“Ти тому роздратована, що не царюєш”

(Горацій)

Глава VI. Сучасна руська національна філософія

“Не роби зла – не будеш у вічному страху”

(Шумерська приказка)

§ 1. Невроз винятковості і страху в руській національній самосвідомості в перші роки після розпаду срср

“Страх є відношення свободи до вини”

(С. К’єркегор)

Після розпаду СРСР і утворення незалежних держав руський народ переживав період усвідомлення нових історичних реалій, адже перед Росією знову постало питання вибору шляхів розвитку. Цей процес проходив надзвичайно болісно і проявлявся незбагненними для інородців гранями специфічності руського філософування. “Грані руських теорій і вчень завжди розмиті… Основні вектори думок перемішані і затінені великою кількістю випадкових і необов’язкових зауважень, відступів деталей, імпресій (особистих вражень в даний конкретний момент. – М.К.). Руська думка – навіть наукова або політична – завжди літературна” [169; с.433], – вірно зауважує О.О. Дугін. Це призводить до того, що визначити і чітко охарактеризувати руське культурне і філософське поле, виходячи із іманентних йому критеріїв, неможливо. Всьому руському філософському дискурсу притаманний “дещо лунатичний характер, немовби хтось силкується проснутися від сну, відрізнити фантоми сновидінь від наявності, що прорізується, відновити картину минулого, яке воно було, а не як шепочуть про нього нерозвіяні мрії, – силкується, але … не може і знову зривається в напівдрімоту” [там само]. Ця характерна риса, яку дуже влучно охарактеризував О.О. Дугін, притаманна всій руській культурі.

Саме такий напівдрімотний стан, пронизаний імпресією (особистими враженнями і переживаннями в даний конкретний момент), напевно панував серед руських публіцистів, письменників, політиків в перші роки розпаду СРСР. Чи не тому російські газети, журнали, книги, радіо, телебачення були заповнені матеріалами про історичну винятковість руського народу та страхом за майбутнє Росії. “Сонний”, “напівдрімотний”, “лунатичний”, “сплячий” – усі ці епітети можуть видаватися винятково негативними, “однак – лише за умови абсолютного нерозуміння природи російського сну” [589; с. 292], – вірно підкреслює А.Г. Тихолаз. За влучним висловлюванням В.С. Соловйова “сон – це вікно в інший світ”. Росія спить і марить про себе майбутню, адже сон, це стан душі де відбувається досить специфічне розділення і поєднання двох світів – реального (дійсного) і уявного (майбутнього). У сновидінні зримий, реальний світ є “тільки сон”, примара, ніщо, а той світ, що в ньому (сні) спостерігається, навпаки, набуває ознак реальності, дійсності, яка невблаганно наближається. Світ сну – це сфера імпресивних образів у яких тісно переплетені зав’язка, фабула, розв’язка, а остання передбачена з самого початку. Напівдрімотний же стан передбачає вихід із сну і навертання до реального стану речей, який принципово не співпадає з світом сновидінь. Не випадково самосвідомості росіян постійно притаманна глибока духовна колізія: між реальним і бажаним. Вихід із цієї колізії може відбуватися різними шляхами: а) поверненням назад у дрімотний стан, у світ солодких мрій і надій; б) повним переборенням сну і виходом у світ об’єктивний, дійсний; в) пошуком тих, хто винуватий у нездійсненності сну. Саме останній шлях і обрала значна частина російського суспільства в перші роки після розпаду СРСР. До речі, він не є проявом грубого суб’єктивіз-му, а має онтологічну підставу – така специфіка сновидіння як фізіолого-психологічного процесу. Характеризуючи специфічність снів руських народних казок Є.М. Трубецький пише: “Де світлі сили дрімають і мріють, там темні сили діють і руйнують” [600; с. 487]. Тому фрази, звороти, ідіоми, епітети, які вживали автори, пишучи зокрема про Україну та її громадян, свідчили про прямо таки принципове несприйняття ними об’єктивних реалій і про перебування авторів у “напівдрімотному” стані. “Хохли”, “малороси”, “окраїнна нація”, “так звана держава”, “адміністра-тивне утворення” – ці та подібні характеристики України звучали з вуст руських “інтелігентів” не як дружня іронія, на яку “хохли”, на їхню думку, віками не ображалися, не образяться і цього разу, а як сутнісна характеристика “темних сил”, які розкрадають, руйнують Росію. Як зауважує Є. М. Трубецький “не можна применшувати значення і цінності одкровень, які сприйняті у сні. Але шкода, дуже шкода, коли одкровення залишається для людини, а тим більше для народу – лише сном, далеким від життя” [там само].

Можна обурюватися подібній “інтелігентності” руських “інтелігентів”, але подібні характеристики – це дійсно дитячі розваги в порівнянні з оскаженілим остракізмом окремих руських митців, політиків, філософів стосовно українського народу і його права мати власну державу. Цинічно і провокаційно по відношенню до України та інших незалежних держав звучать зокрема слова Б. Сиротіна в журналі «Наш современник» ( № 9, 1992 р.):

“На земле моей распри и ссоры,

Созывает волчица волчат.

И, бросая свирепые взоры,

Нам с окраин народы кричат...

А ведь было положено волку

В стародавние дикие дни

Брать дитятей зубами за холку,

Коли вдруг разбредутся они.

А они эвон как расшалились,

Мать свою забывают щенки.

Насосались – и вот отвалились

У самих нынче в пасти клыки” [555].

