(А.К. Толстой)

§ 4. Євразійство в руській національній філософії

Євразійство – це філософсько-політична течія всередині руської емігрантської інтелігенції, яка, переживши крах втрати національного грунту через трагедію більшовицького політичного перевороту, вже визначилася з формами боротьби за збереження руської культури і духовності [див.: 447; с. 7]. В самому загальному вигляді євразійство можна охарактеризувати як прагнення побудувати історіософську концепцію “pax rossia” [див.: 392; с. 111].

Організаційно євразійство оформилося у 1921 р. виходом друком у Софії збірника праць «Исход к Востоку. Предчувствия и свершения. Утверджение евразийцев», в якому викладалися програмні ідеї євразійства.

У розробці євразійської доктрини та ідеології приймали участь етнографи, лінгвісти, історики, географи, філософи, богослови, правовики, літератори тощо. “У цьому відношенні євразійство, – підкреслює Л. Люкс, – вигідно вирізняється від більшості ідеологій, котрі виникли в Європі між двома світовими війнами. Над ним працювали не самостійні історики і політичні дилетанти, а люди наукового складу мислення, які володіли мистецтвом проникливого аналізу і чіткої аргументації. Ось чому не так легко було спростувати їх теоретичні побудови, хоча вони і викликали обурення у деяких колах еміграції” [389; с. 105]. До євразійців належали лінгвіст, етнограф і філософ М.С. Трубецький (1890–1938), філософ Л.П. Карсавін (1882–1952), економіст і географ П.М. Савицький (1895–1968), мистецтвознавець П.П. Сувчинський (1892–1985), філософ і богослов Г.Ф. Флоровський (1893–1979), богослов О.В. Карташов (1875–1960) та інші. Ідейним натхненником, вождем євразійства був П.М. Савицький. “Він був “євразійцем номер 1”, головним ідеологом і вождем цього напрямку” [167; с. 10], – підкреслює сучасний представник руського євразійства О.О. Дугін. Правда у праці «Основи геополітики», яка виходить друком через два роки він уточнює свою позицію, стверджуючи, що “по праву може бути названий “євразійцем номер 1” [168; с. 629] М.С. Трубецький, адже саме “йому належать основні світоглядні тези, з яких почався це дивовижний творчий світогляд” [там само]. Князь Трубецький може бути названий “євразійським Марксом”, тоді як Савицький явно нагадує “євразійського Енгельса” [див.: там само]. З цим твердженням можна погодитися, адже саме М.С. Трубецький “був душею євразійського руху, його головним теоретиком” [там само]. Але він мало уваги приділяв застосуванню принципів євразійства до політики. Функцію політичного вождя в євразійському русі виконував його близький товариш і сподвижник П.М. Са-вицький, який обґрунтовував євразійство як геополітичну доктрину.

Наукова ґрунтовність і різнобічність у євразійців поєднувалася з глибокою переконаністю їх у правоті своїх ідей. Тому не випадково євразійство розбурхувало свідомість кращих представників руської еміграції і стало сприйматися ними як політичний рух із своєю програмою перебудови Росії.

Найбільш високого рівня воно досягло у 20-ті роки. Саме в цей час виходить багато книг, періодичних видань у яких широко обговорюється проблематика євразійства і формується його доктрина [бібліогр. огляд літер. див.: [532; с. 484–505].

