28. Особливості розвитку л.А. Після 2св. Війни

Основні тенденції розвитку. У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації. Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні великих земельних володінь - латифундій. Це призводило до безземелля селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималось на насильстві. Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали латифундіям зростання промисловості, формування національного капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості у місто. Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що користувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому - президентство Хуана Домінго Пе-рона в Аргентині (1946-1955 pp. і 1973-1974 pp.; у 1949-1955 pp. -фактичний диктатор). Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском СІЛА його виробництво було припинено. У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Змінивши його у 1956 p., Ж.Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами. У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом, у 1934-1940 pp., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація йшла за рахунок розвитку державного сектору, продовжувалась аграрна реформа. США в період 40-60-х років були стурбовані лише одним: запобіганням проникнення СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і на воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 p.), створено Організація Американських Держав (1948 p.). Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку у США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах режими, які повністю залежали від них, на зразок Батісти на Кубі, або Сомоси в Нікарагуа. У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор економіки. Великі державні бюджетні дефіцити були викликані здійсненням надто амбіціозних проектів. Наприклад, у 1957 р. в Бразилії почалось будівництво нової столиці подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразиліа. Нова столиця мала символізувати майбутнє країни. Мексика домоглась права проведення у своїй столиці Мехіко олімпійських ігор 1968 p., що змусило повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до інфляції, зростання соціальної напруги. Національна грошова одиниця крузейро з 1961 по 1964 р. ''схудла'' у 5 разів.

29. «Імпортозамінююча індустріалізація» та її наслідки.Друга світова війна привела до різкого скорочення припливу промислових товарів та іноземних капіталів в Латинську Америку, особливо з Європи. Обсяг латиноамериканського імпорту впав до 1943 р. до 64% ​​від довоєнного рівня, який був перевищений лише в 1946 р. Одночасно сильно виросли ціни на світовому ринку на аграрно-сировинну продукцію країн Південної та Центральної Америки. Сприятлива для них зовнішньоекономічна кон'юнктура зберігалася і в перші повоєнні роки. Вартість латиноамериканського експорту збільшилася з 1938 по 1948 р. майже в 4 рази при зростанні його обсягу на 16%. Це дозволило державам регіону накопичити значні кошти і направити їх на розвиток місцевого виробництва, що стимулюється браком імпортних товарів.

У таких умовах великі масштаби прийняв почався ще з 30-х років процес «імпортзамешающей індустріалізації» - заміни імпорту багатьох промислових товарів їх виробництвом на місці. Було дано поштовх більш широкій індустріалізації. У першу чергу отримали розвиток галузі легкої і харчової, а також цементної, нафтової, будівельної промисловості. У провідних за рівнем економічного розвитку країнах (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, Уругвай) з цим періодом пов'язано і становлення нових галузей: металургійної, нафтопереробної, енергетичної, хімічної. Випуск промислової продукції в регіоні в 1958 р. перевищив довоєнний рівень майже в 3 рази. Видобуток нафти виросла в 4 рази, досягнувши 1/5 світового виробництва (172 млн. т, з них близько 80% - у Венесуелі). У кілька разів збільшилося виробництво електроенергії (до 62 млрд. кВт • год). Виплавка сталі зросла в 13 разів (з 0,24 до 3,1 млн.т).

Був зроблений помітний крок по шляху перетворення провідних країн Латинської Америки в промислово-аграрні. Питома вага сільського господарства в суспільному продукті регіону (при зростанні сільськогосподарського виробництва) в середньому за рік скоротився з 30,7% у другій половині 30-х років до 21,6% у другій половині 50-х років, а питома вага промисловості відповідно збільшився з 19,1 до 26,1%. Важливим фактором промислового зростання стало посилення ролі держави в економіці, особливо у створенні нових виробництв, підприємств важкої промисловості. Політика «імпортзамешающей індустріалізації» свідомо стимулювалася державою. На частку держави в післявоєнні роки в Мексиці припадало понад третини всіх інвестицій, в Бразилії - від 1/6 до 1/3. «Імпортзамещающая індустріалізація» в 30-50-і роки охопила головним чином більш підготовлені до цього країни - Аргентину, Мексику, Бразилію, Чилі та Уругвай. В неї включилися також Венесуела і Колумбія, в меншій мірі Перу. Країни Центральної Америки і Карибського басейну, а також Парагвай і Болівія були поки слабо порушені цим процесом. Виникло багато нових промислових підприємств. В Аргентині та Бразилії їх число за 40-і роки подвоїлася. У сприятливій обстановці відбувалося зростання дрібного і середнього промислового та кустарного виробництва на місцевий ринок. Але одночасно потужний стимул отримала концентрація виробництва. Був побудований ряд великих сучасних заводів. Більше чверті промислових робітників Бразилії та Мексики в 50-і роки працювали на підприємствах з кількістю зайнятих понад 500 чоловік. Посилилися нові динамічні групи місцевої промислової буржуазії, що вимагали свого «місця під сонцем» за рахунок традиційних угруповань буржуазно-поміщицької олігархії. У найбільш розвинених державах відбувалася монополізація верхівки промислової буржуазії, що створювало передумови для її інтеграції в якості нового найвпливовішого ланки до складу еліти панівних класів. «Імпортзамещающая індустріалізація» привела і до інших соціальних зрушень. При загальному зростанні населення Латинської Америки з 131 млн. чол. в 1940 р. до 213 млн. в I960 р. питома вага городян зросла з 34 до 46%. В Уругваї та Аргентині він перевищив 70%, в Чилі та Венесуелі - 60%. У більшості країн Центральної Америки, в Парагваї, Болівії та Еквадорі від 70 до 90% населення все ще проживало в сільській місцевості. Зайнятість у сільському господарстві економічно активного населення в цілому по Латинській Америці до 1960 р. зменшилася до 47% (1.950г.-53%). Зайнятість же в промисловості, будівництві та на транспорті в 1960р. наблизилася до 24%, а в торгівлі і сфері послуг перевищила 28% (1950г.-23%). У 40-ті роки майже вдвічі зросли ряди промислового пролетаріату, досягнувши в 1950р. 10 млн. чоловік. Найбільші його загони перебували в Бразилії, Аргентині, Мексиці. Особливо помітно виросли кадри фабричного пролетаріату. Але близько половини промислових робітників працювало на дрібних підприємствах. Всього латиноамериканський робітничий клас (разом з сільськогосподарськими робітниками) в 50-і роки налічував більше 20 млн. чоловік - третина економічно активного населення. Питома вага осіб найманої праці до 1960 р. досяг 54% економічно активного населення (у Чилі - 70%). У 40-і роки дещо зменшилася залежність латиноамериканських республік від іноземного капіталу, чому сприяла протекціоністська націоналістична політика деяких урядів, націоналізація власності іноземних компаній ( Аргентина, Бразилія). Під час війни практично повністю позбулася своїх капіталів в Латинській Америці на суму 1 млрд. дол Німеччина. Капіталовкладення Великобританії скоротилися з 3 млрд. дол в 1938 р. до 1,3 млрд.-в 1948 р. Інвестиції США в роки війни збільшилися, але незначно.

