конфліктів на основі їх законного представлення шля­хом зна­ходження балансу інтересів і гармонізації ціннісних орієнтацій.

Відкидаючи насильницький характер соціальних перетворень, історичний акціоналізм передбачає історичні можливості вибору нових культурно-ціннісних орієнта­цій і відповідної їм зміни системи історичних дій. Розвиток при цьому не тлумачиться як щось фатально незворотнє, обов’язкове для всіх суспільств. При­пустивши цю умову (фатальну незворотність соціального розвитку), ми зразу ж попадаємо в ідейно-теоретичну паст­ку. При такому підході революціонери насправді постають вісниками богів, персо­ніфікацією історичної необхідності, провидцями нового суспільства, благородними лицарями прогресу, яким історія має наперед спи­сати всі їхні злочини і прогрішення.

Щоб змінити кут розгляду і спрямованість аналізу, історичний акціоналізм вводить у теоретичний обіг іншу назву для цієї ка­тего­рії осіб. Вона більш нейтральна в ідеологічному відношенні і не несе тягаря емоційних оцінок: на місце революціонера ставиться “персональний суб’єкт” соціальної (соціотворчої) дії. Це не індивід у психофізіологічному розумінні, не антропологіч­на оди­ниця і навіть не соціальний актор, що розігрує приписані йому соціальні ролі. Це також не революціонер, спрямований до на­сильницького перетворення соціальних порядків відповідно до його індивідуальних чи партійно-групових визначень історич­ної необхідності. Він є персоніфікацією культурно-ціннісних орієнта­цій розвитку на рівні конкретного індивіда, окремого соціального актора, мірою його особистої спрямованості та залученості в соціо­творчі дії даного суспільства. Це живий і діючий суб’єкт історії. Перетворення побутового індивіда в актора історичної дра­ми залежить від його особистості, здатності, можливості і бажання відповісти на виклик історії. На відміну від конформіста, він не пристосовується до наперед заданого йому соціального порядку. Точніше, пристосовується лише до існуючих у ньому законних засобів розв’язання соціальних конфліктів. При цьому він творить власне поле соціальної дії: виробляє, пропонує (або залучається до них якимось іншим чином) нові культурно-ціннісні орієнтації, бере участь у суспільних накопиченнях чи перетворенні їх у ресурси розвитку, сприяє ціннісній згоді та громадянській злагоді сус­пільства (на основі цінностей розвитку), соціальній мобілізації, справедливій (на основі особистого чи колективного внеску) стра­тифікації та ін. Але його індивідуальний проект історичних дій має бути погодженим з колективним і загальносуспільним вибором та передбачуваною перспективою.

Персональний суб’єкт – не завершена особистість, а певний процес роз­витку. Шлях його пролягає від ретретистського само­відчуження, егоїстичної байдужості до громадських справ через вироблення персонального проекту дій, погодження його з колектив­ними проек­тами історичного покликання. На цьому, останньому, етапі осо­бистість характеризується повною суб’єктивно-психологіч­ною залученістю в систему історичних дій, хоч і не розчиняється в кожній окремо взятій соціальній ситуації.

Індивідуальний соціотворчий проект не відповідає тому, що в контексті функціоналістської методології зветься соціальною роллю, так само як колективний проект не тотожний груповим очікуванням належної поведінки. Погодження індивідуального проекту з колек­тивним можливе в разі націленості на залучення до соціотворчих дій суспільства, його сис­теми історичного про­екту. Через них індивід і колектив визнача­ють своє ставлення не до соціальної ситуації, а своє відношення до історичної перспек­тиви. Вони не адаптуються до соціальної ситуації, а покликані її змінити. Проект, як соціальна роль, визначає позицію і диспо­зицію індивіда чи групи, але в їх ставленні до системи історичних дій. Тому він проявля­ється не через персональну інтерпретацію соціальної ролі, а через рівень залученості, співучасті та від­хилення (опозиції). У найвищій мірі особистість характеризує не його позиція, а його опозиція стосовно існуючого соціального порядку. Вона ж (опози­ція) характеризує рівень самого персональ­ного проекту, отже, може розглядатися також як критерій розвитку особистості в соціотворчому відношенні.

