1. Г: 4 (Кримська область)

2. А: 1 – ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), 3 – Проведення Першого Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України (1 грудня 1991 р.), 2 – запровадження в Україні нової національної валюти – гривні (вересень 1996 р.), 4 – обрання Леоніда Кучми Президентом України на другий термін (1999).

3. Г

4. Д: 3 – високий рівень концентрації виробництва й робітників на великих підприємствах, 5 – участь іноземного капіталу в розвитку промисловості.

5. Г: 2 – відновлення роботи науково-дослідних установ, зміцення їхньої матеріально-технічної бази, 5 – розгортання ідеологічної кампанії боротьби проти «космополітизму».

6. А: 1 – започаткував новий жанр в українській літературі – кіноповість, 3 – його кінофільм «Земля» на Всесвітній виставці в Брюселі в 1958 р. визнаний одним із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

7. 1928 р.

8. Таємний додатковий протокол до Пакту про ненапад між срср та Німеччиною

9. Втрата зовнішньої підтримки; жорстокий окупаційний режим, установлений німецько-австрійським командуванням, викликав у населення невдоволення; відсутність боєздатної, регулярної армії; опозиційність майже всіх політичних сил і в місті, і на селі гетьманському режиму (Український національний союз, серпень 1918); несприйняття населенням окремих заходів гетьмана, що спричинило повстанський рух; відмова від незалежності; підривна діяльність радянської Росії.

10. ЦЮПА Іван Антонович – письменник. У Івана Антоновича надзвичайно багатий літературний доробок — книжки оповідань, нарисів і повістей: "Чотири вітри", "Новели рідного краю", "Василь Сухомлинський","Миргородська криниця" та інші романи "Брати", "Назустріч долі", "Вічний вогонь","Через терни до зірок", "Краяни", "Мужній вершник", "Дзвони янтарного літа" таінші. В 1995 році вийшла нова книга письменника "В пазурах єжовщини", яку він, репресований та реабілітований, присвятив "світлій пам'яті незабутніх земляківмоїх, розчавлених на жорнах тиранії, замучених голодомором, доведених до згуби по тюрмах і таборах, безневинно розстріляних".

Офіційними виконавцями волі партії були відповідні громадські організації – спілки письменників, художників, композиторів тощо. Чисельність Спілки письменників, наприклад, перевищувала 900 чоловік. Ці спілки та їхні партійні організації виконували також і функції тиску на „нестійких” чи „непокірних”. Партія уважно стежила за настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури й мистецтва, з’їзди й пленуми творчих спілок. Як наслідок, у літературі й мистецтві культивувалися кон’юктура, пристосуванство, прагнення догодити вищому партійно-державному керівництву.

Виконання волі партії стимулювалися лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.

Незважаючи на „відлигу” 60-х років, більшість українських письменників залишалася на позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму. О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Їхні прізвища зустрічаємо і серед лауреатів затвердженої у 1962 р. Шевченківської премії.

Та у Україні, як і взагалі в Радянському Союзі, існувало інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання негараздів у суспільстві. З тривогою сприймали вони поширення в народі пристосуванства, роздвоєння моралі, хабарництва. Їхню увагу все більше привертало катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов’язане з безконтрольною діяльністю центральних відомств. Вони вбачали причини занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови у відсутності реального суверенітету, права українців самим вирішувати свою долю.

Ці почуття яскраво відображені в кращих творах літератури і образотворчого мистецтва України 60 – 80-х років. Вони знаходили живий, зацікавлений відгук у широких колах громадськості. Водночас, номенклатурні верхи України насторожено, а то й вороже сприймали їх.

1968 р. – з ініціативи партійно-державного керівництва розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман „Собор” .

„Собор” — роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.

Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага».

«Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років.

Вперше вийшов у січневому номері журналу «Вітчизна» 1968 року. Того ж року двічі друкувався у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». До друку був підготовлений також і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народов». Проте на прохання «украинских товарищей» журнал взагалі відмовився від публікації роману.

