“…російський РОБІТНИК, піднявшись на чолі всіх

демократичних елементів, повалить абсолютизм

і поведе РОСІЙСЬКИЙ ПРОЛЕТАРІАТ

(поруч з пролетаріатом УСІХ КРАЇН)

прямим шляхом політичної боротьби до

ПЕРЕМОЖНОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ”

(В.І. Ленін)

Глава V. Руська національна філософія періоду формування Всесвітньої Країни Рад

“А ми ніколи не приховували, що наша революція

тільки початок, що вона приведе до переможного

кінця тільки тоді, коли ми весь світ запалимо

таким же вогнем революції”

(В.І. Ленін)

§ 1. Матеріалістична філософська традиції Росії

кінця XIX–початку XX століття

Руська національна філософія періоду формування Всесвітньої Країни Рад це, насамперед, діалектико-матеріалістична філософія, яка була теоретичною основою політики і практики руських більшовиків у побудові комуністичного суспільства. Хронологічно цей період починається з дня завоювання більшовиками політичної влади, тобто з жовтневого політичного революційного перевороту 1917 року і продовжується до розпаду СРСР. Але філософія більшовизму має свою історію виникнення і розвитку. Тому її умовно можна поділити на дожовтневу і післяжовтневу. Водночас, як підкреслював В.І. Ленін у праці «Що робити?», попередниками російської соціал-демократії були О.І. Герцен, В.Г. Белінський, М.Г. Чернишевський та блискуча плеяда революціонерів 70-х років [див.: 355; с. 24]. А вже у другій половині ХIХ ст. в Росії формується солідна філософська матеріалістична традиція. Її носіями стали різночинці. Вони відходять від руської православної церкви, але зберігають потяг до пошуків добра, соціальної справедливості. На противагу їм серед привілейованих прошарків суспільства зароджується суб’єктивно ідеалістична філософія народництва, представники якої висловлюють ідею про необхідність віддати борг народу за його багатовікові страждання. Її виразниками стали П.Л. Лавров, П.М. Ткачов, М.К. Михайловський. У руських революціонерів-атеїстів формується фанатична жага зреалізувати Град Божий на землі без бога, на основі наукового світогляду. Це, врешті-решт, як підкреслював C.М. Булгаков, веде до заміни ідеї Боголюдини ідеєю людинобожжя, оскільки людина піднімається на рівень Творця.

Народники за своїми філософськими і соціально-політичними поглядами, в найширшому розумінні цього слова, були представниками селянського соціалізму, тому майбутнє Росії пов’язували з селянством. Ідеал майбутнього суспільного устрою Росії вони вбачали у селянській общині. Ці ідеї рішуче заперечувала російська соціал-демократія, світоглядними засадами якої виступає марксистська матеріалістична філософія.

Перша руська марксистська група “Звільнення праці” була створена В.Г. Плехановим у 1883 р. в Женеві. До неї, окрім засновника, входили Ігнатов, Засулич, Дейч, Аксельрод. Вони займалися пропагандою вчення К. Маркса, різко виступали проти народництва, вірили у неминучу перемогу соціалізму в Росії, оскільки процес індустріалізації Росії з необхідністю призведе до пролетаризації селянства і виникнення численного класу пролетаріїв.

Соціал-демократичний рух у Росії проходить чотири періоди свого розвитку.

Перший період – це період виникнення і зміцнення теорії і програми соціал-демократії. Він обіймає приблизно 1884–1894 рр. Соціал-демократія переживає утробний розвиток, бо існує без робітничого руху. Другий період обіймає 1894–1898 рр., коли соціал-демократія формується як політична партія, котра проголошує завдання повалення самодержавства. Третій період приходить на зміну другому у 1898 р. Це – період розброду, розпаду, хитання. В цей час соціал-демократія принижується до тред-юніонізму в політиці та теоретичної еклектики у філософії. Четвертий період – це час формування партії нового типу, яка теоретично базується на засадах філософії марксизму.

Найбільш ортодоксальним і послідовним марксистом був В.І. Ульянов (Ленін), який стає засновником більшовицької партії і її лідером. Отже, на рубежі XIX–XX стт. марксизм вступив у новий, ленінський етап свого розвитку. Ленінізм виникає як подальший творчий розвиток марксизму у нових історичних умовах. Саме така оцінка взаємозв’язку філософії К. Маркса і В.І. Леніна, на наш погляд, є найбільш правомірною. Тому не можна погодитися з поглядами тих філософів, які стверджують, що сьогодні “треба, перш за все, розпрощатися з тим міфом, за яким будь-коли існувала марксистсько-ленінська філософія” [307; с. 519]. Можна погодитися з тим, що філософські погляди К. Маркса, Ф. Енгельса та В.І. Леніна – не одне й те ж саме, що вони не були тотожними. Але вони не були принципово відмінними [див.: там само], – як стверджує Ю.В. Кушаков. Філософські ідеї мають внутрішню логіку розвитку, який відбувається шляхом критики. Тому філософський доробок В.І. Леніна у відношенні до філософії К. Маркса безперечно є критичним. Але обидва вони відносяться до одного філософського напрямку – матеріалістичного, що їх принципово єднає. Всі, хто свідомо, чи в силу інших життєвих обставин, протягом багатьох років розробляв філософські засади матеріалізму К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна репрезентували марксистсько-ленінську філософію. Цілком зрозуміло, що рівень теоретичного обґрунтування цих засад різними філософами неоднаковий. Деякі із праць окремих авторів взагалі навряд чи можна назвати філософськими через їхню відверту заідеологізованість. Але це не дає ніяких підстав заперечувати досить солідний внесок послідовників марксизму-ленінізму у розвиток світової філософії, не говорячи вже про саме існування марксистсько-ленінської матеріалістичної традиції. Це, до речі, значною мірою, стосується і згаданого Ю.В. Кушакова, діалектико-матеріалістичний доробок якого ще має бути гідно оцінений українськими філософами, про що йтиметься нижче.

Розвиток марксистсько-ленінської матеріалістичної філософії у Росії та СРСР проаналізований у науковій літературі досить всебічно і грунтовно з різних філософських позицій [див. праці М.О. Булатова, М.О. Бердяєва, А.М. Деборіна В.В. Зеньковського, Б.М. Кедрова, М.О. Лось-кого, І.С. Нарського, Т.І. Ойзермана тощо]. По цій проблемі існує величезний масив публікацій. Тому нагальною є лише потреба дати узагальнюючу характеристику ленінської філософської спадщини.

Які ж основні характерні ознаки цієї філософії?

По-перше, ленінська філософія є критичною у відношенні до попередніх філософських вчень і політичних течій. Необхідність критики, як особливого виду теоретичної діяльності, полягає в тому, що створення нового знання, неможливе без руйнації старого. Тому пізнавальна діяльність передбачає єдність двох складових – руйнації старого і створення нового як двох нерозривних сторін пізнавального процесу. Як пише М.О. Булатов, “критика – це особливий спосіб пізнання суспільних явищ взагалі, знання, філософських вчень зокрема, – спосіб, в якому на першому плані стоїть заперечувальна, руйнівна природа людської діяльності. Внаслідок цього критика утворює специфічний шлях пізнання. Її мета – відкриття, знаходження «недоліків» суспільних предметів або, якщо мати на увазі знання, – знаходження ілюзій, заблуджень, обману і т.д., котрі виступають у формі знання” [72; с. 6–7]. Всі філософські праці В.І. Леніна і присвячені знаходженню недоліків, заблуджень та свідомого обману, які, на його думку, притаманні представникам буржуазної суспільної науки.

