1.4. Інші концепції

Точкам зору, попередньо викладеним, характерна загальна риса: ствердження об'єктивного (поза людською свідомістю) існування інформації. Їхніми антиподами служать скептичні міркування щодо реальності інформації, агностичні заяви про непізнаваність інформації (інформація — невизначуване вихідне поняття), нарешті, нігілістичне заперечення об'єктивності (онтологизации, физикализации) інформації. Наприклад, «ніхто ще не бачив ні як субстанцію, ні як властивість цю загадкову інформацію... Скрізь ми виявляємо лише взаємодію матеріальних речовин, наділених енергією і ніде не виявляємо того, що звичайно називаємо інформацією. Чому? Так тому, що її не існує в природі, як не існує флюїдів, флогістону, ефіру і т.д.»¹¹ .

Пропонується використовувати інформацію як характеристику різних властивостей і відносин реальних об'єктів і систем. Наприклад: невизначеності; неоднорідності розподілу матерії й енергії в просторі і в часі; змін, якими супроводжуються всі процеси, що протікають у світі; розмаїтості; складності; організованості; активності відображення і т.д.

7.1.5. Підсумки

Полярними поглядами на природу інформації є не атрибутивна і функціональна концепції, як думалося раніше, а онтологічне¹² і методологічне її розуміння. Перше: інформація належить об'єктивній дійсності як природне явище матеріального світу чи невід'ємної функції високоорганізованих систем, уключаючи людину; друге: інформація — продукт свідомості, пізнавальний інструмент, абстрактна фікція, штучно створена людьми. Ці дві крайності несумісні, потрібно вибрати одне що-небудь. У протилежному випадку інформація виявляється одночасно феноменом, функцією, фікцією; річчю, властивістю, відношенням; існуючої всюди і ніде невиявленою; кількістю і якістю, пізнаною і непінаною і т.д. Саме цей хаос має місце зараз у науковій свідомості. Здавалося б, не можна не погодитися зі словами М.І. Сетрова: інформація, подібно до ефіру, ніяк не виявляє себе в реальній дійсності. Немає таких реалій, щодо яких можна було б сказати: от це інформація, а не повідомлення, не сигнал, не знання, не відображення, не структура і т.п. Інформація в «чистому» вигляді — найчистіша абстракція. Але, всупереч очевидності, переважна більшість учених, інженерів, просто носіїв сучасної мови говорять і думають так, начебто б інформацію можна реально створити, одержати, передати, зберегти. Саме «онтологічне» розуміння інформації виявилося пануючим. Чому?

2. Ефект «інформаційних окулярів»

Принципове розходження між онтологічними і методологічними концепціями полягає в тім, що вони відводять інформації різне місце в механізмі суспільного пізнання. Пояснимо дію цього механізму. Об'єкти пізнання — жива і нежива природа, суспільство, людина, що вивчаються різними галузями знання (суб'єктами пізнання). Результатом пізнання є суспільне знання в документованій чи недокументованной формі, що включається в соціальну пам'ять. Суспільне знання — не безладна сума фактів і концепцій, а відносно упорядкована й структурована ідеальна система, що більш-менш адекватно відбиває об'єктивну реальність.

Методологічні концепції відносять інформацію до системи суспільного знання і трактують її як метод осмислення досліджуваних явищ, наприклад оцінка їхньої невизначеності і несподіванки, математичне моделювання, оптимізація кодування повідомлень та ін. Так, математична теорія інформації К. Шеннона успішно використовується в залузі технічної комунікації й у обчислювальній техніці.