Не будемо заперечувати проти того, ким себе самоусвідомлюють руські. Це не лише їхнє суверенне право, а й потреба духовної самоідентифікації. Протягом майже 1000-літньої історії руські порівнюють себе з вовками. Ця традиція чітко зафіксована в «Слові о полку Ігоревім», де автор порівнює воїнів Ігоря з “аки волки рыскають в поле” шукаючи поживи. “Культ вовка простежується у всіх індоєвропейських народів (і навіть далеко за межами їх ареалів), потіснюючи культи всіх диких тварин, окрім медведя” [290; с. 70]. Вшанування вовка викликало появу “воїнів-вовків” у різних народів, зокрема й у скандінавських. Ці народи “жили «вовчим життям», не господарюючи, а лише полюванням та військовими набігами на сусідні племена” [там само; с. 67] Отже, вовк – це тотемний образ руськості. Тому використання образу “вовчиці” в поезії Б. Сиротіна цілком йде у руслі руської національної літературної традиції. Але чому кличе вовчиця вовченят, адже не вона їх породила? Чи погодяться народи, щоб їх називали вовченятами, тобто дітьми руської людиноненависницької імперської держави? Вовченятами їх робила руська вовчиця, робила їх гарматним м’ясом для підкорення інших народів і розширення руських володінь. Пройшло вже більше п’ятнадцяти років з дня опублікування вірша і стало зрозуміло, що ікла виростали у народів лише тоді, коли їх вожаком була руська вовчиця, коли вона брала їх за гриву і не давала зробити самостійно жодного кроку. Дві останні війни в Ічкерії, які вела Росія, засвідчують лише правоту поета Б. Сиротіна в самоідентифікації руських.

Такі, пройняті відвертим несприйняттям інших народів, публікації зустрічаються на кожному кроці. Для прикладу візьмемо найбільш виважену щотижневу газету російських письменників «Литературная Россия» і проаналізуємо опубліковане лише в одному номері – за 20 грудня 1991 р.

«Беловежские призраки», «... и наступит прозрение», «Похищение России», «Безумие», «Каменная стена», «Все должны знать...», «Страна “Сы...Гы”», «Соборность», «Не закон, а провокация», «Святое наследие предков», «Крепость славянского дома», «Куда увезли совесть?», «Разочарование, боль и гнев» – це лише назви статей, які зайняли друком 8 (вісім) сторінок газети. Хто тільки не прогнозував майбутній розвиток на просторах колишнього СРСР, хто тільки не аналізував правові основи і законність утворення незалежних держав, хто тільки не виливав на шпальтах газети свій біль і цебра помиїв на голови “зарвавшихся инородцев”? Але в основі всіх публікацій лежить страх, страх розплати за імперське минуле Росії та страх перед майбутнім.

Під рубрикою «Відкриваючи номер» опубліковано останній передсмертний вірш «Судный час» видатної поетеси Юлії Друніної:

“Покрывается сердце инеем,

Очень холодно в Судный час,

А у вас глаза, как у инока,

Я таких не встречала глаз.

Ухожу. Нету сил лишь издали

Удержать над обрывом Русь.

За таких вот, как вы,

да избранных

Я спасать ее не берусь.

Как летит под откос Россия

Не могу, не хочу смотреть

Но боюсь, что и вы бессильны, –

Потому выбираю смерть.

Господи! Спаси Россию” [165].

Нічого не скажеш, рівень поетичного таланту поетеси високий. Але яка Росія летить під відкіс? Чи потрібно її таку (імперську) спасати? Чому потрібно спасати руську вовчицю, котра тримала зубами та звіриним оскалом інші народи? Поетеса над такими онтологічними питаннями людського буття не замислюється. Не замислюється вона і над тим, чому багато народів, які складають основу сучасної руської народності, вже давно впали в провалля, адже повністю асимільовані руськими і пішли з етнічної мапи світу в небуття.

Імперське, шовіністичне сприйняття не лише вросло в суспільну свідомість руських, воно проникло в їхню підсвідомість. Тому лише подив може визвати “здивування” голови пермського відділення Товариства Руських Художників Ігоря Тюленєва, котрий у замітці «Куда увезли совесть?» пише: “Часто на руських людей вішають ярлики шовіністів і націоналістів. Побійтесь Бога! Хіба б шовіністи-націоналісти дозволили, щоб пам’ятник їх національному поету (О.С. Пушкіну. – М. К.) десь валявся шість років без нагляду!” [68]. Зауважу, вішають на руських ярлик націоналістів лише недолугі писаки. Руські ніколи не були націоналістами, бо Росія – це наднаціональне утворення. Руським якраз і недостає національної самосвідомості, бо серйозно задумавшись над питанням: хто ми такі і звідки наші корені, вони дійдуть невтішного для себе висновку. А стосовно невстановленого пам’ятника О.С. Пушкіну, так це результат звичайного руського розгільдяйства. Але як пафосно автор подає цю подію, мало не звинувачує інородців у крадіжці пам’ятника. “P. S. Коли я збирався вже відправляти замітку до Москви, раптово мені подзвонили і повідомили, що пам’ятник О.С. Пушкіну вивезли у невідомому напрямку. І де він тепер знаходиться – ніхто не знає. Куди вивезли нашу совість? Хто дасть відповідь? До влади звертатися марно...” [там само]. Ось так “уміло” типове руське розгільдяйство піднімається на рівень міждержавних відносин. Ніхто, надіюсь, не крав пам’ятника О.С. Пушкіну, як ніхто не крав Росію, як про це пише Анатолій Пшенишний у вірші «Похищение России»:

“Самозванные «мессии»

Суетятся у креста

«Похищения России» –

Чем не тема для холста!” [516].

Під самозванними “месіями” поет, напевно, розуміє президентів Б. Єльцина, Л. Кравчука, С. Шушкевича, які від імені своїх народів підписали Біловежську угоду про припинення існування СРСР. Але чому в поета не хватило мужності сказати про Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому 91,2% населення України висловилося за підтвердження Декларації про державну незалежність України? Страх за невизначене імперське майбутнє Росії відбирає в автора здатність тверезо мислити, тому і з’являються строфи:

“Похищение России –

Отсечение корней,

Вознесение песчинок,

Раздробление камней!” [там само].

Отже, викрадання Росії – це відсікання слов’янських коренів в тлі руськості. Саме це найбільше хвилює автора. Тому і появляється зневажливе:

“Вознесение песчинок,

Раздробление камней” [там само].

Якщо слов’янські народи в тлі руськості це лише “пісчинки”, то руськість, на його думку, – це “камінь”. Ось до яких шовіністичних образливих висловлювань може довести поета страх за майбутнє руської вовчиці. Автор не бачить реалій життя і не відчуває шовіністичного угару, тому напевно і продовжує про “викрадання Росії” писати наступне:

“Это – толпы монументов,

Как подпорки у беды,

Это – много президентов

При отсутствии еды” [там само].

