«Ґендерний клопіт» із методологією

Новостворювані осередки ґендерних досліджень в Україні опинились у непростій теоретико-методологічній ситуації. У 1990–2000-х роках почали з’являтися в Росії (російською мовою) переклади ключових текстів із ґендерної теорії, але навіть у великих українських містах придбати їх було неможливо: ці книжки продавали у двох-трьох книгарнях Москви та Санкт-Петербурґа і по них треба було їздити туди. Українських перекладів було критично мало, до того ж із ними відбувалися різні «дивні історії».

Кілька теоретично вартісних книжок (у тому числі із квір-теорії) випустило видавництво «Ахілл» у серії «Фемінізм і ґендер», але в дуже поганому перекладі, що суттєво знецінює ці видання. У видавництві Соломії Павличко «Основи» вийшли друком «Друга стать» Симони де Бовуар і «Сексуальна політика» Кейт Міллет: «феміністична класика» 1950–1970-х років. Методологічно сучасніші тексти також виходили, але чомусь мізерними накладами (саме так сталося з книжками «Ґендерний клопіт» Джудит Батлер і «Сексуальна/текстуальна політика» Торил Мой).

Як дослідниця я спостерігаю, що й по сьогодні видавництва часто обирають для перекладу дуже «дивні» книжки, методологічно застарілі або непослідовні, маловідомі і маловпливові в своїх країнах. Але навіть таку книжку потім важко (подеколи неможливо) читати через критично низьку якість перекладу. Зрозуміло, що для перекладання нової та складної для розуміння ґендерної теорії потрібні «подвійні» фахівці, але видавництва чомусь не завдають собі клопоту знайти висококваліфікованих перекладачів. Отже, результати українського «ґендерного» книговидання якщо й могли суттєво впливати на теоретичні засади ґендерних студій, то пропонували переважно ранні (біофундаменталістські) версії ґендерної теорії, але не сучасні соціо-конструкціоністські візії.

Можна сказати, що україномовну теоретичну лакуну з ґендерної проблематики заповнили кілька відносно високотиражних видань. По-перше, це збірка Соломії Павличко «Фемінізм», яка, попри її популярність і доступність, виглядала вже дещо запізнілою і в часовому, і в теоретичному вимірах. У своїх роздумах про сучасний західний фемінізм Павличко нарікала на «різнорідність» і «розрізненість» теорій і рухів, на «відсутність єдиних ідентичностей, як статевих, так і ґендерних», артикулюючи тим самим радше есенціялістичне, а не конструкціоністське бачення ґендерної проблематики.

«Антологія феміністичної філософії» того самого видавництва «Основи», стала, на мій погляд, потужним (800 сторінок!), але всуціль холостим пострілом, що не досяг своєї потенційної авдиторії. Хоч американський ориґінал антології укладено відносно недавно (1999), в методологічному плані ця книжка є досить безсистемною і радше есенціялістичною, бо прагне охопити найширше коло «навколоґендерних» тем, орієнтуючись на вказівник «про жінок». Схоже, «Антологія феміністичної філософії» не вдовольнила ні філософської спільноти (бо запропонувала описові тексти одіозної тематики, надто екзотичні для пострадянської філософії), ані академічних феміністок (через застарілу методологію і надмірну розкиданість тем і ракурсів).

Нарешті, є ще одне видання, позбавлене проблем із доступністю, тому надзвичайно поширене в українській академії: «Основи теорії ґендеру». Цю випущену 2004 року книжку справедливо вважають першим українським підручником із ґендерної теорії. Схоже, великий наклад і безкоштовність спричинилися до того, що ця книжка потрапила в усі українські університети, бібліотеки, ресурсні центри. Але фахові рецензії та відгуки на неї вказують знову ж таки на суттєві методологічні вади цієї книжки. Подивімося на них уважніше: це допоможе зрозуміти, як вибудовуються методологічні преференції в українських ґендерних студіях взагалі.

Для початку дуже хочеться процитувати сентенцію з підручника біології за 10 клас про те, що «онтогенез є короким повторенням філогенезу». Спостерігаючи за собою та іншими людьми, хто цікавиться ґендерними дослідженнями, я помітила, що все починається з відмови від (або, принаймні, підважування) біодетермінізму. Ми неначе спочатку входимо в своєму розумінні у біофундаменталістський етап розвитку ґендерної теорії, коли стать все ще виглядає есенційованою, а ґендер – конструйованим (теорія «вішалки для пальта»).

Але ця позиція є досить хисткою, бо доводиться балансувати між двома протинаправленими методологічними векторами – есенціялізмом і його протилежністю. Окрім того, виникає потреба позиціонувати себе відносно вже згаданого поняття влади. Тому з місця біофундаменталізму ти неодмінно мусиш зробити крок кудись, щоби встояти.

Деякі дослідниці й дослідники рухаються у бік антиесенціялізму (соціяльний конструкціонізм, квір-теорія тощо), приймаючи категорію влади як наскрізну і ключову. Деякі свідомо обирають есенціялізм, навіть якщо й далі називають це «ґендерною теорією»: очевидно, що силу притягання есенціялізму помножує кількатисячолітня історія філософії й науки.

Але частина ґендерної спільноти так і не відрефлексовує достатньою мірою своїх теоретичних основ, і тоді трапляється, що дослідниця чи дослідник декларує одну методологію (конструкціоністську), але дискурсивно вибудовує іншу (зазвичай есенціялістичну), або методологією називає абстрактно-аморфний «ґендерний підхід», без уточнень і пояснень, якого саме штибу ґендерну теорію використано. Саме це сталося з підручником «Основи теорії ґендеру»; саме це є типовим станом українських ґендерних студій узагалі. Як показано вище, саме цей стан всіляко підтримують методологічні преференції українського «ґендерного» книговидання – але поряд із іншим потужним чинником, що називається «ґендерний мейнстримінґ».