Однак «імпортзамещающая індустріалізація» не змогла створити достатні умови для самостійного економічного розвитку латиноамериканських держав. Збереглася високий ступінь залежності їх економіки від експорту продукції сільського господарства та сировини і відповідно від кон'юнктури світового ринку, яка в 50-і роки 'стала мінятися в несприятливу для Латинської Америки сторону. Залежність від імпорту споживчих товарів змінювалася залежністю промисловості, що розвивається від імпорту дорогих машин і устаткування. Іноземний капітал також почав переміщатися в місцеву обробну промисловість.

Певний прогрес спостерігався в сільському господарстві Латинської Америки. За півтора післявоєнних десятиліття в 6 з гаком разів збільшився тракторний парк. Але за рівнем технічної оснащеності та виробництва продукції на одного зайнятого в сільському господарстві країни регіону далеко відстали від передових капіталістичних держав. За винятком Мексики, де після проведених аграрних перетворень сільськогосподарське виробництво за 20 років (1940-1960) зросла в 3,5 рази, в інших країнах індустріалізація не супроводжувалася помітним зростанням сільськогосподарської продукції. Майже повсюдно (крім Мексики і Болівії) як і раніше переважав латифундизму. За даними переписів 50-х років 47% всіх господарств регіону (розміром не більше 5 га) мали лише 0,9% сільськогосподарських угідь, а 100 тис. великих поміщиків (1% всіх господарств), власників маєтків площею понад 1 тис. га, розпоряджалися 62% сільськогосподарського земельного фонду, значну частину якого вони не використовували. Засилля агроекспортного латифундизму із збереженням екстенсивних форм ведення господарства, недостатнім залученням земельного фонду в оборот, з злидарськими умовами існування мільйонних мас безземельного і малоземельного населення обмежувало ємність внутрішнього ринку і ефективність «імпорт-замещающей індустріалізації».