Добре відомо, що протягом століть руського панування народи жили лише однією думкою – не померти з голоду. Бо, окрім бездарного управління, голод використовувався в усі часи як знаряддя орусачення. Достатньо навести лише наслідки штучно створеного голодомору на Україні в 1933–1934 рр. Не випадково Російська Федерація категорично не хоче визнавати голодомор, як факт відвертого геноциду, тобто свідомого і цілеспрямованого винищення українського народу. Така практика орусачення автохтонних народів проводилася протягом всієї історії розвитку руської держави. Розмір праці не дозволяє докладніше описати цю багатовікову “практику” орусачення інородців, але про події 1991–1992 рр. нагадати потрібно, зокрема про славнозвісну «Програму 500 днів».

Соціально-політична мета цієї програми, запропонованої всім союзним на той час республікам, зрозуміла: під гаслом швидких економічних реформ зруйнувати економіку союзних республік дощенту, а потім, з економічною удавкою на шиї, запропонувати республікам підписати новий союзний договір, в якому їм відводилася роль губерній руської імперії. Проект подібного договору буде запропоновано аж в листопаді 1993 р. Отже, майже два роки відводилося на руйнацію економіки колишніх республік, зокрема і удавку голодом. До речі, руські наскільки були впевнені в реальності цих планів, що навіть відкрито заявляли про них. Та ж «Литературная Россия» опублікувала інтерв’ю (на цілий розворот) з Г. Явлінським, якому пропонувалося очолити уряд Росії і втілити в життя ці плани.

Стосовно удавки непокірної України голодом можна сказати наступне. Після Всеукраїнського референдуму з його 91,2% за незалежність і вимушеним підписанням Президентом Росії Б.М. Єльциним Біловежської угоди руський політичний бомонд дав “старт” програмі економічної удавки України. Перш за все на території Росії підвищили заробітну плату в 4 (чотири) рази, а ціни на товари першої необхідності (м’ясо, масло, цукор і т.д.) збільшили лише в 3 (три) рази. Україна знаходилася в єдиному “рубльовому” просторі, тому її керівники почали говорити про необхідність збільшення обігових коштів в 4 (чотири) рази з 4,5 млрд. до 18 млрд. На ці справедливі заяви Б.М. Єльцин по телебаченню заявив наступне: “Печатные станки монетного двора работают круглосуточно, а мы не в состоянии вовремя выплатить заработную плату рабочим Урала. О какой Украине может идти речь? Тем более они говорили о какой-то независимости?” Розрахунок був дуже простий: задавити Україну голодом, адже в той час Україна ще перебувала в єдиній “рубльовій” зоні і тому з України почався масовий вивіз товарів першої необхідності в Росію.

Нічим іншим, окрім глибокої переконаності в “геніальності” і дієвості цього плану, не можна пояснити “глибоку” аналітику Миколи Травкіна (лідера Демократичної партії Росії) в роздумах про “текущий момент”, а по суті про співдружність незалежних держав, з якою він виступив 17 грудня 1991 р. в Центральному Будинку журналістів. Він зокрема пророкував: “І прозріння людей наступить досить швидко. Жодна республіка не може почати економічні реформи, поки ми не визначимося, як ми взаємодіємо зі своїми вчорашніми братами. Це – точка відліку” [596].

Дійсно, відлік часу настав – почалася економічна удавка. Тому досить прозоро звучать натяки політика: “Я розумію, кожному приємно мати свій літак, свою охорону, свої коврові доріжки, і кожному хочеться окремо зустрічатися з колями і бушами. Це приємно. Але потрібно це співвиміряти з можливістю своїх економічних систем” [там само]. “Співвиміряли” і вистояли – ось головний результат новітньої боротьби України та інших народів за свою національну незалежність.

До речі, багато українських політологів (чи то в силу заангажованості на боротьбу супроти владних українських структур, чи в силу недостатнього аналітизму) недооцінюють скоординованість і підступність дій руського політичного бомонду супроти України на економічному полі в перші роки незалежності. Через декілька десятків років, сподіваюсь, історики об’єктивно висвітлять це питання.

Українцями сьогодні також керує страх, страх за державу, сім’ю тощо. Подібний страх заганяли руські в підсвідомість українців протягом багатовікового панування на українських землях. Це страх раба. Він нікчемний, але його можна, якщо не виправдати, то зрозуміти: це страх позбутися свого життя і життя своїх близьких. А от страх володаря має іншу онтологічну основу: це страх нести відповідальність за свої злочини. “Закон відплати – вічний, установлений природою порядок” [114; с. 408], – підкреслює Гердер.

Руські політики не хотіли навіть думати про можливий вихід України з СРСР. Зокрема, голова ЦК Конституційно-демократичної партії М.Г. Астаф’єв, який виступав в ЦБ журналістів разом з М.І. Травкіним, говорив: “Коли Україна погрожувала розривом, то було дуже страшно. Ми дуже багато би губили, а для неї це було б питання смерті. Не могла вона вийти. Це рівносильно, що вийти з пароплава, що пливе, або літака, що летить. Тому, коли обіграється фактор, що ми пішли на Співдружність, щоб зберегти зв’язки з Україною, – це не зовсім чесно. Якщо всі республіки всерйоз хотіли спастися, потрібно було це робити разом” [596]. Але не зовсім чесно говорити те, що Біловізькі угоди неконституційні. “Спеціалістам зрозуміла неконституційність даного діяння” [там само], – підкреслює він. А як же тоді бути з правом на самовизначення народів, включаючи і право на вихід із СРСР, які записані в усіх радянських конституціях? Чи 91, 2 % проголосувавших – це не результат самовизначення?

