2. Монархія

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни. Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

3.Роль політичних еліт в Україні

Важливою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, але й узгодження дій еліти загальнонаціональної і місцевої (регіональної). Власне, від такої узгодженості суттєво залежить не лише результат державотворення, але і єдність, цілісність України як унітарної держави.

За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є, на нашу думку, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердить запропоноване твердження.

Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.

На завершення розгляду проблеми доходимо таких основних висновків.

1. Політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес суспільства в цілому. Це – верхівка панівного класу, що здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка і ставить цей клас у привілейований стан .

2. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто тієї ж еліти. Коло, як кажуть, замикається.

3. Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з’явилася – ринковими трансформаціями, соціальними змінами управляють здебільш ті ж колишні компартійні лідери, що завели величезну і найбагатшу у світі на природні ресурси країну у глухий кут.

5. Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі. Для України, стосовно її еліти, це найгостріша проблема.

Билет 24. 1. Політична думка Нового часу

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.

Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності.

Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск'є при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії — честь.

Кант Пріоритетне місце в його політичному вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила «категоричного імперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства».

За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства — щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета

Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сім'я. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення — зародження «народного духу».

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері.. Держава — вінець розвитку моральності. Як серцевина сім'ї та громадянського суспільства, вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності.