48. Демократизація сусп.-політ життя л. А. У 80-х роках

У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими. 1980 р.- Перу, 1982 р.- Болівії, 1983 р.-Аргентині, 1985 р.- Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - Чилі, а до 1992 р. у всіх інших, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління. Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг. Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн. Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію державного сектору, створення адекватної юридичної бази, податкової системи і т.д. Інтеграційні процеси в Латинській Америці. Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці. Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок. На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних об'єднань, які виникають у 50-ті роки. У 1959 р. створено Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ стала об'єднувати 22 держави регіону і навіть Кубу. У 1980 ЛАВТ була реорганізована у латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та угод про ''спільний ринок'' у 1975 р. виникає Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання - Центральноамериканський спільний ринок (ІДАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу утворили так звану Андську групу. Крім того, діють об'єднання, створені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення проблем заборгованості у 1984 р. створено Картахен-ську групу. Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримують цей процес.

54. Проблеми економічного розвитку і представницька демократія в Аргентині та Бразилії.Середина 80-х років для Аргентини і Бразилії - провідних країн Південної Америки - ознаменувалася переходом від диктатури до демократичної форми правління. У Аргентині це було пов'язано з приходом до влади 10 грудня 1983 конституційного уряду радикалів на чолі з Раулем Альфонсин. Новий уряд відновило демократичні свободи, дію конституції. Були офіційно легалізовані партії, профспілки, громадські організації, скасовані переслідування з політичних мотивів, було дозволено повернутися на батьківщину політемігрантам. Почалися реорганізація і скорочення збройних сил, були урізані витрати на оборону. Члени трьох військових хунт 1976-1982 рр.. на чолі з колишніми президентами-диктаторами X. Бачив, Р. Віолою і Л. Гальтієрі як головними винуватцями репресій і порушень прав людини в період військового режиму, а також ряд інших вищих офіцерів були віддані під суд. У грудні 1985 р. більшість з них, в тому числі і всі три колишні президенти, отримали тривалі терміни тюремного ув'язнення. Суд над керівниками військової диктатури мав великий резонанс не тільки в Аргентині, а й за її межами.Позитивні зміни відбулися в зовнішній політиці. Ще при президенті Біньоне після військового конфлікту з Великою Британією через Фолклендських островів відновилося і тепер отримало подальший розвиток діяльну участь Аргентини в Русі неприєднання. У травні 1984 Альфонсин став одним із засновників спільно з президентами і главами урядів Мексики, Індії, Танзанії, Швеції і Греції "Делійський шістки". Її учасники взяли на себе ініціативу виступів за ядерне роззброєння і розрядку напруженості у світі від імені представляються ними регіонів світу. Помітна роль належала уряду Альфонсіна у створенні Групи підтримки Контадор і в її виступах проти військового втручання ззовні у справи Центральної Америки, за мирне вирішення центрально - американського конфлікту. Досягненням уряду стало врегулювання в 1984-1985 рр.. на основі взаємного компромісу багаторічного прикордонного конфлікту Аргентини з Чилі в районі протоки Бігл близько Вогняної Землі.

Аргентина протестувала проти мілітаризації Великобританією Фолклендських островів і встановлення навколо них Лондоном в 1987 г.150-мильної "зони безпеки", що зачіпають права Аргентини на територіальні води, що ще більше загострило відносини двох країн. Уряд Альфонсіна висловлювалося за вирішення спору про належність островів шляхом переговорів. Аргентині вдалося домогтися підтримки своєї позиції країнами Латинської Америки, Рухом неприєднання та Генеральною Асамблеєю ООН, але Великобританія категорично відмовлялася обговорювати це питання.