Головна ідея євразійського руху наступна. Росія являє собою особливий світ, доля якого протікає окремо від долі країн Заходу. Він повинен називатися Євразією, адже у формуванні руської народності основну роль відіграли угро-фінські та тюркські племена, які разом із східними слов’янами проживали на території Русі і постійно взаємодіями з ними. Руська народність прийняла на себе ініціативу об’єднання різномовних етносів у єдину багатонаціональну націю – євразійців, а Євразії в єдину державу – Росію. Якщо ж Росія хоче залишитися єдиною державою, то вона повинна знайти нового “носія” цієї єдності, адже положення руського народу після революцій 1917 р. докорінно змінилося. Таким повинен стати євразійський компонент у ціліснім організмі руськості, адже час безроздільного панування руських у Російській імперії давно минув. Більшовики зрозуміли це раніше за інших і знайшли нового носія руської єдності: замість руського народу – пролетаріат. Але це ілюзорне розв’язання проблеми, адже класовий підхід розпалює пристрасті, ненависть і в кінцевому рахунку підриває єдність Росії. У передумові до збірника «Исход к Востоку» євразійці проголошують: “…перед судом дійсності поняття «слов’янства», як нам уявляється, не виправдало тих надій, які на нього покладало слов’янофільство. І свій націоналізм ми звертаємо, як до суб’єкту, не лише до «слов’ян», але й до цілого кола народів «євразійського» світу, серед яких російський займає серединне положення” [507; с. 26].

Досить грунтовними з цього питання є думки М.С. Трубецького. Насамперед він визнає, що зміни, які відбулися у положенні народів Росії після революцій 1917 року, безповоротні. Неруські народи Російської імперії отримали статус, якого раніше не мали. Водночас руський народ перестав бути панівним і став одним із рівноправних народів, котрі населяють країну. Та Росія, в якій єдиним господарем всієї території був руський народ, відійшла в минуле. Переміна становища руського народу в державі ставить перед руською національною самосвідомістю ряд нових проблем. Найголовнішою з них є відмова від руського націоналізму, який приведе до розпаду Росії. Крайній націоналіст, який і надалі бажає, щоб руський народ був єдиним господарем у себе в державі, щоб сама ця держава належала на правах повної і нерозділеної власності одному руському народу, “при сучасних умовах повинен змиритися з тим, щоб від його «Росії» відпали всі «окраїни», тобто, щоб кордони цієї «Росії» співпали приблизно з кордонами суспіль заселеними великоруським населенням в межах доуральської Росії” [605; с. 192]. Тому в теперішній час крайній руський націоналіст “з державної точки зору виявляється сепаратистом і самостійником цілком таким же, як всякі українські, грузинські, азербайджанські та інші націоналісти-сепаратисти” [там само]. Який же вихід із такого положення пропонує М.С. Трубецький?

До революцій 1917 р. цілісність Російської імперії трималася на ідеї належності всієї території руському народові, на чолі з руським царем-самодержцем. У якості об’єднуючого фактору для СРСР виступає ідеал соціального устрою, на реалізацію якого направлена державна воля всіх союзних республік. Проте однієї основи (спільного соціального ідеалу) недостатньо для переборення сепаратизму. Потрібна ще якась протиотрута проти проявів сепаратизму. В СРСР такою протиотрутою націоналізму і сепаратизму виступає класова ненависть і усвідомлення солідарності пролетаріату перед лицем зовнішньої і внутрішньої загрози, адже “в сутності, сам Радянський Союз складає не стільки народи, скільки саме пролетаріїв цих народів” [там само; с 193]. Тому, щоб успішно захищати свою владу, пролетаріям всіх народів і потрібно об’єднуватися в єдину державу. Завдяки проведенню такої політики єднання комуністам і вдається боротися як із сепаратизмом, так і з націоналізмом, адже останній може бути витлумачений як сепаратизм.. “Отже, можна сказати, – пише М.С. Трубецький, – що фактором, який зв’язував в єдине ціле всі частини нинішнього СРСР в одне ціле, знову є наявність офіційно визначеного єдиного господаря всієї державної території; тільки раніше таким господарем визнавався руський народ, на чолі зі своїм царем, то тепер таким господарем вважається пролетаріат всіх народів СРСР, на чолі з комуністичною партією” [там само; с. 194].

М.С. Трубецький чітко бачить недоліки такого розв’язання проблеми єдності багатонаціональної держави. Насамперед він вказує, що поділ на буржуазію і пролетаріат для народів СРСР не є суттєвим. Це зауваження слушне, адже серед багатьох народів СРСР (зокрема у Середній Азії) ще панували феодальні відносини. Але найголовніший недолік полягає в тому, “що все це вирішення питання само в собі несе вказівку на свою тимчасовість” [там само], адже пролетаріат, згідно теорії марксизму, “є явищем тимчасовим і підлягає переборенню (відмиранню. – М.К.)” [там само]. Отже, єдність держави тримається “не на якій-небудь принципово постійній основі, а на основі принципово тимчасовій, плинній” [там само]. Тому, щоб зберегти державу, центральним органам влади потрібно постійно роздувати жупел боротьби з сепаратизмом і націоналізмом. “Таким чином, ідея диктатури пролетаріату, це усвідомлення солідарності пролетаріату і розпалювання класової ненависті в кінці кінців повинні виявитися недієвими засобами проти розвитку націоналістичних і сепаратистських устремлінь народів СРСР” [там само; с. 195], – пророче напише М.С. Трубецький.

Єдність держави можлива лише при наявності єдиного субстрату державності. Він може бути національним (етнічним) або класовим. Для прихильників марксизму “нічого і не залишалося іншого, як замінити ідею панування одного народу ідеєю диктатури одного класу, тобто підмінити національний субстрат державності субстратом класовим” [там само]. Класовий субстрат дійсно може об’єднати окремі частини Росії в єдине ціле, але лише тимчасово. Міцне і постійне єднання можливе лише при наявності етнічного (національного) субстрату. Руський народ, в силу революційних змін, вже не в змозі виконувати роль цього етнічного субстрату. “Отже, національним субстратом тієї держави, котра раніше називалася Російська імперія, а тепер називається СРСР, може бути лише вся сукупність народів, котрі населяють цю державу, котра розглядається як особлива багатонародна нація і в якості такої їй притаманний свій націоналізм.

Цю націю ми називаємо євразійською, її територію – Євразією, її націоналізм – євразійством” [там само; с. 196], – підводить підсумок своїм розмірковуванням М.С. Трубецький.

Тому лише євразійство зможе стати тією ідеологічною підвалиною, на якій утвердиться цілісність і єдність Росії. Не випадково представники євразійства глибоко вірили, що їхній рух спроможний замінити більшовизм. Так думав також і М.С. Трубецький [див.: 604; с. 109].

Такий ракурс роздумів має об’єктивні підстави, адже ідея побудови Великодержавної Росії зазнала остаточно краху з установленням влади більшовиків у листопаді 1917 року. Самосвідомості руських був нанесений страшенної сили удар. Під сумнів було поставлено не тільки їх богообраність, не тільки їх зазіхання бути духовним поводирем у перебудові світу на Божих засадах, а й сам факт їх фізичного існування як народу. Євразійці ж, на відміну від більшості емігрантів, у більшовицькій руській трагедії вбачали глибокий історичний, навіть символічний, підтекст. Подвійна катастрофа, якої зазнала Росія (мається на увазі світова війна і революція) – це знак того, що вона відійшла від своїх реальних коренів і виконання своєї історичної місії. Це кара Божа за те, що Росія не виконує предназначену їй Божим провидінням євразійську місію. У цьому євразійці вважали себе послідовниками слов’янофілів, але на відміну від них відкрито заявили, що руська народність не може бути зведена до слов’янського етносу. Остання думка, безумовно, є вірною.

Виходячи з цієї ідеї вони вважають, що засновниками руської держави були не київські князі, а московські царі, які стали прямими правонаступниками монгольських ханів. Тому повалення татарського панування практично звелося до перенесення ханської ставки із Сараю до Москви. Розвалюючись, Золота Орда відроджувалася у новій подобі – Московського царства. “Росія – спадкоємниця Великих Ханів, продовжувачка справи Чингізхана і Тімура, об’єднувачка Азії” [542; с. 334], – напише П.М. Савицький у праці «Степ і осілість».