По-друге, ленінська філософська критика завжди є принциповою. Взагалі критика, як особливий спосіб пізнання, є принциповою тоді, коли вона переосмислює висхідні засадничі методологічні принципи системи, що критикується, а не її окремі положення. Щоб така критика була ефективною, потрібно насамперед відшукати іманентну суперечність, котра притаманна висхідному принципу. Так, критикуючи філософію Канта В.І., Ленін знаходить внутрішню суперечливість кантівського розуміння “речі-в-собі”. Кант стверджує, що вона існує і водночас стверджує, що вона непізнавана. Проте судження про “реч-в-собі” як існуючу – вже є знанням про неї. Це знання абстрактне, але знання, адже в судженні мовиться про те, що “речі-в-собі” притаманна ознака – “буттєвість”, тобто, що вона є. А оскільки принцип є синтезуюче начало, котре лежить в основі теоретичної системи філософії і котре поєднує розрізнені складові знання в певну цілісність, то критика передбачає заміну внутрішньо суперечливого висхідного принципу новим несуперечливим і на його основі здійснення критичного переосмислення всієї системи філософського знання.

Основним принципом філософії марксизму є відношення природи до духу, матерії до свідомості, мислення до буття, котре виражається судженням: що є первинним. Цей принцип, як відомо, був сформульований ще Ф. Енгельсом. Проте В.І. Ленін значно поглиблює дане Ф. Енгельсом формулювання основного питання філософії. Він чітко вказує, що абсолютна протилежність матерії і свідомості правомірна лише у рамках гносеології, тобто теоретико-пізнавального відношення. “Звичайно, і протилежність матерії і свідомості має абсолютне значення тільки в границях дуже обмеженої області: в даному разі тільки в границях основного гносеологічного (виділено мною. – М.К.) питання про те, що визнати первинним і що вторинним. За цими границями відносність даного протиставлення безсумнівна” [335; с. 137–138], – зауважує він. До речі, вказане висловлювання у марксистській філософській літературі інколи тлумачиться метафізично, адже не враховується головна засторога В.І. Леніна: розглядати таке протиставлення лише у рамках гносеології. Зокрема, неправомірно витлумачувати відношення первинності та вторинності в історичному аспекті. Мовляв, спочатку існувала матерія (тому вона первинна), яка в процесі історичного розвитку породжує дух (тому він вторинний). Різні форми матеріалізму і визначаються тим, як вони розуміють взаємозв’язок природи і духу, матерії і свідомості, мислення і буття, тобто, як вони витлумачують зміст термінів “первинне”, “вторинне”. Зокрема, вульгарні матеріалісти Фогт, Бюхнер, Молешотт “збивались на той погляд, ніби мозок виділяє думку так само, як печінка виділяє жовч” [там само; с. 38]. В.І. Ленін чітко вказує на суто гносеологічне розуміння термінів “первинне” і “вторинне”. Метафізичний матеріалізм це відношення розглядає в історичному ракурсі. Так cамо це відношення розглядають і деякі представники діалектичного матеріалізму [див.: 572; с. 169], а також дехто з сучасних філософів, які покаялися за “минулі гріхи” – прихильність до марксистсько-ленінської філософії [319; с. 164].

По-третє, ленінська філософська критика завжди є системною. На основі нового висхідного методологічного принципу він зокрема проводить критику всієї системи філософії махізму, а не окремих її положень. Принцип системності відіграє визначальну роль у процесі історичного розвитку теоретичної філософії. Він забезпечує концептуальність критики і перехід від однієї теоретичної системи до іншої. Саме розгорнута системна критика і приводить до виявлення недоліків попередньої системи і створення нової.

По-четверте, ленінська критика, будучи системною, має свої особливості, а саме: вона носить комплексний характер. Тобто, вона не обмежується лише критикою філософських питань, а й переноситься на інші суспільні науки, оскільки марксизм складається з трьох складових частин: філософії, політичної економії, наукового соціалізму. Тому В.І. Ленін приділяє велику увагу захисту марксизму як цілісного вчення. Він характеризує марксизм як “послідовний матеріалізм, який охоплює і сферу соціального життя, діалектика, як найбільш всебічне і глибоке вчення про розвиток, теорія класової боротьби і всесвітньо-історичної революційної ролі пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства” [328; с. 42]. Особливо чітко комплексний характер ленінської критики простежується у відношенні до махізму.

Махізм проник у Росію в якості найсучаснішої філософії науки. Серед природознавців, прихильників махізму, досить поширеними були думки, що сучасне природознавство заперечує діалектику, оскільки ніяких суперечностей у природі не існує, а вони існують лише у сфері думки. Позитивізм також проникає і в суспільні науки. В таких історичних умовах виникає гостра потреба в обгрунтуванні ідеї, що лише матеріалістична діалектика може бути методологією наукового аналізу суспільства і революційної боротьби. В.І. Ленін доказує, що махізм, як різновидність суб’єктивного ідеалізму, є знаряддям реакції та безпосередньо пов’яза-ний з отзовізмом і ліквідаторством у політиці.

У ленінській боротьбі з махізмом виділяють два етапи. У 1904–1907 рр. В.І. Ленін вважає за необхідне відділити критику на адресу найбільш впливового руського махіста О.О. Богданова від завдань партійної роботи і політичної боротьби, оскільки О.О. Богданов, В.О. Базаров, А.В. Луначарський та інші в ці роки примикали до більшовиків. Але з 1908 р. ситуація різко змінилася. Меншовики, перш за все Г.В. Плеханов та Л.І. Аксельрод, а також М.О. Бердяєв та інші представники “легального марксизму” стали розглядати махізм як філософію більшовиків, який обгрунтовує начебто ленінський “бланкізм” і “волюнтаризм”. Зокрема, у 1908 р. виходить друком збірник праць В. Базарова, О. Богданова, А. Луначарського, Я. Бермана, О. Гельфонда, П. Юшкевича і С. Суворова під претензійною назвою «Нариси з філософії марксизму». Після виходу цієї праці, написаній з відверто махістських позицій, В.І. Ленін у листі до О.М. Горького заявляє: “Бій абсолютно неминучий… Нейтральності в такому питанні бути не може і не буде” [338; с. 146].

Критика махізму, яку давав Г.В. Плеханов, була неповною, бо не враховувала зв’язок цього вчення з проблемами природознавства, зокрема з кризою у тогочасній науці. Тому він, розуміючи помилковість філософії махістів, “роз’яcнив мені хибність поглядів Богданова, але вважав це ухиляння аж ніяк не жахливо великим” [339; c. 137], – пише В.І. Ленін у листі О.М. Горькому від 25 лютого 1908 р. Така критика не могла задовольнити В.І. Леніна. Аналізуючи праці емпіріокритиків він пише: “Ні, це вже занадто. Звичайно, ми, рядові марксисти, люди в філософії не начитані, – але навіщо вже нас так ображати, що подібну річ нам підносити як філософію марксизму! Я себе дам скоріше четвертувати, ніж погоджуся брати участь в органі або колегії, яка подібні речі проповідує” [там само; с. 138]. В.І. Ленін ще певний час був переконаний, що філософську “бійку” можна відокремити від роботи партійної фракції, щоб не внести розкол у її роботу. Але цього зробити не вдалося, тому він і пише працю «Матеріалізм і емпіріокритицизм».