Про неконституційність СНД пише в статті «Беловежские призраки» і Ксенія Мяло. “Перш за все, висхідна неконституційність СНД (а її не може заперечувати та і не заперечує ніхто, лише оцінюється цей факт по-різному) закономірно відкриває шлях як до ще більшого загострення конфліктів, що вже розгорілися, так і до виникнення нових. Адже швидка, як мовиться, «в один час» і в обхід Закону про вихід із СРСР ліквідація Союзу, перетворення всіх без винятку союзних республік (більшості із котрих ще тільки належить стати державами тобто історично сформованими спільнотами, а не адміністративно створеними) – настільки ж швидко загострює багаточисельні національні суперечності всередині їх і можливі територіальні конфлікти між ними” [428].

К. Мяло занадто самовпевнено пише про неконституційність ліквідації СРСР, адже цей реальний факт позитивно оцінили парламенти всіх незалежних держав, включаючи і Російську Федерацію, ратифікувавши їх, як позитивно оцінило і світове співтовариство, визнавши факт утворення незалежних держав на теренах колишнього Радянського Союзу.

Стосовно ж думки авторки про те, що деяким союзним республікам, ще належить стати державами, тобто історично утвореними спільнотами, то це стосується насамперед Російської Федерації, яка не є державою, в класичному розумінні слова, адже руські, як носії складової частини федеративного устрою, не мають власної території, президента, гімну, прапора тощо, тобто атрибутів державності. Не являються руські і національною спільнотою, адже проголошують себе наднаціональним утворенням. Тому національні суперечності загострилися так різко саме на території Російської Федерації. Це цілком закономірно, адже в “ході багаторазових адміністративних переділів території багато народів оказалися розірваними і розселеними в різних – але тоді умовних – «державах». Маси людей переміщалися в процесі катастрофічних міграцій, котрі більше півстоліття потрясали країну, їхали на роботу по розподілу, випадковостями сімейного життя” [там само]. Така політика “катастрофічної міграції” проводилася планово, з широким розмахом. Розпорошення і “перемішування” народів проводилося з надією найскорішого злиття націй. Хибність цієї політики визнають навіть укладачі Концепції державної національної політики Російської Федерації. Але це буде пізніше. А в перші дні розвалу СРСР руськими заволодів страх, страх за своє імперське майбутнє. “Хочеться думати – історія гідно оцінить методи діянь творців «демократичної епохи», які протягом доби вирішили долі мільйонів людей – без якої-то участі їх самих у прийнятті цих рішень. Якщо це демократія, то що тоді називається тоталітарним свавіллям?” [там само], – запитує К. Мяло. Відповімо: 91, 2 % громадян України, котрі висловилися на Всеукраїнському референдумі за підтвердження Декларації про незалежність, це і є реальна демократія. А тоталітаризм, це коли в Конституції записано право на самовизначення, включаючи право на вихід із складу СРСР, а партійні і державні бонзи саперними лопатками “вчать” як не треба добиватися незалежності. Правда з роками ця “школа” дещо вдосконалися – почали застосовувати нові методи: “випаленої землі”, “бомбових коврових ударів”, “ударів вакуумними бомбами”, “накриття цілих територій градом” (снарядами ракетних установок «Град») і навіть “замочуванням в сортирах”. Тому провидець, по проблемам розвитку демократії, з К. Мяло виявився неважний. Життя, як відомо, завжди набагато реальніше любих прогнозів і теоретичних обгрунтувань. Історія гідно оцінила методи діянь політиків, котрі поклали край руській вовчиці, адже легітимність Біловезької угоди визнало міжнародне співтовариство. Потрібно бути дуже зашореною і політично заангажованою людиною, щоб написати: “Як уявляється, біловезьким зговором з його відкрито «верхівковим» кричуще недемократичним характером виявилися чи не вичерпаними можливості нинішньої політичної гри” [там само]. Всі надії авторка покладає на майбутнє волевиявлення народу, в свідомості котрого буде кристалізована “нова ідея нового бачення державницької долі нового політичного стилю, котрий не врахований у планах гри і не піддається прирученню” [там само]. Це нове бачення, є старим імперським, адже авторка не може змиритися з тим, що в результаті “Бреста-2” (як вона оцінює Біловежські угоди) розпалася “друга супердержава світу і де тепер виникає подібність «зони» Стругацьких – Тарковського, простору аномальних явищ, порушених закономірностей, енергетичних пасток – то комічних там, де ждали зустріти смерть, то смертельних там, де намірювались весело посміятися” [там само], – заумно повчає К. Мяло. Її аналітичного “розуму” хватило навіть на наступну заяву: “Прийнявши за торжество права і свободи відверто антиконституційний цинічний фарс, світове співтовариство показало, що і в його правосвідомості відбулися глибокі, можливо бути, незворотні аберації” [там само].

Ось що робить з людиною-володарем страх. Людина повністю втрачає відчуття реальності і самооцінки, а в її свідомості дивним чином поєднується апломб безрішності і жага перенесення свого страху на іншого. Тому авторка завершує свій опис словами: “Але навряд чи ерозія конституційного порядку, почавшись на 1/6 частині суші, обмежиться лише переділами цієї «зони»” [там само]. Але нікого цим не залякаєш, адже світове співтовариство зрозуміло: часи імперій давно канули в Лету. Тому процес, котрий почався Біловежськими угодами, дійсно не завершиться. Можна спрогнозувати, що К. Мяло і її однодумцям прийдеться пережити ще більший страх, який буде породжений розпадом самої Російської Федерації.