Давнє суперництво Аргентини з Бразилією змінилося при Альфонсін в серпні 1986 р. угоди про інтеграційному союз двох найбільших країн Південної Америки. Ці країни спільно брали участь в більш широкій Групі Ріо-де-Жанейро, утвореної наприкінці 1986 р. колишніми членами Контадорской групи і Групи підтримки Контадор для координації зусиль у галузі економіки і зовнішньої політики. Спільним для обох держав стала вимога перетворити Південну Атлантику в зону миру. Ще в роки воєнного режиму стрімко розширилася торгівля Аргентини з Радянським Союзом-з 0,3 млрд. дол в 1977 р. до 3,5 млрд. в 1981 р. СРСР перетворився на провідного покупця аргентинського зерна і м'яса. Однак у зв'язку з тим, що Аргентина робила незначні закупівлі в СРСР, подальший розвиток цих відносин застопорилося і обсяг торгівлі став скорочуватися. Уряд Альфонсіна виявило зацікавленість в пошуках шляхів до зменшення дисбалансу та розвитку сталих зв'язків. У жовтні 1986 р. вперше в історії президент Аргентини відвідав СРСР. Були укладені угоди про економічну, наукову і культурну співпрацю і договір про рибальство в Південній Атлантиці. З великими труднощами зіткнулося уряд в економічній області через наслідки кризи 1980-1982 рр.. і величезною зовнішньої заборгованості. ВВП в 1984 р. збільшився на 2,5%, а в 1985 р. скоротився на 4,5%. Інфляція в 1984 р. підскочила до 688%. Рівень заробітної плати, підвищений з приходом до влади Альфонсіна, став відставати від цін, незважаючи на розпорядження уряду про її щомісячної індексації відповідно до зростання цін. Зберігалася висока безробіття.Не будучи в силах виплатити заборгованість, що накопичилася кредиторам за зовнішнім боргом, досяг 53 млрд. дол, Аргентина була змушена піти на угоди з ними, за якими в обмін на пільгові умови виплати відсотків та рефінансування заборгованості влади країни зобов'язалися скоротити дефіцит бюджету та інфляцію. У червні 1985 р. уряд Альфонсіна прийняло відповідний план оздоровлення економіки "Аустраль". Був урізаний держбюджету, почався розпродаж деяких державних підприємств, заморожувалися ціни і заробітна плата, вводилася нова грошова одиниця - Аустраль, що дорівнює 1 тис. колишніх песо. Пройшла хвиля звільнень. Ефект цих заходів виявився короткочасним. Інфляція в 1986 р. зменшилася до 82%, відновилося зростання економіки: ВВП збільшився в 1986 р. на 6%, а промислове виробництво - на 12,8%. Однак у 1987 р. ситуація знову стала погіршуватися. У 1988 р. промислове виробництво впало на 5,5%, в 1989 р. - ще більше. Зайнятість у промисловості в 1987 р. склала 95% від рівня 1983 Інфляція в 1988 р. досягла 388%, а в 1989 р. - майже 4000%.Наростало невдоволення робітників. За 1984-1988 рр.. відбулося 13 загальних страйків проти економічної та соціальної політики уряду, в кожній з яких брало участь від 5 до 8 млн. чоловік. Очолював виступу пероністської керівництво ВКТ.Компартія Аргентини, яка раніше виступала за союз всіх демократичних сил, включаючи пероністів і радикалів, в 1985-1986 рр.. засудила такий курс як опортуністичний і перейшла на позиції гострої критики уряду і буржуазних партій, поставивши завданням створення фронту протистоять їм революційних сил. В кінці 80-х років комуністи домоглися співпраці з низкою нечисленних вкрай лівих партій. Блок цих партій за участю комуністів отримав на загальних виборах у травні 1989 р. 2, 4% голосів, не зумівши розширити свою вузьку соціальну базу.Неспокійно було в армії, невдоволеної судовими процесами проти військових. Тричі робилися спроби військових заколотів, що змусили уряд призупинити судові процеси.Погіршення обстановки в країні і падіння авторитету радикального уряду Альфонсіна призвели до поразки кандидата правлячої партії "Радикальний цивільний союз" на президентських виборах 14 травня 1989, отримав 32,5% голосів. Переможцем з 47,3% голосів став пероністів Карлос Менем. Розширили свої позиції правоцентристські партії.Карлос Менем, аргентинець арабського походження, свого часу постраждав від репресій при військовому режимі, до виборів був губернатором невеликий заштатної провінції Ла-РЬО-ха. У виборчій кампанії він вдало апелював до спадщини Перона, вміло використовував яскраву націоналістичну риторику, критикував політику уряду Альфонсіна як не відповідає інтересам народу і нації, виступав за припинення платежів за зовнішнім боргом, обіцяв підвищити заробітну плату і знизити податки. Менем намагався виглядати в очах аргентинців вольовий "харизматичної" особистістю, здатною здійснити сподівання різних верств суспільства і вивести країну з кризового стану. У той же час він вважав за краще не занадто конкретизувати, як він виконає зроблені обіцянки. Особиста чарівність надавали йому мужня зовнішність, мальовничі бакенбарди, слава спортсмена. Незважаючи на свій солідний вже вік і невисокий зріст, Менем і після того, як став президентом, він часто демонстрував свою майстерність прекрасного гонщика, авіапілоти, тенісиста, грав у футбол і в баскетбол разом з кращими аргентинськими спортсменами, в тому числі зі знаменитим футболістом Дієго Марадоною , що широко висвітлювалося в пресі, привертало увагу публіки до екзотичного президенту.

Після виборів обстановка в республіці продовжувала загострюватися. Тільки за травень 1989 ціни зросли на 78,5%. В кінці травня спалахнули продовольчі заворушення, що охопили ряд міст. Натовпи зневірених людей нападали на магазини і захоплювали продукти.30 травня влада ввели на місяць стан облоги. Сталися сутички поліції і військ з населенням. Десятки людей були убиті і поранені. У червні ціни підскочили ще майже на 200%.

Сформована ситуація змусила Альфонсіна достроково 8 липня 1989 передати владу обраному президентом Менему. Вперше за довгі десятиліття владу в республіці передавалася законним шляхом від одного конституційного президента іншому. Після 13-річної перерви знову, втретє, при владі в Аргентині виявилися пероністів. Політика пероністського уряду К. Менема разюче відрізнялася від традиційного пероністського курсу і багато в чому суперечила його власним передвиборчим обіцянкам. Замість пероновскіх гасел "хустісіалізма" і "національного соціалізму" Менем віддав перевагу теза про "гуманну капіталізмі". Він залучив до співпраці з урядом правоцентристську партію "Союз демократичного центру" та її лідера Альваро Альсогарая, представників великого капіталу. Щоб подолати гіперінфляцію і дезорганізацію економіки, уряд Менема скоротило бюджетні асигнування та встановило контроль над зростанням цін і зарплати. Це призвело до збільшення безробіття і падіння реальної заробітної плати, але інфляція вже у вересні зменшилася до 9% за місяць. Розроблялися подальші кроки щодо зниження державних витрат і стимулювання приватних місцевих та іноземних капіталовкладень. У серпні 1989 р. був прийнятий закон, що передбачав приватизацію в найближчі роки 35 найбільших державних компаній: транспорту, засобів зв'язку, ряду нафтохімічних заводів і інших - саме тих, що були створені Пероном, але які тепер стали малоефективними і збитковими для держави. Передбачалося також значне скорочення бюрократичного апарату та персоналу залишалися в руках держави компаній. Такий різкий відхід від політики засновника перонізму викликав невдоволення не лише лівих сил, але й частини правовірних пероністів. Зате ці заходи зустріли схвалення великого капіталу і правих партій.

Карлос Менем закликав робітників і службовців підтримати пропонований їм "соціальний пакт" і заради стабілізації економіки і залучення іноземних інвестицій відмовитися на час від вимог покращення їх становища. У пероністської ВКТ загострилася боротьба між тими, хто підтримав такий заклик, і керівником профцентру С. Убальдіні і його прихильниками, наполягали на захисті інтересів трудящих. У жовтні 1989 р. ВКТ розкололася на дві організації з аналогічним найменуванням:опозиційну ВКТ на чолі з С. Убальдіні і проурядову на чолі з м. Андреоні. Офіційна ВКТ за підтримки уряду зуміла зміцнити свої позиції. Спроби опозиційної ВКТ і її лідера Убальдіні організувати масове протидія політиці Менема, в тому числі загальні страйки і маніфестації, в умовах розколу великого успіху не отримали. Надалі цей профцентр не зміг встояти і розпався.