Структура політичного володарювання московітів дійсно є калькою з татаро-монголької. Тому напевно таке порівняння не викликало особливого заперечення в опонентів євразійців. Набагато більше хвилювали широку емігрантську публіку критика Заходу та оцінка руської революції.

У першому збірнику євразійців, який носив програмну назву, підкреслюється, що починаючи з Петра I Росія активно бореться за право визнання її європейською державою. Але будучи по своїй глибинній природі євразійською країною вона нічого не досягла в Європі. Тому Росії немає чого робити в Європі. Вона повинна повернутися обличчям до Сходу, до своїх власних витоків. Скинувши татарське іго Росія повинна скинути також і європейське іго. “Ми повинні усвідомити себе євразійцями, щоб усвідомити себе руськими. Скинувши татарське іго, ми повинні скинути і європейське іго” [540; с. 40], – писав П.М. Савицький у програмній праці «ЕВРАЗІЙСТВО (досвід системного аналізу)» Саме ці ідеї подавалися у першому збірнику праць «Вихід до Сходу», і які шокували суспільну думку.

Програмні положення євразійства передбачали концептуальний перегляд поглядів на історію становлення руської держави. Зокрема підкреслювалося, що не Київська Русь, а Золота Орда була істинною попередницею Російської держави. З такими ідеями виступав також М.С. Трубецький, котрий справедливо стверджував, що ідею всесвітнього царства Московське князівство перейняло у татар. Але не установлення історичної правди було метою роздумів М.С. Трубецького. Головна ідея його роздумів, яку він висловлює у праці «Європа і людство» (Софія, 1924), полягала в тому, що Росія може відродитися лише як євразійська держава, котра очолить всесвітній антиєвропейський рух і тим самим спасе світ від згубних західних впливів. Євразійці приходять до нової месіанської свідомості – Росія знову стане обраним народом, але на цей раз її роль буде полягати не в тому, щоб привести світ до істинного християнства чи бути передовим загоном комуністичної світової революції, а в тому, щоб ініціювати визвольний рух пригнічених азіатських і африканських народів супроти європейського поневолення. Росія виступає в євразійців у старому, але оновленому часом, політичному одязі – як Месія всього пригніченого людства. На думку П.М. Савицького, до речі українця (він народився у Чернігівській губернії), Російська державність є більшою мірою продовженням скіфської, гунської і монгольської державності [див.: 539; с. 125].

Ідея руського месіанізму, котра розроблялася євразійством, тісно пов’язана з їхнім вченням про культуру. Висхідною передумовою цього вчення стала євразійська концепція особистості, філософська розробка якої належить Л.П. Карсавіну. На противагу європейській традиції, згідно якої базисним поняттям являється особистість, що володіє властивостями самодостатнього атому, у євразійстві базисним поняттям виступає “симфонічна особистість”, як єдність багатьох образів. “Симфонічна осо­бистість” складається з ірерархічно організованого комплексу особистостей, які співіснують одночасно, але генетично пов’язані з іншим попереднім комплексом індивідуацій минулого [див.: 237; с. 112]. Цим не заперечується індивідуальність особистості, а лише підкреслюється, що індивід стає особистістю тільки у співвідношенні з цілим – сім’єю, класом, народом, людством. Кожне із цих утворень є симфонічною соборною особистістю, і в цьому смислі має місце певна ієрархія особистостей і їх соборності. Взаємозв’язок між особистостями різної ступені соборності здійснюється у культурі, яка і виступає як об’єктивація симфонічної особистості. Культура, у свою чергу, конкретизується в індивіда, внаслідок чого кожна людина може стати “симфонічною особистістю”. Культура не є випадковою сукупністю різних елементів. Вона – органічна і специфічна єдність, живий організм. Вона завжди допускає існування здійснюючого себе в ній суб’єкта, яким виступає “симфонічна особистість”. Така “сим­фонічна особистість”, як і всяка особистість, народжується, розвивається і помирає. Ні окремий індивід, ні їх формальна єдність ніколи не відображали, не відображають і не можуть відображати інтереси народу. Це досягається у культурі по відношенню до якої воля окремих індивідів має сенс лише як індивідуалізація симфонічного цілого. Останнє є їх самореалізацією у зовнішній світ. Проте емпіричний процес становлення симфонічної особистості завжди недосконалий. Своєї досконалості він досягає лише у церкві. “Православна руська Церква емпірично і є руська культура, що стає Церквою. Цією метою і задачами, які витікають з неї, визначається сутність руської культури. Руська Церква, що вже існує як стержень руської культури, є метою всієї цієї культури” [540; с. 35], – пишеться у системному викладі своїх положень євразійцями.