Після цього твір до 1987 року не видавався через те, що був розкритикований і не імпонував радянському правлінню, свідомо замовчувався, хоч і не був офіційно вилучений з бібліотек. Крім того, від письменника вимагали переробити роман або ж зректися його, на що Олесь Гончар не погодився, не зважаючи на погрози другого секретаря ЦК КПУ Ляшка, а також Щербицього, Федорчука, Ватченка, Грушецького та Добрика. Самого автора Шелест добивався арештувати, проте Голова Президії Верховної Ради СРСР Підгорний не погодився:

Знову роман вдалося надрукувати весною 1987 року російською мовою у московській газеті «Роман-газета», цього ж року «Собор» вийшов і українською мовою у семитомному виданні творів Олеся Гончара. 29 березня 1968 року на пленумі ЦК КПУ перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко привселюдно заявив: «Собор — ідейно порочний, шкідливий і пасквільний твір». Цю несправедливу, упереджену критику партійного функціонера підтримав і Петро Шелест – перший секретар ЦК КП України. Но самым страшным было, как Олесь Терентьевич сам назвал, «шамотіння» вокруг «Собора» (М.Шамота — тогдашний директор Института литературы).

Володька Лобода  (герой роману „Собор”)— типовий образ руйнівника того часу — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення.

Життєве кредо Володимира Лободи — вміло служити власним далекосяжним кар'єристським цілям, чинодерським інтересам, вгадування волі вищих чиновників. Такі люди тонко відчувають вимоги часу, моду на нове і обов'язково мають продемонструвати свою першість, сміливі ідеї, прогресивність, швидко зорієнтувавшись на нову хвилю.

Засудження й фактична заборона „Собору” знаменувала початок „закручування гайок” в ідеологічній і культурній сферах. Після усунення П. Шелеста від керівництва Компартією України і обрання на цю посаду В. Щербицького, упередженість і підозрілість у ставленні до творчої інтелігенції України з боку парт керівництва ще більше посилились.

Згаданий уривок джерела є частиною спогадів члена Спілки письменників України Івана Цюпи про зустріч Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста з провідними українськими радянськими письменниками: Гончаром, Бажаном, Козаченком, Новиченком, Башем, Збанацьким, Зарудним, Вороньком, Павличком, Коротичем, Смоличем, Цюпою, на якій партійний керівник долучився до критики роману О. Гончара “Собор”. Але тверда відповідь Гончара перевела розмову в інше русло, “...до проблем загальнонаціональних. Заговорили про Україну, виступаємо проти русифікації”.    Головна думку, яку намагався у спогадах довести Цюпа, міститься у словах П. Шелеста: “Ось ми зараз сидимо з вами за єдиним столом, говоримо про такі речі, що коли б це було у тридцять сьомому, то нас би усіх запроторили в тюрму...”    Поданий документ додає ще одного штриху до розуміння радянської епохи, ролі П. Шелеста у процесах тієї доби.

Варіант 14

1. Б: Наступ Української галицької армії під час українсько-польської війни (Чортківська офензива)

2. В: 4 – обрання О. Кириченка першим секретарем ЦК Компартії України (1953), 1 – Виступ М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки» на ХХ з’їзді КПРС (1956), 2 – Суд у Львові над членами УРСС Л. Лук’яненком, І. Кандибою та ін. (1961), 3 – Вихід перших шести випусків «самвидавського журналу» «Український вісник» (1970 – 1972).

3. А

4. Б: 1 – надання переваги при вступі до ВНЗ особам робітничо-селянського походження, 4 – збільшення кількості вчительських курсів, педінститутів та педтехнікумів.

5. В: 2 – поява нових політичних партій відбувалася одночасно із наростанням внутрішніх суперечностей у КПУ, 4 – діяльність більшості новоутворених партій набувала опозиційного характеру.

6. В: 2 – ініціював підписання у квітні 1920 р. Варшавського договору між УНР та Польщею, 5 – у лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР.

7. 1905 – 1907 рр.

8. Йосип Сліпий (митрополит та архієпископ Української греко-католицької церкви).