Онтологічні ж концепції бачать в інформації об'єкт пізнання, який потрібно знайти, відкрити в реальній дійсності, подібно тому як відкривалися мікроби чи зоряні туманності. Н-д, раніш було не відомо, що інформація — атрибут матерії, і от академік В.М. Глушков роз'яснює: «Зовсім неправильно пов'язувати з поняттям інформації вимога до її осмисленості, як це має місце при звичайному, життєвому розумінні цього терміна. Інформацію несуть не тільки поцятковані буквами аркуші книги або людська мова, але й сонячне світло, зморшки гірського хребта, шум водоспаду, шелест листя і т.д.». Колишні біологи не могли знайти критерій для розмежування живої і неживої природи, тепер же специфіку життя стали вбачати в інформаційних процесах, невідомих безжиттєвому космосу. У такий спосіб Всесвіт став у «інформаційних фарбах». Як це трапилося? В усьому винен ефект «інформаційних окулярів». Пояснимо його суть.

З дитинства усім відома чудова фантазія «Чарівник Смарагдового міста». Фантастична ілюзія створювалася завдяки спеціальним окулярам, що зобов'язані були постійно носити всі городяни. Якщо окуляри знімалися, смарагдове місто зникало. У науці після епохальних публікацій Н. Вінера і К. Шеннона одержав повсюдне визнання інформаційний підхід, сутність якого полягає в розгляді об'єктів пізнання через призму категорії інформації. Саме інформаційний підхід виконує функцію «інформаційних окулярів», що дозволяють побачити світ у «інформаційному світлі».

У 60-х роках почалася справжня епідемія інформатизації. Болгарський академік Тодор Павлов у цей час не без подиву відзначив: «Фізіологи, психологи, соціологи, економісти, технологи, генетики, мовознавці, естети, педагоги й інші шукають і знаходять інформацію майже у всіх органічних, суспільних і розумових процесах»¹³ . Саме так: «шукають і знаходять»! Але оскільки загальноприйнятої дефініції інформації не було, а були несумісні один з одним концепції, то дослідники стали називати інформацією те, що їм через їхні «інформаційні окуляри» здавалося на неї схожим. У результаті з'явилися десятки наукових визначень інформації, пристосованих до фізіології, психології, соціології й інших наук. При цьому феномен інформації не виявлявся заново, не відкривався допитливими дослідниками в об'єкті пізнання, а інформацією називалися уже відомі речі, властивості, явища. Наприклад, послідовники великого російського фізіолога І. П. Павлова його знамениті «сигнальні системи», що служили для розкриття механізму умовних рефлексів, назвали «інформаційними системами»; психологи стали створювати інформаційні моделі сприйняття і пам'яті, інженери й кібернетики взялися розробляти інформаційно-технічні пристрої, системи, мережі; генетики знайшли в хромосомах генетичну інформацію і т.д.

Не можна не звернути уваги на те, що «інформаційними» називалися найчастіше комунікаційні, іноді — організаційні явища. Типи значеннєвої комунікації, при погляді на них через «інформаційні окуляри», виглядають типами інформації. Дійсно, генетична комунікація = генетичний інформаційний процес; психічна (внутріособистісна) комунікація = психічний інформаційний процес; соціальна комунікація = соціально-інформаційна діяльність; технічна комунікація = передача машинної інформації. При цьому відповідні змісти і повідомлення ототожнювалися з інформацією. Виходить, що інформація й інформаційні процеси — це результат інформаційного підходу до комунікації. Комунікація становить собою об'єкт пізнання, що існує незалежно від суб'єкта, що пізнає. Але вона перетворюється на інформацією, якщо суб'єкт, що пізнає, удягає «інформаційні окуляри», подібно тому як виглядали смарагдовими будинки в царстві чарівника Смарагдового міста.

Виходячи зі сказаного, найбільш загальне, родове поняття інформації можна визначити так:

Інформація — інструментальне поняття інформаційного підходу, зміст і обсяг якого постійно змінюються і залежать від досліджуваних комунікаційних і організаційних явищ. Простіше, інформація — це інформаційний підхід до комунікації й організації. Інформація й інформаційний підхід утворять єдність, що полягає в тому, що інформаційний підхід обов'язково пов'язаний з використанням поняття інформації, а інформація не існує поза інформаційним підходом.