Уразливими сторонами в діях опозиційних Менему сил були їх роз'єднаність і відсутність конструктивної альтернативи урядовому курсу. Вони робили акцент на критиці негативних сторін соціальної та економічної політики уряду, по суті залишалася неоконсервативної, висуваючи "перерозподільні" соціальні вимоги, гасла повернення до державного протекціонізму і жорсткої позиції у відношенні ТНК і з питання виплати зовнішньої заборгованості, що явно не відповідало новим реаліям і можливостям країни. Сувора антиінфляційна політика крім негативних соціальних результатів поглибила тривав економічний Влад. Валовий внутрішній продукт у 1990 р. скоротився ще на 2% ІВ умовах лібералізації економіки та посилення позицій великого місцевого та транснаціонального капіталу дрібні і середні національні підприємці розорялися. В кінці 1989 - початку 1990 р. знову зросла інфляція, поновилися нападу бідноти на магазини. Тим не менш уряд наполягав на своєму курсі, на необхідності, за словами президента, "хірургічній операції найвищого класу без анестезії", з тим щоб вивести країну з. кризи, здійснити в можливо найкоротші терміни технологічну модернізацію, інтегрувати Аргентину у світове господарство і ряди розвинених держав. У березні 1990 р. був прийнятий новий пакет заходів по стабілізації економіки та стримування інфляції. Пішли подальші скорочення державних витрат, масові звільнення службовців державних установ і підприємств, широка розпродаж державних компаній, серед них телефонна і авіакомпанія. Деякі нафтові родовища були передані іноземним корпораціям, з тим щоб з їх допомогою розширити нафтовидобуток і не тільки повністю задовольнити потреби країни в нафті і нафтопродуктах, але й перетворити Аргентину в їх експортера. Були збільшені прибуткові податки, ціни на пальне, електроенергію, транспорт. Продовжувалася лінія на стримування заробітної плати та обмеження прав трудящих держсектора.У березні 1991 р. новим, вже четвертим з початку президентства Менема міністром економіки став 45-річний Домінго Кавальо, що почав енергійні заходи щодо виправлення фінансового та економічного становища. У квітні 1991 р. уряд різко знизило імпортні мита, щоб збити ціни на внутрішньому ринку і стимулювати конкурентоспроможність національного виробництва. Це призвело до зростання імпорту споживчих товарів у 3 рази в першій половині 1992 р. в порівнянні з аналогічним періодом 1991 р. був скасований державний контроль над цінами і валютним ринком, скасовані субсидії на товари першої необхідності, введена конвертованість аргентинської валюти. З січня 1992 відновлювалася існувала до 1985 р. традиційна аргентинська грошова одиниця - песо. І песо замінив 10 тис. Аустраль і прирівнювався до 1 долара. Такий паритетний курс залишався стабільним протягом 1992 і 1993 рр.. Це вдарило по валютним спекулянтам. Влада посилили контроль над збором податків, пригрозивши суворими санкціями ухилялися від їх виплати. У результаті приплив надходжень у скарбницю від податків збільшився у півтора рази. Ще більше зросли масштаби приватизації і відповідно виручка від продажу державних компаній. Передача частини державної власності в рахунок боргових зобов'язань країни допомогла скоротити зовнішню заборгованість Аргентини, що досягла до 1990 г.64 млрд. долВжиті заходи дали плоди. Дефіцит бюджету ліквідована. Валютні резерви Центрального банку в 1992 р. досягли 11 млрд. дол Інфляція впала з 4000% в 1989 р. до 170% в 1991 р. і 12% в 1993 р. Після тривалого застою та спаду виробництва ВВП Аргентини в 1991-1994 рр. . щорічно збільшувався на 5-8%. Стали повертатися в країну вивезені в попередні роки за кордон національні капітали. Збільшився приплив іноземних інвестицій і нових кредитів. У квітні 1993 р. Аргентині вдалося, відновивши довіру кредиторів, добитися від комерційних банків відстрочок і пільг у виплатах по зовнішній заборгованості та скорочення її на 11 млрд. дол 'Проте досягнуті успіхи мали свій зворотний бік. Лібералізація зовнішньої торгівлі і різке збільшення імпорту призвели не стільки до зростання конкурентоспроможності місцевого виробництва, скільки до витіснення на внутрішньому споживчому ринку імпортними товарами національної продукції і розорення багатьох аргентинських підприємців. Іншим наслідком було зростання зовнішньоторговельного дефіциту. Аргентинський експорт стикався на світовому ринку з конкуренцією і огороджувальними протекціоністськими заслонами з боку провідних країн Заходу. Левова частка доходів від приватизації йшла на оплату зовнішньої заборгованості, яка, незважаючи на це і на всі знижки, не зменшилася через безперервно набегавших великих відсотків і нових позик і кредитів. Зберігалася постійна залежність Аргентини від світових фінансових центрів, що диктували країні-боржнику свої умови і варіанти економічної політики. До того ж приватизація не могла бути довгостроковим джерелом надходження коштів до скарбниці, бо кількість залишалися державних підприємств швидко зменшувалася. Крім того, розпродаж ключових, стратегічних ланок національної економіки вела до переходу контролю над ними до закордонних транснаціональним компаніям, що ще більше посилювало залежність країни від провідних центрів міжнародного капіталу, стурбованих в першу чергу власними інтересами. Це створювало потенційну загрозу суверенітету республіки.Високою виявилася соціальна ціна "шокової терапії" по, монетаристських неоконсервативних рецептів, розпочатої урядом Менема. Скорочення державних видатків призвело до згортання соціальних програм, зниження заробітної плати працівників бюджетної сфери, звільнень у їхньому середовищі. Обмежувалися права профспілок. Чисельність ВКТ зменшилася до 2 млн. чоловік. Посилилися соціальні контрасти. Скорочення реальної заробітної плати продовжувалося і при почався з 1991 р. зростання виробництва. Життєвий рівень більшості 33-мільйонного населення Аргентини в 1992 р. залишався нижче середини 70-х років. В умовах бідності проживало /! Населенія.45% аргентинців не мали достатніх коштів для придбання елементарно необхідних продуктів, хоча магазини та ринки наповнилися товарами. Вчителі, державні службовці, некваліфіковані робітники отримували зарплату, в 4 рази меншу прожиткового сімейного мінімуму.