Принципи ідентичності, опозиції та тотальності цілком можна застосувати до аналізу становища особи в історії. Перший прин­цип характеризує процес ототожнення, самовіднесення індивіда до пев­них культурно-ціннісних орієнтацій чи соціотворчих дій. Він пока­зує також його референт-групу.

Другий принцип засвідчує спрямованість опозиції індивіда до певних культурно-ціннісних орієнтацій чи конкретних проявів соціальної практики. Третій (принцип тотальності) показує міру злиття індивіда та історичної необхідності у розвитку. Зрозуміло, що це можливо лише на рівні аналізу культурно-ціннісних орієнтацій та особливих форм представлення їх змісту: колективних настроїв і почуттів, ідеології та утопії.

Аби окремий індивід (персональний суб’єкт) міг практично залучитись у структуру історичних (соціотворчих) дій, він має включитись у певну людську спільноту, по можливості організовану і керовану. Такою, як відомо, є соціальна організація передусім, хоч це може бути і окрема група, соціогрупова структура, соці­альний клас чи історичний рух. Тому його соціотворча діяль­ність виступає, звичайно, як погодження індивідуального та колектив­ного проектів через їх співвіднесення, порівняння та оцінку. Воно ж (співвіднесення) є способом і самовизначення, і самоствердження індивіда в рамках соціальної спільності чи організації, а, отже, і критерієм історичності особистості.

Між індивідуальним та колективним проектами складаються, звичайно, суперечливі відносини. У загальному вигляді можна сказати, що чим він (індивідуальний проект) буде більш заниженим, тим краще окрема людина адаптується до навколишнього оточення, тим більше її можна характеризувати як конформіста; життєдіяль­ність такої людини проявляється як реалізація соціальної функції (виконання функційних обов’язків). Чим більше завищеним (гострі­ше націленим на пошук чи реорганізацію історичної перспективи) є його персональний проект, тим опозиційнішими і конфліктнішими, як правило, складаються стосунки з довкіллям. Нормальними можна вважати такі дії персонального суб’єкта, які сприяють становлен­ню колективного контролю над системою історичних дій (допустима міра конформізму в акціоналістському розумінні) і однозначно про­являються як прагнення до співучасті. У цьому контексті стають зрозумілими механізми творення людських спільнот: відчу­жені утворюють соціопсихологічну спільність, з індивіду­альними проектами на рівні соціальних ролей – групу, з наявними історичними покли­каннями соціотворчого спрямування – колек­тив.

Отже, у контексті викладеного підходу типологія Мертона вигля­дає занадто формалізованою, особливо коли її тлумачити змістовно. Насамперед, відсутня соціокласова або хоча б соціо­стратифікаційна конкретизація описуваних типів особи: їх соціальне походження, спосіб соціалізації, соціальне становище, професій­ний статус та інші чинники, котрі визначають культурно-ціннісні орієнтації, а з нею і соціополітичну позицію індивіда. Щодо конфор­містів, то деяку спробу їх ідентифікації ми зробили, висловивши припущення, що найбільшою мірою вони поширені серед серед­нього класу. Але це твердження можна і заперечити. Сказавши, наприклад, що серед представників правлячої еліти чи панівного класу конформістів має бути не менше. Адже люди, які досягли вершини влади, багатства і престижу, навряд чи будуть прагнути змінити задовіль­ний для них соціальний порядок. Можна знайти їх (конформіс­тів) і серед трудящої частини населення. Основа їх конформізму буде в чомусь співпадати, а в чомусь відрізнятись від конформізму правлячої групи. Там і тут у підґрунті лежить острах втратити набутий соціальний статус. Але в першому випадку лежить острах втратити привілейоване становище, в другому – боротьба за існуван­ня, необхідність соціального виживання. Що стосується конформізму селянської маси, то тут він традиційний. В основі соціальної діяльності даної групи лежать узвичаєні схеми поведінки, а саме: нас­лідування набутих зразків і орієн­тація на общинну думку.