По-п’яте, ленінський філософський доробок історичний, як в сенсі застосування принципу історизму до аналізу дійсності, так і в плані об’єкта дослідження. Тому його не можна розглядати поза економічними і політичними працями, які присвячені аналізу революційних подій 1905–1907 рр. в Росії, імперіалістичної стадії розвитку капіталізму, підготовки та проведення політичного перевороту в жовтні 1917 року, організації партійної і державної роботи в післяреволюційний період тощо. Пам’ятаючи зауваження Ф. Енгельса, що їхнє вчення не догма, а керівництво для дії, неправомірно відривати розвиток філософії В.І. Леніним від практичних завдань партії, які змінювалися на новому повороті історії. Соціально-політична обстановка не буває стабільною, а це “значить, і в марксизмі, як живій доктрині, не могли не висуватись на перший план різні сторони його” [346; с. 79], різні сторони марксистського вчення. Наприклад, якщо напередодні революції 1905–1907 років актуальним було застосування економічного вчення К. Маркса до аналізу російської дійсності, а в період революції – питання тактики, то після поразки революції на перший план висувається розробка філософських проблем.

Незважаючи на те, що вчення К. Маркса стає досить відомим, серед марксистів простежується тенденція зниження інтересу до теоретичного мислення. Натомість поширюються вульгарний матеріалізм, позитивізм, механістичні еволюційні ідеї, які проникають і в соціал-демократичний рух.

Широке розповсюдження марксизму в Росії також супроводжувалося зниженням його теоретичного рівня. Перед В.І. Леніним гостро постало питання теоретичного обгрунтування класової боротьби пролетаріату в нових історичних умовах. Цьому і присвячені його основні філософські праці. Тому принципово помилковими є думки, що стратегія і тактика більшовиків не мала філософського обгрунтування. На початку XX ст. розповсюджувалися думки, що марксизм являє собою лише політико-економічне вчення і тому його потрібно доповнити філософією. Марксист О.О. Богданов відкрито заявив, що пролетаріат Росії повинен проявити недовіру до матеріалізму Ф. Енгельса, оскільки він має висхідний зв’язок з буржуазним матеріалізмом Гольбаха, і вчитися у Маха, для якого характерне безжалісне знищення всіх ідолів думки. Це був період серйозної кризи всередині самого марксизму. Тому “рішуча й наполеглива боротьба за основи марксизму стала знову на чергу дня” [там само; с. 81], – заявляє В.І. Ленін. Праця «Матеріалізм і емпіріокритицизм» і була спрямована насамперед проти спроб ревізувати основні філософсько-теоретичні засади марксизму.

В означений історичний період лідери соціал-демократичних партій Європи зрадили марксистську ідею пролетарського інтернаціоналізму і відкрито стали проголошувати націоналізм і шовінізм. У робітничому русі широко поширився опортунізм і ренегатство. Теоретичною основою опортунізму виступав ревізіонізм, який проникав у робітничий рух під прапором марксизму. Методологічними засадами ревізіонізму виступала еклектика і софістика. Тож цілком закономірно, що філософська боротьба проти еклектики і софістики стала першочерговим завданням для В.І. Леніна.

Подолання софістики вимагало глибокого переосмислення історії діалектичної думки. Саме в цей час В.І. Ленін докладно конспектує Гегеля, Маркса, Фейєрбаха та інших філософів. Виписки, грунтовні конспекти таких праць Гегеля як «Наука логіки», «Лекції з історії філософії», «Лекції з філософії історії» рясніють “матеріалістичним прочитанням”, зауваженнями, афоризмами тощо. Матеріалістична діалектика в цей період розвивалася В.І. Леніним як “алгебра революції”. Головний зміст його теоретичної праці полягає в розробці діалектики як теорії і методу революційної перебудови світу. «Філософські зошити», а саме так назвали ці ленінські нотатки з філософії науковці, не є завершеною працею. Проте вони стали висхідною основою для подальшого розвитку марксистсько-ленінської філософії в радянський період.

Буквально перед революційними подіями 1917 р. В.І. Ленін пише працю «Держава і революція», в якій роз’яснює марксистське розуміння держави, розглядає питання про її відмирання в майбутньому. Після завоювання політичної влади його філософські роздуми спрямовані на теоретичне обґрунтування практичних шляхів побудови нового суспільства. У праці «Ще раз про профспілки, про поточний момент і про помилки тт. Троцького і Бухаріна» В.І. Ленін дає зразки застосування діалектики до вивчення реальних проблем будівництва соціалістичного суспільства. Він виходить з того, що: “не можна цілком усвідомити собі ніякої помилки, в тому числі і політичної, якщо не дошукатися теоретичних коренів помилки у того, хто її робить, виходячи з певних положень, які свідомо ним приймаються” [354; с. 276]. У партії йде дискусія про відношення комуністів до профспілок, в якій виокремилися два підходи стосовно профспілкового руху. Л. Троцький, виходячи з того, що на порядку денному гостро постало питання підвищення ефективності господарювання, відстоював необхідність “зрощування” господарського і профспілкового апарату. Базуючись на цій ідеї, він виступає з тезою про необхідність “перетрушування згори” керівництва профспілок, яке не розуміє історично нових завдань, які стоять перед суспільством. В.І. Ленін виходить з того, що політика є концентрованим виразом економіки і тому політика не може не мати першості над економікою. Отже, до визначення місця і ролі профспілок потрібний насамперед політичний підхід. Якщо підійти до ролі і місця профспілок політично неправильно, то це призведе до розколу між партією і профспілками, що може погубити Радянську владу, оскільки партія не отримає підтримки у більшості робітничого класу. Він заявляє: “… без правильного політичного підходу до справи даний клас не вдержить свого панування, а значить, не зможе розв’язати і свого виробничого завдання” [там само; с. 269].

М.І. Бухарін виступає з “буферною позицією” стосовно політичного і господарського підходу до оцінки ролі профспілок. Теоретичною основою помилки свого партійного соратника В.І. Ленін вбачає в нерозумінні ним діалектики, оскільки М.І. Бухарін розглядає питання про профспілки абстрактно, не вміє (чи не бажає) підійти до вивчення питання конкретно. “Теоретична суть тієї помилки, яку робить т. Бухарін, полягає в тому, що він діалектичне співвідношення між політикою і економікою (якого вчить нас марксизм) підмінює еклектизмом. «І те, і друге», «з одного боку, з другого боку» – ось теоретична позиція Бухаріна Це і є еклектизм. Діалектика вимагає всебічного врахування співвідношень в їх конкретному розвитку, а не висмикування кусочка одного, кусочка іншого” [там само; с. 276–277], – пише він. Не проаналізувавши сутність двох прямо протилежних позицій, а лише поєднавши дві функції, які мають виконувати профспілки в єдине ціле, “Бухарін теоретично скотився до еклектики” [там само; с. 269]. Тому В.І. Ленін зауважує: “Теоретична – в даному разі гносеологічна – помилка Бухаріна полягає в підміні діалектики еклектикою” [там само; с. 286].

Ми навели лише окремі приклади ленінського філософського аналізу реальних історичних подій, фактів тощо. Проте вони засвідчують, що ленінський філософський доробок наскрізь історичний, як в плані об’єкту дослідження, так і в плані вивчення суспільних явищ в динаміці, розвитку.

