Мейнстримінґування українських ґендерних досліджень: ознаки та індикатори

За останні кілька років українські ґендерні студії, орієнтуючись на співпрацю з державними інституціями, почали суттєво змінювати своє обличчя і свій статус. Преференції щораз більше отримують ті дослідження, що послідовно відтворюють ідеї ґендерного мейнстримінґу. Методологічному розмаїттю, що мало би правити за підґрунтя для теоретичних дискусій і розвитку, майже не залишається місця: ґендерний мейнстримінґ українського зразка оголошує суспільство складеним із двох гомогенних груп (жінок й чоловіків), обидві вони дискриміновані, а тому «недовикористані» на ринку праці. Всі інші «незручні питання» (наприклад, сексуальне насильство, права жінок- міґранток, сексуальні й репродуктивні права, проституція і порнографія тощо) мейнстримінґ відсуває на задній план або взагалі робить невидимими.

Іншим механізмом «мейнстримінґування» українських ґендерних студій є специфічне наповнення їхніх бібліотек: на книжкові полиці надходять переважно безкоштовно розповсюджувані видання на кшталт «Основ теорії ґендеру», матеріялів різного рівня конференцій та різних методичних посібників, виданих міжнародними організаціями чи українськими НДО. У неофіток ґендерних досліджень ці видання формують відповідне розуміння проблематики: однобока ґендерно-мейнстримінґова візія відтворює сама себе. Альтернативні візії фактично унеможливлено, бо книжок із соціяльно-конструкціоністської ґендерної теорії в українському перекладі майже не існує, а ті, що видано англійською чи перекладено російською, важкодоступні, особливо фінансово; втім, це також питання методологічних преференцій керівництва ґендерних центрів.

Одним із важливих наслідків переводу ґендерної проблематики в Україні на «мейнстримінґові рейки» стало таке її потрактування (і в дослідницькій спільноті також): не варто перенаголошувати дискримінацію жінок. Є суспільні царини, де жінок поставлено в нерівне становище: ринок праці, політика, неоплачувана домашня праця й домашнє насильство; але є інші сфери, де дискриміновано чоловіків: обмежений доступ до дітей після розлучення, строкова служба в армії тощо. Всім погано, всі нещасні, суспільство несправедливе до всіх… то до чого тут власне жінки?

Такий підхід не лише повністю нейтралізує феміністичний потенціял ґендерної теорії в її політичному втіленні, але й непомітно, проте настирливо перемикає суспільну увагу на так звані «проблеми чоловіків». Наприклад, статистичну інформацію на кшталт «у 95% випадків після розлучення батьків діти залишаються жити з матір’ю» в межах мейнстримінґового розуміння ґендерної політики трактують як свідчення безумовної дискримінації чоловіків у їхньому праві на батьківство. При цьому рідко коли беруть до уваги, що жінка, залишаючися після розлучення жити з дітьми, зазвичай відчуває різке зниження свого економічного статусу: грошей стає менше, а неоплачуваної домашньої праці, що забирає сили й час, більше.

Інша українська статистика свідчить: найбіднішими та найвразливішими соціяльними групами працездатного населення України є такі матері, що самі (без партнерства) утримують неповнолітніх дітей. Але дискурсивні влади в ґендерованому суспільстві торочать про «радість материнства» і «знедоленого батька». Втім, масова свідомість не схильна до критичного мислення, а отже, відтворює щедро продуковані мас-медіями моральні паніки про безправних і пригноблених чоловіків. Інша «сліпа пляма» УДҐП лежить якраз у розумінні влади: в методології ґендерного мейнстримінґу видимою стає лише пряма ґендерована влада у формі насильства чи примусу. Ось чому левову частку зусиль спрямовано на боротьбу з домашнім насильством із візуальними його символами – синцями та кривавими ранами (щоправда, про створення притулків для постраждалих жінок не йдеться). Інших (дискурсивних) форм влад, оприявнюваних у леґітимних патріярхатних формах «вшанування жінок» як соратниць, помічниць і красунь, уже не добачають, а відтак і не відрефлексовують ані чиновництво, обтяжене обов’язком провадити ґендерну політику, ні навіть чимала частина ґендерно-дослідницької спільноти.