Важким було становище пенсіонерів. Повна і часткове безробіття в 1994 р. досягла 20% ЕАН. У столиці від хронічного недоїдання в рік помирало до 50 тис. дітей.Тривале погіршення умов життя більшості на тлі початку росту економіки сприймалося особливо болісно. "Кредит довіри" президенту-пероністів, готовність населення на жертви заради виходу з економічних труднощів виснажувалися. У грудні 1992 г.70% опитаних аргентинців не схвалювали соціально-економічну політику Менема. У 1992 р. почастішали страйки, маніфестації протесту трудящих ряду категорій, особливо викладачів, працівників держсектора, пенсіонерів. Навіть лояльна уряду Пероністська ВКТ пригрозила загальним страйком. Втім, її лідери не зважилися на пряму конфронтацію з владою і "своїм" президентом. У грудні 1991 р. асамблея аргентинських єпископів піддала критиці уряд і можновладців за відсутність співчуття до найбідніших громадянам, висловившись за те, щоб реформи мали гуманні, а не суто технократичні мети.Престиж Менема підривали викриття в корупції, що прийняла широкі масштаби, особливо в процесі приватизації, причетності до наркобізнесу вищих ешелонів влади, в тому числі друзів і родичів президента, а також скандальний роз'їзд його з дружиною. В кінці 1993 р. масові народні заворушення сталися в північних провінціях. Проте в цілому уряду вдалося утримувати ситуацію в країні під контролем.Менем намагався забезпечити лояльність уряду та конституційному режиму збройних сил, сприяти створенню в країні атмосфери "забуття минулого" і консолідації національної єдності. З цією метою 10 жовтня 1989 був виданий декрет про амністію основної частини засуджених за репресії військових, а також активістів лівих збройних організацій, які боролися проти військового режиму. Рішення було примітно тим, що Менем амністував тих, за чиїм наказом сам у роки диктатури просидів кілька років у в'язниці. Декрет про амністію військових викликав протести лівих сил, радикалів, правозахисних організацій, але не позбавив уряд від прояви невдоволення в лавах армії падінням її престижу та ролі в житті країни. Вранці 3 грудня 1990 група військових підняла заколот і захопила головний штаб армії і деякі інші об'єкти у столиці. Заколотники вимагали зміни військового керівництва, повної амністії всіх військових, посилення уваги влади до армії. Менем прийняв енергійні заходи проти заколоту, який до ночі був пригнічений вірними уряду частинами. У бою загинуло 19 і було поранено 200 чоловік, 300 бунтівників здалися. Бунтівники були віддані суду військового трибуналу. І все ж у кінці грудня Менем помилував ще залишилися в ув'язненні колишніх президентів генералів X. Віделу і Р. Віолу та інших діячів військового режиму 1976-1983 рр..У 1994 р. була реформована конституція Аргентини. Термін повноважень президента скорочувався з б до 4 років, але з правом повторного переобрання. Це право поширювалося і на Менема. Розширювалися повноваження Національного конгресу. Вводилася посада глави кабінету міністрів, що призначається президентом, але відповідального і перед парламентом. Президентські вибори були призначені на травень 1995У нових умовах визнавалася нежиттєвість концепції Перона про "третій шлях", у тому числі в міжнародному плані. Основою зовнішньої політики Менема стали прагматизм, пріоритет економічних інтересів, які, на його думку, вимагали не "антиімперіалізму", а пошуків співпраці з високорозвиненими державами та міжнародними фінансовими організаціями. У вересні 1991 р. Аргентина вийшла з Руху неприєднання, прагнучи відтепер до максимального зближення з США і країнами Заходу, щоб з часом долучитися до кола "обраних".У зв'язку з цим визначився новий підхід до англо-аргентинському конфлікту через Фолклендських островів. Не відмовляючись в принципі від прав на них Аргентини, Менем погодився відкласти, рішення цього питання на невизначене майбутнє, зосередивши увагу на відновлення дипломатичних та торговельно-економічних відносин з Великобританією та нормалізації обстановки навколо островів при збереженні британського контролю Аргентина приєдналася до міжнародної коаліції на чолі з США, яка вживає з санкції Ради Безпеки ООН у січні - 4) еврале 1991 бойові дії проти Іраку з метою звільнення Кувейту. У вересні 1990 р. Менем дав наказ про відправку до розпорядження коаліції в Перську затоку двох аргентинських військових кораблів, декількох сухопутних підрозділів та військово т ранспортних літаків, ігноруючи протести опозиції, що виступала проти військових акцій щодо Іраку і тим більше участі в них Аргентини. Аргентина виявилася єдиною латиноамериканською країною, яка направила свої військові підрозділи в район конфлікту. Щоправда, безпосередньо в боях вони не брали участь, обмежившись допоміжною роллю. Цією акцією Менем прагнув продемонструвати намір Аргентини стати активним учасником світової політики спільно з США і їхніми союзниками по міжнародній коаліції. Надалі Аргентина взяла участь у миротворчих акціях міжнародних збройних сил під егідою ООН в колишній Югославії і в Сомалі.При Менем був продовжений курс на інтеграцію з Бразилією і Уругваєм. 26 березня 1991 президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю підписали в Асунсьйоні угоду про створення Спільного ринку Півдня Америки у складі 4 країн. Угода припускала поступове скасування до 1995 р. митних тарифів і введення вільної торгівлі між ними, здійснення узгодженої економічної політики і спільних проектів розвитку. Для Мен е ма МЕРКОСУР був трампліном для поступового поширення інтеграційних зв'язків та вільної торгівлі на інші країни регіону, аж до створення континентального інтеграційного союзу за участю США. У цьому плані його цікавило розширення торговельно-економічного співробітництва з Чилі і Мексикою і прилучення Аргентини до створюваної США, Канадою і Мексикою Північноамериканську зону вільної торгівлі.