По-шосте, В.І. Ленін дає філософський аналіз існуючих проблем з партійних позицій, соціально-класових інтересів пролетаріату. Тобто, його філософія партійна. Але партійним, на його думку, є кожне філософське вчення. Це означає, що ті чи інші філософські вчення також захищають партійно-політичні інтереси інших класів, незважаючи на те говорять про це відкрито філософи чи ні. В.І. Ленін прямо заявляє: “…за гносеологічною схоластикою емпіріокритицизму не можна не бачити боротьби партій у філософії, боротьби, яка кінець кінцем виражає тенденції й ідеологію ворожих класів сучасного суспільства. Новітня філософія так само партійна, як і дві тисячі років тому” [335; с. 351]. Застосування діалектичного методу до аналізу суспільних явищ і полягає насамперед у тому, щоб врахувати об’єктивний зміст історичного процесу в даний конкретний момент, щоб проаналізувати рух якого класу є головною пружиною прогресивного розвитку суспільства в конкретній історичній обстановці. В праці «Під чужим прапором» В.І. Ленін пише: “Ми не можемо знати, з якою швидкістю і з яким успіхом розвинуться окремі історичні рухи даної епохи. Але ми можемо знати і ми знаємо, який клас стоїть в центрі тієї чи іншої епохи, визначаючи головний її зміст, головний напрям її розвитку, головні особливості історичної обстановки даної епохи і т.д.” [342; с. 133].

Отже, чітке проведення принципу історизму при аналізу суспільних процесів з необхідністю приводить до необхідності застосування принципу партійності. Слід підкреслити, що партійність, як методологічний принцип пізнання суспільних явищ, усвідомлюється лише у філософії марксизму. Партійність філософії виражає не спорадичну, а глибоко історичну закономірність розвитку суспільства, а саме – боротьбу класів, адже вся реальна історія (за винятком первіснообщинної формації) є історією класової боротьби, яка і відображується всіма формами суспільної свідомості (релігією, мистецтвом, мораллю, правом, політикою, філософією тощо). Тому дотримання принципу партійності в наукових дослідженнях передбачає висвітлення двох аспектів: а) аналізу теоретичної боротьби основних філософських напрямків матеріалізму й ідеалізму з тієї чи іншої проблеми; б) дослідження відображення в цих філософських напрямках боротьби класів. Принцип відображення поєднує ці два аспекти в єдине ціле і формує класовий підхід до аналізу суспільних явищ, процесів. У праці «Великий почин» В.І. Ленін дає визначення класів: “Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а значить, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні. Класи, це такі групи людей, з яких одна може собі привласнювати працю другої, внаслідок відмінності їх місця в певному укладі суспільного господарства” [323; с. 14–15]. Отже, класовий підхід до аналізу суспільних явищ передбачає їх розгляд з позицій великих груп людей, які займають історично визначене місце в системі суспільного виробництва.

Підкреслюючи важливість партійно-класового підходу до вивчення суспільних явищ і філософських течій, В.І. Ленін водночас відмежовується від вульгарного соціологізму Шулятикова, який прагнув вивести філософські вчення безпосередньо з економічних відносин і класової боротьби. Теоретична помилка Шулятикова полягала в нерозумінні ним того, що між реальною дійсністю і філософським знанням існує цілий ряд опосередкованих ланок, на що вказував Ф. Енгельс: “Ідеології ще вищого порядку (в порівнянні з правом. – М.К.), тобто такі, які ще більш відходять від матеріальної економічної основи, прибирають форму філософії і релігії. Тут зв’язок уявлень з їх матеріальними умовами існування все більше заплутується, все більше затемнюється проміжними ланками. Але все-таки він існує” [182; с. 298]. Отже, на формування філософських думок суттєво впливають право, політика, наука, суспільна та індивідуальна психологія, політична культура індивіда тощо. Багатошаровість духовних чинників формування філософської культури вимагає щоб і критика була багатоступінчатою, комплексною. Коли науковець не враховує цього фактору, то це і призводить до шулятиковщини.

По-сьоме, в процесі критики своїх опонентів В.І. Ленін не лише показує їхні недоліки, перекручення, а й творчо розвиває марксистську філософію. Зокрема, у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» він не лише розкрив гносеологічні корені махізму і його зв’язок з кризою в природознавстві на рубежі XIX–XX століть та показав реакційну політичну сутність філософії махізму, а й по новому витлумачив ряд положень марксистської філософії.

Заслугою В.І. Леніна, насамперед, є те, що він розвинув вчення про пізнаванність світу, теорію відображення. “В теорії пізнання, як і в усіх інших галузях науки, – писав він, – слід міркувати діалектично, тобто не припускати готовим і незмінним наше пізнання, а розбирати, яким чином з незнання постає знання, яким чином неповне, неточне знання стає повнішим і точнішим” [335; с. 93].

Як відомо, наприкінці XIX–початку XX ст. у науці відбулася справжня революція. Були відкриті рентгенівські промені (1895), явище радіоактивності (1896), подільність атому, електрон (1898). При вивченні властивостей електрона була встановлена залежність його маси від швидкості. Наукові відкриття у фізиці показали неправомірність використання застарілих понять, які були вироблені класичною фізикою, зокрема й поняття “матерія” як субстанції-речовини. Спекулюючи на цьому науковому факті, махісти оголосили, що терміни “буття”, “матерія”, “природа” – це лише пусті слова. Наука, мовляв, має справу лише з аналізом “комп­лексу відчуттів” окремої людини.

У чому ж полягає суть проблеми, з якої дискутують махісти і В.І. Ленін?

При осягненні зовнішнього світу реальним суб’єктом пізнання фактично виступає жива, тілесна, предметна людина, яка наділена багатьма сутнісними силами. Але специфіка теоретичного способу відношення до дійсності потребує зведення такої людини лише до суб’єкта (носія) пізнавальної діяльності, тобто лише до мислячодіючої істоти. Отже, при теоретичному відношенні ми абстрагуємося від багатьох ознак реального суб’єкта і зводимо його лише до мислячо-діючого суб’єкта. Специфіка теоретичної свідомості, як пише К. Маркс, полягає в тому, що “осягаюче в поняттях мислення є дійсна людина і через це тільки осягнутий в поняттях світ є дійсний світ” [398; с. 684]. Тому ціле, “як воно уявляється в голові як мислиме ціле, є продукт мислячої голови, яка освоює світ єдино можливим способом – способом, що відрізняється від художнього, релігійного, практично-духовного освоєння цього світу. Реальний суб’єкт лишається, як і раніше, поза головою, існуючи як щось самостійне, і саме доти, поки голова ставиться до нього тільки умоглядно, тільки теоретично. Тому і при теоретичному методі суб’єкт, суспільство, повинен постійно витати в нашому уявленні, як передпосилка” [там само], – підкреслює К. Маркс. Таким чином, при теоретичному відношенні суб’єктом пізнання виступає людина, лише як мислячодіюча істота, а безпосереднім об’єктом виступає не реально існуючий світ, а світ поданий людині у формах її чуттєвості. Тобто, реально існуючий світ для теоретика безпосередньо дійсно виступає як “комплекс відчуттів”. Можна погодитися навіть з тим, що наукові терміни безпосередньо позначають “комплекс відчуттів”. Саме це реальне відношення і фіксують махісти. Але не можна зупинятися на цьому, як роблять махісти, а потрібно йти далі і шукати джерело цього “комплексу відчуттів”. Шукати, як це джерело змінюється чуттєвістю людини і фіксується у “комплексі відчуттів”, а “комплекс відчуттів” змінюється мисленням і “осідає” змістом в абстракціях (наукових термінах), аналізувати взаємозв’язок чуттєвості і мислення людини в процесі освоєння нею навколишнього світу. Кольори, звуки тощо, які махісти називають першоелементами світу, насправді є “людськими мірками”, відчуттями, які виникають завдяки впливу зовнішнього середовища на органи чуттєвості людини в процесі предметно-практичної взаємодії людини з навколишнім світом. За допомогою цих мірок людина і освоює навколишній світ. В.І. Ленін чітко вказує на чому ж конкретно “звихнулися” махісти. “Софізм ідеалістичної філософії полягає в тому, що відчуття приймається не за зв’язок свідомості із зовнішнім світом, а за перегородку, стіну, яка відділяє свідомість від зовнішнього світу, – не за образ відповідного відчуттю зовнішнього явища, а за «єдино суще»” [335; с. 41–42], – пише він.

