4. З’ясуйте такі категорії

Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного се­редовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на "вищих" і "нищих", "аристократію" та "простолюдинів" знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платана, Н. Мак'явеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.

За способом формування еліт виділяються "відкриті" та "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

Елітарність, це система, що сприяє отриманню благ певною обраною частиною суспільства за рахунок більшості цього ж суспільства .

Билет 16. 1. Політичні ідеї Києво-Могилянської академії

Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов’янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного життя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, громадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.

Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерськимархимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.

Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.

Стефан Яворський (1658-1722) був українським і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.

Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. В Москві він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви, обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що "царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами".

Яворський ставив за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу. Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.