31. Холодна війна та латинська америка. Робітничий рух в роки «холодної війни»  Зростання антикомунізму і переслідувань поставив в особливо важкі умови компартії і ліві робочі організації Латинської Америки. Тисячі комуністів та робітників активістів були вбиті або замучені в тюрмах. Легальними компартії залишалися в дуже небагатьох країнах (Мексика, Уругвай). Чисельність компартій в регіоні скоротилася з 370 тис. в 1947 р. до 135'тис. в 1957 р. '  Положення посилювало поведінка самих компартій. Спочатку, в.конце війни і в перші повоєнні роки, комуністи нерідко висловлювалися за співпрацю здемократичною буржуазією своїх країн і США і іноді виявляли готовність відмовитися від класової боротьби заради загальнодемократичних цілей. З настанням холодної війни », навпаки, серед комуністів знову посилилися левосектантскіе настрої недовіри до багатьох інших учасників боротьби проти імперіалізму і реакції, негативне ставлення до помірних демократичним і націонал-реформістським силам, які звинувачувалися у« пособництві »реакції і імперіалізму США. В кінці 40-х - початку 50-х років подібні оцінки і відповідна лінія поведінки, що нагадували позицію Комінтерну до його VII конгресу 1935 р., наполегливо нав'язувалися всьому міжнародному комуністичному руху сталінським керівництвом КПРС і СРСР. Атмосфера «холодної війни», гострого протиборства двох систем, переслідування комуністів, широке розповсюдження антикомуністичних і антирадянських настроїв серед демократичних і реформістських кіл стимулювали пожвавлення сектантства в компартіях Латинської Америки.  Ускладнилася ситуація в профспілковому русі. Ліві профспілки слідом за компартіями також зазнали переслідувань. Конфедерація трудящих Латинської Америки (КТЛА) стала втрачати позиції, з неї виходили помірковано налаштовані організації. На противагу КТЛА в січні 1951 р. при активній участі профспілкових лідерів США була створена реформістська Міжамериканська регіональна організація трудящих (ВРІТ), що примкнула до Міжнародної конфедерації вільних профспілок(МКВП) - основному міжнародному об'єднанню реформістських профспілок. Поряд з латиноамериканськими профспілками в ВРІТ увійшло потужне профоб'єднання США - Американська федерація праці (АФТ), що зайняло у ВРІТ провідні позиції. ВРІТ стала провідником ідей панамериканізму в робітничому русі - єдності профспілок всього Американського континенту. Вона виступала за класову співпрацю, соціальне партнерство праці і капіталу. Головною своєю метою в робітничому русі ВРІТ вважала досягнення взаєморозуміння між робітниками і підприємцями, яке повинно було скріплюватися укладанням колективнихдоговорів, які враховують інтереси обох сторін. У той же час профспілки ВРІТ добивалися поліпшення становища трудящих, захищали їх повсякденні нагальні економічні інтереси. ВРІТ орієнтувала робочі організації на економізм, відстоювала їх незалежність від політичних партій і ідеологічних течій, дотримувалася антикомуністичних позицій. Вона стверджувала, що прискорене промисловий розвиток і модернізація економіки латиноамериканських країн при співпраці північноамериканського капіталу в поєднанні з певними реформами призведе до поступового згладжування класових протиріч в рамках майбутнього «індустріального суспільства». Профспілки ВРІТ виступали проти терористичних диктатур, за відновлення демократичних свобод. Серед латиноамериканських учасників ВРІТ в 50-ті роки часом піддавалися критиці надмірні претензії іноземних монополій і імперіалістичні аспекти політики США в регіоні.  Протягом 50-х років ряди ВРІТ швидко росли. До неї увійшли впливові реформістські профспілки Колумбії (два профцентру з трьох найбільших), Бразилії, інших країн. У 1953 р. до ВРІТ приєдналася Конфедерація трудящих Мексики (1,3 млн. членів), яка раніше входила до КТЛА, в 1958 р.-Конфедерація трудящих Перу. До кінця 50-х років загальна чисельність латиноамериканських профспілок ВРІТ перевищила 4 млн. чоловік (не рахуючи АФТ - КПП).  У грудні 1954 р. виник ще один регіональний профцентр реформістського напряму - Латиноамериканська профспілкова християнська конфедерація (Класкі), що об'єднала прихильників католицької соціальної доктрини, прихильників християнського  У 1955 р. АФТ об'єдналася з іншим американським профцентром - Конгресом виробничих профспілок (КПП), після чого об'єднаний профцентр став називатися АФТ-КПП і також входив до ВРІТ.  Класкі увійшла в Міжнародну конфедерацію християнських профспілок. Як і ВРІТ, вона виступала на підтримку реформістських сил, проти диктатур, за демократичні свободи і одночасно з антикомуністичних позицій. Але в багатьох аспектах вона відрізнялася від ВРІТ своїми особливостями. Це перш за все християнська ідеологічне забарвлення, близькість у політичному плані до християнсько-демократичних течій. Шлях до ліквідації соціальних протиріч у суспільстві ідеологи Класкі бачили у перетворенні трудящих на власників та акціонерів. Особливу увагу Класкі звертала на селянство, маргінальні верстви населення, молодь, жінок, на їх залучення в соціальну діяльність. За впливом Класкі значно поступалася ВРІТ, але ряди її зростали.  Створення двох нових регіональних профспілкових об'єднань призвело до розколу латиноамериканського профспілкового руху і ще більше підірвало позиції КТЛА, яка до кінця 50-х років втратила багато своїх учасників і фактично розпалася і перестала функціонувати, хоча номінально ще проіснувала до 1963 р. Багато великі профспілки та національні профцентри стали автономними, не примикали ні до одного з регіональних об'єднань. Автономними були трьохмільйонний Загальна конфедерація праці Аргентини, Єдиний профцентр трудящих Чилі, Болівійський робочий центр та ін У ряді з них зберегли вплив комуністи.  Наступ правлячих кіл і підприємців на права і умови життя трудящих в роки «холодної війни» викликало поступове збільшення числа страйків. Якщо в 1945-1948 рр.. щорічно в Латинській Америці страйкувало від 0,6 до 1,5 млн. чоловік, 'то в 1949-1951 рр.-до 2,5-3 млн., а в 1955-1956 рр.-понад 9 млн. чоловік. У 1950 р. відбулися великі виступи трудящих у Перу, страйк нафтовиків у Венесуелі. Наростала страйкова боротьба в Чилі, Аргентині, Уругваї, на Кубі. В Аргентині в 1955-1957 рр.. у страйки були залучені мільйони трудівників. Тут, а також у Чилі та Уругваї не раз проводилися загальні страйки. Великі страйки робітників бананових плантацій американської компанії «Юнайтед фрут» відбувалися в 1953 і 1955 рр.. в Коста-Ріці, в 1954 р.-в Гондурасі. Робочі цукрової промисловості страйкували в 1954 р. в Домініканській Республіці, в 1955 р. - на Кубі. У Колумбії в 50-ті роки розвивалося селянське партизанський рух на захист освоєних безземельними селянами занедбаних або не використовувалися раніше в сільському господарстві ділянок, за аграрну реформу, обіцяну ще 936 р., проти репресій і терору з боку армії і поміщиків. 

