1. Г: 4 (Закарпаття)

2. Г: 4 – Запровадження національної валюти – гривні (вересень 1996), 2 – обрання Леоніда Кучми Президентом України на другий термін (1999), 3 – Ухвалення Верховною Радою Закону України «Про Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні» (28 листопада 2006), 1 – обрання Віктора Януковича Президентом України (2010).

3. Г

4. А: 1 – прийняття нової Конституції УРСР (1937), 2 – поширення стахановського руху (1935); Друга п’ятирічка – 1933/1937.

5. Г: 2 – безправне соціальне становище селян, 4 – надмірні хлібозаготівельні плани.

6. Б: 1 – один із лідерів Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), один із засновників Української Центральної Ради, 5 – автор двотомної «Історії української письменства» - класичної праці з літературознавства.

7. 1921 р.

8. Микола Лисенко

9. Погіршення соціально-економічного становища в СРСР; активізація українського національно-визвольного руху під впливом перебудовчих процесів в СРСР; спроба державного перевороту в СРСР; хвиля “оксамитових” революцій у Східній Європі, об’єднання Німеччини.

10. Антон Іванович Денікін — російський військовий діяч, генерал-лейтенант російської армії, герой російсько-японської війни, головнокомандувач антибільшовицькими силами Півдня Росії під час громадянської війни 1918-20 у Росії. Наприкінці 1917 разом з Л.Г.Корніловим і М.В.Алексєєвим став організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Корнілова (13.4.1918). Весною 1919 Добровольча армія під командуванням Денікіна розпочала наступ з Північного Кавказу, i у червні 1919 зайняла Донбас і Харків. За свідченням генерал-майора армії генерала Денікіна А. Туркула населення Харкова зустріло Денікіна із захватом. На територіях, що знаходилися під контролем Добровольчої армії було відновлено дію дореволюційних законів, та проголошувалась ідея «единой и неделимой России». У державних школах було відновлено викладання російською мовою, в приватних школах допускалося викладання українською мовою. 31 серпня 1919 денікінські війська увійшли у Київ, який був зайнятий частинами Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії. Бої між українськими військами і частинами Добровольчої армії тривали протягом вересня-жовтня 1919. Потрапивши в ході боїв у надзвичайно складні умови (епідемія тифу, брак набоїв), Начальна Команда УГА була вимушена 6.11.1919 (офіційно 17.11.1919) підписати договір про входження УГА до складу «Збройних сил Півдня Росії» (офіційна назва армії Денікіна). Диктатор ЗОУНР-ЗУНР Є.Петрушевич виступив проти рішення командування УГА. Зрештою, цей договір так і не набув сили через швидкий відступ військ Денікіна під ударами більшовицької армії.

Рештки денікінських частин відступили у Крим і в березні-квітні 1920 увійшли до складу армії генерала Петра Врангеля. Відтак Денікін емігрував у Західну Європу (відмовився від співпраці з німецькими нацистами), згодом – у США, де помер у 1947 р. Автор мемуарів: «Очерки русской смуты» (т.1-2, 1920-22, т. З-4, 1924-25) та ін.

Важливо уважно вчитуватись у масив мемуарної літератури, що його залишили ті політики, військові лідери, письменники, люди культури, котрі були налаштовані вороже (часто — відверто вороже) до української державної самостійності. Ступінь таланту таких авторів є, безперечно, різною, проте нам не обійтися (якщо хочемо знати свою історію такою, якою вона насправді була, в усій її багатогранності, та йти в майбутнє не наосліп) без цих гірких, ба навіть ядучих ліків — не все ж ласувати «солодким медом» національної самозакоханості... Адже ж треба шукати чесні відповіді на фундаментальне запитання: чому тоді була втрачена державність?

Одним із найпомітніших творів у цьому ряду є, безумовно, 5-томні «Нариси російської смути» (Брюссель-Берлін, 1923 — 1926), що належать перу генерала Антона Івановича Денікіна (1872—1947). Денікін був наділений певним літературним даром; він умів писати чітко, ясно, прозоро і (не завжди, але в кращих розділах «Нарисів») досить чесно. При цьому генерал-письменник часто знаходить у собі сили приборкати почуття зловтіхи, описуючи руйнування української державності, хаос, анархію та розпад життєутворюючих соціальних інституцій на нашій землі. Навпаки, можна відчути своєрідний сум і гіркоту, з якими Денікін розповідає про цю трагедію — ймовірно, тому, що не сприймав Україну («Малу Росію») як окреме державне утворення, а, навпаки, відчував її, як щось «своє»... Розповідь про правління гетьмана Скоропадського, яка займає мало не половину загального обсягу «Гетьманства і Директорії в Україні», містить немало цікавих і об’єктивних думок. Денікін явно перебільшує, коли пише про «цілковиту залежність України і повну підпорядкованість її німецькій загальній та економічній політиці, які за гетьмана не тільки не послабли, але навіть зросли». І тим більше неправдиві твердження генерала про «національний шовінізм і українізацію», які нібито «лягли в основу програми гетьманського уряду. Сам гетьман в офіційних виступах урочисто проголошував самостійність України на вічні часи і кляв Росію, «під ярмом якої Україна стогнала впродовж двох століть». Уряд у формах безглуздих і образливих поривав зв’язок із російською культурою і державністю». Це геть не відповідає історичній дійсності 1918 року — адже сам Денікін визнає, яку суттєву політичну підтримку надавала українському гетьману, приміром, великодержавна російська партія кадетів, що тоді окопалась у Києві...

Після уважного прочитання мемуарів Денікіна стає зрозумілим, в якому трагікомічному становищі опинився гетьман Павло Скоропадський, дедалі більше, в міру послаблення позицій берлінського кайзерівського уряду і німецької окупаційної армії, змушений опиратися, зокрема, на великодержавні проросійські кола в Києві.

І ось фінал Скоропадського: потрапляючи у залежність від таких одіозних шовіністичних рухів (сам Денікін пише, між іншим, що «до гетьмана та українського уряду Київський національний центр ставився з величезною ворожістю»), гетьман завершив своє правління декларацією про те, що «колишня міць і сила Російської держави має бути відновлена на засадах принципу федералізму. Україна має відіграти провідну роль у цій федерації, оскільки саме Україна показала приклад законності й порядку». І хай би якими словами про «не більшовицьку майбутню Росію» не супроводжувався цей цитований вище Указ гетьмана Скоропадського від 14 листопада 1918 року — така постановка питання говорить сама про себе...

 Поданий уривок джерела є частиною книги спогадів “Нариси російської смути”, написаної одним з лідерів білого руху А. Денікіним, коли він перебував у еміграції. У ньому подається погляд і оцінка Денікіним гетьмана П. Скоропадського. Попри несприйняття Денікіним української державності, генерал засвідчує переконаність П. Скоропадського у його прагненні створити незалежну Українську державу. Порівнюючи заходи гетьмана з політикою УЦР, Денікін зазначає, що “тільки соціальні заходи гетьмана різко розійшлися з політикою Ради: кермо її круто повернули вправо”. Саме це, на думку генерала, і спричинило “збурювання селянських мас” і широкий повстанський рух, що мав соціальне і національне забарвлення з чітко вираженою антинімецькою спрямованістю.    Цей уривок джерела дає змогу поглянути на події з іншого боку, зрозуміти логіку поведінки противників української державності, їх оцінку подій.

11 варіант