Дещо ясніше виглядає, як нам здається, справа з негативістами. Інтуїтивно і психологічно зрозуміло, а література і мистецт­во рясно ілюструють тезу, що викладена схема поведінки найбільш властива інтелігенції. Частково тому, що ця група безпосередньо і професійно працює з культурно-суспільними орієнтаціями і нор­мативами, які, як відомо, завжди досить відносні і плинні, потре­бують постійної переінтерпретації. Частково це визнача­ється їх маргинальним (проміжним) соціокультурним становищем. Від­сутність чіткої соціальної та культурної ідентичності, особ­ливо для інтелігенції скромного соціального походження, змушує її постійно окреслювати все новий ціннісний простір, який міг би стати основою для нового самоототожнення і саморозуміння. Звичайно, така залежність тим більша, чим маргинальнішим є становище. Тому негативізм шкільної, а особливо студентської молоді завжди найіндивідуальніший і найпоширені­ший. Тут соціаль­ний і культурний маргиналізм обумовлюється віковим і біологічним (одночасно відбувається процес фізичного і соціально-психоло­гічного визрівання) станом.

Традиційно делінквенцію (поведінку, що відхиляється від норми) пов’язують з трудящими класами, особливо люмпен-пролетаріатом. Історичний досвід і конкретно-соціальні дослідження забезпече­них і привілейованих груп показують, що криміногенна поведінка властива всім прошаркам населення. Але зрозуміло, що мотиви і структура відхиленої поведінки трудящих і елітних прошарків відрізняються. Для елітних груп злочин є інструментом підвищення соціального статусу, для найбідніших верст – засіб соціального виживання.

Особистість нас цікавить не з точки зору її індивідуальності, а по відношенню до цінностей розвитку: сприймає вона їх чи ні. І якщо сприймає, то як це проявляється у її соціальних позиціях. Для розв’язання проблеми найкраще, на нашу думку, виходити з принципів ідентичності, опозиції і тотальності. Перший принцип характеризує тотожність ста­новища індивіда і його культурно-ціннісного вибору, орієнтованого на історичну перспективу або практичну співучасть у соціотворчих діях. Другий принцип характеризує міру, межу і механізм несприйняття – відхилення (відштовхування, заперечення) цінностей і практики розвитку. Третій принцип характеризує повне сприйняття, тотальне схва­лення або співучасть у розвитку. В останньому випадку, до речі, особистість як індивідуальність зникає, вона повністю роз­чиняється у нормативних перспективних орієнтаціях чи практиці, забуваючи власні інтереси, уподобання чи пристрасті. Натомість виникає тотальний персональний суб’єкт історичної творчості. Індивідуальні дії та помисли тут злива­ються з історичною необ­хідністю. Звичайно, це суто теоретична конструкція, ідеальний тип у веберовському значенні цього тер­міну, що може мати досить різне емпіричне підтвердження.

Персональний суб’єкт визначається наявним у нього планом, задумом, схильністю, потенційною можливістю проективних дій соціотворчого спрямування. Персональний проект має бути достатнім, аби сукупність таких індивідів могла створити суб’єкта історичної творчості, а сукупність останніх – історичного суб’єкта роз­витку або системи історичних дій.

Раніше ми визначили соціальну працю як проективну ра­ціоналі­зацію соціотворчої діяльності і демократичний контроль за її протіканням. Звідси випливає, що персональний суб’єкт має поєднувати в собі однозначно раціоналізатора (інноватора, соці­ального новатора) і політика. З цього боку персональний суб’єкт постає як індивідуальне втілення, персоналізація колективного або (у ви­падку тотального персонального суб’єкта) історичного суб’єк­та. Іншими словами, він має бути персоніфікацією перспек­тивного історичного проекту і його практичного втілення. По від­ношенню до культурно-ціннісних орієнтацій (обраної суспільством культурної моделі розвитку, де останній постає як культуро­творча експресія, особливий нормативний культурний символізм, в якому через знаки, образи, слова, значення, смисли суспі­льство демонструє свій історичний вибір), персональний суб’єкт постає як споживач, раціоналізатор або політик. Якщо ж він “заст­ряв” на одній з цих стадій засвоєння культурної моделі розвит­ку, відбува­ється його розлад або деформація. Деформація буде спостерігатись і тоді, коли пер­сональний суб’єкт абсолютизує один із принципів визначення власної позиції – ідентичності, опозиції чи тотальності.