33. перон та хустісіалізм. Пероні́зм (або хустісіалізм, від ісп. justicia — «справедливість» та socialism — «соціалізм») — популістично-націоналістична течія в Аргентині, яка за основу мала ідеологію, що поєднувала в собі синдикалізм, аргентинський націоналізм та ідеями християнського соціалізму. Названа на честь її засновника Хуана Домінго Перона. Течія викликає суперечливе відношення до себе, хоча багато хто критикує її, вказуючи на багато спільних рис з італійським фашизмом, партія знаходить велику підтримку в аргентинському суспільству, сучасна пероністська партія Фронт за перемогу має більшість в обох палатах парламенту, а президентську посаду займає пероніст Крістіна Фернандес де Кіршнер. Перонізм виник в період післявоєнного підйому антиімперіалістичного демократичного руху в країні. Намагаючись використати цей підйом, захопити політичну владу і підкорити робітників політиці буржуазного реформізму, військово-клерикальні націоналістичні угрупування на чолі з Пероном (до середини 1943 входив до так званої Групи об'єднаних офіцерів) створили політичний рух, який виступав за створення «великої Аргентини». В економічній політиці Перон передбачав регулювання (за рецептами англійського буржуазного економіста Дж. М. Кейнса), в соціальній політиці — державний патерналізм в ім'я «класового миру», у зовнішній політиці — використання боротьби двох протилежних соціально-економічних систем, а також протиріч між імперіалістичними державами. З приходом до влади в 1946 році Перона в країні була створена в 1947 році Пероністська партія, а в 1949 році прийнята конституція, за якою багатопартійна система була обмежена авторитарним, патерналістським режимом на чолі з правлячою Пероністською партією. Робітники були охоплені в пероністський рух шляхом надання їм деяких соціально-економічних поступок і створення корпоративних профспілок. Пероністський рух, який став соціальної опорою режиму президента Перона, об'єднав найбільші профспілки та значні прошарки буржуазних та дрібнобуржуазних партій під лозунгом боротьби за «політично суверенну, економічно незалежну та соціально справедливу батьківщину». Профспілки, в тому числі і найбільша Загальна конфедерація праці (ЗКП, заснована в 1930 році), жіночий та молодіжний рухи були поставлені під партійно-державний контроль, а в 1950 році ЗКП стала колективним членом Пероністської партії.

Після скинення в 1955 році Перона та заборони Пероністської партії пероністи перейшли в опозицію, пероністський рух зазнав організаційних та політичних змін (в 1958 році партія стала називатись Хустісіалістською), а центр його діяльності змістився до профспілок. В результаті розколу ЗКП в 1957 році виникло пероністське об'єднання найбільших профспілок промислових робітників — так зване об'єднання «62». Буржуазні кола перонізму, які знову намагались поставити під свій контроль «пероністські маси», заснували низку неопероністських партій в національних та провінційних масштабах під гаслом «перонізм без Перона».

№34 Кубинська революція. Початок будівництва соціалізму. Безпосереднім поштовхом до грандіозних катаклізмів, що струснули континент, стала Кубинська революція 1956-1959 рр., яка спершу зовні не відрізнялася від десятків інших збройних захоплень влади. Проте досить швидко, через півтора місяця після повалення диктаторського режиму Батісти, лідери поміркованого крила революції були усунені від влади, котра зосередилася в руках керівника Повстанської армії і прем'єр-міністра країни Фіделя Кастро (нар. 1926 р.). 17 травня 1959 р. він підписав закон про аграрну реформу, що покінчив з латифундизмом (максимум землеволодіння - 400 га) і ліквідував іноземне землеволодіння. Вашингтон висунув вимогу перегляду цього закону і, діставши відмову, заявив про скорочення поставок на Кубу нафти, промислових товарів і продовольства, а також відмовив у кредитах на індустріалізацію. Тоді в червні 1960 р. Кастро націоналізував нафтопереробні заводи, що належали північноамериканцям, а в серпні-жовтні - цукрові заводи, фабрики, залізниці, крупні торговельні підприємства та банки. 16 квітня 1961 р., напередодні висадки антикастрівського десанту в бухті Кочінос, було офіційно проголошено соціалістичний характер Кубинської революції. Таким чином, уже на початку 60-х рр. в країні була запроваджена планово-регульована державна економіка, ліквідоване безробіття та вирішені окремі соціальні проблеми (безплатні освіта і медичне обслуговування, соціальне страхування та ін.).

№35 Криза залежного шляху розвитку капіталізму Незважаючи на успіхи індустріалізації, зберігалося підлегле, периферійне становище країн Латинської Амери ки в світовому господарстві як постачальників аграрно-сировинних товарів. Падіння цін на світовому ринку в 50-і рр.. сильно відобразилось на економіці регіону, посиливши прояви кризи традиційних соціально-економічних структур. Недостатня ефективність сільськогосподарського виробництва при переважанні латифундизму і порівняно відсталому агротехнічному рівні не дозволяла латиноамериканським державам успішно конкурувати з експортерами дешевої аграрної продукції - США, Канадою, Австралією, Новою Зеландією. Частка Латинської Америки у світовому експорті скоротилися з 12% в 1948-1950 рр.. до 6,3-6,5% в 1961 - 1963 рр.. Ціни ж на необхідне технічне обладнання збільшувалися все більше. Домінуюче становище провідних індустріальних держав на світовому ринку дозволяло їм підтримувати вигідні для них рівень ціноутворення. Скорочення доходів від зовнішньої торгівлі вело до браку капіталів, фінансовій кризі, інфляції, що змушувало обмежувати імпорт. Положення ускладнював «демографічний вибух». В умовах інфляції швидко росли ціни, від яких відставала заробітна плата. Приплив розореного сільського населення в міста призвів до скупчення гігантських людських мас в найбільших центрах. Гострі соціальні контрасти, жебрацькі умови життя більшої частини населення породжували соціальну напруженість. До цього додавалося панування в більшості країн авторитарних, диктаторських режимів, постійні порушеня або відсутність політичних свобод і громадянських прав, свавілля і репресії влади.