Сутність кризи у новітній фізиці була насамперед методологічною. Вона полягала у ломці основних принципів і понять, які історично явно застаріли і за допомогою яких фізики не могли описувати зовнішній світ, що й приводить зрештою до заперечення існування об’єктивної реальності поза свідомістю, “тобто заміні матеріалізму ідеалізмом і агностицизмом” [там само; с. 42]. Якщо раніше фізики вважали, що навколишній світ існує у формі речовини, що найдрібнішою матеріальною частинкою є атом, що він неподільний, то відкриття подільності атому і його корпускулярно-хвильової природи підштовхують їх до думки, що матерія зникає. На це висловлювання В.І. Ленін відповідає: “«Матерія зникає» – це значить зникає та межа, до якої ми знали матерію досі, наше завдання йде глибше; зникають такі властивості матерії, які здавалися раніше абсолютними, незмінними, первісними (непроникливість, інерція, маса і т. ін.) і які тепер виявляють себе, як відносні, властиві тільки деяким станам матерії. Бо єдина «властивість» матерії, з визнанням якої зв’язаний філософський матеріалізм, є властивість бути об’єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю” [там само; с. 254]. Отже, зникає не матерія, а історично обмежені знання про неї. Наприклад, якщо раніше вчені вважали, що природа існує лише у формі речовини, то сьогоднішня наука виділяє такі форми існування матеріального світу: речовина; поле; плазма; антиречовина (у 1987 р. в Німеччині експериментальним шляхом добули сім атомів гелію з протилежними характеристиками і назвали їх “антиречо­виною”); антиполе (за це відкриття американські вчені отримали у 2000 р. Нобелівську премію); соціальна форма існування матеріального світу. Наука може відкрити безліч форм існування матеріального світу, але всі ці форми прояву “зніматимуться” природничонауковим терміном “матерія”, як найбільш узагальненим поняттям, яке описує буттєвість (існування) зовнішнього світу. “Матерія, – пише В.І. Ленін, – є філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них” [там само; с. 120].

Методологічні корені помилок махістів у сфері новітньої фізики полягають в ігноруванні принципової відмінності між матеріалізмом метафізичним і матеріалізмом діалектичним. Саме метафізичний матеріалізм визнає незмінність елементів світу, “незмінність суті речей” і т. ін. “Нова фізика звихнулась в ідеалізм, головним чином, саме тому, що фізики не знали діалектики” [там само; с. 255], – ставить діагноз В.І. Ленін. “«Суть» речей або «субстанція» теж відносні; вони виражають тільки поглиблення людського пізнання об’єктів, і якщо вчора це поглиблення не йшло далі атома, сьогодні – далі електрона й ефіру, то діалектичний матеріалізм наполягає на тимчасовому, відносному, приблизному характері всіх цих віх пізнання природи прогресуючою наукою людини. Електрон є так само невичерпний, як і атом, природа безконечна, але вона безконечно існує, і от оце єдино категоричне, єдино безумовне визнання її існування поза свідомістю і відчуттям людини і відрізняє діалектичний матеріалізм від релятивістського агностицизму й ідеалізму” [там само; с. 256], – пише він.

В.І. Ленін чітко розрізняє філософське і природничонаукове витлумачення матерії. Він пише: “зовсім недозволенна річ сплутувати, як це роблять махісти, учення про ту чи іншу будову матерії з гносеологічною категорією, – сплутувати питання про нові властивості нових видів матерії (наприклад, електронів) із старим питанням теорії пізнанням, питанням про джерела нашого знання…” [там само; с. 119].

Дати природничонаукове витлумачення матерії – це справа науковців. Стосовно філософського витлумачення, то “діалектичний матеріалізм наполягає на приблизному, відносному характері всякого наукового положення про будову матерії і властивості її, на відсутності абсолютних граней у природі, на перетворенні рухомої матерії з одного стану в інший” [там само; с. 255]. Щоб вірно відтворювати навколишній світ природознавці мають перейти у філософії від метафізичного матеріалізму до діалектичного. “Цей крок робить і зробить сучасна фізика, але вона йде до єдино вірного методу і єдино вірної філософії природознавства не прямо, а зигзагами, не свідомо, а стихійно, не бачачи ясно своєї «кінцевої мети», а наближаючись до неї помацки, хитаючись, іноді навіть задом. Сучасна фізика лежить у пологах. Вона народжує діалектичний матеріалізм” [там само; с. 306–307], – зауважує В.І. Ленін.

Ідеалізм як філософська течія має гносеологічне коріння. Він не безґрунтовний, а розвивається на дереві живого, істинного людського пізнання як пустоцвіт. “Філософський ідеалізм, – пише В.І. Ленін, – є тільки нісенітниця з точки зору матеріалізму грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений, … розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в абсолют, відірваний від матерії, від природи, обожений” [327; с. 304].

По-восьме, ленінська філософія найтісніше пов’язана з політикою, з політичною боротьбою широких народних мас. Як вже підкреслювалося, руська національна філософія починає тісно пов’язуватися з політикою ще у період побудови Великої Русі. Саме в цей час політика стає тим духовним полем, яке не лише детермінує виникнення філософської рефлексії, а й підпорядковує собі релігію, право, мораль, які втрачають свою незалежність і стають духовними знаряддями реалізації політичної ідеї розбудови Великої Русі. Проте, найбільш чітко ця ознака руської національної філософії проявиться у діалектико-матеріалістичній філософії, зокрема у працях В.І. Леніна, який заявить: моральне все те, що слугує побудові комуністичного суспільства. Цю ленінську теоретичну настанову, слідуючи її букві і духу, можна перефразувати: моральним є все те, що слугує побудові Всесвітньої Країни Рад. При такому підході політичні, економічні, релігійні, правові перегиби, помилки і навіть злочини, які робила радянська влада по відношенню до власного народу і народів світу, “знаходять” моральне виправдання. Водночас це засвідчує, що діалектико-матеріалістична філософія періоду побудови комуністичного суспільства на певному етапі свого розвитку перетворюється у відверто заангажовану служанку політики.

Не буде перебільшенням сказати, що всі філософські питання та проблеми розроблялися В.І. Леніним як засіб теоретичного обгрунтування революційних завдань побудови комуністичного суспільства у всесвітньому масштабі. Він глибоко переконаний, що байдужість до теоретичного обгрунтування пролетарського руху на практиці з необхідністю приведе до поразки. Тому послідовно виступає проти торгашества теоретичними принципами, проти “поступок” у сфері теорії, оскільки не лише економічна, політична, а й теоретична боротьба є складовою частиною революційного руху. “Без революційної теорії не може бути і революційного руху” [355; с. 23], – зауважує він у праці «Що робити?».