Розпочнемо з аналізу відношення індивіда і його виробничої (профе­сійної) праці як тієї основи, на якій формується ставлення до соціальної праці і певний рівень оволодіння нею. Відносини між виробничою діяльністю і соціальною працею досить складні. Як відомо, марксизм наполягає, що й інші види соціальної діяль­ності є кодифікацією трудової діяльності. Звідси ним виводить­ся основна суперечність капіталізму: між сус­пільним характером праці та приватною формою привласнення її продукту. Така теза знадобилась Марксу, аби обґрунтувати право промислових робіт­ників, як основної, на його думку, продуктив­ної сили суспільства, на насильницьку соціальну революцію і пов’язаний з нею пере­розподіл суспільних багатств.

Зазначена теза несприйнятлива для нас у декількох відно­шеннях. По-перше, робіт­ничий клас не є основною продуктивною силою, у вся­кому разі, сучасного промислово розвиненого демокра­тичного сус­пільства, саме для вжитку якого ми шукаємо шляхи і механізм розвитку. По-друге, насильницький перерозподіл суспільних багатств не вно­сить суттєвих змін в історичну ситуацію сус­пільства, особливо стосовно контрольованого розвитку. У кращому разі в результаті цього може відбутися тимчасовий насильниць­кий і мало контрольований розвиток, як показує наш власний досвід. Нарешті, по-третє, у нас мова в основному йде про розпо­діл культурних знаків, символів і орієнтації. А тут насильницький перерозподіл взагалі немож­ливий. Але тезу про певний зв’язок і залежність між виробничою і позавиробничою діяльністю можна сприйняти, зробивши трудову діяльність вихідним пунктом аналізу. У сфері виробничої праці, в т. ч. і соціальної праці, контроль з необхідністю носить колективний характер. Як історичного суб’єкта не можна ідентифікувати з виробничими колек­тивами, всією масою трудового населення чи її особливою фракці­єю (пролетаріатом), так і персонального суб’єк­та не можна ідентифікувати з виробни­ком чи споживачем культур­них цінностей і символів розвитку. У першому випадку єдиним суб’єктом розвитку культури є професіона­ли, у другому – припускаємо той факт, що культурне споживання не обов’язково обумовлене цінностями розвитку. Воно може бути підпоряд­коване самоцінному розвитку особистої індивідуальності (естетич­ного почуття, емоцій, уподобань, оцінок і т. д.).

Звичайно, розвинена індивідуальність – важливий крок на шляху до персонального суб’єкта. Але, застрявши на цій фазі, осо­ба виступає як звичайний культурний гедоніст, користувач радоща­ми життя. Отже, персональний суб’єкт може загубитись як у трудо­вому колективі, втративши особистий характер праці, так і в побуті, позбавивши себе творчого характеру споживання. Тут втрачається особисте самовирішення стосовно історичних перспектив суспільст­ва. Отже, мета персонального суб’єкта поля­гає не в тому, щоб віднайти внутрішню рівновагу, спокій і щастя, а в тому, щоб віднайти шлях до творчої тривоги, конструктивного незадоволення даними цілями і цінностями, якщо вони не вказу­ють виходу із існуючого становища, освячують статус-кво. Отже, куль­турно-ціннісна діяльність – це процес і засіб подолання суперечностей між особою як індивідуальністю і особою як персо­нальним су­б’єктом.

Відчуження праці частково може долатись і в її власній сфері. Це адаптація (пошук справжнього сенсу праці), компенсація (спроби надати їй соціального змісту супроти зовнішньої видимості безглуздя особливих техніко-професійних дій чи операцій), аг­ресивність, роздратоване збудження (негативний пошук втраченої індивідуальності, негативна заявка на свою особисту присутність). Найвищою формою адаптації є сприйняття праці як творчості.