36. спроби реформ в 50-60-х рр. У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор економіки. Великі державні бюджетні дефіцити були викликані здійсненням надто амбіціозних проектів. Наприклад, у 1957 р. в Бразилії почалось будівництво нової столиці подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразиліа. Нова столиця мала символізувати майбутнє країни. Мексика домоглась права проведення у своїй столиці Мехіко олімпійських ігор 1968 p., що змусило повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до інфляції, зростання соціальної напруги. Національна грошова одиниця крузейро з 1961 по 1964 р. "схудла" у 5 разів. У Латинській Америці розвиток йшов двома шляхами. Там, де на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, ставали на шлях будівництва соціалізму. Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась зникненням проамериканского режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він бачив у'незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності і встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уряду США та на кубинську общину у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 p.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі і співробітництво з СРСР. М.С.Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника у 90 милях від США і, не задумуючись, пішов заради збереження режиму Кастро на ризик ядерної війни (Карібська криза 1962 p.). Зближення з СРСР дало Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 60-ті роки в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної революції, і намагався, правда безрезультатно, роздути революційну пожежу на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії сподвижник Кастро - Ернесто Че Гевара. У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і частина їх була відправлена назад, на Кубу.

37. Доктрина «ЕКЛА». Несоответствие социально-экономич. структуры лати­ноамериканск. общества новым условиям мирового разви­тия, побудили промышленную буржуазию и либеральные круги искать более действенные пути модерниза­ции экономики и социальных отношений с помощью реформ. Теоретич. обоснованием реформистск. политики по­служила «доктрина ЭКЛА», разработанная в 50-е гг. группой латиноамериканск. экономистов и социологов — сотрудни­ков созданной ООН в 1948 г. Экономич. комиссии для Лат. Америки (ЭКЛА). авторы доктрины считали, что преодолеть хронич. отставание и зависимое состояние страны региона смогут лишь при ускоренной модернизации экономич. и социальной структуры. Прежде всего- аграрная реформа. Большое значение - региональ­ной экономич. интеграции и выработке новых, равно­правных принципов мировой торговли и международных эко­номич. отношений.«Доктрина ЭКЛА» - теория дecapролъизма, ее сторонники - десаррольистами. Радикальное крыло - акцент на социальные и антиимпериалистич. преоб­разования, правое крыло, - экономич. цели развития.

№38 США і політика «Союзу в імя прогресу».17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану Кеннеді програму "Союз заради прогресу" (своєрідний латиноамериканський план "Маршалла").Вона була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП - на 2,5 %, створення в країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ, ліквідацію неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати США у вигляді державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол. латиноамериканські країни зобов'язались мобілізувати з власних ресурсів. Реалізація "Союзу заради прогресу" дала суттєві позитивні результати: до 1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів, зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в 15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції, системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд. дол. у 1970 р., частка регіону на ринку США за той же час знизилась з 21 % до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної демократизації. На початку 70-х рр.. уряд США по суті відмовилося від "С. р. п.".

№39 Становлення внутрішньо регіональних екон. і пол.. зв’язків у 60-х рр.. Новим явищем у Латинській Америці 60-х років стала економічна інтеграція. Щоправда, продиктована вона була дещо іншими причинами, аніж європейська. Одні країни вбачали в ній форму подолання вузькості національного ринку, інші — колективне знаряддя боротьби з проникненням іноземного капіталу. Внаслідок цього на середину 70-х років інтеграційні процеси охопили майже всі країни регіону. Уже в 1960 р. утворилася Латиноамериканська інтеграція вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізована в 1980 р. в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), куди увійшли 11 країн. Невдовзі з'явився Центральноамериканський спільний ринок (ІДАСР, 1961), куди увійшли п'ять країн, у 1968 р. заявила про себе Карібська асоціація вільної торгівлі (КАВТ), до складу якої увійшли 12 країн. У 1969 р. в рамках Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ) виникла Андська група - субрегіональний союз Колумбії, Еквадору, Перу, Болівії і Чилі, до яких в 1973 р. приєдналася Венесуела. Зміцнення господарських зв'язків, звичайно, прогресивне явище. Воно свідчить про прагнення латиноамериканських країн до об'єднання зусиль у розвитку стабільних економічних структур. Ряд латиноамериканських держав включився в Движ ¬ ня неприєднання, яке сформувалося в 1961 р.

№40 Економічне становище в Л.А. у 2 пол. 60-х рр.. Реформістська політика в рамках програми «Союз заради прогресу» дала певні результати. У ході аграрних реформ майже півтора мільйона селянських сімей отримали понад 56 млн га землі (не рахуючи Куби, де були повністю ліквідовані не тільки латифундизму, а й капіталістичне сільське господарство). У Мексиці і Болівії в результаті революційних перетворень з пануванням традиційного латифундизму було покінчено. У Венесуелі близько 200 тис. сімей безкоштовно отримали 5 млн га землі, притому велика частина з них - за рахунок поміщиків. Радикальний характер мала аграрна реформа 1967 р. в Чилі. Перетворення 1961 - 1964 рр.. в Колумбії, Еквадорі і Перу мали більш обмежений характер. Розподіл землі тут здійснювалося в основному за рахунок державного фонду, поміщицьке землеволодіння було зачеплено слабо. В Бразилії та в Центральній Америці аграрна реформа практично не відбулася. Тут за рахунок колонізації неосвоєних державних територій і видачі посвідчень на вже зайняті селянами ділянки було наділене землею незначна кількість сімей.