Загальнонаукова експансія інформаційного підходу зумовлена не суб'єктивними пристрастями вчених та інженерів, а причинами цілком об'єктивними. Ці причини полягають у стрімкому зростанні комунікаційних процесів в умовах індустріальної неокультури, коли підвищилася суспільна значимість розумової праці, науки (згадаємо «наукоцентризм»), політичної діяльності (згадаємо «політикоцентризм»), у геометричній прогресії стали зростати документні потоки і фонди. Класичні бібліотечно-бібліографічні методи комунікаційного обслуговування масових аудиторій (і особливо — вимогливих фахівців) виявилися неефективними. Коротше — виникла ситуація комунікаційної кризи, що стала інтерпретуватися як інформаційна криза. Розглянемо більш уважно цю ситуацію.

Документальні служби і документалістика як теорія документального обслуговування після другої світової війни втратили соціальний авторитет. Наукове співтовариство, а вслід за ним і суспільна думка почали зв'язувати надії на подолання інформаційної кризи з утворенням інформаційних служб, що організовувалися у всіх розвитих індустріальних країнах. У родянській країні в 1952 р. був створений Інститут наукової інформації Академії наук СРСР, перетворений у 1955 р. у Всесоюзний інститут наукової і технічної інформації. Була створена могутня ієрархічно побудована Державна система науково-технічної інформації, що включала 4 рівні органів науково-технічної інформації (НТІ): усесоюзні, галузеві (у всіх міністерствах і відомствах), регіональні (у всіх економічних районах), місцеві (у великому і середньому науково-дослідному інститутах, конструкторських бюро, на промислових підприємствах, у навчальних закладах). Ця система становила собою не що інше як комунікаційну систему, що забезпечує комунікаційне обслуговування фахівців народного господарства. Але цю систему ніколи не називали «комунікаційної», а завжди — інформаційною. Причиною цьому, очевидно, був авторитет інформаційного підходу, а може, й заперечення комунікаційної проблематики ідеологічними органами як нібито антимарксистської .

Так чи інакше, але відбулося характерне «розфарбовування» соціально-комунікаційної системи «інформаційними фарбами», що виразилося в наступних термінологічних еквівалентах:

• Соціальна комунікація = Соціальна інформація.

• Комунікаційна система = Інформаційна система.

• Реципієнт = Споживач інформації;

• Комунікаційний канал = Інформаційний канал.

• Комунікаційна діяльність = Інформаційна діяльність.

•Комунікаційне обслуговування = Інформаційне обслуговування.

• Комунікаційні засоби = Інформаційна техніка.

• Соціальна пам'ять = Інформаційні ресурси.

• Зображення = Візуальна інформація.

• Усна комунікація = Мовна інформація.

• Документ = Документальна інформація.

• Комунікаційна потреба = Інформаційна потреба і т.д.

Для нас особливий інтерес становлять теоретичні новації в газі конкретних наукових дисциплін, що вивчають феномен інформації. Ці дисципліни іменуються інформаційною наукою (Information Science), інформатикою, информологією, інформаціологією. Їхній зміст може стати одним із джерел метатеорії соціальної комунікації.

Використання інформаційної термінології як псевдонімів для позначення комунікаційних реалій не можна вважати коректним використанням інформаційного підходу. Інформаційний підхід коректно застосовується в методологічних концепціях, що чітко розмежовує об'єкти пізнання й інформаційний інструментарій суб'єкта, що пізнає. Так, К. Шеннон, пропонуючи математичні формули для підрахунку кількості інформації в комунікаційних повідомленнях, переданих телефонно-телеграфним каналом, ні в якому разі не ототожнював виражену в байтах інформацію з повідомленнями чи змістом повідомлень. Так само в комп'ютерних експериментах чітко розрізняють інформаційні моделі від моделюючих ними фрагмента реальної дійсності. Якщо ж, озброївшись «інформаційними окулярами», інформаційні працівники й інженери, що експлуатують інформаційну техніку, не оперують ніякими формулами і моделями, а попросту ототожнюють інформацію із сигналами, повідомленнями, текстами, документами, то таке звертання до інформаційних підходів варто визнати некоректним.

