20.2. Методичні основи визначення ймовірності банкрутства суб’єктів господарювання

Для оцінки ймовірності банкрутства суб’єктів господарювання можуть бути використані інтегральні показники (індекси). В зарубіжних країнах розроблені й застосовуються кілька багатофакторних моделей для розрахунків таких інтегральних показників (індексів).

Найпростішою є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства підприємства (організації). Вона передбачає обчислення спеціального коефіцієнта Z і має такий формалізований вигляд:

(20.1)

де — коефіцієнт загальної ліквідності;

— частка позикових коштів у загальній величині пасиву балансу.

За двофакторною моделлю ймовірність банкрутства будь-якого суб’єкта господарювання є дуже малою за будь-якого від’ємного значення коефіцієнта Z і великою — за .

Більш обгрунтованою та поширеною є п’ятифакторна модель Е. Альтмана, професора Нью-Йоркського університету.

• Індекс Альтмана «Z» розраховується за формулою

, (20.2)

де — характеризує прибутковість основного та оборотного капіталу; визначається діленням суми балансового прибутку на загальну вартість активів;

— відображає дохідність суб’єкта господарювання і розраховується як співвідношення чистої виручки від реалізації продукції і загальної вартості активів підприємства (організації);

— визначає структуру капіталу фірми; обчислюється як відношення власного капіталу (за ринковою вартістю) до позикового капіталу (суми коротко- і довгострокових пасивів);

— відображає рівень чистої прибутковості виробництва (діяльності); розраховується діленням обсягу реінвестованого прибутку (суми резерву, фондів соціального призначення, нерозподіленого прибутку) на загальну вартість активів фірми;

— характеризує структуру капіталу і визначається як відношення власного оборотного капіталу до загальної вартості активів суб’єкта господарювання;

0,99; 0,6; 1,2; 1,4; 3,3 — коефіцієнти регресії, що характеризують міру впливу на індекс «Z».

• Для визначення ймовірності банкрутства того чи іншого суб’єкта господарювання розрахунковий індекс «Z» необхідно порівняти з критичним його значенням. Для точнішого визначення ступеня ймовірності банкрутства підприємства (організації) рекомендується користуватися таблицею 20.1.

• У вітчизняній практиці господарювання застосування моделі Альтмана зв’язане з певними труднощами.

• По-перше, коефіцієнти регресії К₁ — К₅ розраховувалися за результатами діяльності компаній, що функціонували зовсім в іншому конкурентному ринковому середовищі.

• По-друге, у шкалі градації індексів Альтмана не враховано галузевих особливостей господарювання.

• По-третє, вітчизняним спеціалістам бракує інформації для розрахунку коефіцієнта К₃ через недорозвинутість ринку цінних паперів.

• Тому запропоновані Альтманом методичні принципи визначення ймовірності банкрутства можна використовувати у вітчизняній практиці господарювання за такої умови: коефіцієнти регресії та критичні значення індексу «Z» треба обов’язково розраховувати для конкретних галузей (сфер діяльності) з використанням оптимальних критеріїв, які відображали б специфічні умови господарювання вітчизняних підприємств (організацій).

20.3. Організація і наслідки ліквідації збанкрутілих підприємств та інших суб’єктів підприємницької діяльності

Основні причини ліквідації збанкрутілих підприємств (організацій):

1) вартість майна боржника продовжує знецінюватися і бракує будь-якої можливості її відновлення;

2) жодна юридична чи фізична особа не звернулася до відповідного органу із заявою про проведення реструктуризації або санації фірми-боржника;

3) жодний з поданих реструктуризаційних чи санаційних планів не було схвалено кредиторами;

4) запропонований план виходу підприємства (організації) з кривого стану з тих чи інших причин неможливо реалізувати.

Рішення про ліквідацію боржника може бути ухвалено судом з власної ініціативи чи на клопотання розпорядника майна або ж кредиторів. Арбітражний суд приймає постанову про визначення боржника банкрутом, яка надсилається всім учасникам, причетним до цього процесу. Цією постановою призначаються також ліквідатори з представників зборів кредиторів, а також з Фонду державного майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство або організацію.

Призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію, які надаються певні повноваження. Ліквідаційна комісія має право:

а) управляти майном банкрута;

б) здійснювати інвентаризацію та оцінку майна;

в) визначати ліквідаційну масу (майнові активи бункрута за виключенням орендованого майна) та розпоряджатися нею;

г) здійснювати заходи по стягненню дебіторської заборгованості;

д) реалізувати майно збанкрутілого підприємства (організації) та здійснювати інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів.

У світовій практиці господарювання розрізняють так звану впорядковану та примусову ліквідацію збанкрутілих підприємств (організацій).

За впорядкованої ліквідації продаж майнових активів підприємства (організації) здійснюється протягом певного (розумного) строку з метою забезпечення більшої вартості наявного майна. Для найбільш неліквідних активів цей строк (період) може становити біля двох років.

Примусова ліквідація передбачає негативний розпродаж активів, як правило, усіх одночасно (на одному аукціоні).

Зарубіжна практика виокремлює певні етапи технологічної послідовності процесу розрахунку впорядкованої ліквідаційної вартості підприємства:

перший етап — розробка календарного графіка ліквідації активів підприємства;

другий етап — оцінка поточної вартості активів з урахуванням витрат на їхню ліквідацію;

третій етап — обчислення обсягів зобов’язань підприємства (організації);

четвертий етап — визначення різниці між поточною вартістю активів і величиною зобов’язань підприємства (організації).

Процес визначення боржника банкрутом має певні наслідки, а саме:

по-перше, припиняється підприємницька діяльність боржника;

по-друге, до ліквідаційної комісії переходять майнові права та зобов’язання банкрута;

по-третє, вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов’язань банкрута;

по-четверте, припиняється нарахування пені й відсотків за всі види заборгованості підприємства (організації)-банкрута.

Можливі способи (форми) реалізації майна підприємств (організацій)-банкрутів:

• продаж майна одному чи кільком покупцям;

• продаж майна шляхом проведення аукціона або тендера;

• надання в оренду одному чи кільком орендарям усіх або частини майнових активів банкрута з подальшим розподілом між кредиторами коштів, виручених від оренди;

• передання заставленого майна заставодержателю;

• залишення боржникові збиткового майна або такого, що має незначну цінність і не впливає на збільшення майнових активів;

• будь-які інші способи реалізації майна, затверджені в судовому порядку.

У разі, коли суб’єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі, проведення аукціону (конкурсу) здійснюється органом приватизації. У випадку, коли суб’єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручити його проведення спеціалізованій ліцензованій установі.

Усі форми продажу майна банкрута оформляються договорами купівлі-продажу, який укладається між ліквідаційною комісією від імені підприємства-банкрута та покупцем.

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів. Черговість задоволення претензій кредиторів наведено на рис. 20.4. Вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення всіх вимог попередньої. За браком майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно сумі, належній кожному кредиторові. Вимоги, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Не розглядаються і вважаються погашеними також вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для пред’явлення претензій.

Після завершення реалізації майнових об’єктів, що входять до складу ліквідаційної маси та є необхідними для повного задоволення всіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами ліквідаційна складає й подає в Арбітражний суд ліквідаційний баланс. В ньому мають бути відображені показники обсягу майнових активів (ліквідаційної маси), дані їхньої інвестиції, відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу, а також суми розподілу виручених коштів поміж кредиторами.

Завершальним етапом процедури ліквідації підприємства (організації)-банкрута є розгляд і затвердження ліквідаційного балансу Арбітражним судом.

Після затвердження ліквідаційного балансу (звіту):

1) суд виносить ухвалу про ліквідацію підприємства (організації)-банкрута;

2) оприлюднює цю ухвалу, доводить її до відому всіх учасників процесу ліквідації конкретного суб’єкта господарювання;

3) ліквідаційна комісія (ліквідатори) звільняються від виконання своїх обов’язків.