9. Конфлікт УЦР з німецько-австрійською окупаційною адміністрацією; невиконання УЦР своїх зобов’язань перед країнами Четверного союзу; конфлікт УЦР з промисловцями, великими землевласниками; нездатність УЦР налагодити ефективну систему державного управління; втрата УЦР соціальної опори; прихильність лідерів УЦР до соціалістичних ідей; втома населення від нестабільності, прагнення встановити сильну владу; втручання німецько-австрійської адміністрації у внутрішні справи Української Народної Республіки.

10. ЛИСТ КОМСОМОЛЬЦЯ ПАСТУШЕНКА З с. ПОЛОНИСТЕ БАБАНСЬКОГО РАЙОНУ Й. В. СТАЛІНУ ПРО ВИВІЗ ХЛІБА В ХЛІБОЗАГОТІВЛЮ Й ГОЛОДУВАННЯ КОЛГОСПНИКІВ 10 лютого 1932 р.

Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. Збірник матеріалів і документів / АН України. Інститут історії України та ін.: Упоряд.: Г. М. Михайличенко, Є. П. Шаталіна; Відп. ред.: Кульчицький С. В. - Київ: Наукова думка, 1992. - 736 с. - Додатки: 643-733 с. У збірнику документів висвітлюються процеси, що відбувалися в українському селі в ході здійснення насильницькими методами суцільної колективізації і призвели до голодомору 1932-1933 р.

Цей лист із 32-го року зберігається у Центральному державному архіві Жовтневої революції і радянської держави УРСР (фонд 1, опис 8, одиниця зберігання 117). У фонді приймальні голови ВУЦВКу. Забігаючи наперед, зазначимо: лист «шановному секретареві ВКП(б)» різко вирізняється з-поміж сотень, тисяч прочитаних нами листів, адресованих у 1932 — 1933 роках Всеукраїнському старості та зібраних у розділі під грифом: «Секретно». Перед нами соціальний портрет села, написаний рукою людини прозорливої, добре обізнаної. Цей лист - крик про допомогу і милосердя, від якого, здавалося б, камінь здригнеться. Але тільки не серця більшовицьких вождів

Чим більше вчитуєшся в рядки, тим більше вражає почуття гідності, самоповаги, якими дихає цей лист. Автор аж ніяк не відчуває себе гвинтиком; з високим адресатом, «великим вождем» і «батьком усіх часів та народів» розмовляє без ворожості, радше шанобливо, та й без рабського схиляння, без погляду знизу вгору, а на рівних: «Вислухайте, товаришу Сталін...»

Автор непогано знає історію. Звідси і його порівняння з кріпаччиною. Обізнаний він із подіями недавнього часу, з «правим ухилом» Бухаріна: знає й про залякування, репресії («назвуть опортуністами»). Але обстоює своє: «Отаке-то на селі, хоч і суди,— скажи, що опортуніст».

В листі є розвінчування міфу про народний характер влади: замість проголошеного Жовтнем «Вся влада радам» (тобто народовладдя селянських депутатів, обраних громадою),— безконтрольне, хиже, жорстоке всевладдя уповноважених, активістів, буксирних бригад («Що захотіли активісти, те й зроблять... а й жодного члена обраного, все нові й нові, чужі люди»).

В цьому, гадаю, ключ до переусвідомлення нового підходу для висвітлення більш ніж актуальних для нашого сьогодення тем: «Народ і Сталін» (рабська покірність, культ вождя не мали під собою достатнього грунту на селі, а отже, насаджувалися згори), «народ і колективізація» (і тут у листі переважає тверезий, критичний погляд), народ і влада (неприйняття влади, нав’язаної згори, активна підтримка влади, обраної знизу, народом, словом, не імітована, не підставна, а реальна, жива, дійова влада Рад).

І останнє. Лист — це повчальний урок для нас усіх. Один з найпекучіших: до чого призводить штучно культивована глухота та сліпота партійних і радянських органів, тих, хто вважав себе за вождів, вожаків мас. Їхнє невміння, небажання своєчасно, без упередження, без ярликів («опортуніст») прислухатися до голосу народу, вести політичний діалог, а тим більше — піднятися до політичних узагальнень.

Грудень 1927 р. – ХV з’їзд ВКП(б) – курс на кооперування села. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза 1927 – 1928 рр.

Колективізація – примусова система заходів, спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи).