Отже, радикальна критика Західної цивілізації була основною ідейною підвалиною євразійства. Західна культура з її орієнтацією на індивідуалізм, на думку євразійців, є головною причиною криз, які охопили людство у XX ст. Тому боротьба за суверенні права особи, якою пронизана історія Заходу, сприймається євразійцями як аморальна. “У Росії державна влада ніколи не відмовлялася від прерогативи диктувати моральні норми суспільству і окремій людині: свобода совісті у західному смислі завжди була більш чи менш защемлена. Тут не міг розвинутися незалежний суспільний плюралізм, котрий став передумовою західного індивідуалізму” [389; с. 107–108], – підкреслює Л. Люкс. Цей пріоритет держави на зберігання суспільної гармонії і ліквідацію соціальних конфліктів є характерною ознакою життєвого устрою руських протягом багатьох століть. Свої витоки він бере з часів перших руських князів і особливо пишно розквітає у період привнесення православ’я. Тому ідеологи євразійства індивідуалістичному Заходу протиставляють гармонійний, на їх погляд, образ Древньої Русі, осяяний православ’ям. Основу православної світобудови, на думку євразійців, складала не боротьба особи за свої права, а братська любов і солідарність між людьми. Ця соціальна міфологічна ідеологема і була тим ракурсом, через призму котрого розглядалися історичні катаклізми, які пережила Росія у XX ст. Революція – це радикальний протест народу супроти переродження нації, визваної реформами Петра I. Жодному із завойовників не вдалося так зруйнувати фундамент на якому стояла віками Росія, як це зробив Петро I. Він зруйнував національний уклад життя народу і національну культуру. Запозичені західні зразки незрозумілі народу. Тому руська революція – це суд над післяпетровською Росією.

У філософському плані євразійці дотримуються прямолінійного детермінізму, адже революція, на їх погляд, є результатом насильницької європеїзації країни.

Революцію і громадянську війну євразійці розглядали як компроміс між більшовиками і руським народом. Народ прийняв єдиновладдя більшовиків, а більшовики, значною мірою, відмовилися від своїх утопічних ідей. У праці «Філософія історії» Л.П. Карсавін напише: “Ми не стверджуємо, що більшовики – ідеальна влада, навіть – що вони просто хороша влада. Але ми допускаємо, вони влада найкраща із всіх нині в Росії можливих” [238; с. 307]. Таку високу оцінку більшовикам він дає тому, що їхня політика “була якщо і не кращим, то, в усякому випадку, достатнім, і при деяких умовах, може бути, єдиним придатним знаряддям для збереження руської державності і культури” [там само, с. 308]. Більшовики були нещадні, безцільно жорстокі і безжальні, “але, може бути, тільки завдяки їм не відбулося поголовне знищення культурних прошарків руського суспільства; може бути, вони скоріше ослабили аніж посилили порив стихії, обгрунтуванням і виправданням ненависті ввели її в певне русло” [там само]. Ще з відвертіших імперських амбіцій історико-політичну доцільність більшовицької влади оцінить П.М. Савицький. Їх заслуга полягає в тому, що вони “зібрали” Росію майже в межах попередньої Імперії. Коли ж більшовизм впаде, то виникне анархія під час якої “виповзуть, як гади, самостійники – грузинські й кубанські, українські, білоруські, азербайджанські” [541; с. 274] і Росія розпадеться. Зрозуміло, що “подібна ціна є занадто дорогою навіть тоді, коли нею купується знищення комуністичної влади!” [там само], – напише головний геополітик євразійства у листі до П. Струве.