Страх за своє імперське майбутнє водив рукою співголів Руського культурного центру Ама-Ати В. Сидорова і В. Вернигор, котрі в замітці «Каменная стена» пишуть, що в травні 1991 р. в Актюбінській області на конференції товариства «Казах тили» («Казахська мова») “відкрито звучали заклики до негайної «казахизації» кадрових робітників різного рангу” [551]. Саме так зневажливо беруть в лапки слово «казахизація» діячі культурного центру, які, напевно, і гадки не мали вивчити мову корінного казахського народу. Тому і сподіваються що проголошена “недавно декларація про незалежність Казахстану має скоріше тактичний характер, аніж відображає дійсні надії казахського народу, а тим більше інших народів, котрі проживають в республіці” [там само]. Знову зневажливе, менторське, адже слово декларація написане з маленької літери. Це не граматичні помилки. Це прояв отого звироднілого “брать дитятей зубами за холку, коли вдруг разбредуться они”. Яка Декларація про незалежність, коли нас (тобто руських) 60% населення Казахстану?! А якщо будете впиратися, то північні землі Казахстану відійдуть до Росії. Про це пише не лише О.І. Солженіцин в політичному опусі «Как нам обустроить Россию?» Тільки дайте клич, “п’ята колона” в союзних республіках завжди готова до дій. Невеличка затримка, накладка виходить – немає в керівників подібних “культурних” центрів лише географічних карт. Карти взагалі то є, але вони “малі і непоказні”. Тому на допомогу спішить інженер С.Я. Любкін, 32 років, проживає під Москвою. “Я картограф, – пише він у замітці «Все должны знать...», – з великим стажем, тому можу вам підказати дещо для того, щоб карта запрацювала. По-перше, вона повинна бути більшою (не шкодуйте бумаги). По-друге, карта повинна бути майже топографічна: такі створюють більше враження, аніж адміністративні. По-третє, на карті повинно бути чітко відмічено, що втрачає Росія (або на що претендують наші колишні «друзі»). Яскраві лінії «старих» і «нових» кордонів, короткі справки про цінність даних земель, обов’язково повинна бути замітка про кількість руського населення на даній території.

Посилаю вам три хороші карти” [386]. Подібна писанина таких любкіних викликає лише подив і сміх.

Не краще враження і від «Литературной России», редколегії котрої С.Г. Любкін рекомендує “ввести постійну рубрику (уви!), щоб руські читачі узнавали про найменші замахи на землі Росії з боку будь-яких зовнішніх чи внутрішніх ворогів!” [там само], яка публікує подібні замітки.

А загалом, як засвідчують інші дописувачі газети, проблеми у руських не лише через відсутність топографічних карт. Існують більш глибинніші основи. Справа в тім, що “у свій час господарів країни не засмутило, що ім’я без єдиної голосної, як, взагалі й «РСФСР» важко вимовляти. Навіть орфоепічно віддресировані радіолектори лінувалися і замість еСеСеСеР вимовляли навіть не СеСеСеР, а ще коротше – еСеСеР” [185], – пише Юрій Єфремов у статті «Страна «Сы...Гы»». До чого веде автор, не второпає читач. Відповідь примусить зареготати людину, котра, ну зовсім, не наділена гумором. Щоб краще зрозуміти руський колорит передам зміст мовою оригіналу. “ССГ уже народилось при скороченні «Союза суверенных государств». Тут дурно пахнет и неоднозначное «ге», да и целое «СЫСЫГЫ» не сахар. И зачем опять втискивать суверенность и государственность в имя страны, к тому же и без всякой географической привязки?” [там само], – запитує автор. Для чого «СЫСЫГЫ» якщо є слово Росія. “Найкращим – гордим й історично справедливим іменем для всього нового Союзу була би Росія, але за нею тягнуть хвіст звинувачень в імперському мисленні” [там само], – розмірковує Юрій Єфремов. Тому, о евріка, потрібно назвати новий cоюз Славія, як писав Максиміліан Волошин.

России нет, она себя сожгла

Но Славия воссветится из пепла.

Для чого проголошувати такі утопічні прожекти, запитає читач. “Слов’яни і слов’янофіли почують у ньому символ єднання східного слов’янства – і Білої, і Малої, і Великої Русі, – а неслов’янські народи – перш за все передбачену поетом СЛАВУ!” [там само], – на повному серйозі заявляє автор. Хоч плач, хоч скач, але без гумору не можна читати ці дитячі забави дорослого, напевно і дипломованого, дяді. А взагалі бере сум, що подібні опуси могли бути опубліковані не в районній багатотиражці, а в газеті письменників Росії. Але, як любив повторювати перший Президент незалежної України Л.М. Кравчук: “Маємо те, що маємо”.

Подібної “аналітики” у газеті «Литературная Россия» за 20 грудня 1991 р. ще багато. Свою точку зору висловлює і Володимир Осипов з питання розпаду СРСР в статті «Безумие». Від чого ж впадає в цей стан автор? Передам його слова мовою оригіналу: “Горечь и оцепенение. Ум не способен воспринять дикую новость, прежней России больше нет. Ее неотъемлемая часть, ее историческая сердцевина, земля наших праотцев со времен Киевской Руси – отпала. Живой государственный организм рассечен вражьей секирой” [482]. Ось таким вовчим оскалом починає свою статтю автор. Всі союзницькі покривала відкинуті – немає не СРСР, а “попередньої Росії”. Про це всі знали, але мовчали. Тих же одинаків, котрі насмілювалися говорити про це відверто, гноїли в таборах, карцерах, а то і камерах смертників. Тому думка В. Осипова цінна вже тим, що на її можна посилатися, щоб не звинувачували когось із інородців в брехні і видумках руські шовіністи. “Свято на їх вулиці, Росії нанесений страшний удар. Безумці, розмахуючи жовто-блакитним прапором, отримали з рук Москви, із рук тих, хто засів у Кремлі, жаданий подарунок – владу. Самостійну безконтрольну владу” [там само], – з гіркотою пише автор. Дійсно, в Україні завжди будуть відзначати свято – День Незалежності, адже збулася багатовікова мрія цілих поколінь українців про свою державу. Але цей день буде святом не тому, що нанесли страшний удар Росії. Росія сама підписала собі вирок звироднілою національною політикою стосовно своїх “молодших”, як любили підкреслювати руські, братів. А от стосовно того, що отримали незалежність з рук Москви, то це неправда. Автор пише про це сам, звинувачуючи українських (і не тільки!) лідерів в хамелеонстві тощо. Чого варта одна фраза: “Обережний Кравчук тримався до останнього, до арешту ДКНС, але зате своє взяв з лихвою: всю владу і всю незалежність. Правда, перемудрив, адже так сформулював Акт від 24 серпня, що зрозуміти можно було і вздовж і впоперек. І в складі Союзу, і поза ним. І як повну «незалежність», і як тільки верховенство республіканських законів над союзними” [там само]. А чи не таким чином можно було вирватися із вовчих лабетів “старшого брата? Потрібно визнати геополітичну мудрість керівництва України в проведенні саме такої політики стосовно Росії. Росія чи не вперше за всю її імперську історію була переграна на її полі, тобто дипломатичним шляхом. Недооцінка мудрості української політичної еліти та її далекоглядності в питаннях виборювання незалежності підштовхує В. Осипова шукати причини розвалу імперської Росії не там де треба. “Зрозуміло, не владолюбива номенклатура республіки, не книжні «націоналісти» (а український сепаратизм завжди був книжним), а Ленін і його більшовицька гвардія – головний винуватець, що сталося. Це вони ще до Лютого – Жовтня лили крокодилячі сльози про «гноблену» Україну. Це Ленін разом з Троцьким і «співтовариші» розчленували Росію у 1922 році на горезвісні «союзні республіки» причому обов’язково «з правом виходу» [там само], – пише він. Отже розпад СРСР автор приписує В.І. Леніну і його “співтоваришам”.

