75. Методи і засоби гасіння пожеж.

В комплексі заходів, що використовуються в системі протипожежного захисту, важливе значення має вибір найбільш раціональних способів та засобів гасіння різних горючих речовин та матеріалів .

Горіння припиняється:

— при охолодженні горючої речовини до температури нижчої, ніж температура її займання;

— при зниженні концентрації кисню в повітрі в зоні горіння;

— при припиненні надходження пари, газів горючої речовини в зону горіння.

Припинення горіння досягається за'допомогою вогнегасник засобів:

—  води (у вигляді струменя або розпиленому вигляді);

—  інертних газів (вуглекислота та ін.);

—  хімічних засобів (у вигляді піни або рідини);

—  порошкоподібних сухих сумішей (суміші піску з флюсом);

—  пожежних покривал з брезенту та азбесту.

Вибір тих чи інших способів та засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від стадії розвитку пожежі, масштабів загорань, особливостей горіння речовин та матеріалів (рис. 4.3).

Успіх швидкої локалізації та ліквідації пожежі на її початку залежить від наявних вогнегасних засобів, вміння користуватися ними всіма працівниками, а також від засобів пожежного зв'язку та сигналізації для виклику пожежної допомоги та введення в дію автоматичних та первинних вогнегасних засобів.

Вода — найбільш дешева і поширена вогнегасна речовина. Вода порівняно з іншими вогнегасними речовинами має найбільшу теплоємність і придатна для гасіння більшості горючих речовин. Вода застосовується у вигляді компактних і розпилених струменів і як пара Вогнегасний ефект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та охолодженні твердих горючих матеріалів. Подача води до місця пожежі здійснюється пожежними рукавами. Відкидний рукав від пожежного крана або насоса закінчується металевим соплом, обладнаним розбризкувачем. Розбризкувач дозволяє отримувати компактний або розсіяний струмінь води. Струменем води гасять тверді горючі речовини; дощем і водяним пилом — тверді, волокнисті сипучі речовини, а також спирти, трансформаторне і солярове мастила.

Водою не можна гасити легкозаймисті рідини (бензин, гас), оскільки, маючи велику питому вагу, вода накопичується внизу цих речовин і збільшує площу горючої поверхні. Не можна гасити водою такі речовини, як карбіди та селітру, які виділяють при контакті з водою горючі речовини, а також металевий калій, натрій, магній та його сплави, електрообладнання, що знаходиться під напругою, цінні папери та устаткування

Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об'ємом до 500 м3 і невеликих загорань на відкритих установках. Вогнегасна концентрація пари у повітрі становить 35%.

Водні розчини солей застосовуються для гасіння речовин, які погано змочуються водою (бавовна, деревина, торф). У воду додають поверхнево-активні речовини: піноутворювач ПО-1, сульфаноли НП-16, сульфонати, змочувач ДП.

Промислові приміщення мають зовнішнє і внутрішнє протипожежне водопостачання, запроектоване згідно з вимогами СНиП 2 04.02-84 та СНиП 2.04.01-85. Необхідний тиск води створюється стаціонарними пожежними насосами, котрі забезпечують подавання компактних струменів на висоту не менше 10 м або рухомими пожежними автонасосами і мотопомпами, що забирають воду із гідрантів (рис. 4.4).

Гідранти (зовнішнє протипожежне водопостачання) розташовуються на території підприємств на віддалі не більше 100 м по периметру будівель вздовж доріг і не ближче 5 м від стін.

Внутрішнє протипожежне водопостачання здійснюється пожежними кранами, які встановлюються на висоті 1,35 м від підлоги всередині приміщень біля виходів, у коридорах, на сходових клітках. Кожний пожежний кран споряджається прогумованим рукавом та пожежним стволом. Довжина рукава — 10 або 20 м. Продуктивність кожного крана повинна бути не меншою, ніж 2,5 л/с. Витрати води на зовнішнє пожежогасіння беруться в залежності від ступеня вогнестійкості будівель, їх об'єму, категорії пожежо- і вибухонебезпеки виробництва у межах від 10 до 40 л/с.

В будівлях і спорудах з пожежонебезпечним виробництвом встановлюються автоматично діючі спринклерні або дренчерні системи для гасіння пожеж.

Спринклерні установки можуть бути водяні, повітряні і змішані. Це система труб, прокладених по стелі). Вода в труби потрапляє із водогінної мережі. Спринклерні головки закриті легкоплавкими замками, що розраховані на спрацювання при температурі 72, 93, 141 та 182 °С. Площа змочування одним спринклером становить від 9 до 12 м2, а інтенсивність подачі води — 0,1 л/с м2. Важлива частина установки — контрольно-сигнальний клапан, котрий пропускає воду в спринклерну мережу, при цьому одночасно подає звуковий сигнал, контролює тиск води до і після клапана.

Повітряна система спринклерної установки застосовується в неопалюваних приміщеннях. Трубопроводи в таких системах заповнені не водою, а стисненим повітрям. Вода в них лише досягає клапана, а у випадку зривання головки спочатку виходить повітря, а потім вода. Змішані системи влітку заповнюються водою, а взимку — повітрям.

Дренчерні установки обладнуються розбризкувальними головками, які постійно відкриті.Вода подається в дренчерну систему вручну або автоматично при спрацюванні пожежних датчиків, котрі відкривають клапан групової дії.

