5.Політичні погляди г.С.Сковороди.

Певним підсумком розвитку Української політичної думки в XVII - XVIII в.в. можна рахувати погляди Г.С. Сковороди (1722-1794 рр.), що найяскравіше виявилися у сфері етики. Грунтом, на якому формувалися його етично-гуманістичні погляди, була перш за все історична дійсність України середини і другої половини XVIII вв.

У ранніх творах Г. Сковороди сильна тенденція до критики окремих аспектів суспільного життя: прагнення до лихварства, поборів, накопичення багатства, кар'єризму, аморальна поведінка і ін. Відомий літературознавець Д. Чижевський підкреслював, що критика суспільства в Сковороди була конкретизована і направлена на українське суспільство тієї пори: Чи "пише він "Всякому місту вдача і права" або переробляє Горація - перед його очима українські пани, купці, міщани".

Основна схема філософії Г.С.Сковороди - це поділ світу на дві натури, невидиму, божественну, і видиму, тварну, а також на три світи: макрокосм, мікрокосм і світ символів. Філософ стоїть на пантеїстичних позиціях і тому невидима, божественна, натура проймає все, що існує, усі три світи.

Погляди Г.С.Сковороди відрізняються від поглядів апостола Павла тим, що він не пов`язує покликання з тією соціальною роллю, яку мусить виконувати людина в силу свого соціального становища. Її соціальна роль виступає як функція, якщо користуватися математичними термінами, по відношенню до "сродності".

Прагнення до свободи, в ученні Сковороди, - прагнення цілком природне, божественне. Таким же природним і божественним виступає й прагнення до національної свободи. Потреба свободи усвідомлюється тим більше, чим більше пізнає себе народ, чим більша його самосвідомість. Народ, який не пізнав, не усвідомив себе, не зрозумів свою божественну суть, залишається нещасним і нежиттєздатним, навіть коли здобуде зовнішню свободу. Такий народ не бачить своїх історичних перспектив і завдань, розгублений, шукає сам не знає чого й мріє знову повернутися в розпорядження іншого народу, що теж, як виявляється згодом, нічого доброго йому не несе.

Відстоюючи право на свободу, Г.С. Сковорода захищає фактично право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його теорія "сродностей". Проблему самобутності він розв`язує кардинально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується, оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями такої ж самобутньої "сродної" праці.

Він вказува на те, що тот, хто посягає на самобутність народу, або хоча б просто її ігнорує, той позбавляє його права на дане, заплановане Богом. Така людина діє, в контексті вчення Г.С.Сковороди, проти божественної природи в угоду світу видимому (це слово філософ розуміє в дусі Нового Завіту), "світу", який, як відомо, ловив Г.С. Сковороду, але не впіймав. Іншими словами, таким діям, згідно з ученням Г.С.Сковороди, дається в вищій мірі негативна оцінка.

Нація повинна бути вільна й організована так, щоб було забезпечено максимум свободи для самопрояву індивідів, що повинно сполучатися з виховним процесом, спрямованим на пошуки, розвиток і корисну реалізацію здібностей кожного.

Міжнаціональні відносини повинні передбачати розкриття внутрішнього потенціалу народів і спрямування його вільної реалізації на користь людству. При цьому цінується самобутність, у тому числі й духовна, релігійна, кожного народу, що обумовлює толерантність і взаємоповагу в відносинах між людьми всередині однієї нації і між націями. Україна повинна шукати власний, самобутній шлях розвитку, але такий, щоб вів українське суспільство до гармонії з іншими народами, до співпраці з ними. Співдружність самобутніх народів має величезний потенціал для освоєння світу ("макрокосмосу").

Позбавлення народу його самобутності, поневолення та інші способи стримування самореалізації його внутрішнього потенціалу (сродності), як і будь-які інші форми насильства над людиною й нацією, зокрема нав'язування Україні якогось іншого шляху розвитку, який не випливав би з її самобутності, повинні засуджуватися як крок проти Бога або природи, що несе шкоду людству.

Усе сказане знадобилося б для формування національної ідеї буь-якого народу і, тим більше, українського. Багатство відкритих можливостей, визнання плюралізму культур і поліетнічності світу, відмова від насильства, репресій - усе це також нагадує риси сучасної постмодернистської філософії, потенціал якої не вичерпаний у XX столітті.