Ми не випадково проаналізували лише один номер «Літературної Росії», адже це дає змогу глибше зрозуміти як формується національна самосвідомість росіян, як вона цілеспрямовано і свідомо “заражається” бацилою месіанізму. Адепти руської величі у своїх розробках широко використовують психологічні засоби формування тоталітарного простору. Такий підхід зрозумілий, адже месіанізм, як суспільно-політичне явище, неможливий без формування тоталітарного соціального і культурного простору. Редколегія «Літературної Росії», як і більшість засобів масової інформації Російської Федерації, з глибоким знанням справи формують тоталітарний простір. Тому зовсім не випадково руські аналітики, які займаються геополітикою, вибудовують свої стосунки з читачами і слухачами у формі монолога. Вони принципово не хочуть слухати своїх потенційних візаві. Всі повинні лише слухати і реалізовувати їхні “прожекти”. Таке поводження руських аналітиків, політиків, політологів і є ознакою тоталітарного способу мислення і тоталітаризації простору. “Перша закономірність тоталітарної побудови простору, – пише Г.Г. Почепцов, – є такою: будь-яка значуща вербальна подія повинна була дістати повторення невербальне, візуальне. Лише тоді подія вважалася завершеною повною мірою” [506; с. 52]. Тому не випадково «Літературна газета» друкує не лише теоретичні викладки, а й практичні завдання по “закріпленню” тоталітарного простору.

Людині притаманна властивість, яку У. Джеймс назвав волею до віри. Домінантою віри є глибока переконаність в існуванні трансцендентного, котре називають Першоосновою, Першоджерелом, Богом. Хоче того чи ні окрема людина, але вона неусвідомлено підлаштовується під ідеологеми, міфи, які існують в суспільстві, і, здебільшого, спеціально конструюються та свідомо і цілеспрямовано впроваджуються в масову свідомість. Без міфу людина не має майбутнього, адже саме міф забезпечує усвідомлення гармонійності буття людини в межах усього Космосу. Тобто, міф, міфотворчість є інтегральною, невід’ємною частиною історії людства. Історія ж свідчить, що міфи, символи, легенди виявлялися надзвичайно могутніми силами, які заволодівали почуттями, помислами мас і рухали їхньою поведінкою. “Їхнім іменем і під їхнім керівництвом створювалися і знищувалися величезні і могутні імперії. Всі вони втілювалися в політичні міфології, які слід розуміти в самому широкому смислі слова” [102; с. 6], – зауважує К.С. Гаджієв. Дуже влучним, на наш погляд, є висловлювання Г. Лебона: “геніальні винаходи прискорюють хід цивілізації. Фанатики і стражденні галюцинаціями творять історію” [318].

Міфи бувають різні. Є міфи, які спеціально розраховані на масу-охлос. Вони базуються на стадній свідомості значної частини суспільства. Така свідомість притаманна, зокрема, натовпу, який, в багатьох випадках, сліпо повинується пануючим у суспільстві забобонам і не спроможний об’єктивно оцінити реальні процеси. “Натовп, як правило, мислячи образами не бачить різниці між об’єктивним і суб’єктивним, реальним і міфічним. Для його свідомості характерна однобокість і перебільшення. Неабияку роль при цьому відіграє навіювання і зараження, яке збуджує стихійні пориви, темні сили інстинкту і крові, котрі спроможні в буквальному значенні слова перевернути звичний плин речей” [102; с. 8], – підкреслює К.С. Гаджієв. Натовп не спроможний управляти ні собою, ні тим більше соціальними процесами. Тому стихійні пориви натовпу “викори-стовуються тими, хто дійсно розуміється у владі і спроможний використати її для досягнення певних цілей” [там само.]. Чи не на темні сили інстинкту і крові розрахована писанина, яку подає «Літературна Росія»?

Для закріплення вже територіального тоталітарного простору був “розіграний”, зокрема, і варіант з путчем. Відверту оцінку ДКНС дав останній голова Верховної Ради СРСР А. Лук’янов. Нагадаю, що А. Лук’янов півтора року просидів в тюрмі за підтримку ДКНС, хоча в самому комітеті участі не брав. “В той час я не міг увійти в склад їх комітету, тому що був головою парламенту. А ДКНС був виконавчим органом” [379], – підкреслює А. Лук’янов. На запитання журналіста як він може охарактеризувати задумку гекачепістів – це був заколот, переворот чи путч А. Лук’янов відверто і з хорошим знанням справи відповідає: “Ні перше, ні друге, ні третє. Якщо це був заколот, то де бачено, щоб заколотники поїхали до того, проти кого все затівалося (мається на увазі, на дачу Горбачова в Форосі. – Авт.)? Якщо це був путч, то повинна була пройти ломка всього механізму. Але вони збиралися залишати все, як раніше. Якщо це був переворот, то необхідно було змінити суспільний лад. Але де ви бачили переворот на захист того ладу, котрий існував? Тому я вважаю, що можно говорити лише про погано організовану і непродуману акцію по спасінню Союзу” [там само].