У позавиробничій діяльності компенсація відчуженої праці набуває таких форм. Адаптація до праці супроводжується звиканням до побутового і культурного середовища, зануренням у повсякденність, втратою будь-яких обріїв індивідуально-особистісного самостверд­ження через структуру історичних дій. Особли­вим різновидом подолання відчуження праці у сфері побуту є компенсативний ретретизм – пошук сенсу життя всупереч безглуздю праці (ама­торські заняття, ремісництво, мистецтво, спорт, туризм, подорожі, різні хобі). Агресивний ретретизм у сфері пра­ці має свої аналоги у сфері дозвілля: деструктивне споживання (залучення до алкоголю чи наркотиків, інколи безглузде руйнування природи, предметів чи продукту праці); ідейно-психологічна залученість до агресивних проявів культури і мистецтва (молодіжна контркультура, детек­тиви, філь­ми жахів тощо).

Психологічною основою такої поведінки є бажання помсти. Уособ­ленням її є хуліганство і його тяжкі аналоги – злочини проти особи без корисного мотиву. Економічні злочини, в т. ч. пов’яза­ні з агресією особи, ґрунтуються на панівних цілях (високе матеріальне становище), але на заборонених засобах. Ще однією формою психологічної компенсації відчуженої праці є пошук ін­тимного кола спілкування. Таким інтимним колом найчастіше є сім’я, статеві партнери, товариське коло, групи однолітків, особ­ливо у молодіжному середовищі.

Опозиційно спрямована політична діяльність є вищою формою компенсації відчуженої праці. Вона передбачає колектив­ну само­організацію діяльності, раціонально обрану мету (контроль над виробництвом і соціотворчим процесом), підвищення індивіду­ального чи колективного статусу. Всі попередні неполітичні види компенсації відчуження праці властиві переважно пригніченим, уярм­леним класам і групам, а політичні — протестуючому класу. На ос­нові політичної опозиції та протесту укладається соціальний конт­ракт щодо ціни розвитку і внеску в нього окремих соціальних суб’єктів. Відношення до культури обумовлюється участю окремих соціальних груп у матеріальному виробництві і споживанні. Якщо співучасть у виробництві активніша, ніж у споживанні, то відношення негатив­не. Культура, в т. ч. і масова, оцінюється як додаткове відчуження, насильницька ідейно-психологічна інтеграція, примусове духовне залучення до праці, державного управління, законослухняності і т. д. Якщо переважає співучасть у споживанні, то тоді відно­шення позитивне. Культура розглядається як при­родний фактор соціальної інтеграції та подолання відчуження праці через вироб­ничу і соціальну співтворчість.

Різне відношення до культури і з боку елітарних груп. Па­нівний-пригноблюючий клас розглядає її як предмет дозвільного споживання, засіб розваг і насолоди. Панівний-керівний клас ристовує культуру як ресурс розвитку, предмет продуктивного споживання. Але треба врахувати й різні фракції панівного класу. Для гуманітарних елітних утворень культура, наука, освіта є про­стором про­фесійної діяльності. Час їх праці та відпочинку досить невизначений, а відчуження залежить від міри персонального чи колектив­ного контролю над процесом творчості (свобода творчості в ши­рокому значенні, в т. ч. її матеріальні і духовні передумови). Для виконавських структур (бюрократи, технократи, менеджери всіх рангів) характерним є ототожнення інструментів соціально­го діяння із самою історичною творчістю. Тому вони відчувають не стільки відчуження праці, скільки відчуження працею. Техні­цистська модель діяння позбавляє працю особистісно-інтимного змісту і пов’язаних з нею позитивних переживань. Поза працею вони схильні до продуктивного (професійного) споживання науки та ос­віти і дозвіллєвого (з метою насолоди і розваги) – культури. Найвищий прошарок правлячого класу поєднує сановні форми праці (сполучення власної загальної компетенції з широким залу­ченням експертів, помічників, технічних розробників і виконавців) з аристократичним відношенням до культури, вико­ристанням її еліт­них взірців для символічної самоізоляції.