Пропоновані ними критерії розмежування можна підсумовувати в такий спосіб:

• Інформація — об'єктивний енергетичний процес, що відбувається в соціумі, у машині чи в живому організмі, а знання — суб'єктивний продукт свідомості, явище ідеальне. У цьому випадку залишається відкритим питання про об'єктивізацію знання, тобто перетворення його в інформацію, точно так само неясно, як реципієнт перетворює «об'єктивну» інформацію в суб'єктивний зміст своєї свідомості.

• Інформація — знання в комунікабельній формі, спосіб передачі (транспортування) знання, що рухається. Тут інформація — не особливе, відмінне від знання явище, а позначення визначеного стану знання, так само як пара — агрегатний стан води. На теоретичному рівні дивно вважати, що знання саме по собі «не інформація», але воно «перетворюється в інформацію» як тільки починає використовуватися.

• Інформація — сировина для одержання знання, напівфабрикат, сурогат знання; які у свою чергу виступають у ролі напівфабрикату інформації. У такий спосіб між поняттями сировина — інформація — знання встановлюється те ж логічне відношення, що й між поняттями зерно — борошно — хліб. Але ці логічні відносини не є критерієм розмежування, тому що будь-яке знання може виступати як інформація, а будь-які дані про неї становлять собою знання — результат людського пізнання.

• Семіотичене трактування інформації виражається в двох протилежних, на перший погляд, судженнях: а) знання — дана у відчуттях інформація, що прийняла знакову форму; б) інформація — це знання, втілене в знаковій формі.

Ці судження сумісні, тому що в першому мається на увазі пізнавальний процес, а в другому — процес комунікаційний. Але обоє вони не повні, оскільки перше виводить за межі знання почуттєві образи, емоції, бажання, що не піддаються вербалізації, а друге теж залишає їх за межами інформації.

Отже, ясності досягти не вдається. Причиною невдачі є некоректний підхід: спочатку знання замаскували під інформацію, а потім спробували їх розмежувати. Висновок із наведених точок зору можна зробити тільки один: соціальна інформація є знання, точніше — псевдонім знання в рамках некоректного інформаційного підходу.

Однак, чому ж некоректний підхід настільки популярний? Справа в тім, що інформаційний підхід у некоректному режимі виконує наступні практично корисні функції:

• Номінативна функція. Слово «інформація» споконвічно використовувалося як назва реально існуючих речей, наприклад: «служба науково-технічної інформації», «інформаційний працівник», «інформаційна техніка» і т.д. Тут «інформація» виступає не як наукове поняття, а як найменування предметів визначеного класу.

• Конструктивна функція. Інженери, що конструюють і експлуатують інформаційну техніку, сприймають інформацію як реальне «робоче тіло», подібне до рідини в гідравліці чи току в електротехніці, не відчувають некоректності цього сприйняття (тут ототожнюються сигнали й інформація) і не можуть від неї відмовитися.

• Описово-пояснювальна функція часто реалізується в природних і суспільних науках. При цьому має місце своєрідне пояснення «невідомого через невідоме». Наприклад, нам невідомі дійсні механізми пам'яті, розуміння, мислення, але можна зрозуміло обговорювати ці складні психічні явища за допомогою поняття інформації, що осягається інтуїтивно: пам'ять — це сховище інформації; розуміння — кодування інформації; мислення — обробки інформації. Особливо вдало описуються і осмислюються за допомогою інформаційних моделей спілкування між людьми і сигналізація тварин, керування і зв'язок у технічних пристроях і біологічних системах. Тут реалізується потенціал узагальнення, що завжди присутній у понятті інформації. Можна сказати, що в описово-пояснювальних схемах конкретних наук інформація — це не «знята невизначеність», у ролі якої вона з'являється в математичній теорії інформації, а «вічна невизначеність», загальнонаукова розумова милиця, за допомогою якої здійснюється сходження від відносної до абсолютної істини.