1. 1. Відомості про л.А. Історія поняття л.А.

Лати́нська Аме́рика — регіон Америки, де романські мови — тобто мови що походять від латинської мови — офіційні або найважливіші мови спілкування. Інші лінгвістичні області Америки за своїми державними мовами європейського походження – Англо-Америка, де переважає англійська мова, і нідерландськомовні Суринам, Кюрасао, Сінт-Мартен, Аруба, а також Бонайре, Саба і Сінт-Естатіус. Гренландія, яка з політичної точки зору пов'язана з Данією і де поширена данська мова, часто розглядається як частина Європи, незважаючи на те що географічно це частина Північної Америки. В іспанській, португальській та німецькій літературі зустрічається назва ібероамерика.

Визначення поняття «Л А» дещо змінюється. З соціо-політичної перспективи, Латинська Америка загалом включає території Америки, де переважають іспанська або португальська мови: Мексика і більшість Центральної Америки, Південна Америка і Вест-Індія (або Карибський регіон). У такому розумінні це синонім поняття Іберо-Америка. Території, де поширені інші романські мови, наприклад французька (канадська провінція Квебек) або креольські (похідні) мови, часто не розглядаються як частини Латинської Америки, незважаючи на французьке походження поняття. Іноді, особливо в Сполучених Штатах, термін «Латинська Америка» використовується для посилання на всю частину Америки на південь від США, зокрема такі країни як Беліз, Гайана, Ямайка, Барбадос і Суринам, де переважають не романські мови. З другого боку, особливо в Бразилії, цей термін посилається винятково на іспанськомовні країни цієї області.

Геополітично, Латинська Америка поділяється на 33 незалежних держави і декілька залежних територій. Бразилія - безумовно найбільша країна Латинської Америки, як за площею, так і за населенням. Її державна мова, португальська, відокремлює її від інших латиноамериканських країн, у переважній більшості з яких державна мова - іспанська. Етимологія Назва «Л. А.» була введена французьким імператором Наполеоном III як політичний термін; він розглядав Латинську Америку та Індокитай як території, на які Франція намагалася поширити свій вплив протягом його царювання. Цей термін допоміг йому підкріпити вимоги до вказаних територій та повинен був включати ті частини Америки, у яких розмовляють романськими мовами, тобто території населені вихідцями з Іберійського півострова та Франції протягом 15 – 16 століть. У Сполучених Штатах термін не використовувався до 1890-х, а став поширеним тільки на початку 20-го століття. До того частіше використовувався термін «Іспанська Америка». Термін Л. А. зараз вказує на регіон, об’єднаний наднаціональними культурними інтересами. Багато людей в Латинській Америці говорять не романськими, а індіанськими мовами або мовами, принесеними іммігрантами. Цей регіон являє собою суміш романських культур з індіанськими та африканськими, що значно відрізняє його від європейських культур романського походження, термін «Л. А.» іноді використовується, щоб послатися на нації, які були колись колоніями Іспанії і Португалії, двох держав, розташованих на Іберійському півострові. Організація Іберо-Американських країн (OEI) поширює це визначення також на самі Іспанію і Португалію (які часто називають батьківщиною Латинської Америки) як на країни-члени, крім їх колишніх колоній у Америці. На території Л.А. виділяють кілька субрегіонів: Середню Америку, або Мезоамерику (Мексика, країни Центральної Америки і Вест-Індія), лаплатські країни (Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай), андські країни (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу та Чилі). Аргентину, Парагвай, Уругвай і Чилі іноді називають країнами “Південного конусу”. Перші поселенці: Першими поселенцями Америки часто вважається народ, що переселився до Америки 45-50 тис. років тому і близький за походженням народам Африки та Австралії. Шляхи цього переселення не відомі. Залишки цього народу, ймовірно, складають сучасне місцеве населення Вогняної Землі і Патагонії. Хоча сам факт цього переселення все ще піддається сумніву, деякі знахідки вказують на його велику ймовірність. Див. Заселення Америки, Заселення території Бразилії. Переселенці з Азії: Предки більшості нинішніх індіанців перейшли до Америки з Сибіру 10-14 тис. років тому. Вони, ймовірно, потрапили до Аляски з Чукотки, оскільки тоді, через льодовиковий період, Берингова протока не існувала була вкрита льодовиком. Див. Заселення Америки. Вікінги: Пізніше, вже ближче до нинішнього періоду, до Америки кілька разів добиралися вікінги, приблизно на початку 10-го століття нашої ери. Маршрут вікінгів полягав через Ісландію до Гренландії, а далі до Ньюфаундленду. Відомими лідерами цих груп були Гуннбйорн Улфссон та Лейф Еріксон, хоча називають ще кілька імен ймовірних «відкривачів» Америки цього періоду. Проте постійними поселення вікінків в Америці, на відміну від поселень в Грендландії не стали.