№41 Соціально-політичний розвиток Л-А. республік у 2 пол. 60-х рр.. В результаті ряду переворотів 1963-1966 рр.. військово-дик-таторскіе режими встановилися в Центральній Америці (крім Коста-Ріки) і на більшій частині території Південної Америки (Бразилія, Аргентина, Болівія і Парагвай). Воєнно-диктаторська форма влади була покликана забезпечити умови для здійснення неоконсервативного варіанту модернізації економіки. До таких методів панівні класи схилялися насамперед у тих країнах, де важко було зміцнити їхні позиції ліберально-реформістськими методу , при збереженні демократичних форм правління. Характер військових режимів Бразилії та Аргентини визначався інтересами промислово-фінансової олігархії, яка прагнула до модернізації економіки і закріплення свого чільного положення шляхом розширення репресійних функцій держави, посилення соціальної політики, інтенсифікації праці, залучення іноземного капіталу У країнах з більш стійкими демократичними традиціями правлячі кола вважали за краще ліберально-реформістський варіант розвитку суспільства зі збереженням конституційного правління (Мексика, Чилі, Уругвай, Коста-Ріка, Венесуела, Колумбія). При впливовій ролі промислово-фінансової еліти в політиці урядів цих країн находили відображення і устремління більш широких соціальних верств населення. Здійснення модернізаторських планів пов'язувалося з широким розвитком місцевого капіталізму за активної ролі держави. Активними провідниками реформістського курсу в 60-і рр.. були націонал-реформістські і християнсько-демократичний партії. Робочий клас (включаючи близькі до нього категорії населення ) виріс за 60-і рр.. з 30-32 до 38-40 млн осіб, у тому числі промисловий пролетаріат - до 13 -14 млн, сільсько -господарський - до 10 млн. Значно збільшилася кількість технічних службовців і фахівців (з 2,5 до 4,5 млн ), майже в три рази - студентів (з 0,5 до 1,5 млн).