На початку 90-х років різко скоротилися торгово-економічні відносини Аргентини з Росією через важку кризової ситуації на території колишнього Радянського Союзу і послаблення інтересу російської влади до співпраці з латиноамериканськими країнами. Уряд Менема солідаризувалася з Вашингтоном у засудженні режиму Ф. Кастро більшою мірою, ніж інші уряди регіону, закликаючи посилити тиск на Кубу, щоб прискорити політичні зміни на острові. У той же час Аргентина висловлювалася проти прямого втручання у внутрішні справи на Кубі і зберігала торгово-економічні відносини з нею.

При Менем Аргентина нарешті ратифікувала Договір Тлателолько 1967 року про перетворення Латинської Америки в зону, вільну від ядерної зброї, відмовившись від стратегічних ракетно-ядерних програм і погодившись на міжнародний контроль над ядерною технологією. Припинився продаж Аргентиною ядерних реакторів і військової технології Іраку й Ірану.

У Бразилії цивільному уряду Жозе Сарнея бути завершений перехід до конституційного режиму. Пішовши від влади, військові продовжували претендувати на роль охоронців політичної стабільності. В уряді консервативні елементи сусідили з ліберальними і левореформістскімі політиками. Сам Ж. Сарней належав до поміркованого крила і намагався виступати в ролі координатора урядового блоку.

Невідкладного уваги вимагали накопичилися соціальні та економічні проблеми. Уряд заявив про намір вирішити питання зовнішньої заборгованості, інфляції, економічного розвитку без ущемлення інтересів народних мас. Щоб забезпечити стабільність в країні і широку підтримку намічених заходів, уряд запропонував укласти "соціальний пакт" між трудящими, підприємцями та владою. Були зроблені зусилля по стабілізації цін і стимулювання економічного зростання. Почалося здійснення плану боротьби з голодом, заходів зі створення нових робочих місць, розвитку відсталих районів, поліпшення системи охорони здоров'я. Проект аграрної реформи передбачав наділення землею за 15 років 7 млн. сімей. Було розроблено нове трудове законодавство, задовольняє багато вимоги робітників. На компромісній основі вирішувалися трудові конфлікти.

У лютому 1986 р. почалося здійснення плану економічної стабілізації "крузадо", за яким заморожувалися ціни і зарплата і вводилася нова грошова одиниця - крузадо, рівна 1000 колишніх крузейро. Виплати за зовнішнім боргом вдалося зменшити.

Прийняті конституційні поправки відновили загальні прямі вибори президента і усунули останні обмеження демократичних свобод, було надано право голосу 20 млн. неписьменних. Повністю була легалізована компартія, яку об'єднували з деякими застереженнями політику уряду Сарнея.15 листопада 1986 відбулися вибори в Національний конгрес, наділений правами Установчої конституційної асамблеї, і вибори губернаторів. Провідна правляча Партія Бразильське демократичний рух добилася 55% місць в конгресі і 22 з 23 губернаторських постів. Її союзник по урядовій коаліції Партія Ліберального фронту - - 22% місць. Партія трудящих збільшила своє представництво у палаті депутатів з 8 до 16 місць. Три мандати отримали коммуністи.1 лютого 1987 відкрилися засідання Установчих Національного конгресу, а 3 жовтня 1988 р. була прийнята нова конституція Бразилії. По ній підтверджувалися вже здобуті демократичні права, право трудящих на профспілки і страйки, запроваджувалася 44-годинний робочий тиждень. Відтепер президент республіки повинен був обиратися на 5 років без права переобрання на наступний період.

Після спаду 1981-1983 рр.. знову прискорилося економічний розвиток. ВВП збільшився в 1985 р. на 7%, а в 1986 р. на 8,2%, продукція обробної промисловості - відповідно на 7% і 11,3%. Видобуток нафти за кілька років зросла вдвічі, перевищивши 30 млн. т на рік. Це дозволило скоротити її імпорт. Виробництво сталі збільшилося в півтора рази - до 22 млн. т в 1987 р. Бурхливий промисловий розвиток дозволило в 1986 р. створити 1 млн. нових робочих місць. Розвивалася енергетика. Виробництво електроенергії в 1985 р. перевищила 190 млрд. кВт • год З 1977 р. в Бразилії діяла перша в країні атомна електростанція "Ангра-1". Почалося будівництво другої. Збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції.

Велика увага приділялася самим передовим напрямками економічного та науково-технічного прогресу. У 1986 р. була створена компанія "Орбіта" з виробництва ракет для запуску супутників Землі і військових ракет середнього і дальнього радіусу дії. У Алкантарі почалося будівництво космодрому. Бразилія перетворилася у великого виробника і експортера сучасних видів зброї і військової техніки, від продажу яких у 1986 р. виручила 1,5 млрд. дол

Швидкий розвиток отримало виробництво засобів інформатики, особливо комп'ютерів. У цій галузі в 1986 р. було зайнято 250 тис. чоловік. За кілька років країна забезпечила свої потреби в комп'ютерах, перш задовольняли за рахунок імпорту з США, і стала їх експортувати. У зв'язку з цим в 1987 р. загострилися торгово-економічні відносини США і Бразилії.