Вогнегасники вуглекислотні. Ручні вуглекислотні вогнегасники призначені для гасіння невеликих пожеж, всіх видів загорання .Вони приводяться в дію вручну. Через вентиль стиснена рідка вуглекислота прямує у патрубок, де вона розширюється і за рахунок цього її температура знижується до — 70 °С. При переході рідкої вуглекислоти в газ її об'єм збільшується в 500 разів. Утворюється снігоподібна вуглекислота, котра при випаровуванні охолоджує горючу речовину та ізолює її від кисню повітря. Корисна довжина струменя вогнегасника приблизно 4 м, час дії — ЗО—60 с. Вогнегасник слід тримати за ручку, для уникнення обмороження рук; зберігати подалі від тепла, для запобігання саморозряджання. Вуглекислотою можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою, а також горючі рідини і тверді речовини. Не можна гасити спирт і ацетон, котрі розчиняють вуглекислоту, а також терміт, фотоплівку, целулоїд, котрі горять без доступу повітря.

Вогнегасники пінні. Ручні хімічні пінні вогнегасники використовуються для гасіння твердих речовин, що горять, та горючих легкозаймистих рідин з відкритою поверхнею, що горить. Слід мати на увазі, що піна електропровідна — нею не можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою, вона псує цінне обладнання та папери. Нею не можна також гасити калій, натрій, магній та його сплави, оскільки внаслідок їх взаємодії з водою, наявною в піні, виділяється водень, котрий посилює горіння.

В промислових приміщеннях засоби пожежогасіння розташовують згідно з вимогами „Правил пожежної безпеки в Україні". В коридорах, проходах, проїздах або інших місцях, крім вогнегасників, розташовують пожежні щити з набором засобів пожежогасіння.

76. Аналіз стану умов праці, дотримання санітарного законодавства та санітарно-побутового забезпечення працюючих на об’єктах промисловості, будівництва, транспорту, зв’язку та сільського господарства Рівненської області показує, що з року в рік зростає кількість об’єктів нагляду, але зменшується кількість працюючих на них. І це зрозуміло – колишні гіганти сьогодні роздрібнюються. Так у 2003р. на 1307 об’єктах Рівненської області працювало 118700 осіб, в т.ч. 38525 жінок (32,5%). У 2009р. вже на 1472 об’єктах працювало всього 81487 осіб, в т. ч. 23641 жінок (29,01%). У 2002р. тільки на 17,9% об’єктів не було виявлено суттєвих порушень санітарних норм і правил, а у 2009р. таких вже було 29,2%. В області більша половина від всіх працюючих зайнята в промисловості, менша у сільському господарстві. Найбільш поширеними є промисловість будівельних матеріалів, лісове господарство та деревообробка, хімічна, легка промисловість, сільське господарство, будівництво.

Сьогоднішній стан професійної захворюваності в області (так як і по Україні) формувався „вчора”, а вся профілактична робота, яка проводиться сьогодні може вплинути на стан профзахворюваності у майбутньому. І всі гігієністи знають, що рівень профзахворюваності залежить не тільки від умов праці, а і від соціальних умов життя працюючих.

Рівень профзахворюваності в області є одним з найнижчих в Україні на протязі всіх 10 років і складає біля 0,1% від усіх профзахворювань України. Коливання рівнів профзахворюваності в Рівненській області незначні і не пов’язані із законодавчими змінами, як це було по Україні. В Україні зростання кількості профзахворювань відмічались у 1992-1994р. – у зв’язку з прийняттям Закону України „Про охорону праці” та у 2001-2002р. – у зв’язку із створенням Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Гострі профзахворювання зараз реєструються рідко- один випадок на 5 років. У 80-90рр. минулого століття таких випадків було по 1-3 майже щорічно.

Кількість профзахворювань у Рівненській області з 1986р. по 2009р. реєструється щорічно від 16 (1991р.) до 3 (2009р.) випадків.

Відсоток жінок серед профхворих у нашій області зараз становить більше 50% щороку і коливається від 28,6% у 2002р. до 100% у 1998р. Різке зростання відсотків жіночої професійної захворюваності почалося з 1995р. (50%). В цілому по Україні профзахворюваність серед жінок становить 5% від всіх профзахворювань.

Значною проблемою в області з 1990р. по 2005р. були виявлення профзахворювань—77-100% виявлялись при зверненні хворих. За останні 2 роки при медоглядах в області виявляється менше половини профзахворювань (45-39%). По Україні при медоглядах виявляється 53% профхворих. Це також говорить про незадовільну якість попередніх і періодичних медоглядів працюючих в області.

На сьогодні питання про те, які лікувально-профілактичні заклади (ЛПЗ) мають право на проведення попередніх (періодичних) медоглядів працівників визначається відповідним наказом управління охорони здоров^’я. Але повністю це не зніме проблеми якості медоглядів. Адже навіть у визначених ЛПЗ відсутні всі необхідні спеціалісти, лабораторне і функціональне обладнання, яке вимагається діючим наказом МОЗ України №246 від 21.05.07 року „Про затвердження порядку проведення медичних оглядів працівників певних категорій”. Поки не буде запроваджено атестацію чи ліцензування ЛПЗ на право проведення попередніх (періодичних) медоглядів, на позитивні зрушення важко сподіватись. Пропозиції по впровадженню атестації чи ліцензування ЛПЗ надавались у 2002р. у Рівненську обласну державну адміністрацію, а надалі, і у рецензіях до проектів нині діючого наказу МОЗУ № 246. У м. Рівне Розпорядженням міського голови №789-Р від 21.10.02 року „Про медичні огляди працюючих певних категорій” було визначено перелік ЛПЗ, які мали право проводити такі огляди.

Середній вік профхворих в області коливається в межах 40-50 років (по Україні – 50 років). Середній стаж роботи із шкідливим виробничим фактором (у професії) в області коливається в межах 10-20 років (по Україні – 15-17 років).