2. Населення Латинської Америки. За кількістю населення – 320 млн чоловік – Південна Америка поступається всім населеним материкам, крім Австралії. Проте його склад дуже складний. Це обумовлено історією заселення материка. Від давніх-давен його населяли різні індіанські племена (інки, кечуа, аймара та ін.). Індіанці – представники монголоїдної раси (американської гілки). Вчені вважають, що вони близько 17 тис. років тому прийшли з Північної Америки і поступово заселили увесь материк. На час відкриття Америки європейцями одні племена перебували на первісному рівні розвитку і займалися збиранням плодів і полюванням, інші – мали розвинуте землеробство і ремесла. Стародавні індіанські держави існували Андах. Останньою і наймогутнішою була імперія інків, які мали розвинуте господарство і культуру. Безцінним дарунком індіанців усьому людству стали кукурудза, картопля, помідори, гарбузи, квасоля, арахіс, які нині вирощуються у багатьох країнах світу.  З ХVІ ст., від часу відкриття Південної Америки європейцями, там стали оселятися переважно іспанці і португальці (європеоїдна раса). Завоювання ними материка принесло численні біди корінному населенню. За час колонізації європейці зруйнували і розграбували пам’ятники стародавньої індіанської культури, індіанців відтісняли на незручні для життя землі та перетворювали на рабів. Це призвело до різкого скорочення місцевих жителів.  Щоб було кому виконувати важку невдячну працю на плантаціях, яка винищила індіанців, у ХVІ–ХІХ ст. стали ввозити рабів з Африки – представників негроїдної раси.  Вже на початку ХХ ст. в Південну Америку переселилися й інші народи: італійці, німці, росіяни, китайці. Серед переселенців було багато й українців, які оселилися здебільшого в Аргентині і Бразилії. Так Південну Америку заселили представники всіх трьох основних рас людства.  Формування сучасного населення Оскільки материк заселяли представники усіх трьох основних рас людства, то сучасне населення Південної Америки дуже строкате. За століття спільного існування індіанські, європейські і африканські народи ніби потрапили у гігантський плавильний котел і змішалися між собою. Тому нині на материку переважає змішане населення – нащадки від змішаних шлюбів: європейців і негрів – мулати, європейців і індіанців – метиси, індіанців і негрів – самбо. Разом з расовими ознаками змішувалися мови, звичаї, обряди, традиції. У результаті утворилися нові народи (наприклад, бразильці), в житті яких тісно переплітаються індіанська, європейська і африканська культури.  Незважаючи на це, самобутність Південної Америки зберігається в індіанських мовах, архітектурі, образотворчому мистецтві, одязі, музичних ритмах, традиціях Більшість населення Південної Америки говорить іспанською та португальською мовами. Обидві вони виникли на основі стародавньої латинської мови, яка панувала у Стародавньому Римі. Тому Південну Америку разом з країнами Центральної Америки, де так само поширені ці мови, називають Латинською. 

3. Релігійна структура населення Латинської Америки відзначається абсолютним переважанням католиків (більше 90 %), оскільки в колоніальний період католицизм був єдиною обов’язковою релігією, а належність до інших віросповідань преслідувалась інквізицією. Після війн за незалежність стала визнаватися і конституційно закріплятися свобода віросповідання, а в низці держав (Бразилія, Гватемала, Гондурас, Еквадор, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Уругвай і Чилі) було проголошено відокремлення церкви від держави.

Але в Аргентині, Болівії, Венесуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Ріці, Парагваї та Перу залишилося в силі так зване право на патронат, яке дає уряду підставу втручатися у церковні справи та надавати церкві державну допомогу. Колумбія (з 1887 р.) і Домініканська Республіка (з 1954 р.) зв’язані з Ватіканом конкордатом – угодою щодо правового регулювання католицької церкви.

Церква традиційно відіграє важливу роль у політичному та суспільному житті “католицького континенту” (на регіон припадає майже 45 % католиків світу), з середини ХХ ст. її охопив могутній рух оновлення, прихильниками котрого виступили представники всіх ступенів конфесійної ієрархії – від рядових священників до архієпископів і кардиналів. Діапазон модернізаторських течій католицької церкви в Латинській Америці виявився надто широким – від глави чилійської католицької церкви кардинала Сильва Енрікеса, котрий засудив “капіталізм як джерело страждань, несправедливості та братовбивчих війн”, до найяскравішого виразника “бунтівного” крила церкви, капелана Національного університету Боготи і професора соціологічного факультету Каміло Торреса, котрий вступив до партизанського загону і загинув у бою восени 1965 р. Гаслом його послідовників у Латинській Америці стали слова “Обов’язок кожного християнина – бути революціонером. Обов’язок кожного революціонера – робити революцію”.

Саме в Латинській Америці – регіоні гострих соціальних суперечностей з’явилися масові народні організації віруючих – християнські низові громади, що активно включалися в політичне життя. Узагальненням досвіду цих громад у середині 60-х рр. ХХ ст. стала “теологія визволення” – участь служителів культу у визвольній боротьбі за допомогою богослівських аргументів, посилань на Священне писання, папських енциклік та інших релігійних документів. У рамках “теології визволення” існують: помірковане крило – “теологія розвитку” і радикальне – “теологія революції” (“бунтівна церква”), найвідомішими представниками котрого в 70-80-і рр. були бразильський архиєпископ, прибічник “християнського соціалізму дон Елдер Камара та архиєпископ Сальвадора Оскар Ромеро, вбитий під час служби правими екстремістами 24 березня 1980 р.

На ІІІ конференції Латиноамериканської єпископальної ради у січні 1979 р. в Пуеблі за участю щойно обраного папи Івана Павла ІІ (це була його перша зарубіжна поїздка в новій якості) “бунтівним” священникам вдалося забезпечити одноголосне схвалення підсумкового документу, що закликав католицьких ієрархів об’єднати свої зусилля зі служителями інших культів та “людьми доброї волі” в боротьбі “проти злиденності, за створення справедливішого, вільнішого і більш мирного суспільства”. В документі засуджувалися репресивні військові режими регіону, але водночас відкидалося насилля в боротьбі проти правого терору. Як капіталізм, так і соціалізм відкидалися в якості принятного суспільного ладу, натомість стверджувалося, що латиноамериканська церква повинна дотримуватися “третього шляху”, запропонувати світу “дещо нове”.

Другим після католицизму за кількістю вірних віросповіданням у Латинській Америці є протестантизм (на поч. 90-х рр. ХХ ст. – біля 20 млн. чол.), представлений великою кількістю різноманітних церков і сект. Отримавши поширення в регіоні у перші десятиріччя ХІХ ст., він став релігією більшості населення в багатьох країнах Вест-Індії. У Бразилії мешкає більше 10 млн. протестантів (у т. ч. 6 млн. п’ятидесятників і 1,5 млн. баптистів), в Мексиці – майже 2 млн. (головним чином п’ятидесятники і пресвітеріани), в Чилі – більше 1 млн. (в основному п’ятидесятники). Зростання впливу серед віруючих в останні десятиріччя протестантських церков – одна з особливостей релігійної обстановки в Л.А.