Філософія марксизму, як відомо, також найтісніше пов’язана з політикою. Ще на початку свєї діяльності К. Маркс зауважував: “Подібно до того як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю” [399; с. 397]. Звідси випливає і завдання філософії не лише відобразити світ, а й перетворити його. Тобто, філософія мала стати теоретичною детермінантою діяльності пролетарського руху у перебудові світу на нових, науково обгрунтованих засадах. Ось чому проблема захисту матеріалізму і діалектики від вульгаризації стає політичним завданням. Перед В.І. Леніним постало завдання довести, що лише матеріалістичне розуміння історії і матеріалістична діалектика є єдино можливою методологією наукового пізнання дійсності і теоретичним підгрунтям політичної революційної боротьби за побудову комуністичного суспільства.

Суб’єктом такої революційної боротьби, згідно свого об’єктивного становища в системі суспільних відносин, має виступати робітничий клас. Але йому притаманна лише тред-юніоністська свідомість. Тому перед В.І. Леніним постає проблема обґрунтування ідеї про необхідність внесення соціалістичної свідомості у робітничий рух. Це може зробити лише революційна партія. “Ми сказали, – підкреслював він, – що соціал-демократичної свідомості, у робітників і не могло бути. Вона могла бути принесена тільки ззовні. Історія всіх країн свідчить, що виключно своїми власними силами робітничий клас спроможний виробити лише свідомість тред-юніоністську, тобто переконання в необхідності об’єднуватися в спілки, вести боротьбу з хазяями, добиватися від уряду видання тих чи інших законів і т. п. А вчення соціалізму виросло з тих філософських, історичних, економічних теорій, які розроблялись освіченими представниками імущих класів, інтелігенцією” [355; с. 29]. А оскільки соціал-демократичної свідомості у робітників немає і не могло бути, (бо вона привноситься ззовні), то з цього випливає, що одним з найважливіших завдань пролетарської партії стає боротьба за чистоту соціалістичної ідеології, боротьба проти буржуазного впливу на робітничий клас, боротьба проти опортуністів – носіїв буржуазної ідеології в робітничому русі. У праці «Що робити?» В.І Ленін надзвичайно гостро ставить питання про чистоту соціалістичної ідеології: “питання стоїть тільки так: буржуазна або соціалістична ідеологія. Середини тут немає (бо ніякої «третьої» ідеології не виробило людство, та й взагалі в суспільстві, яке роздирають класові суперечності, і не може бути ніколи позакласової або надкласової ідеології). Тому всяке применшення соціалістичної ідеології, всяке відсторонення від неї означає тим самим посилення ідеології буржуазної” [там само; с. 37–38].

Такий відвертий максималізм у справі соціалістичної ідеології закономірно веде до догматизму в теорії і волюнтаризму в політиці, адже, в кінцевому рахунку, ігноруються специфічні культурні, економічні, політичні особливості розвитку народів, недооцінюється значимість ідеології проміжних класів – селянства, дрібної буржуазії, нехтуються їхні економічні, політичні, культурно-духовні інтереси. Не випадково ленінська теорія революції, на певному етапі суспільного розвитку, перетворюється в теорію і практику перебудови суспільства на специфічно руський “копил”, який не враховує місцевих вікових традицій, а сама ідея побудови комуністичного суспільства у всесвітньому масштабі виступає як одна з соціальних утопій, які, як відомо, неминуче зазнають краху.

По-дев’яте, ленінський філософський доробок безперечно акумулює соціальний досвід, бо історія взагалі, “історія революцій зокрема, завжди багатша на зміст, різноманітніша, різносторонніша, живіша, «хитріша», ніж уявляють найкращі партії, найсвідоміші авангарди найбільш передових класів” [326; с. 76], – пише В.І. Ленін у праці «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі». У праці «Відповідь на запит лівих есерів» він пише: “Соціалізм не створюється за вказівками згори. Його духові чужий казенно-бюрократичний автоматизм; соціалізм живий, творчий, є витвір самих народних мас” [324; с. 53]. А в праці «Як організувати змагання?» він висловиться ще чіткіше: “настав саме той історичний момент, коли теорія перетворюється в практику, оживляється практикою, виправляється практикою, перевіряється практикою”[356; с. 196]. Проте, як засвідчив історичний досвід СРСР, класово-партійний підхід до вивчення суспільних явищ, (при грубому його застосуванні), може збочитися до філософського суб’єктивізму, а матеріалістична діалектика перетворитися у вульгарну екзальтацію людської волі. Особливо чітко це проявлялося у вирішенні національного питання.

У попередній главі відмічалося, що К. Маркс і Ф. Енгельс, у традиціях гегелівського абсолютного духу, в ім’я світової комуністичної революції приносили в жертву слов’янські народи. Більш завуальовану, але реально таку ж саму позицію займає і В.І. Ленін. “Ніхто не винен в тому, якщо він родився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдує і прикрашує своє рабство (наприклад, називає задушення Польщі, України і т.д. «захистом вітчизни» великоросів), такий раб є холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства й огиди” [350; с. 99], – пише він у праці «Про національну гордість великоросів» (1914 р). У статті «Російські Зюдекуми», яка також написана до революції (1915 р.), він ще різкіше напише: “…в Росії великороси не стільки об’єднали, скільки придушили ряд інших націй” [там само; с. 111]. Національна політика царату по відношенню до нацменшин була надзвичайно жорстокою: “Ніде в світі немає такого гноблення більшості населення країни, як в Росії: великороси становлять тільки 43 % населення, тобто менше половини, а всі інші безправні, як інородці. З 170 мільйонів населення Росії близько 100 мільйонів пригноблені і безправні” [352; с. 299–300], – напише В.І. Ленін у праці «Соціалізм і війна». Реально оцінюючи такий безправний стан інородців у Росії, він цілком слушно проголосить лозунг самовизначення націй. Якщо соціалісти великих держав не будуть виступати за право підневільних націй на відокремлення, “якщо не будуть визнавати і відстоювати права цих націй на самовизначення, тобто на вільне відокремлення” [341; с. 287], то “вони на ділі імперіалісти, а не соціалісти” [там само], – зауважує він у статті «Питання про мир». Ця думка ще чіткіше сформульована у праці «Соціалізм і війна»: “Соціалісти не можуть досягти своєї великої мети, не борючись проти всякого гноблення націй. Тому вони безумовно повинні вимагати, щоб с.-д. партії гноблячих країн (так званих «великих» держав особливо) визнавали і відстоювали право пригноблених націй на самовизначення, і саме в політичному розумінні слова, тобто право на політичне відокремлення. Соціаліст великодержавної нації або нації, що володіє колоніями, який не відстоює цього права, є шовініст” [352; с. 309]. З цими думками можна повністю погодитися. Але проголошуючи такі заяви, В.І. Ленін водночас робить застереження: “Лозунг самовизначення націй так само треба ставити у зв’язку з імперіалістичною епохою капіталізму” [341; с. 286]. Об’єктивно це означає, що лозунг “самовизначення націй” для пролетаріату є політично доцільним лише в дореволюційний період. Після завоювання пролетаріатом політичної влади він стає неактуальним і навіть шкідливим, бо веде до розпорошення робітничого класу по своїм національним квартирам, не сприяє переможній ході світової пролетарської революції. Але В.І. Ленін не може погодитися з такою постановкою питання і тому продовжує рішуче заявляти, що більшовики виступають за дійсне право на самовизначення і навіть обіцяє: “ми самі обов’язково здійснимо це право, дамо цю свободу, як тільки завоюємо владу” [348; с. 114]. Це на словах, а в дійсності, коли український національно налаштований політикум заявить після революції 1917 р. про відокремлення України від Росії, В.І. Ленін рішуче виступить проти, мотивуючи необхідністю єднання пролетаріату обох країн для повалення світового капіталізму. Теоретично В.І. Ленін “звихнувся” у розв’язанні національного питання під впливом ідеї всесвітньої світової пролетарської революції, яка, на думку засновників марксизму, може перемогти лише у всесвітньому масштабі, тобто одночасно у більшості країн світу.