Однак країні важко було поєднувати виплату непомірно збільшених відсотків за зовнішнім боргом, що складало 110-120 млрд. дол з високими темпами зростання економіки, великими капіталовкладеннями на модернізацію виробництва і соціальний прогрес. Помітно скоротився приплив нових коштів з-за кордону. У листопаді 1986 р. було введено в дію новий план "крузадо-2", посилити заходи з економії. Це позначилося на становищі трудящих, які відповіли зростанням страйків і кількома загальними 24-годинними і 48-годинними національними страйками протесту за участю в кожній з них до 9 млн. чоловік. План скінчився невдачею. Інфляція, яка становила в 1986 г.148%, піднялася в 1988 р. до 816%, а в 1989 р.-майже до 1500%. У лютому 1987 р. Бразилія виявилася вимушеною ввести тимчасовий мораторій на виплату відсотків по зовнішній заборгованості. В кінці 1987 р. вдалося досягти угоди з іноземними кредиторами про відновлення виплати відсотків, частково за рахунок рефінансування платежів кредиторами. У середині 1989 р. платежі знову були припинені. Зростання економіки в кінці 80-х років застопорився, досягнувши у 1988 р. нульової позначки. Положення ускладнював швидке зростання населення Бразилії. Задумана аграрна реформа через сильний протидії латифундистів та економічних труднощів практично не відбулася. До кінця 1987 р. землю отримали лише 30 тис. сімей. У жовтні 1987 р. Сарней підписав декрет про експропріацію 30 млн. га необроблюваних земель латифундистів і передачі їх 1 млн. сімей, але цей декрет. не був реалізований. У руках 2,6% землевласників залишалося 286 млн. га сільськогосподарських угідь.

Престиж уряду і правлячих партій впав. На муніципальних виборах у листопаді 1988 р. ПБДР і Партія Ліберального фронту зазнали відчутної поразки. Зате великого успіху домоглися ліві партії - Демократична партія трабальїстської Л. Бризол і Партія трудящих. Загострилися розбіжності і посилилися відцентрові тенденції всередині ПБДР, блок якої з Партією ліберального фронту розпався. Від ПБДР відкололася група більш радикально налаштованих її членів на чолі з сенатором М. Ковасом, яка створила в 1988 р. Бразильську соціал-демократичну партію.

На перших після майже 30-річної перерви прямих президентських виборах 15 листопада 1989 несподіваним фаворитом став незалежний кандидат, до того відомий в країні. Ним виявився заможний підприємець, губернатор невеликого штату Алагоас 40-річний Фернандо Коллор де Мелло, створив власну Партію національної реконструкції. Він виступив під гаслами боротьби з привілеями та корупцією, приборкання інфляції, приватизації збиткової державної власності і скорочення державного втручання в економіку, посиленого залучення іноземного капіталу. Будучи представником фінансової еліти і користуючись її довірою, Ф. Коллор де Мелло намагався в той же час постати перед виборцями виразником загальнонародних інтересів, радеющім за потреби низів суспільства. Створення з 16% голосів. Трохи відстав від нього лідер трабальістов Л. бризолу. Керівник основний правлячої партії ПБДР набрав лише 4% голосів, а кандидат компартії - 1%. У другому турі 17 грудня всі ліві сили підтримали Л. Інасіу да Сілву, який отримав трохи менше половини голосів. Ніколи ліві в Бразилії не мали такої широкої поддержкі.Ф. Коллор переміг при підтримці правих і помірних сил з невеликою перевагою і 15 березня 1990 р. став президентом республіки.

Своєю стратегічною метою новий президент оголосив ліквідацію відсталості та модернізацію країни, з тим щоб Бразилія вступила в XXI століття сучасною нацією, складовою частиною розвиненого світу. Найближчою першорядним завданням він і його 37-річна міністр економіки, фінансів та розвитку Зелія Кардозу де Мелло, професор-економіст з університету Сан-Паулу, вважали подолання інфляції та бюджетного дефіциту. Вже в березні 1990 р. були прийняті надзвичайні заходи "шокової терапії". На півтора року була заморожена основна маса банківських вкладів, завдяки чому з обігу відразу штучно було вилучено Уз грошової маси. Були заморожені ціни і зарплата, введені нова грошова одиниця - крузейро і вільний ринковий курс долара. Інфляція впала з 90% у березні майже до нуля в квітні.

Паралельно почалося скорочення державних витрат шляхом приватизації збиткового державного сектору і зменшення державної адміністрації. Кількість міністрів скоротилося з 23 до 12. Широко рекламувалося наступ на привілеї, корупцію, спекуляцію. Продавалися з аукціонів тисячі лімузинів, службових квартир і вілл вищої адміністрації.

Уряд Ф. Коллора відмовилося від протекціоністської політики. У 1990 р. були скасовані державні дотації, експортно-імпортні обмеження, набагато скорочені або скасовані податки на імпорт. У відношенні іноземних товарів і капіталів стала проводитися політика "відкритих дверей". Відтепер утриматися на плаву національні підприємці могли тільки модернізуючи виробництво і знижуючи собівартість продукції.

Бразилія відновила платежі по зовнішній заборгованості, але в обмежених масштабах, відстоюючи пріоритет економічного розвитку. У рахунок погашення заборгованості продавалися акції державних підприємств.

Коллор висловився проти засилля латифундизму. Були введені додаткові податки на необроблювані поміщицькі землі. Уряд обіцяв за 5 років наділити землею півмільйона малозабезпечених сімей. Земля, на якій мешкали індіанські племена, передавалася в їх власність згідно конституції 1988 р,

Спеціальна увага зверталася на захист навколишнього середовища, особливо в басейні Амазонки, придбання екологічно чистих технологій. У червні 1992 р. в Бразилії, в Ріо-де-Жанейро, відбулася конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку.

Прагнучи зміцнити конституційний режим, уряд Ф. Коллора вжило заходів, щоб повністю усунути військових від участі в політиці. Була розпущена Національна служба безпеки, замінена спеціальним секретаріатом при президенті.

Круті урядові заходи, особливо вилучення з обігу основної частини платіжних засобів, зменшивши інфляцію і дефіцит держбюджету, в той же час призвели до дезорганізації виробництва і падіння реальної заробітної плати, зростання і без того значної безробіття, тяжкого становища багатьох бразильських підприємців. Промислове виробництво в 1990 р. впало на 9%, ВВП зменшився на 4,6%. Уряд наштовхнулося на зростання невдоволення і страйків робітників і службовців, особливо державного сектору. Посилилася опозиція політиці Коллора з боку Партії трудящих та інших лівих сил. В кінці 1990 - початку 1991 р. інфляція збільшилася до 20% на місяць, а всього за 1990 рік досяг 2000%.