Якщо говорити про процес упровадження ґендерної теорії в курикулуми ВНЗ, то він набуває в Україні дещо макабричних форм. З одного боку, їх усе ще критично мало: розлоге соціологічне опитування харківського студентства (2009) показало, що 66% опитаних жодного разу не стикалися з ґендерною тематикою під час навчання у виші. Зпоміж тих 34% опитаних, які все-таки знайомі з самим поняттям, лише 10% зазначили, що це був окремий спеціяльний навчальний курс або курси. Проста аритметика показує: якщо говорити про так звані «ґендерні курси», тобто навчальні дисципліни, повністю вкорінені в ґендерній тематиці, то їх авдиторією є приблизно 3% всього студентства великого міста (в даному випадку – Харкова).

Отже, говорити про лавинне наростання кількости «ґендерних курсів» в українських ВНЗ трохи зарано. А щодо небагатьох реально впроваджених варто запитати: на якій методології базовано їхні програми – конструкціоністській чи есенціялістичній (мейнстримівській)?

Навіть серед тих курсів, що брали участь у Всеукраїнському конкурсі навчальних програм із ґендерної тематики і як взірцеві були відібрані для публікації (див. «Хрестоматію навчальних програм з проблем ґендерного розвитку», Київ: ПЦ «Фоліянт», 2004), є відверто есенціялістичні модулі або й програми повністю. Маю стійку підозру, що інші навчальні програми, створені «для внутрішнього використання» й не винесені на суд ширшої спільноти (а розміщення силабусів на веб-сайтах катедр в українських вишах, на відміну від західних университетів, «чомусь» не практикується) можуть мати ще більший ухил у бік есенціялізму.

Наведу ще один приклад. У межах УДҐП обласні управління у справах сім’ї та молоді періодично збирають інформацію про «впровадження» ґендерної тематики у ВНЗ. Я мала змогу ознайомитися зі звітом харківських вишів за 2008/2009 навчальний рік, де до переліку запроваджених навчальних програм із ґендерної тематики належали, наприклад, курси чи модулі курсів із надзвичайно промовистими назвами: «Духовне здоров’я (моніторинґ здоров’я)»: «Основи сексології і сексопатології»; «Конфліктологія (статеві відмінності)»; «Китайська мова: особливості використання графеми “жінка” і “чоловік, людина” [sic!] (в курсі ієрогліфіки)», і навіть «Латиноамериканський бальний танець і методика його викладання»!

Тобто, навіть якщо поняття ґендеру входить до тієї чи іншої навчальної програми, його методологічне потрактування (а отже, ідеологічний вплив) може бути абсолютно довільним: від радикально-феміністичного до есенціялістично-патріярхатного. На жаль, маю відчуття, що саме у бік другого з названих полюсів дрейфують сьогодні як українська ґендерна освіта, так і кровно пов’язані з ними українські ґендерні студії.

Варто зазначити, що українська ситуація не є унікальною: в певному сенсі в усіх пострадянських країнах відбувається приблизно одне й те саме. За влучним висловом Сєрґея Ушакіна, інституціялізація пострадянських ґендерних досліджень має самовбивчий характер, а їхній соціяльний вплив неухильно наближається до нуля. Єлєна Ґапова вбачає причини такого стану у специфічних пострадянських процесах класоутворення, коли «ґендер» став одним із тих інструментів, за допомогою яких було завуальовано сутність процесу нового економічного та владного перерозподілу. Алєксандр Пєршай назвав цей процес «колонізацією навиворіт», коли західний термін із потужним критичним потенціялом «колонізується» пострадянським контекстом і стає в результаті конвенційно-нейтральним позначником на виправдання та леґітимізацію чинного соціяльного статус кво.

Західні експертки оцінюють вплив ґендерного мейнстримінґу на ґендерні студії в Европі у м’якших категоріях, але теж неґативно – і в методологічному, і в інституціональному вимірах. Але вони зіткнулися з мейнстримінґом, уже маючи за плечима зо два десятиліття досвіду академічного фемінізму. В Україні натомість саме ґендерний мейнстримінґ став єдино можливим методологічним контекстом для інституціялізації ґендерних студій – але ціною того, що від «ґендеру» лишилася сама оболонка, «порожнє означуване», модний термін для все тієї ж статі.

А тим часом у великих і малих містах України відкривають нові й нові катедри і центри ґендерних досліджень. Іноді їхня саморепрезентація є дуже промовистою: наприклад, у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника Центр ґендерних досліджень зветься «Взаємодія», а на його лоґо зображено жіноче й чоловіче обличчя, що назустріч торкаються одне одного. Дискурсивне повідомлення «що таке ґендер» у цьому осередку прочитується однозначно – це взаємодія жінки й чоловіка в гетеросексуальному інтимному партнерстві. Коментарі зайві.