Із двох сил, що здійснили революцію, в кінцевому рахунку, на думку Л.П. Карсавіна, руський народ переміг, адже в більшовиках зреалізовуються деякі істотні мотиви волі народу, а саме: жага “соціальної правди, інстинкти державності і великодержавності” [238; с. 310]. Комуністична ідеологія органічно притаманна руському народу. “В певному значенні навіть комунізм є якісне становлення руського народу, отже, і якісне становлення в ньому вищої індивідуальності” [там само, с. 311]. Отже, відношення до більшовиків серед більшості євразійців було терпимим. На їхню думку руський народ лише використав більшовиків, щоб спасти свою територіальну цілісність і відродити політичну могутність своєї держави. Ці роздуми засвідчують, що євразійці не розуміли природи тоталітарних режимів. До речі, такі підходи до оцінки більшовицької революції були частково притаманні і критикам євразійства, зокрема М.О. Бердяєву, Ф.А. Степуну, Г.П. Федотову та іншим. Ось що зокрема писав М.О. Бердяєв: “Ідеологічно я відношусь негативно до радянської влади. Ця влада, заплямувала себе жорстокістю і нелюдськістю, вся в крові, вона тримає народ в страшних лещатах. Але в дану хвилину це єдина влада, яка виконує хоча б який-небудь захист Росії від небезпеки, яка їй загрожує” [48; с. 120]. В Росії виростає новий, радянський патріотизм, “який є просто руським патріотизмом. Але патріотизм великого народу має бути вірою у велику і світову місію цього народу, інакше це буде націоналізм” [там само]. Тому М.О. Бердяєв виступає за те, щоб руські усвідомлювали свою місію “як реалізації соціальної правди в людському суспільстві, не лише в Росії, але й у всьому світі” [там само; с. 120–121].

Євразійство виступило як політична доктрина вибудови Всесвітньої Русі на нових, відмінних від більшовизму, євразійських цінностях. Саме цим пояснюється пієтет євразійців до особи Чингізхана.

На думку євразійців саме їхня політична доктрина спроможна не тільки перемогти більшовизм, а і замінити його. Але які шляхи обрати у боротьбі з більшовизмом? Силою владу більшовиків не скинути, адже вона опирається на волевиявлення народу. Тому “переборення більшовизму можливе і необхідне шляхом еволюційного обновного процесу, поступового впливу зсередини. Це не значить “пристосуватися” до більшовизму, як передбачали, наприклад, зміновіхівці. На противагу зміновіхівцям євразійці розглядали себе не як союзників, а як конкурентів більшовиків” [389; с. 111], – підкреслює Л. Люкс. Справа дійшла до того, що дехто з них (як, наприклад, М. Чхеідзе у 1929 р.) надіявся на перетворення ВКП (б) у партію євразійців [див.: 109]. Політичний романтизм, наївність лише підкреслювали їх нерозуміння природи тоталітарних режимів, зокрема і більшовизму.