Які ж типи особистості можуть скластися із описаних форм куль­турно-ціннісних орієнтацій? Частково їх можна вкласти в типологію Мертона. Індивіди, які прагнуть надати праці “природного” змісту або компенсувати її відчуження, приписуючи їй соціальний зміст, узвичаюють побут і дозвілля, занурюючись у повсякденність смислових орієнтацій, можуть бути віднесені, з певними обмовками, до числа конформістів. Агресивне неприйняття втраченої на роботі індивідуальності, заявка на неї шляхом роздратованого обурення, демонстративне несприйняття насильницьки нав’язаної діяльності, тривожне і динамічне незадоволення побутом і дозвіллям – це, поза сумнівом, негативісти. Пошук лише індиві­дуальної рівноваги через особис­ту переінтерпретацію ситуації, а в деяких випадках трансформа­цію свідомості через алкоголь чи наркотики – ретре­тисти.

Але на цьому подібність і закінчується. Крім усього іншого, типологія Мертона дуже абстрактна і формальна, щоб слугувати теоретичному впорядкуванню досліджуваної ситуації. Вона не придатна ще і тому, що перед функціоналістом Мертоном і прибіч­никами історичного акціоналізму стоять принципово різні завдання. Перший шукав шляхи адаптації, пристосування індивіда до суспіль­ного оточення. Тому виявляє міру пристосованості – непристосованості (конформіст – найбільш пристосований; негативіст, ретретист, делінквент, бунтівник та революціонер – лише в деякій мірі). Історичний же акціоналізм шукає соціального нова­тора, носія нових цінностей та нової історичної практики. Для нього повна адаптація означала б беззастережне прийняття існу­ючих порядків, а тому неминучу соціальну смерть (саме в даній якості, як пер­сонального актора).

Для Мертона найбільшою небезпекою для особистості виступає стан аномії – соціальної ізоляції та (або) самоізоляції. Для со­ціального новатора (даного типу особистості) аномія є очікуваною і нормальною ситуацією, особливо на етапах подання нових цінностей чи формування нової історичної практики.

Щоб віднайти шлях від конформіста до соціального новатора, потрібна інша типологізуюча схема, яка б уміщала у собі більше можливостей спектрального аналізу. Вона має виглядати обернено пропорційною мертонівській: що у нього є соціальним падінням (шлях від конформіста до бунтаря і революціонера), в історич­ному акціоналізмі є піднесенням. Додається ще один тип особи, відсутній у Мертона – соціального новатора або персо­нального суб’єкта історич­ної дії.

При такому підході вже ретретист постає внутрішньо роз­двоєним типом особистості. Одна частина подібних йому людей забувається в релігії, алкоголі чи наркотиках; інша – прагне здійсни­ти компенсативний відхід принципово по-новому: пошук сенсу життя поза і проти безглуздя праці (дозвіллєві захоплення, хобі, особливо професійного чи культурно-освітнього спрямування).

Роздвоєння проявляється і у негативістів. Одні з них ті­кають від праці, шукають сенсу буття поза працею, через “насолоду помстою” (комікси, пригодницька література і мистецтво та інші форми “уявного насилля”). Інші вступають у трудові організовані конфлікти, що є вже прямим запереченням відчуження праці.

Ще більшою мірою просувається особа до соціальних інно­вацій, займаючись опозиційною діяльністю, що ґрунтується на збуренні, вимогах і демонстрації несприйняття. Цю діяльність можна теж назвати агресивною компенсацією відчуження праці, але в дуже умов­ному сенсі. Пошук “інтимного кола” ще якось можна віднести до різновиду соціотворчого ретретизму. Але націлене створення осо­бливих субсоціумів, орієнтованих на особливу субкультуру, де використовується особливий культурний символізм, можна характеризува­ти як форму політичної опозиції. На цій основі у подальшому може бути організована ідеологічна чи де­монстративна група, політична партія чи історичний рух.

З цього моменту розпочинається певна участь індивіда у політиці розподілу та споживання. Відношення до масової культури визначається мірою рівноваги між співучастю у виробництві та співучастю у споживанні. Якщо співучасть у виробництві домінує щодо споживання, то наявна політика знецінення культурного симво­лізму (як неадекватного інструмента інтеграції на основі ціннос­тей розвитку. Інтеграція тут відбувається на виробничій основі). І навпаки: якщо співучасть у споживанні вища співучасті у виробництві, логічною буде політика переоцінки, завищеної оцінки культурного символізму. Саме він стає, в цьому випадку, ос­новою для інтеграції.