Взагалі В.І. Леніну не відмовиш у чіткому теоретико-методоло-гічному обґрунтуванні стратегії і тактики політичної боротьби. Він слідує методу Маркса, який “…полягає насамперед у тому, щоб врахувати об’єктивний зміст історичного процесу в даний конкретний момент, в даній конкретній обстановці, щоб насамперед зрозуміти, рух якого класу є головною пружиною можливого прогресу в цій конкретній обстановці” [342; с. 131]. Це стосується і вчення про можливість перемоги соціалістичної революції.

Як відомо, К. Маркс та Ф. Енгельс вважали, що соціалістична революція може перемогти у всіх або декількох найбільш розвинутих капіталістичних країнах одночасно. Такий висновок на той час був вірним, бо капіталізм розвивався більш менш рівномірно у всіх країнах світу. Звідси логічно постає проблема єдності пролетаріїв усіх країн у боротьбі проти капіталістів. В.І. Ленін живе в нову історичну епоху – епоху імперіалізму. Імперіалізм – це монополістичний капіталізм, вища й остання стадія капіталізму, який характеризується нерівномірним, стрибкоподібним розвитком. На основі відкритого закону нерівномірного економічного і політичного розвитку капіталізму в епоху імперіалізму В.І. Ленін робить висновок про неодночасне дозрівання в різних країнах соціальних і політичних передумов соціалістичної революції і можливість перемоги соціалістичної революції в найслабшій ланці системи імперіалізму. Виходячи з цієї тези він приходить до висновку, що вчення К. Маркса і Ф. Енгельса про можливість перемоги соціалістичної революції одночасно у всіх або в головних капіталістичних країнах не відповідає історичним реаліям і має бути замінене новим положенням – про неможливість одночасної перемоги соціалістичної революції в усіх країнах світу і про можливість такої перемоги спочатку в одній або кількох країнах. Це теоретичне положення вперше було сформульовано ним у серпні 1915 року у статті «Про лозунг Сполучених Штатів Європи»: “Нерівномірність економічного і політичного розвитку є безумовний закон капіталізму. Звідси виходить, що можлива перемога соціалізму спочатку в небагатьох або навіть в одній, окремо взятій, капіталістичній країні” [349; с. 334]. Але це наукове відкриття, яке дійсно враховує об’єктивний зміст історичного процесу в даний конкретний момент, в даній конкретній обстановці, як і перемога соціалістичної революції в окремо взятій країні, не змінить думки В.І. Леніна про необхідність єднання пролетаріїв Росії та України в післяжовтневий період. Це є свідченням того, що “теоретичне” обґрунтування необхідності такого єднання відверто софістичне, бо базується на ідеї необхідності продовження світової соціалістичної революції. “Комуністи повинні докласти всіх зусиль, щоб спрямувати робітничий рух і суспільний розвиток взагалі найбільш прямим і найшвидшим шляхом до всесвітньої перемоги Радянської влади і до диктатури пролетаріату. Це безперечна істина. Але досить зробити маленький крок далі – здавалося б, крок у тому ж напрямі – і істина обернеться в помилку” [326; с. 84], – ніби вірно застерігає В.І. Ленін. Але ця засторога ігнорується, коли мова заходить про Україну.

Особливо активно ідею продовження всесвітньої революції пропагував Л. Троцький. Реалізація цієї ідеї і була теоретичною підставою для проголошення єднання пролетаріїв Росії та України.

У праці «Передмова до російського перекладу листів К. Маркса до Л. Кугельмана» В.І. Ленін зауважить, що “той не марксист, хто теорію, яка тверезо констатує об’єктивне становище, перекручує у виправдання існуючого” [340; с. 348–349]. Саме таке звинувачення можна зробити і самому В. І. Леніну, який в угоду руському комуністичному імперіалізму потопив у крові прагнення українського народу до незалежності. Подвійні стандарти, явна демагогія більшовиків по відношенню до України проявилися вже у «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до української Ради». На словах Рада Народних Комісарів визнала Народну Українську Республіку і навіть “її право зовсім відокремитися від Росії” [336; с. 137], але виставила такі ультимативні умови, які однозначно перетворювали всі попередні свої заяви у фікцію. Серед вимог була й така: чи “зобов’язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим у кого вона була віднята?” [там само; с. 139]. Ці вимоги були дописані Л.Д. Троцьким, з подальшою правкою В.І. Леніна та Й.В. Сталіна. Про блюзнірство вождів більшовизму найяскравіше свідчить останній абзац Маніфесту: “В разі неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні” [там само]. Виникає питання: про яку незалежність може йти мова, коли Українська Народна Республіка, згідно з ультимативними вимогами, не має права боротися проти радянської влади у себе в країні, коли вона не має права роззброювати радянські полки, що несуть цю владу на своїх штиках? Таким же блюзнірством пронизана і «Постанова РНК про відповідь Ради Раді Народних Комісарів» у якій Рада Народних Комісарів “покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку почали буржуазні класи різних націй і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.

А національні вимоги українців, самостійність їх народної республіки, її права вимагати федеративних відносин, Рада Народних Комісарів визнає повністю, і вони ніяких спорів не викликають” [344; с. 203–204]. На словах Рада Народних Комісарів визнає права українців вимагати федеративних відносин з Росією (вже федеративних, а не повної незалежності!), а в дійсності своїми ультимативними заявами і військовим шантажем підштовхує Центральну Раду безумовно погодитися з установленням радянської влади в Україні.

У статті «Крах II Інтернаціоналу» В.І. Ленін дуже слушно зауважує: “Усі і всякі гноблячі класи потребують для охорони свого панування двох соціальних функцій: функції ката і функції попа. Кат має придушувати протест і обурення пригноблених. Піп має утішати пригноблених, малювати їм перспективи (це особливо зручно робити без запоруки за «здійсненність» таких перспектив…) пом’якшення бідувань і жертв при збереженні класового панування, а тим самим примиряти їх з цим пануванням, відвертати їх від революційних дій, підривати їх революційний настрій, руйнувати їх революційну рішимість” [331; с. 223]. Ці положення можна застосувати і до національного гноблення, яке проводилося в СРСР, стосовно національних меншин. Під прапором інтернаціоналізму десятки років проводився відвертий російський великодержавний шовінізм і орусачення. Отже, на практиці “єднання” руських і українських пролетаріїв проводилося ще жорстокішими методами, аніж при царизмі, і закономірно вилилося у відвертий геноцид українського народу шляхом голодомору.

По-десяте, критичність ленінського наукового доробку до застарілих філософських догм та його історизм об’єктивно вимагають, щоб це вчення було принципово відкритим для подальшого розвитку і самокритики. Не випадково у праці «Про значення войовничого матеріалізму» В.І. Ленін дає заповіт, ставлячи завдання наступним поколінням більшовиків у розробці діалектико-матеріалістичної філософії.