Для об’єктивності слід відмітити, що і серед представників руської інтелігенції зустрічаються тверезо мислячі люди з питань російсько-українських відносин. Так, О. Ципко в «Независимой газете» від 19 грудня 1996 р. в статті «Чи хочуть великороси війни? Про ціну на наслідки реваншистської риторики на севастопольську тему» пише: “ні в якому разі не можна застосовувати до України стандарти подвійної моралі: догідливого лопотання “учня демократії” в США й мову панського окрику щодо незалежної держави”. І хоча в його словах проривається біль за втраченим, об’єктивність все ж таки переважає. “Історія незворотня. Історичну несправедливість, котру можна було виправити ще 1991 року, вже неможливо виправити в грудні 1996-го. Колишня УРСР вже встоялася як незалежна держава. І щоб українська душа не стала ворогом російської душі, аби ми зберегли те, що нас об’єднує, російській політичній еліті, якщо вона справді є елітною, слід навчитися нести відповідальність за свої рішення і вчинки, навчитися поважати українців та їхню державу” [653], – підкреслює О. Ципко. Проте, як засвідчує історія, руські ніколи не поважали і не вчилися поважати українців. Можна стовідсотково стверджувати, що цього вони ніколи не робитимуть, адже паразитували і паразитують донині на слов’янському корені взагалі і роському (українському) зокрема. Навчатися поважати українців, як і інші поневолені народи, означатиме для них культурну, релігійну, месіанську смерть.

Лише одиниці руських інтелігентів спроможні об’єктивно оцінити дійсну історію розвитку руської держави. Реальні ж факти засвідчують: національна свідомість сьогоднішньої Росії наскрізь пронизана месіанізмом. Зокрема, претензія на всеслов’янське царство, як передумову Вселенського панування, підтримується майже всіма прошарками населення сучасної Російської Федерації та представниками різних політичних сил і напрямків. Тому так панічно бояться руські відродження національної української культури, відродження незалежної української держави, адже без України відтворення російської імперії неможливе. Українцю навіть дещо дивним уявляється той панічний страх, який охопив свідомість руського народу після розпаду СРСР. За напругою його можна порівняти лише з страхом, який панував серед руських при Золотій Орді, коли татарином матері лякали своїх малолітніх дітей.

Аналізуючи проблему страху в руській національній філософії в перші роки після розпаду СРСР потрібно звернути увагу ще на одну обставину – на глибоке переконання руських у свою богообраність. Як вже зазначалося, воно має давню історію і було притаманне багатьом мислителям Росії, які заявляли про це відкрито. Зокрема, Ф.М. Достоєвський підкреслював, що коли великий народ не вірує, що в ньому одному істина (саме в ньому одному і саме виключно), якщо не вірує, що він один здатний і покликаний усіх воскресити і врятувати своєю істиною, то він перестає бути великим народом і негайно перетворюється на етнографічний матеріал. Істинний великий народ ніколи не може примиритися з другорядною роллю в людстві і навіть з першорядною, а отже, тільки єдиний з народів може мати Бога істинного. Єдиний народ – богоносець – це російський народ, який призваний Божою Благодаттю виконати якусь величну Історичну Місію – такі переконання пронизують руську національну свідомість.

Але тоді логічно виникає питання: чи виконали руські своє історичне призначення? Відповідь буде негативною. Звідси і страх, страх розплати, насамперед, перед Богом. Руські бояться, що Бог відмовиться від них, як богообраного народу. Цей страх, не стільки за свої дії по відношенню до автохтонних народів, скільки за не виконання ними “накреслень” Божої Благодаті. Тому знову і знову вони прагнуть переконати, перш за все самих себе, у праведності своїх дій, що ще трішки потрібно народу почекати і високий ідеал останнього Царства, богоносної Росії обов’язково втілиться у життя. Безперечно, онтологічна буттєвість руського страху набагато багатогранніша.

Чи змінилися акценти в сьогоденній руській самосвідомості в порівнянні з першими роками розвалу СРСР? На превеликий жаль не змінилися. Сьогодні, зокрема проти України, йде відкрита економічна, енергетична, інформаційна, дипломатична війна. Російські газети, радіо, телебачення, офіційні особи держави прямим текстом віщають про те, що Україна це – “испокон веков русская территория”, що саме існування нашої держави є “историческим недоразумением”, “исторической случайностью”. Депутат Держдуми Росії Дмитро Рогозін, навіть виступаючи у програмі «П’ять копійок» по “п’ятому каналу” у жовтні 2006 р., цинічно заявив: “… я выражаюсь так, чтобы создать на будущее основы для воссоединения”. Ніяк не змиряться руські дугіни, затуліни, рогозіни, жириновські та К*, що Україна є незалежною державою.

Допомагає руським шовіністам у цьому “п’ята колона” в самій Україні. Особливо “переживають” за Україну представники “Руського блоку”. Цілком природньо виникає запитання: чому так “печеться” проблемами України “Руський блок”? Про причини такої “любові” обмовився “незалежний”, як він сам себе величає, експерт І. Ю. Давидов у замітці «Чи потрібна Україна Росії».

Справа в тому, що для реалізації ідеї про відтворення руської імперії залишається дуже мало часу. “Часу залишається дуже мало. 11-а річниця пройдена. А згідно світової практики, знову створена держава здає екзамен на виживання протягом перших 12–15 років. Вона або об’єднує народ і забезпечує йому гідне життя, або припиняє своє існування як політичне утворення” [153], – пише він. Термін, відведений світовою практикою для національного ствердження нових держав, закінчується, а Україна залишається самостійним політичним утворенням. Ось чого насправді бояться відкриті представники “п’ятої колони” в Україні. Бояться, що Україна все ж таки утвердиться як незалежна від Росії держава. Імперський жах заплямовує їм розум.