З нехристиянських релігій у Латинській Америці найширше представлені індуїзм та іслам (Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго), а на півдні континенту – іудаїзм (лише в Аргентині більше 300 тис. чол.).

4. Цивілізації Латинської Америки. Первые американцы, по-видимому, прибыли па континент из Азии 20 - 40 тыс. лег назад. Несмотря на все старания археологов, более точно датировать это событие невозможно. Человек расселился на всех обитаемых землях планеты примерно к 40 000 г. до н.э., поэтому вполне вероятно, что тогда же люди перебрались и через сухопутный перешеек, соединявший в ту пору Сибирь и Аляску. Развитие в изоляции Этот перешеек существовал в лечение последнею ледникового периода, когда в огромных полярных шапках было сковано льдом такое количество воды, что уровень мирового океана был значительно ниже, чем теперь. Первопроходцами Америки, по-видимому, были охотничьи племена, которые небольшими группами переходили па другой материк в поисках добычи. За тысячи лет они расселились по всему континенту и к 9000 г. до и. э. добрались до его южной оконечности - Огненной Земли. Спустя примерно тысячу лет ледяные шапки растаяли, перешеек исчез и образовался Берингов пролив, отделивший Азию от Америки. Хотя позднее предки эскимосов добрались до Аляски па лодках, заселив негостеприимный крайний север и Гренландию, однако широкие океаны надолго отделили обитателей Америки от остального мира. Этот факт помогает объяснить и запоздалое зарождение цивилизации на континенте, и то, почему древние американцы не сумели сделать таких жизненно важных технических открытий, как, скажем, колесо или алфавитная письменность. Более того, лошадь, веками бывшая самым цепным «механизмом» в Европе и Азии, была неизвестна древним американцам до тех пор, пока в XVI веке ее не завезли испанские конкистадоры. В силу этих причин цивилизации Америки значительно отличались от цивилизаций Европы и Азии, и при отсутствии каких-либо памятников письменности многое по сей день окутано покровом тайны. Древние американцы Благополучно переплыв Атлантику, Колумб был убеждён, что добрался до Индии, и потому нарек местных жителей «индейцами». Это название так и закрепилось за ними, несмотря на явную ошибку. На самом деле американские индейцы не были даже единым пародом. У них было много общих черт - смуглая кожа, высокие скулы, черные волосы и глаза, химический сослав крови. Однако они разительно отличались друг от друга ростом и внешним видом, говорили на сотнях языков и создали широкое многообразие обычаев и верований. Между «индейскими» племенами было даже меньше сходства, чем между любыми двумя европейскими пародами в любой момент их истории. Дело в том, что широкий спектр природных УСЛОВИЙ усугублял эли различия, заставляя индейцев адаптироваться к жизни в горах, на равнинах и в болотах, на холодных просторах тундры и в тропических джунглях. Индейцы Северной Америки (Канады и США) стали земледельцами на востоке, охотниками на окраинах Великих равнин и рыбаками в Калифорнии. Далее к Ю1у постепенно сформировался оседлый образ жизни в земледельческих поселениях, основанный на выращивании урожая. Именно он, в конечном счете, дал толчок зарождению высокоразвитых культур древности. Некоторые из них нее еще процветали, когда в 1492 г. Колумб достиг берегов Нового Света. Древние цивилизации развивались в двух основных регионах - Центральной Америке (включая центр и юг Мексики) и в той части Южной Америки, где доминируют Анды.