"Залізної" зелій Кардозу, з ім'ям якої були пов'язані суворі заходи 1990-1991 рр.. в області економіки, у травні 1991 р. довелося подати у відставку. Новим міністром економіки, фінансів і планування став Марсилій Марків Морейра, колишній банкір і посол Бразилії в Вашингтоні. Економічна політика була дещо пом'якшена. Почалися лібералізація цін і "розморожування" банківських вкладів. Вдалося домогтися рефінансування та часткового скорочення зовнішньої заборгованості республіки, збільшення припливу іноземного капіталу. Обсяг експорту в 1992 р. досяг 36 млрд. дол, в півтора рази виріс позитивний баланс зовнішньої торгівлі - до 15,6 млрд. дол Правда, багато в чому це пояснювалося звуженням внутрішнього ринку, що спонукало товаровиробників шукати виходу на зовнішні ринки. Частка готової промислової продукції в бразильському експорті виросла до 60%, в той час як питома вага кави, попит на який на світовому ринку впав, знизився до 5,5%. Кавові плантації скорочувалися.

Але вивести економіку країни з кризового стану так і не вдалося. Зберігся великий дефіцит бюджету. Інфляція за 1991 рік склав 480%, а в 1992 р. - 1142%, тоді як ніде більше в Латинській Америці вона вже не перевищувала двозначної цифри. Промислове виробництво в 1992 р. знизилося на 4,7%. Економічний спад продовжувався третій рік.

Причин плачевного стану бразильської економіки було чимало. Перш за все, круті фінансові заходи уряду Коллора підірвали ділову активність і довіру підприємців та широких верств населення до його політики. Високі податки перешкоджали зростанню виробництва і споживання, але не допомогли зменшити дефіцит госбюджета.65% бюджетних коштів Бразилії витрачалося на оплату величезної зовнішньої і внутрішньої заборгованості, що досягала відповідно 120 і 100 млрд. дол Через слабкий контролю не надходила половина податкових зборів. Величезні суми скарбниця втрачала внаслідок корупції державної адміністрації - махінацій з розподілом і реалізацією держзамовлень. Інфляцію підстьобувало штучне накручування цін на споживчому ринку монополізувати торгівлю картелями. Звуження внутрішнього ринку через падіння купівельної спроможності більшості споживачів і зросла конкуренція імпортної продукції розоряли місцеве виробництво. Особливо постраждали дрібні і середні підприємці. Через поглиблення кризи і зміни обстановки у світі після закінчення "холодної війни" на межі банкрутства опинився колись потужний військово-промисловий комплекс, що давав велику валютний прибуток в 80-і роки.

У роки президентства Ф. Коллора були різко урізані витрати на освіту, охорону здоров'я та інші соціальні потреби. Асигнування на науку зменшилися в 5 разів, створивши загрозу руйнування наукового потенціалу країни. Офіційно врахована безробіття за 1990-1992 рр.. збільшилася з 8,7% до 13% ЕАН. Купівельна спроможність середньої зарплати виявилася вдвічі нижче, ніж у 1985 г.45% бразильців проживали в умовах абсолютної бідності.

У країні зріло загальне невдоволення. Навіть нарада президентів найбільших промислових фірм Бразилії у вересні 1992 р. заявило, що виконання урядової програми самогубство для національної економіки.

Особливе обурення викликав зростання корупції, спекулятивних махінацій, які захопили державну адміністрацію, вищі ешелони влади. За 2,5 роки президентства Коллора було зафіксовано 570 тис. випадків корупції. У великих фінансових аферах виявилися замішаними найближче оточення президента, його дружина і сам Коллор, що прийшов до влади під гаслами викорінення корупції. Відомості про це надійшли у травні 1992 р. від брата президента та інших осіб. У парламенті була створена комісія з вивчення пред'явлених звинувачень. У ході розслідування виявилася неприваблива картина на вершині бразильського Олімпу. Тільки на облаштування особистої резиденції Коллора було витрачено 11 млн. дол не з його кишені. 26 серпня парламентська комісія визнала дії Ф. Коллора "несумісними з гідністю і честю глави держави". Бразилію потрясли багатотисячні маніфестації з гаслами "Геть Коллора!", "Злодіїв за грати!", "Імпічмент президенту!". Проти Коллора виступили майже всі політичні партіі.29 вересня 1992 палата депутатів переважною більшістю голосів висловилася за збудження "імпічменту" президента. Присутні на вулицях натовпи бразильців вітали це решеніе.2 жовтня сенат відсторонив Ф. Коллора на період розгляду справи про "імпічмент" у верхній палаті від виконання обов'язків президента, які, згідно з конституцією, були передані віце-президент Ітамар Франку.

У разі підтвердження сенатом звинувачення Коллор остаточно зміщувався з поста президента і міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності. Уникнути такої перспективи він міг тільки добровільною відставкою. До самого останнього моменту Коллор відмовлявся зробити це. І лише вранці в день, коли сенат вже готувався винести обвинувальний рішення, 29 грудня 1992 Ф. Коллор заявив про "добровільної" відставки. В якості нового президента 30 грудня до присяги було приведено Ітамар Франку, який повинен був займати цей пост до істе чення конституційного терміну повноважень пішов у відставку президента-до 1 січня 1995

Вперше в історії Бразилії і всієї Латинської Америки гостра політична криза розв'язався дострокових відстороненням президента від влади конституційними методами.

Новий президент, 63 років, у минулому адміністратор, потім сенатор, мав незаплямовану репутацію. У жовтні 1992 Г.І. Франку, будучи ще виконуючим обов'язки президента, сформував за підтримки парламенту коаліційний уряд з представників різних політичних течій-від правих до лівих. І. Франку обіцяв боротися проти корупції і злочинності, за моральне оздоровлення суспільства.