Не відстають від політиків, публіцистів, письменників у розробці прожектів “спасіння” Росії і професійні філософи. “Спасти Росію може лише національне відродження і згуртування. Нас багато. – Ми – більшість в країні. Невже нам не знайти спільну програму дій? Ми – руські. Росія – це не лише Великоросія, Малоросія і Білорусія, але також і Новоросія, Червона Русь, козачі землі на півдні і сході, землі, які освоєні руською працею і не віддані згідно договору іншим державам (як була продана Аляска). Всі територіальні акти комуністів і посткомуністів, які покремсали Росію, незаконні і недійсні” [145; с. 440], – заявляє А.В. Гулига. Автор, як бачимо, українців відносить до росіян. Ми – руські і ніяких сумнівів у недоречності такого судження, яке ображає національну гідність українців, білорусів тощо. Заяви ж А.В. Гулиги про незаконність і недійсність територіальних актів комуністів і посткомуністів (правда важко зрозуміти про які конкретно акти йде мова!) повністю заперечують його наступні слова: “В руській ідеї немає нічого імперського, в ній немає прагнення утвердити свою винятковість і підкорити інші народи. Соціальні порядки, котрі насаджувалися Сталіним від імені руського народу силою руської зброї, суперечать духу руської культури та історичним традиціям Росії” [там само; с. 441]. Важко збагнути на кого розраховані ці “філософські” байки, адже імперським духом пронизана свідомість, як руського простолюдина, так і політика, письменника, філософа тощо. Проте, А.В. Гулига, як професійний філософ, вміло “направляє” гнів гноблених народів на пошук “ворогів” серед інородців, а не самих руських. У всьому винуваті інородці, зокрема Сталін, котрий від імені руського народу силою руської зброї насаджував соціальні порядки, які суперечать руському духу. Саме таку ідею пропагує в Україні відвертий українофоб О. Бузина. Ось як він пише в газеті «Сегодня» про результати обговорення у Верховній Раді України Закону про Голодомор 1933 р.: “По великому рахунку, майже нічого позитивного закон про Голодомор не дає. Про що сперечалися? Було це «геноцидом» чи «трагедією»? А що, геноцид – не трагедія?” [68]. Дописувач займається відвертою софістикою, адже за змістом родове поняття (трагедія) і видове (геноцид) не тотожні. Так, геноцид – це трагедія, але не кожна трагедія є геноцидом, адже геноцид – це цілеспрямоване, свідоме знищенням певного народу. Можна було б не звертати уваги на софістичну писанину відкритого українофоба, але О. Бузина рядиться в одежу інтелектуала і водночас переходить всі межі моралі при обговоренні вказаного Закону. Його цинізм не знає меж. “Страшно нервували комуністи – немовби Петро Симоненко, ще не народившись в 1993-му, несе відповідальність за політику Сталіна” [там само], – риторично запитує сам себе О. Бузина з надією сформувати у читачів негативну відповідь: не несе. Дійсно, П.М. Симоненко персонально ніякої відповідальності не несе за геноцид українського народу в 1933-му році. Але несе відповідальність Комуністична партія, яка є спадкоємницею ВКП (б) і яку він має честь очолювати. Проте О. Бузина перекладає відповідальність з хворої голови на здорову. “Між тим ніхто не замітив, що запропонований Віктором Ющенко закон, як голоблею, б’є по одному з його друзів – а саме Михайлу Саакашвілі” [там само], – плете мереживо софістики автор. Чому за злочини керівної і спрямовуючої (Комуністичної партії) має нести відповідальність сьогоднішній президент Грузії? Бачите, вся проблема в тому, що вождем СРСР у той час був Й.В. Джугашвілі – грузин за національністю, який на самий кремлівський верх “приніс традиції кавказької ментальності з її жорстокістю і нещадністю” [там само]. А чи менш жорстокими були Л. Троцький, В.І. Ленін, Я.М. Свердлов та інші вожді партії? Автора це питання не хвилює.

Так як німці регулярно вибачаються за діяння фашистів, адже їм соромно, “так само має бути соромно і куму Віктора Андрійовича – Михайлу Саакашвілі – за злочини, котрі вершив у СРСР грузинський партійний клан у 30-ті роки. Якщо, звичайно, Саакашвілі демократ.

Як українець і онук голодуючих у 1933 р., я жду вибачень від Саакашвілі. І підказки йому від Віктора Ющенко, як мого президента, котрий повинен не лише чужих дітей хрестити, але й бути батьком своє нації” [там само]. Важко сказати, чого більше в цих висловлюваннях: цинізму, зухвалості, продажності чи відвертого неуцтва. Відповідальність має нести правонаступниця СРСР. Це зрозуміло навіть не інтелектуалам. Грузія, Україна, як й інші колишні союзні республіки, ніякого відношення до злочинів радянської влади не мають. Не мають безпосереднього відношення до них і народи: російський, грузинський, єврейський, латиський та всі інші. Злочинною була сама ідеологія побудови Всесвітньої Країни Рад. Цю антилюдську ідеологію повинні засудити всі політичні сили, і перш за все, правонаступниці ВКП (б) – Комуністична партія РФ і Комуністична партія України, а також правонаступниця СРСР – Російська Федерація. Ось куди потрібно, насамперед, звертатися бузинам і його прибічникам.

Піднята А.В. Гулигою проблема не така проста, як може показатися на перший погляд, а набагато серйозніша, адже сучасна руська національна самосвідомість наскрізь пронизана “неврозом виключності”. “Невроз виключності” помножений на політичний месіанізм породжує хворобливість руського духу, який межує з паталогізмом – паталогізмом страху. Дійсно, розумом Росію не зрозуміти. Особливо широко ця хворобливість руського духу проявилася в перші роки розвалу СРСР.

Росія може існувати лише як імперська держава – ця ідея є панівною серед сучасної російської політичної еліти. Її відверто доносить до читача зокрема провідний російський геополітик Олександр Дугін у книзі «Основи геополітики». Тому боротьба Росії за світове панування, за його словами, ще тільки починається. У яких же формах проявляється неоімперські мотиви в сучасній руській національній філософії і буде розглянуто в наступному параграфу.

“Хай краще існує стражденна, хвора і необлаштована Росія, ніж упорядковані і самозадоволені штати Великоросії, Малоросії, Білорусії та інших областей, яким заманулося стати самостійними. Так звана Великоросія сама по собі не могла і не може існувати, вона приречена на тяжке і злиденне існування. Неможливо уявити Велику Росію без півдня, без його багатств”

(М.О. Бердяєв)