Одне із важливих завдань – це установлення зв’язку природознавства з діалектикою, бо “без солідного філософського обґрунтування ніякі природничі науки, ніякий матеріалізм не може витримати боротьбу проти натиску буржуазних ідей і відновлення буржуазного світогляду” [347; с. 27].

Не менш важливим є вивчення діалектики з матеріалістичної точки зору: “співробітники журналу «Под Знаменем Марксизма» повинні організувати систематичне вивчення діалектики Гегеля з матеріалістичної точки зору, тобто тієї діалектики, яку Маркс практично застосував і в своєму «Капіталі» і в своїх історичних і політичних працях” [там само]. Редактори і співробітники журналу повинні стати “свого роду «товариством матеріалістичних друзів гегелівської діалектики»” [там само; с. 28].

Але найголовніше завдання, яке ставить В.І. Ленін, є розробка діалектики як методу пізнання і перетворення дійсності: “Спираючись на те, як застосовував Маркс матеріалістично витлумачену діалектику Гегеля, ми можемо і повинні розробляти цю діалектику з усіх сторін” [там само; с. 27–28].

Про необхідність розробки діалектики В.І. Ленін також напише, характеризуючи основний теоретичний зміст епістолярної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса: “Якщо спробувати одним словом визначити, так би мовити, фокус усього листування, – той центральний пункт, до якого сходиться вся сіть висловлюваних і обмірковуваних ідей, то це слово буде діалектика. Застосування матеріалістичної діалектики до перероблення всієї політичної економії, з основи її, – до історії, до природознавства, до філософії, до політики і тактики робітничого класу, – ось що найбільше цікавить Маркса і Енгельса, ось у чому вони вносять найбільш істотне і найбільш нове, ось у чому їх геніальний крок вперед в історії революційної думки” [333; с. 252].

Цей філософський заповіт партія, як керівна і спрямовуюча сила суспільства, зобов’язувала виконувати радянських філософів іноді навіть під жорстким тиском. Водночас продовження справи В.І. Леніна, реалізація наміченої ним програми філософських досліджень багатьма радянськими філософами цілком свідомо розглядалася як найважливіше завдання у царині філософії.

Вражає передбачення В.І. Леніна про складність виконання цього завдання: “Звичайно, робота такого вивчення, такого тлумачення і такої пропаганди гегелівської діалектики надзвичайно важка, і, безперечно, перші спроби в цьому відношенні будуть зв’язані з помилками. Але не помиляється тільки той, хто нічого не робить” [347; с. 27].

Дійсно, в перші роки радянської влади розуміння і використання діалектики набували відверто вульгарного вигляду. Цим грішили навіть найвидатніші вожді партії. Зокрема, критикуючи Бухаріна, В.І. Ленін зазначав, що він ніколи не вчився діалектики. Слід мати на увазі, що М.І. Бухарін був одним із найпідготовленіших у царині філософії партійцем. Тим разючіша оцінка, яку дав йому В.І. Ленін у «Листі до з’їзду»: “Бухарін не тільки дуже цінний і визначний теоретик партії, він також законно вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні погляди з дуже великим сумнівом можна віднести до цілком марксистських, бо в нього є щось схоластичне (він ніколи не вчився і, думаю, ніколи не розумів цілком діалектики)” [332; с. 329].

Пройшли десятки років, написано тисячі книг з діалектики, але вульгаризація діалектики, на превеликий жаль, спостерігається і сьогодні. Тому так актуально звучить навіть нині застереження В.І. Леніна, висловлене ним у лекції «Про державу», яку він прочитав слухачам Свердловського університету 11 липня 1919 р. Щоб підійти до любого питання з точи зору наукової потрібно “не забувати основного історичного зв’язку, дивитись на кожне питання з точки зору того, як певне явище в історії виникло, які головні етапи в своєму розвитку це явище проходило, і з точки зору цього його розвитку дивитись, чим дана річ стала тепер ” [345; с. 63].

Підводячи підсумки узагальнюючого розгляду розвитку матеріалістичної філософії кінця XIX початку XX століть зазначу наступне:

1) На рубежі XIX–XX стт. марксизм вступив у новий, ленінський етап свого розвитку. Ленінізм виникає на базі марксизму як його подальший творчий розвиток у нових історичних умовах. В.І. Ленін всебічно розвиває марксизм як цілісне вчення. Зокрема, у сфері філософії він дальше розвинув теорію пізнання, розробив вчення про роль практики в пізнанні, розкрив діалектичний характер пізнання, обґрунтував діалектику як метод пізнання і перетворення дійсності тощо.

2) В.І. Ленін був політиком, а не професійним філософом. Тому всі його філософські праці, пошуки, роздуми спрямовані на теоретико-методологічне обґрунтування політичної боротьби. Протягом багатьох років він вів відкриту теоретичну боротьбу проти перекручень марксизму та ідеалізму як філософського напрямку. Ленінська критика своїх політичних та філософських опонентів була глибокою і переконливою. “Ленін – унікальне, єдине в своєму роді явище серед революціонерів. Він відрізнявся від всіх інших тим, що дивовижно поєднував у собі риси фанатика і генштабіста…Йому вдавалося отримати верх завдяки глибоким знанням, методичності і обеззброюючій логіці, тобто якостям, які рідко зустрічаються у руських” [цит. за: 426; с. 388], – підкреслював англійський історик Кратвіл у праці «Історія великої війни». Не випадково ідеї В.І. Леніна ще за його життя тріумфально поширилися в усьому світі. Водночас, ленінський філософський доробок неспростовно доводить, що не можна чітко усвідомити ніяких помилок, у тому числі й політичних, якщо не дошукуватися теоретичних коренів помилок у тих, хто їх робить, виходячи з певних філософських положень, які свідомо ними приймаються. В.І. Ленін дає неперевершені зразки застосування діалектико-матері-алістичної філософії для пошуку політичних помилок своїх опонентів.

3) Критика поглядів В.І. Леніна, яка давалася протягом десятків років, починаючи ще з дорадянського періоду і до сьогоднішнього дня, носить, на нашу думку, здебільшого кон’юнктурно-політичний або зряшний характер [див.: 319; 456; 463]. Це стосується навіть праці М.О. Бердяєва «Истоки и смысл русского коммунизма» – кращого, що написане з цього питання. Принципової системної критики філософських поглядів В.І. Леніна (саме філософських, а не політичних) ще немає, та і навряд чи така критика буде в майбутньому, адже ленінізм самим життям, суспільною практикою відкинутий на узбіччя стовпового шляху розвитку людства. Історія невблаганно засвідчила, що спроба побудувати комуністичне суспільство була соціальною утопією. Водночас, без системної, принципової критики ленінського філософського доробку завжди буде спокуса у певної групи науковців та політиків вважати, що історичного краху зазнав не сам марксизм-ленінізм, а лише його перекручене розуміння.

4) Сьогодні достовірно можна стверджувати лише наступне: у радянській Росії діалектико-матеріалістична філософія, яка за своєю суттю має бути принципово відкритою для подальшого розвитку і самокритики, в силу об’єктивних і суб’єктивних політичних причин, не змогла втриматися на ленінському рівні, не витримала випробування часом і невдовзі перетворилася у безпринципну прислужницю політики більшовиків по побудові Всесвітньої Країни Рад.

“…недалеко день, коли вся Європа з’єднається

в єдину Радянську республіку, яка знищить

панування капіталістів у всьому світі”

(В.І Ленін.)