3. Пропорційна система

Пропорційна виборча система (лат. proportіo — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. г) система панаширування

При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна).

Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Система голосування з індивідуальною передачею голосу - виборці відзначають цифрами проти прізвищ кандидатів, в якому порядку за них голосують, ранжуючи таким чином свої особисті переваги.

Система панаширування - виборець має право висловитися стосовно певної кількості кандидатів незалежно від їхньої партійної належності, «змішуючи» кандидатів від різних партій. Дана система дозволяє виборцю проголосувати за партію, що йому подобається, також віддати перевагу кандидатам з інших партій. Такий різновид пропорційної системи використовується у Швейцарії та Люксембурзі, і виборцям надане право накопичувати переваги – віддавати найбільш бажаним кандидатам одразу декілька голосів, таким чином ранжуючи кандидатів за ступенем переваги.

4. Партійна система України

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1) 1990-1991рр. — створення перших альтернативних політичних партій на базі громадсько-політичних об’єднань не комуністичної орієнтації, неформальних суспільних рухів часів перебудови.

2) 1992-1994рр. — легалізація найбільш впливових на той час партій — КПУ та НРУ, інтенсивне заповнення політичного простору партіями, які проголосили себе носіями традиційних для західної політичної науки ідеологій - соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, націонал-демократичної та ін. (далі такі партії називатимуться партіями “брендового” типу).

3) 1995-1998рр. — перші розколи в партіях “брендового” типу (утворення ПСПУ, СДПУ(о)), започаткування та інтенсивний розвиток тенденції утворення партій адміністративним шляхом, а також партій - “політичних проектів”, які створювалися фінансово-промисловими групами та окремими особами для реалізації власних політичних інтересів.

4) 1999 – 2002рр. — розподіл політичного простору найбільш впливовими партіями, посилення тенденції розколів “брендових” партій, утворення значної кількості дрібних партій

5) 2002р. – по даний час  — консолідація опозиційних партій, витіснення парламентськими політичними партіями і блоками інших політичних сил з політичної арени, припинення процесу масового утворення нових партій у зв`язку з набуттям чинності нового Закону “Про політичні партії”.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994. На сьогодні налічується близько 158 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі.

Аналіз розвитку партійної системи України дозволяє зробити висновок, що вона є багатопартійною системою малих партій. Політичне майбутнє таких партій, як свідчить досвід зарубіжних демократій, пов'язане зі створенням блоків.

Билет 18. 1. Конституція П. Орлика

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Згідно з цією Конституцією, Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. «Гетьманське самодержавство» обмежувалося Генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників та виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм з полкової та сотенної старшини, депутатів і послів із запорозького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст.

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає у тому, що в Україні

1.відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха;

2.відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені;

3.всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову;

4.державні службовці повинні складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману;

5.старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони;

6.справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману;

7.генеральна старшина звітує перед гетьманом про роботу;

8.державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія;

9.на утримання гетьмана призначаються окремі землі;

10.полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом;

11.гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;

12.проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей:

1.обмеження влади гетьмана,

2.представницьке управління,

3.поділ державної влади,

4.закріплення прав і свобод особи,

5.справедливість у розподілі суспільних благ,

6.підтримка соціальне незахищених верств населення тощо.

Найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.