42. Піднесення визвольної боротьби на кін 60- поч..70-х В деяких країнах продовжувався розвиток робітничого руху і визвольної боротьби по висхідній лінії. Протягом усіх 60-х років наростала масова страйкова боротьба в Уругваї, все більше набуваючи політичного забарвлення. У багаторазових загальних страйках на захист умов життя і демократичних свобод брали участь основні маси уругвайських трудящих - до півмільйона людей (при загальній кількості осіб найманої праці в країні 700 тис.). Уругвай став втрачати репутацію «латиноамериканської Швейцарії». До цього часу скорочення доходів країни від Агроекспорту знизило ефективність традиційного батльістского націонал-реформістського курсу. трудящі вірили в те, що зможуть добитися своїх цілей впливом ззовні на уряд, не висуваючи власної політичної альтернативи. За Лівий фронт визволення в 1966 р. проголосувала лише невелика частина членів НКТ. Решта, пішовши за комуністами та їх союзниками в рядах профцентру, на виборах продовжували віддавати голоси тим чи іншим кандидатам від двох головних буржуазних партій - «Колорадо» (батльісти) і «Бланке» (Національна партія). Разюча невідповідність ступеня впливу лівих сил на профспілковому і партійно-політичному рівні було особливістю Уругваю 60-х років. Тут позначилися вплив анархо-синдикалістська тенденцій (підміна партій профспілками), зберігання у значної частини трудящих довіри до реформістським політикам в рядах основних партій, зокрема до батльістам, сильне вплив двопартійної системи, невіру в можливість створення реальної власної політичної альтернативи буржуазним партіям. Комуністи сподівалися, однак, що швидка політизація масового народного руху під керівництвом НКТ з часом створить сприятливий грунт для перенесення цієї боротьби в більш широких масштабах, ніж раніше, на партійно-політичний рівень. Зіткнувшись із зростанням робочого і народного руху, правлячі кола Уругваю стали прагнути до посилення виконавчої влади. У 1966 р. було оголошено про відновлення в республіці з 1967 р. президентської форми правління. У Чилі аж до кінця 60-х років наростала реформістська діяльність християнсько-демократичного уряду, росла активність трудящих, зміцнювалися позиції лівих сил. У 1965 р. відбулося повстання «конституціоналістів» в Домініканській Республіці та по багатьох країнах прокотилася хвиля протестів проти інтервенції США в цій республіці. В кінці 1965 р. серія страйків охопила Панаму. У березні 1966 р. загальний страйк проти військової хунти привела до відновлення конституційного правління в Еквадорі. Продовжувалося партизанський рух в Нікарагуа, Гватемалі, Венесуелі, Колумбії. У 1965 р. партизанські дії зробила група революційної молоді в Перу. У тому ж році діяч Кубинської революції, міністр економіки і член керівництва компартії Куби аргентинець Ернесто Че Гевара залишив всі свої пости і залишив острів, щоб взяти участь у революційній боротьбі в інших країнах. В кінці 1966 р. він нелегально з'явився в Болівії, де організував партизанський загін. У березні 1967 р. загін Гевари почав бойові дії проти підрозділів урядових військ диктатора Болівії генерала Баррьентоса в сільській місцевості, розраховуючи підняти на боротьбу місцевих жителів. Активними учасниками і пропагандистами партизанської боротьби були леворадікалише організації. Лівий радикалізм як суспільно-політична течія з'явився в Латинській Америці під впливом Кубинської революції на базі революціонізували, що розчарувалися в реформістських рецептах груп інтелігенції, студентства, молоді, представників середніх верств і працівників. Багато ліворадикальні організації виникли на основі лівих груп (найчастіше молоді), що вийшли з націоналістичних рухів і реформістських партій, а також фракцій, що відкололися від компартій, їх молодіжних організацій через розбіжності з тактичних і стратегічних питань. Деякі з них з'явилися незалежно від існуючих партій і рухів. Лівий радикалізм був строкатий конгломерат рухів і організацій, які намагалися заповнити політичний простір ліворуч від реформістських сил, в боротьбі з ними і часто в конкуренції з традиційними лівими силами, у тому числі з комуністами. У більшості випадків ліворадикальні організації не були масовими, але відрізнялися революційними настроями, часто крайней лівизною. В їхньому середовищі були маоїстські, троцькістські і анархістські течії. Вони прагнули пов'язати ліво-націоналістичні концепції з марксизмом і на цій основі виробити революційну теорію, яка б, за їхніми уявленнями, відповідала умовам Латинської Америки. Ліві радикали виступали за «визвольну антиімперіалістичну революцію» на континенті, пов'язуючи її з боротьбою за соціалізм. Вони схильні були перебільшувати ступінь залежності Латинської Америки від провідних капіталістичних держав і бачили у визвольному русі країн, що розвиваються головну антиімперіалістичну і антікапіталістічеськую силу в світі. Ліві радикали апелювали насамперед до найбіднішому сільському і міському населенню, вважаючи, що кваліфіковані кадри промислового пролетаріату схильні реформістським впливам, «обуржуазнювання». Більшість лівих радикалів головний або навіть єдиний шлях революції в Латинській Америці бачили у збройній боротьбі, в партизанській війні. Надихаючись прикладом Куби, вони сподівалися створенням партизанських вогнищ у сільській місцевості швидко розпалити полум'я народної революції на континенті. Ліві радикали скептично ставилися до партійно-політичній боротьбі і традиційним лівим, у тому числі комуністичним партіям. Ліворадикальна концепція «вогнищ партизанської війни» своїми витоками сягає певним чином витлумачити досвіду кубинських партизанів-революціонерів 1956-1959 рр.., Узагальненої в книзі Е. Че Гевари «Партизанська війна» (1960р., видана в СРСР в 1961 р.). Основні положення цієї концепції в найбільш систематизованому вигляді були викладені французьким публіцистом Режи Дебре в книзі «Революція в революції?», Виданої в Гавані 1967 р. і стала предметом палких дискусій серед латиноамериканських лівих. Сам Режи Дебре в ті роки, побувавши на Кубі, став гарячим прихильником Кубинської революції і намагався взяти участь в діяльності латиноамериканських революціонерів. У 1967 р. він прибув до Болівії, де зв'язався з загоном Гевари, але був заарештований болівійськими владою, відданий суду і кілька років провів в тюрьме1. На початку і середині 60-х років поряд з ліворадикальними організаціями активно брали участь у партизанському русі і комуністи. Але в другій половині 60-х років стало очевидно, що надії на швидке приєднання до повстанців широких мас населення не виправдалися. На це вплинули загальна зміна обстановки в регіоні, наслідки реформістської діяльності урядів, неготовність населення, тим більше у відсталих сільських районах, до сприйняття гасел і методів боротьби революціонерів. Позначалися зневага лівих революціонерів до роботи в масових легальних організаціях і взагалі до легальних методів боротьби, недосвідченість, розбіжності серед лівих сил, сектантство, максималізм і утопізм висувалися ідей та вимог, у багатьох випадках невиправданість обраних насильницьких форм боротьби, що супроводжувалися жертвами, особливо в країнах з конституційним режимом. У 1965 р. були розгромлені і загинули перуанські партизани. У жовтні 1967 р. був розбитий в нерівному бою виснажений довгими переходами, сутичками з військами загін Гевари в Болівії, так і не знайшов підтримки у селян. Сам Гевара, поранений в бою, був схоплений карателями, серед яких були і американські офіцери, і убитий. Ім'я Гевари в подальшому