Цивилизация ольмеков. Первой из известных цивилизаций Центральной Америки была культура ольмеков в восточной Мексике. Ее центр находился в обширном регионе, покрытом тропическими лесами и болотами. Именно в этих враждебных человеку загадочных краях выросли грандиозные религиозные центры. На вершинах земляных холмов некогда возвышались величественные храмы. Однако, несмотря па огромные масштабы, эти центры не были настоящими городами, ибо хотя для участия в религиозных ритуалах здесь собирались толпы людей, их постоянное население состояло из нескольких сотен жрецов и храмовых служителей. С годами деревянные храмы исчезли с лица земли, но колоссальные каменные изваяния ольмеков сохранились до наших дней наряду с меньшими скульптурами из нефрита, базальта и обсидиана (две последних - твердые вулканические породы). Древние ваятели, как правило, изображали свирепых существ - япаров, орлов и акул, нередко придавая им человеческие черты и создавая наводившие на простых индейцев ужас фантастические образы. Окончательно сформировавшись к 1200 г. до п. э., культура ольмеков распространилась до 800 г. до п. э. почти па всю Центральную Америку и Тихоокеанское побережье, по спустя 400 лет погибла по неизвестной причине. Однако в позднейшие века монументальные сооружения, фантастические изваяния и боги ольмеков то и дело всплывали из небытия, свидетельствуя о том, что в Центральной Америке долгое время существовала мощная культурная традиция. С другой стороны, не было обнаружено ни одного письменного памятника ольмеков, хотя вскоре после окончания ольмекского периода, по-видимому, было изобретено пиктографическое письмо. Несколько веков спустя, где-то около 150 г. п. э. был возведен первый настоящий город Америки. Руины Теотихуакана лежат в 30 милях к северо-востоку от нынешнего Мехико. Некогда это плодородное плато долины Мехико было северной частью территории ольмеков. Какой парод жил в этом городе, так и осталось неизвестным, но это был величественный комплекс пирамид, дворцов, жилых домов и мастерских с регулярной прямоугольной планировкой кварталов. До сих пор возвышается над округой его крупнейший монумент - 60-метровая Пирамида Солнца. Теотихуакан был, без сомнения, крупным торговым центром и, возможно, священным городом, ибо императоры ацтеков СПУСТЯ века совершали чуда паломничества. И все же, он до сего дня остался загадкой, гак как не сохранилось никаких письменных свидетельств его основания, истории или гибели ок. 700 г. н. э. Намного больше известно о великой цивилизации майя, так как это племя пользовалось доступной для понимания формой пиктографического письма. Оно запечатлено в надписях, увековечивших некоторые даты и памятные эпизоды их истории. Майя жили на полуострове Юкатан (Мексика), огромном выступе суши, врезавшемся в Карибское море. Сейчас на этих землях находятся Гватемала, Белиз и Гондурас. Как и в эпоху ольмеков. большая часть этой территории была покрыта П'стыми тропическими лесами, поэтому их вырубка и расчистка земель требовали неимоверного труда. Когда культура майя пришла в упадок, их города заросли джунглями и оставались в безвестности пока не были вновь открыты в наше время, л некоторые из них наверняка еще ждут своих первооткрывателей. Большинство поселений были скорее религиозными центрами, нежели городами в полном смысле слова, по грандиозные масштабы и сложность древних сооружений просто поражают. Величественные каменные пирамиды, храмы, гробницы и площади представляют собой один из самых живописных памятников зодчества древних времен. Достижения майя.Столица майя Чичен-Итца и другие города были, несомненно, созданы высокоорганизованным обществом, в котором безраздельно властвовал религиозный культ. Свидетельством тому служат даже достижения майя в математике и астрономии. Эти науки были почти исключительно поставлены на службу составлению сложных календарей, рассчитанных на тысячи лет - очевидный признак того, что майя были одержимы концепцией времени, придавая ему особый религиозный смысл. В то же время, майя не оставили особо выдающихся памятников своей духовности. Ремесленники этого народа продолжали общие для Центральной Америки традиции, с величайшим мастерством изображая сверхъестественных существ в виде жутких фантастических гибридов классического периода (300-800 г. г. н. э.) и пользуясь при этом простейшими каменными орудиями. Позднее, вероятно под влиянием пришедших из Мексики тольтекских завоевателей, майя переняли обычай принесения пленников