53. Підсумки економічного розвитку і політична ситуація в Латинській Америці наприкінці 80-х рр..

Загальна обстановка та соціально-економічний розвиток. У розвитку найбільших країн регіону - Аргентини, Бразилії та Мексики в 80-ті - на початку 90-х років знайшли відображення багато явищ, характерні в цілому для Латинської Америки цього періоду. У подіях 80-х років проявилася тенденція до розширення і зміцнення конституційних форм правління в Латинській Америці. Але до консолідації сталих демократичних режимів було далеко. Збереглася гостра соціальна та економічна нестабільність, особливо через успадкованих проблем, до яких додавалися нові. Армія і консервативні сили, пішовши від безпосередніх важелів влади, утримували впливові позиції. У ряді випадків залишалася і навіть загострювалася політична нестійкість, яка загрожує непередбаченими поворотами. В цілому все ж таки відбулися суттєві позитивні зрушення в соціально-політичному розвитку латиноамериканських республік.Перед конституційними урядами постало завдання ліквідації негативних наслідків панування диктатур та пошуку шляхів виходу з кризи, в якій опинилася політика модернізації. Домогтися цього було нелегко. Брак валюти змушувала нерідко обмежувати імпорт, в тому числі необхідного виробничого обладнання. Продовжувалося втеча місцевого капіталу за кордон. Сума приватних латиноамериканських капіталів за межами регіону в 1988 р. досяг 400 млрд. дол Країни-боржники змушені були звертатися за новими позиками для оплати боргів і відсотків по ним. Але через низьку платоспроможність держав регіону приплив позик і кредитів в Латинську Америку в середині 80-х років скоротився в 4 рази. Міжнародні фінансові організації погоджувалися на надання позик і відстрочку виплати заборгованості та відсотків лише за умови проведення латиноамериканськими урядами політики суворої економії, що передбачала розпродаж підприємств держсектора, скорочення персоналу, капіталовкладень, соціальних витрат, заморожування заробітної плати. Це вело до гальмування економічного зростання, в тому числі і через зменшення платоспроможного попиту населення, збереження високого рівня безробіття та неповної зайнятості. У результаті в більшості випадків ліберально-реформістські уряди не змогли внести істотних змін в колишній неоконсервативний по суті соціально-економічний курс і змінити ситуацію.Все це позначилося на економічному і фінансовому стані країн регіону. Після спаду 1981-1983 рр.. ВВП Латинської Америки в 1984-1986 рр.. ріс в середньому в рік на 3,6%, а в 1987-1989 рр.. - менше 1%. У 1990 р. ВВП зменшився майже на 1%, особливо за рахунок Бразилії, Аргентини, Перу. У Венесуелі, Колумбії, Коста-Ріці, Сальвадорі та Чилі ВВП в 1990 р. збільшився. До початку 90-х років обсяг виробництва на душу населення в більшості країн був нижче рівня 1980 р. (за винятком Бразилії, Колумбії, Панами і Чилі). Не випадково 80-ті роки латиноамериканцями оцінювалися як «втрачене десятиліття». За ВВП на душу населення Латинська Америка в 3 рази випереджала розвиваються Африки та Азії, але в 7-9 разів відставала від високорозвинених країн світу. Безпрецедентних розмірів досягла інфляція: в середньому по регіону вона збільшилася з 65% в 1986 р. до 470% в 1988 р. і 1200% в 1989 р. Ще вище вона піднялася в Аргентині, Перу і Бразилії. Зате в Мексиці, Чилі, Болівії інфляція була незначною.Певні зрушення на шляху модернізації економіки все ж відбувалися і в ці роки, особливо у виробництві технологічно складної продукції. Розвивалися мікроелектроніка, інформатика, біотехнологія, атомна енергетика. Бразилія і Мексика за загальним обсягом ВВП увійшли в першу десятку країн світу, займаючи 8-10-е місця. Змінювалася структура латиноамериканського експорту. Агросирьевие товари все ще переважали в експорті, але все ж вироби обробної промисловості та напівфабрикати склали в 1988 р. 36% його вартості. Більше третини з них були представлені продукцією машинобудування та електротехніки. Деякі республіки в кінці 80-х років відрізнялися порівняно стабільним економічним зростанням (Чилі, Коста-Ріка, Венесуела, Колумбія). Однак загальна картина стану латиноамериканської економіки до початку 90-х років була далека від благополуччя.В кінці 80-х - початку 90-х років багато урядів латиноамериканських республік у пошуках виходу із затяжної кризової ситуації за наполяганням міжнародних фінансових організацій вдалися до ще більш радикальної «лібералізації» економіки і зовнішньої торгівлі, до більш суворих заходів економії і боротьби з інфляцією, до форсування подальшої приватизації та транснаціоналізації виробництва. Таким шляхом вони прагнули швидше подолати болючий етап глибокої перебудови соціально-економічних структур відповідно до потреб світової технологічної революції і процесами інтернаціоналізації економіки, які прийняли глобальний характер, залучити іноземний капітал до більш активного сприяння і з часом зблизитися з високорозвиненими індустріальними державами. Однак в умовах Латинської Америки це виявилося набагато складнішим справою, ніж в розвинених державах, і не дало очікуваного ефекту. Потрібно було подолати значний розрив у рівнях розвитку між латиноамериканськими країнами та провідними світовими центрами, притому при вкрай мізерних матеріальних можливостях і соціальних резервах. Неминучі соціальні витрати політики модернізації, особливо відчутні при жорстких формах економічної перебудови по неоконсервативних рецептами при низькому рівні життя основної частини населення і наявності численних маргінальних верств, були загрожують масової пауперизації, різким зростанням соціальної напруженості і підривом самих підвалин суспільства. Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін привели в 1988-1989 рр.. у Венесуелі, Аргентині, Домініканській Республіці та інших країнах до масових страйків і народних хвилювань, який супроводжувався вуличними сутичками населення з поліцією і військами, розгромом крамниць і магазинів. У Перу поряд зі страйками широкі масштаби набула терористична діяльність екстремістської лівацької організації «СендероЛуміносо» («Світлий шлях»), що знайшла опору серед частини індіанського населення.