Однією з ключових підвалин євразійства було відношення до церкви. Євразійці прагнули не лише відновити національну велич Росії, а й оновити релігійну свідомість, як основу цієї величі. “Євразійці відкидали петербурзьку Росію в ім’я Святої Русі” [389; с. 112], – підкреслює Л. Люкс. Вони вважали, що православ’я, як симфонічна форма релігійності, характеризується тенденцією до всеєдності, що дозволяє йому синтезувати різні релігійні течії. Православ’я визнавалося ними справжньою всесвітньою релігією, єдино вірним та непогрішним втіленням християнства. “Православ’я – вище, єдине по всій повноті і бездоганності віросповідування християнства. Поза ним все – або язичництво, або єресь, або розкол” [540; с. 27], – напише П.М. Савицький у програмній праці «ЕВРАЗІЙСТВО (досвід системного аналізу)». Отже, єдиним непорочним вираженням християнства є Православна церква, яка “нині досягла найбільшого розкриття в Руській церкві, яка має зверхність серед інших” [там само; с. 31]. Така оцінка православ’я пояснюється тим, що воно, мовляв, пройшло ряд етапів розвитку: на початку нашої ери осередок світу знаходився у давній християнській церкві, як вищій симфонічній формі релігійності. Проте по мірі росту християнської церкви, вона розпалась на ряд окремих церков-культур. І лише православна культура, на відміну від інших, не визнає границь між областю віри і областю справи. Практика повинна осмислюватися і виправдовуватися релігією, а теорія повинна ставати практикою, на практиці здійснюватися і виправдовуватися. Православна руська церква емпірично є руською культурою, яка стає церквою – ось такий діалектичний взаємозв’язок між ними. Щоб виключити навіть будь-яку можливість тлумачення про нібито примусове підведення всіх субкультур під руські форми, географічно визначеними кордонами руської держави, євразійці пропонували назву Росія замінити Євразією. Під нею розумілася особлива симфонічно-власна індивідуалізація православної церкви і культури. Релігія створює культуру, культура створює етнологічний тип, а останній знаходить свою територію і по-своєму перетворює її. Якщо татарщина, за визначенням самих євразійців, була нейтральним культурним середовищем, яке не знищувало основ духовного життя інших народів, то руські з самого початку свого володарювання насаджували всім свій побут, традиції, віру, оголошуючи все руське єдиноправильним, а все, що знаходиться поза його межами – єрессю.

Євразійство розробило також принципи розмежування сфер діянь церкви і держави. Сфера церкви – це сфера вільної істини і діяльності, сфера соборного заповіту. Держава – це сфера єдності не церковного світу. Вона певною мірою від’єднана від церкви і роз’єднана у самій собі. Але держава черпає основи своєї ідеології від церкви, конкретизуючи і здійснюючи ці основи у мирській сфері [див.: там само; с. 49]. Отже, держава це невдосконалена Церква. Вона розглядається як функція і орган Церкви. Лише при такому тлумаченні держава набуває свого всезагального значення. Дуалізм Церкви і держави, Царства Божого і царства кесаря євразійцями не визнається. Як вірно зауважить М.О. Бердяєв стирання дуалізму і утвердження монізму у відношеннях між церквою і державою є однією із спокус, що підстерігала християнський світ протягом століть. Саме на цьому ґрунтуються утопії, що приймають найрізноманітніші форми – від теократій папської та імперської до комунізму та євразійства. Але це не хвилює євразійців. На шляху до Вселенської Церкви вони бачать серйозну перешкоду в різних формах християнської єресі, до якої вони у першу чергу відносять латинство і як його пряме продовження – Просвітництво, лібералізм та комунізм. Останній розглядається ними як лжерелігія, що виросла із Просвітництва, позитивізму та атеїзму. Причому, комунізм, як підкреслюють євразійці, є не лише неправильною, а й шкідливою релігією, адже свої єретичні ідеали та цінності він насаджує шляхом самого жорстокого примусу. Хоча у цих судженнях і криється правда, але в них міститься і небезпечна спокуса, адже монополію однієї “лжеідеології” євразійці намагалися замінити іншою ідеологією, що наділена ними авторитетом справжньої і неперевершеної – Православ’ям. Тим самим на Православ’я покладалась не властива релігії політична функція, яка у європейській традиції завжди була прерогативою держави [див.: 447; с.14] Сама держава, що реалізує єдність і цілісність всіх сфер не церковного євразійського світу, має стати Церквою, тобто Царством Божим. Для досягнення цієї мети вона вимушена перетворювати мирську волю-вільність у сферу примусу. Діючи в емпіричному гріховному середовищі, церква не може залишатися безгрішною. Але вона не може не діяти, навіть усвідомлюючи неминучість гріха і покаяння, адже бездіяльність рівнозначна самому тяжкому гріху – самогубству. Для того щоб успішно виконувати покладені на неї завдання держава повинна володіти не просто сильною владою, а такою владою, що зберігає зв’язок з народом і виражає його ідеали. Народ у даній моделі – це не випадкова група громадян, а сукупність історичних поколінь, що утворюють оформлену державою єдність культури. Правлячий клас формується шляхом відбору із народу. А тому він світоглядно пов’язаний з народом і спроможний виражати його інтереси. Така демотична держава принципово відрізняється від європейської демократії, заснованої на формальній більшості голосів поданих за того чи іншого представника влади, адже зв’язок з народом у західній демократії у більшості випадків завершується після виборів. Держава, заснована на “демотичному правлячому класі”, що вийшов з народу і пов’язаний з ним однією ідеологією, визнавалась євразійцями як ідеократична. У ній, як підкреслював Л.П. Карсавін, “єдина культурно-державна ідеологія правлячого класу так пов’язана з єдністю і силою держави, що її немає без них, а їх немає без неї” [237; с. 138].