як символ революційного самопожертви стало надзвичайно популярним серед латиноамериканської революційної молоді. Терпіли невдачі партизани і в інших країнах. В таких умовах частина лівих радикалів, особливо в більш розвинених і урбанізованих країнах, переорієнтувалася на перенесення партизанських методів боротьби в міста, розраховуючи на підтримку студентської та пролетарської молоді, міських низів. Мова йшла про організацію нападів невеликими мобільними групами на військові і поліцейські пости, банки та інші установи, диверсій, викрадень заручників, терористичних актів. Такі дії зробили у другій половині 60-х років ліворадикальні групи революціонерів у Бразилії, рух «Тупамарос» в Уругваї. Виникли подібні групи і в таких країнах, як Аргентина і Чилі, де, здавалося, для цього не було жодних передумов. Але в більш широкі масові виступи ці дії також не переросли і супроводжувалися поразками і загибеллю революціонерів. У ряді випадків, особливо в країнах з конституційним правлінням (Венесуела, Чилі, Уругвай) партизанські дії завдали шкоди легальним позиціях лівих сил та їх впливу в масах, викликали посилення урядових репресій та активізацію сил реакції. Це змусило комуністів Венесуели в 1967 р. відмовитися від збройної боротьби і повернутися до легальної діяльності. Несвоєчасність повстанських форм боротьби визнали і багато інших компартії. Компартії Чилі, Аргентини, Уругваю і раніше засуджували збройні форми боротьби в своїх країнах. Комуністи Латинської Америки зосередили зусилля на пропагандистській роботі, на участь у страйках та профспілкової діяльності, на легальних формах боротьби, на спробах створення широких коаліцій лівих і демократичних сил, на участь у виборчих кампаніях, не відмовляючись від революційних цілей. У країнах з диктаторськими режимами терористичними компартії визнавали правомірність збройної боротьби, але й тут вважали необхідними тривалу підготовчу роботу, пропаганду в масах і пошуки угоди всіх опозиційних сил, включаючи буржуазно-демократичну опозицію. У Колумбії, де існував конституційний режим, комуністи очолювали Революційні збройні сили, створені на основі селянських загонів самооборони і діяли в зонах, де з 1964 р. відновилася збройна боротьба селян на захист зайнятих ними територій від надісланій проти них урядової армії. Але оскільки ця боротьба не вийшла за межі кількох локальних вогнищ і конкретних цілей селянського руху, на решті території і в загальнонаціональному масштабі компартія Колумбії виступила за легальні форми масової боротьби, домігшись деяких успіхів у профспілках. У другій половині 60-х років розгорнулася бурхлива полеміка між ліворадикальними революціонерами і компартіями ряду країн. Компартії звинувачували лівих радикалів в мелкобуржуазном революціонаризм і лівацькому екстремізмі, в несвоєчасність і помилкових методах збройної боротьби, а ті, в свою чергу, дорікали компартії в догматизмі і опортунізмі, в перебільшенні легальних можливостей, у співпраці з нереволюційні силами. Полеміка йшла і серед самих лівих радикалів. Ліворадикальна течія в 60-і роки з'явилося і в латиноамериканському католицизмі у зв'язку з почався з часу папи Іоанна XXIII (1958-1963) та продовженій при Павлі VI (1963-1978) обновленських процесом в католицькій церкві, що поширився і на Латинську Америку. Церква стала виступати з критикою негативних сторін капіталізму, висловлюючись проти злиднів, гноблення і безправ'я значної частини населення, за поліпшення положення трудящих і розширення їх прав. Вона визнала правомірність соціальних перетворень і боротьби проти тиранічних режимів, засудила неоколоніалізм і мілітаризм, виступила за мир і роззброєння. У той же час церковна ієрархія засуджувала революційне насильство і його прихильників, апелюючи в першу чергу до духовного початку, до морального і моральному вдосконаленню самого людини. Обновленческие тенденції розвивалися і в протестантській церкві. Лівий фланг радикальний обновленського руху в церкви склали багато рядових християни, священики, деякі представники нижчої та середньої ланки церковної ієрархії, які виступили з позиції «теології визволення», або «релігії пригноблених». Під оновленням християнства вони розуміли перетворення його в ідеологічний прапор боротьби проти імперіалістичного і капіталістичного гноблення. Найбільший розвиток «теологія визволення» отримала в Латинській Америці в русі «народної», або «бунтівної церкви». Посилаючись на християнське вчення, прихильники «бунтівної церкви» піддали різкій критиці капіталізм та імперіалізм і закликали до активної участі церкви у визвольній боротьбі, в боротьбі за соціальну справедливість, відстоюючи право пригноблених на революційне насильство. Для «теології визволення» було характерне прагнення поєднати моральні та духовні цінності християнства як релігії пригноблених з марксистською інтерпретацією дійсності і з ліво-націоналістичними концепціями. Одним з ініціаторів і найпопулярнішим представником «бунтівної церкви» був колумбійський священик, капелан Національного університету в Боготі Каміло Торрес (1929-1966), який виступив з полум'яними викриваннями імперіалізму і олігархії і закликами до згуртування борців за соціальне визволення. У березні 1965 р. він створив організацію «Єдиний фронт колумбійського народу», яка висунула програму в дусі його закликів до перетворень (радикальна аграрна реформа, націоналізація ключових галузей економіки та ін.) Однак дуже скоро він розчарувався в мирних засобах боротьби і в листопаді 1965 р. пішов у гори до партизанів. Незабаром, в лютому 1966 р., К. Торрес загинув у бою. Його заклики і приклад знайшли послідовників. У Латинській Америці з'явився ряд організацій прихильників «релігії пригноблених»: група «Голконда» в Колумбії, «Рух імені Каміло Торреса» і «Рух на захист третього світу» в Аргентині та ін Вони зверталися до бідних і пригноблених і виступали за «національний» і «гуманний» соціалізм, заснований на активній участі мас в суспільній власності і місцевому самоврядуванні. Ідеї ​​соціалізму вони пов'язували з Євангелієм. За ненасильницькі масові дії на користь глибоких соціальних перетворень висловилася група священиків у Бразилії на чолі з архієпископом Ельдер Камарою (р. 1909 р.). У 1968 р. «Маніфест єпископів третього світу», написаний в дусі «теології визволення», був підписаний 800 священнослужителями Латинської Америки. Під впливом лівого крила конференція єпископів Латинської Америки, яка зібралася в 1968 р. в Медельїні (Колумбія), в присутності папи Павла VI, хоч і засудила насильницькі методи боротьби, висловилася за «визволення народів континенту від вікової злиднів, залежності і гноблення», за ліквідацію умов, що породжують несправедливість і експлуатацію. У 60-і роки виник і рух християнських низових общин. Такі громади стали створюватися з ініціативи парафіяльних священиків з самих парафіян з метою посилити вплив церкви на населення віддалених сільських районів, «селищ злиднів», серед індіанців. На чолі низових громад ставали представники віруючих. Через ці громади відсталі, пасивні перш верстви населення долучалися до соціальної активності. Рух низових християнських громад швидко почало перетворюватися на масовий рух за соціальні зміни. Найбільшого поширення воно отримало в Бразилії та в країнах Центральної Америки. Ліворадикальний протягом виникло і серед протестантів. Воно оформилося ще в 1961 р. в регіональну організацію «Церква й суспільство в Латинській Америці» і висловилося за мобілізацію християнських мас на революційне перетворення суспільства.