Отже, що далі?

Можна поставити питання: а чи вплинули описані процеси розвитку ґендерної теорії в українських ґендерних студіях на ширший загал – публічних інтелектуалів, науководослідницькі спільноти, політичні й правничі кола, медії… та й просто «посполитих» громадян? І якщо вплинули – то в який бік, із яким ефектом?

Відповім на нього так: попри те, що слово «ґендер» дедалі більше впізнають і щораз менше плутають із тендером, загальний «ґендерний клімат» суспільства суттєво не покращав. Навіть більше: якщо двадцять років тому можна було сподіватися проґресу в ґендерній лібералізації академії та суспільної свідомості загалом, то сьогодні все це так не виглядає.

Нині вся палітра ксенофобних дискурсів щедро репрезентована українськими медіями (як доведено дослідженням Володимира Кулика), а дискурси сексизму й мізогінії, а також гомофобії ведуть у цьому «хорі» ледь не сольні партії. Офіційні висловлювання найвищих українських політиків не поступаються анекдотам «про блондинок», але й публічні інтелектуали ведуть ті самі розмови, хоч і вуалюють їх у риторику «поваги до жінок»: постфукіянська влада, як відомо, набуває особливо витончених форм саме в дискурсі «вшанування». Правозахисники наполягають, що немає такої проблеми – права жінок – а є проблема прав людини («і, до речі, катування в міліції куди нагальніше мовного сексизму»). А Національна академія наук України у спілці з духовенством розгортає «науково обґрунтований» наступ на репродуктивні права жінок, ініціюючи повну заборону абортів.

Вийшло так, що пострадянські ґендерні дослідження поки що не змінили патріярхатний світ, а більшою мірою «прогнулися» під нього, набувши конвенційної форми ґендерного мейнстримінґу. Вони не могли протистояти наростанню правоконсервативної ідеології, бо не мали для цього методологічного ґрунту під ногами, а інших суспільних сил для такої протидії не виявилося.

Втім, є ще невеликі групи дослідниць і активісток, що належать до «нових лівих» і намагаються обстоювати конструкціоністські візії ґендеру та відповідні їм радикальні ідеології. Вони «винаходять» і пропаґують несексистську мову, а 8 березня виходять на вуличний феміністичний марш. Вони вважають, що в Україні сьогодні різко бракує фемінізму, уґрунтованого саме в конструкціоністській методології, тому в своїх дослідженнях і активістській діяльності звуть себе радикальними феміністками (інколи навіть сепаратистками).

На мою думку, це досить показові речі. Пострадянські часи в Україні позначені глибоким страхом перед фемінізмом не лише з боку патріярхатних інституцій (з академією включно) чи масової свідомости, але також і з боку громадянського суспільства: з понад тисячі зареєстрованих українських жіночих громадських організацій «феміністичними» називають себе не більше ніж п’ять. Виникає навіть такий суто український винахід як «ґендерний рух» (інтернет-пошуковики свідчать про виражену «українськість» цього терміна) на позначення таких типів активізму й досліджень, що вписані в ґендерний мейнстримінґ.

Тому сьогодні назвати свою діяльність феміністичною (замість ґендерної) – це політичний вибір. Джудит Батлер колись влучно порівняла поняття ґендеру із гнучкою формою для печива, здатною до будь-яких (потрібних) трансформацій (що, власне, у нас і відбувається), тому політичним є також рішення відмежуватися, наскільки можливо, від ґендерної риторики як щільно асоційованої з ґендерним мейнстримінґом і відповідною йому методологією. Деякі дослідниці вважають необхідним замінити риторичну форму «жінки – чоловіки» на категорію «ґендерного розмаїття», або вбачають теоретичні перспективи ґендерної теорії в тому, щоби перейти до вживання неіменникових форм цього поняття (ґендерований, ґендерування): так можна почасти знейтралізувати «мейнстримінґове» значення ґендеру, наголошуючи в той же час на його процесуальності. Тоді об’єкт ґендерної політики стає набагато чіткішим, оскільки зв’язок ґендерування і влади виглядає опуклим і очевидним.

Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні сягнули тієї стадії, де критично-революційний потенціял поняття «ґендер» уже майже вичерпав себе. Відповідно, для критичної думки наступають часи нової риторики й нових теорій: можливо, це, нарешті, час для фемінізму?