Завдання колективізації: налагодження каналу перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації; забезпечення населення країни дешевими продуктами харчування та сировиною; перетворення неконтрольованих державою індивідуальних селянських господарств на велике виробництво, повністю підконтрольне партійно-державному керівництву; ліквідація дрібнотоварного селянського укладу, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, а отже, ліквідація куркульства як класу.

Січень 1928 р. – рішення політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації.

1928 р. – створення першої машинно-тракторної станції (МТС) в Україні. Завдання: виробничо-технічне обслуговування колгоспів і радгоспів, посилення впливу держави на село.

Листопад 1929 р. – курс на суцільну колективізацію села (мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р.).

Лютий 1930 р. – лист-директива С. Косіора місцевим партійним організаціям, у якому ставилося завдання колективізувати степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р., зо призвело до застосування насильницьких методів колективізації.

Осінь 1929 р. – весна 1930 р. – хвиля селянських виступів та повстань.

Березень 1930 р. – стаття Й. Сталіна „Запаморочення від успіхів”, у якій він виступив проти надмірностей у колгоспному будівництві, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволялося виходити з колгоспів.

Осінь 1930 р. – директивний лист ЦК ВКП(б) „Про колективізацію”, який закликав найрішучішими методами й темпами завершити цей процес, що призвело до нового етапу колективізації. Повторне об’єднання селян у колгоспи в Україні мало завершитися до кінця 1931 р. (до кінця 1932 р. в Україні були об’єднані у колгоспи близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ).

Ліквідація куркульства як класу: передача колгоспам (державі) найприбутковіших селянських господарств разом із землею та реманентом, вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, ліквідація найзаможнішого прошарку селян, яких радянська влада вважала джерелом капіталізму на селі.

Наслідки колективізації: одержано кошти для індустріалізації; знищення найбільш працездатних селянських господарств; занепад почуття індивідуалізму, властивого українському селянинові; дезорганізація аграрного сектору (індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими); наростання кризових явищ у сільському господарстві (зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна тощо); утвердження командної економіки на селі при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі; голодомор 1932 – 1933 рр.

Причини голодомору 1932 – 1933 рр.: волюнтаристська політика сталінського керівництва; прискорена насильницька колективізація; завищений план хлібозаготівель для України на 1932 р.; постанова „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, відома як „Закон про 5 колосків” 7 серпня 1932 р. (за крадіжку колгоспного майна передбачався розстріл із конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше ніж на 10 років); діяльність в Україні надзвичайної комісії на чолі з В. Молотовим, основною метою якої було вилучення хліба в селян за всяку ціну. Отже, хлібозаготівельна кампанія перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення українського селянства.

Заходи влади: продовження хлібозаготівель; створення загороджувальних загонів, які не випускали селян до міст; замовчування голоду; відмова від міжнародної допомоги.

Наслідки: величезні людські втрати – від 3,5 до 8 млн. чоловік; знищення традиційного українського села; подолання опору колективізації, перемога колгоспного ладу на селі.

Згаданий уривок джерела є фрагментом листа комсомольця Пастушенка з села Полонисте (нині Голованівський район Кіровоградської області), який адресований Й. Сталіну у роки Голодомору 1932-1933 рр.    Цей лист є проявом відчаю людини, яка вірить у радянську владу і комуністичні ідеали. Описуючи трагічний стан села, доведеного колгоспною системою і хлібозаготівлями до зубожіння та голоду, Пастушенко звертається до радянських керманичів із докором, порівнює існуючий лад на селі з панщиною. Описом непосильних поборів з селян він намагається показати всю безглуздість ситуації, коли наче робітничо-селянська влада з селян висмоктує останні “кров і серце”, “садить і судить” селян “нізащо”. Вказує, що “маса населення підбурена проти радвлади...”.    Цей документ містить велику кількість фактологічного матеріалу, статистичних даних, які дають змогу оцінити рівень життя колгоспників, об’єм податків і поборів; відносини між владою і селянами, між селянами; розкривають механізм вилучення продовольчих ресурсів з села, наслідки такої політики.    Завдяки цьому документу можна глибше зрозуміти злочин сталінського режиму, вчиненого проти українського селянства.

15 варіант