в жертву богам. Со временем территория распространения культуры майя все больше сужалась, расцвет сменился медленным угасанием, но в ней еще теплилась жизнь до тех пор, пока испанцы окончательно не уничтожили ее в XVI веке. Тем временем войны и нашествия разных племен шли своим чередом. На смену тольтекам в долину Мехико пришли ацтеки. Поначалу, примерно в 1300 г. пришельцы закрепились лишь па небольшом клочке земли, по в течение двух последующих веков они сумели покорить племена практически всей Центральной Америки. Их экспансия еще продолжалась, когда прибывшие в Новый Свет испанцы открыли «ацтекскую цивилизацию». Однако ацтеки лишь немногим обогатили древнюю культуру Центральной Америки, войдя в историю, как непревзойденные воины. По-видимому самым выдающимся достижением ацтеков было строительство их столицы Теночтитлана на островах посреди озера Тескоко, связанных с сушей широкими насыпными дамбами. В результате вырос город, изрезанный каналами, по которым сновали бесчисленные каноэ, город великих пирамид и храмов, где обитало многочисленное население, и процветала торговля.Кровавая религия ацтеков. Ацтеки исповедовали культ кровавых жертвоприношений, доходивший до чудовищных крайностей, когда за один раз приносились в жертву тысячи людей. Потребность ацтеков в постоянном притоке пленников для совершения кровавых ритуалов сделала их воинственным народом, постоянно готовым к бою. Покоренные ацтеками племена ненавидели их господство. Поэтому, несмотря на масштабы и могущество, империя ацтеков в сущности, была весьма непрочной. С экспансией ацтеков па севере практически совпало по времени создание в Южной Америке империи инков, которая по нынешним меркам простиралась от северного Эквадора до центрального Чили. Подобно ацтекам, инки появились в Андах в конце длительного периода развития. Андские племена возделывали землю, врезаясь гигантскими ступенчатыми террасами в склоны гор, укрепляя их каменными степами и строя сложные оросительные системы. Они также изготавливали красочные ткани и керамику, изумительные украшения из золота, серебра и других металлов. Помимо высокогорных цивилизаций вроде империи Тиауанако (ок. 500-1000 г. г. и. э.), в этом регионе процветал и целый ряд прибрежных племен, например Моче и Чиму. Унаследовав многовековую культуру местных племен, инки псе же создали собственное государство с жесткой регламентацией вплоть до малейших мелочей. Воля императора Сапа Инка повсюду беспрекословно выполнялась. Тысячи миль отличных дорог связывали отдаленные владения; вести доставлялись скороходами, сменявшими друг друга па всем пути следования. Хотя у никои не было своей письменности, подробные распоряжения и сведения запечатлевались особой системой узелков па разноцветных нитях или «кипу». Железное правление инков Простой народ находился под жестким управлением и контролем. Людям не разрешалось перебираться в другое жилище, они платили налоги, выполняли военные и трудовые повинности. С другой стороны, государственная власть п эффективная система распределения продовольствия делали жизнь относительно безопасной. По попятным причинам некоторые историки превозносят государство инков за его великодушный деспотизм, другие же порицают его за вездесущий и неумолимый гнет и возведенную в обычай жестокость. Инки были великими зодчими, о чем свидетельствуют сохранившиеся остатки их древней столицы Куско и скрытый в горах город Мачу-Пикчу. Каменные блоки обтесаны и подогнаны без известкового раствора с такой поразительной точностью, что между ними не просунешь даже лезвие ножа. Почти пет сомнений в том, что около 1000 г. и. э. группа викингов добралась до берегов Америки и ненадолго поселилась или разбила лагерь па Ньюфаундленде. Но этот эпизод не имел никаких последствий. Совсем иным делом было путешествие Христофора Колумба через Атлантику в 1492 г., ибо появление европейцев в Новом Свете привело к катастрофическим последствиям для ацтеков, инков и всех прочих племен американских индейцев.