До того ж слід зауважити, що соціальне відчуження (людини від людини чи групи від групи) не обов’язково супроводжується ку­льтурним відчуженням. Воно може передбачати активну співучасть у культурному споживанні. Але при цьому відбувається суттєве і до того ж небажане розщеплення персонального суб’єкта: соціальні дії відриваються від внутрішнього життя особистості, а її внутріш­нє життя відривається від соціального діяння.

Серед зайнятих соціальними проектами практиків слід також виділити техніків, бюрократів і взагалі ”керівництво^”. Для них характерним є ототожнення інструментів соціального діяння (ор­ганізацій, інститутів) з діями історичного суб’єкта або сис­темою історичних дій. Тому вони терплять не відчуження в праці, а відчуження працею, їх техніцистська модель ціннісної орієнтації та діяння позбавлена персонального, власного внутрішнього змісту. Такий індивід стверджується лише через зовнішню приналежність до якоїсь виробничої, соціополітичної чи культурно-ідеологічної структури. І чим масовішою вона виступає, тим продуктивнішою, кориснішою та значимішою виглядає в його суб’єктивному сприй­нятті. Але відсутність внутрішнього ставлення і самовизначення робить його співучасть в історичних діях хоч і тотальною, але поверхо­вою. При цьому відчувається прагнення до особливого – ”бюрократичного” – конформізму (один як всі, всі як один). Досить часто цей процес супроводжується внутрішньою диференці­ацією самих керівних кадрів, одні з яких тяжіють до самовираження і самовизначення у формах масової, інші – елітарної культури.

Нарешті, в цьому контексті, заслуговує на увагу особа творчо­го інтелігента. Останній є основним виробником культурного символізму та орієнтацій взагалі, у тому числі цінностей розвитку. Інтелі­генція інтенсивно ангажована в світ ціннісних орієнта­цій і водночас відсторонена від практичної співучасті у соціотворчих діях. Конкретно це свідчить про невідповідність між індивідуаль­ним проектом і суспільними умовами праці. Інтелігенція частково контролює процес культуротворення (що дорівнює обсягу творчої свободи, дозволеної в даному конкретному суспільстві). Але її важелі впливу не поширюються на подальше споживання, суспільне функціонування ви­робленої ними продукції. Звідси – властивий для цього прошарку негативний активізм, культурний мілітантизм, дуже часто демонст­ративна (в умовах політичної демократії) аполі­тичність. Особливо характерне це для тих, у кого набутий соціальний статус не відповідає особистим чи груповим домаганням. Одно­часно творча інтелігенція не бажає працювати в бюрократичних структурах, а орієнтація на професійну втягненість у корпоративні справи дуже часто граничить у неї із соціальним маргиналізмом. Це є показником того, що творча інтелігенція досить ангажована в культурний символізм цінностей розвитку, але соціально слабко організована. Вихід із цієї суперечності – рух від спів­участі тільки в культурній моделі розвитку до співучасті також у практичних соціальних перетвореннях. Але на цьому шляху її чекає небезпека розчарувань: практичне втілення цінностей розвитку призводить до адміністрування і бюрократії, що сприяє їх суттє­вій деформації і навіть спотворенню.

Отже, сходження від індивідуального існування до персо­нального суб’єкта історичної творчості включає в себе ряд етапів, кожен з яких має свої негативи, суперечності та пастки. У його основі лежить конформістська інтеграція, але не на основі цінностей пристосування, а на основі цінностей розвитку (їх заперечення і ствердження водночас). Воно включає в себе саморуйнівне куль­тур­не споживання (перетворення праці в інструмент споживання на виробництві і виключно засіб дозвіллєвого розвитку). У процесі перетво­рення культури в знак статусу за критерієм розвитку, а не соціальної мобільності виникає той культурний конформізм, який має поєднати персонального суб’єкта з колективним, а через нього – з історичним суб’єктом (системою соціотворчих дій перспективного спрямування).