У соціально-економічній політиці нового уряду поступово намітилися істотні зміни. І. Франку заявив, що виступає за модернізацію та продовження економічних реформ, але не ціною зубожіння населення, за стабілізацію економіки без шоку та екстремальних заходів. Він висловився за перенесення акценту з суто фінансових заходів на стимулювання виробництва та вирішення соціальних проблем. Уряд І. Франку розраховувало оживити виробничу діяльність зниженням податків і процентних ставок, заохоченням експорту, підтримкою дрібних і середніх підприємців. Приватизація збиткових підприємств держсектора мала тривати, за винятком стратегічних галузей, з більш широкою участю в придбанні акцій і діяльності приватизованих підприємств їх персоналу. Частину виручки від приватизації повинна була піти на створення нових робочих місць і соціальні програми. Намічалася аграрна реформа. Почалося здійснення заходів щодо посилення контролю за збором податків, введений тимчасовий податок на всі банківські операції з метою поповнення скарбниці. На основні продукти та предмети першої необхідності були встановлені державні ціни, щоб припинити спекуляцію.

Це був явний відхід від ортодоксальних монетаристських "неоліберальних" рецептів "шокової терапії", невдала спроба здійснення яких в Бразилії в 1990-1992 рр.. призвела до економічного та соціально-політичної кризи і падіння президента - її провідника. Вирішальна роль у здійсненні нової соціально-економічної політики належала міністру економіки Фернанду Енріке Кардозу, відомому економісту і соціологу, в минулому лівому радикалу. Багато фахівців і експерти в країні і за кордоном передрікали невдачу нового курсу. Дійсно, інфляція в 1993 р. підскочила до 2500%. Але зате уряду вдалося після кількох років спаду збільшити ВВП на 4,5%, а промислове виробництво на 9%, забезпечити зростання доходів від зовнішньої торгівлі. Золотовалютні запаси досягли 30 млрд. дол У 1994 р. зростання економіки продовжувалося. Спираючись на ці досягнення в 1994 р. Кардозу посилив наступ на інфляцію серією бюджетних, податкових та валютних заходів. Крузейро був замінений реалом, курс якого, підкріплений золотовалютними фондами держави, став більш стабільним. Інфляція впала з 50% в місяць до 6% в серпні 1994 р. з тенденцією до подальшого зниження. Бразилія почала виходити з кризової ситуації. Ці успіхи забезпечили обрання Ф.Е. Кардозу президентом Бразилії 3 жовтня 1994

Соціально-політична криза 1992 підірвав сам престиж президентської влади і загострив суперечки навколо державного устрою Бразилії: чи залишатися їй президентською республікою. Найвпливовіші парламентські партії почали висловлюватися за парламентську республіку, хоча це й не було в традиціях Латинської Америки. Серед частини населення навіть пожвавилися настрої на користь конституційної монархії, ностальгічний спогад про "старі добрі" часи Бразильської імперії XIX в.21 квітня 1993 з цих питань відбувся плебісцит, в якому брало участь 74,5% виборців. Понад 55% з них висловилися все ж за президентську республіку, близько 25% - за парламентську. Понад 10% бажали відновлення монархії.

Відмовившись, як і Аргентина, від мрії стати ядерною державою, Бразилія продовжила здійснення космічної програми. Будівництво бразильського космодрому "Алкантара" вступило у завершальну стадію.9 лютого 1993 був виведений в космос перший бразильський супутник, поки з допомогою американської ракети. Але вже в кінці березня 1993 р. в Алкантарі відбувся пробний запуск першої бразильської ракети-носія.

Перехід Бразилії до демократичного режиму був відзначений зростанням позитивних тенденцій у її зовнішній політиці та її активності на світовій арені. Уряд Ж. Сарнея відновив дипломатичні відносини з Кубою. Воно стало одним з творців Групи підтримки Контадор, виступивши проти іноземного втручання в Центральній Америці, за мирне врегулювання центрально - американського конфлікту. Бразилія висунула проект створення зони миру та співробітництва в Південній Атлантиці, розвивала зв'язку з Рухом неприєднання.

Першорядне увагу Бразилія приділила інтеграційним процесам у регіоні, претендуючи на впливову роль в них. Курс на інтеграцію Бразилії з Аргентиною і Уругваєм з 1986 р. дозволив добитися великих успіхів в їх економічне співробітництво. Аргентино-бразильський товарообіг досяг в 1988 р.1, 6 млрд. дол, а в 1990 р. - 2,3 млрд. Коллор підписав в 1990 р. ряд нових угод з президентом Аргентини Менемом про спільну підприємницької діяльності.

У березні 1991 р. підписано договір про створення спільного ринку Бразилії, Аргентини, Уругваю і Парагваю. Зростання економічного співробітництва та товарообігу з країнами МЕРКОСУР допоміг подолання Бразилією економічних труднощів. У грудні 1992 р. в Сан-Паулу в будівлі, спорудженому за проектом знаменитого бразильського архітектора Оскара Німейера, була урочисто відкрита штаб-квартира Латиноамериканського парламенту.

У жовтні 1988 р. відбувся перший в історії візит бразильського президента Ж. Сарнея в Радянський Союз. Проте можливості ефективного економічного співробітництва СРСР, а потім Росії з Бразилією виявилися обмеженими. У 1992 р. взаємний товарообіг сягав лише 280 млн. дол - менше 0,5% зовнішньої торгівлі Бразилії. Велика увага приділялася розвитку співробітництва з Японією, Китаєм та іншими країнами Південно-Східної Азії.

У період кризи в районі Перської затоки Бразилія засудила захоплення Кувейту Іраком і солідаризуватися з заходами ООН і коаліції держав на чолі з США по звільнення Кувейту. Правда, Бразилія не брала участі в коаліції і в війні, але вона приєдналася до ембарго Іраку, що коштувало їй великих матеріальних втрат, бо між Іраком і Бразилією до того існували значні економічні зв'язки. Бразилія експортувала в Ірак зброю на мільярди доларів, отримуючи взамін у великих кількостях іракську нафту. Розрив цих зв'язків спонукав уряд Коллора переорієнтуватися на імпорт нафти з Венесуели і Мексики.