Висунутий з глибин народу правлячий клас для виконання владних функцій неминуче повинен протиставити себе народним масам, які мають нахил до деструктивних діянь. Виконання цієї функції потребує координації зусиль. Цьому має слугувати особливий тип відбору до правлячого класу. Внутрішнім законом життя класу має стати жорстке підкорення дисципліні, а тому збереження “чистоти рядів” має відбуватися на відданості загальному світогляду, який не допускає ніякого інакомислення.

Євразійська держава забезпечує, контролює і нормує здійснення деяких постійних цілей і завдань. Цим вона відрізняється від релятивістської держави, яка не має постійної програми і стабільних принципів. Проте гарантійна держава ідеократична, а не доктринальна. Тому вона уникає примусового тотального релігійного чи філософського світоспоглядання. Відмовляючись від примусового введення у життя певного ідеалу, гарантійна держава прагне формувати і організовувати не єдиний світогляд, а суспільну думку певної культурно-історичної епохи. Ознаки ж загальних ідей лежать у площині менш глибокій і менш інтимній, ніж світоглядні чи релігійні. Держава в Євразії організовує все життя, не залишаючи місця для вільного прояву особистості. Долаючи утопізм комуністичної соціальної доктрини євразійство впадає в інший вид державного утопізму де свобода і права особистості приносяться в жертву ідеократичній державі.

Наприкінці 20-х років євразійський рух вступає у фазу розколу. Від нього відходять Г.В. Флоровський та П.М. Біциллі, які розробляли філософські основи цього руху. Їх вихід мав непередбачувані наслідки. Теоретичні пошуки “росієбачення”, на чому трималося класичне євразійство, відійшло на задній план. Місце історіософських концепцій зайняли праці Л.П. Карсавіна та М.М. Алексєєва про ідеократичну державу, відбір правлячого класу тощо. Зміщення акцентів істотно відбилося на всьому русі – він став занадто заідеологізованим. Свідченням розколу стало утворення Парижського центру євразійства і видання у Парижі газети «Євразія» за участю Л.П. Карсавіна, Д.П. Святополк-Мирського, П.П. Сувчинського та С.Я. Ефрона. Газета орієнтувалася на ідейно-політичне зближення з радянською владою і навіть на співробітництво з більшовиками. Поява газети «Євразія» була сприйнята як свідчення оформлення “лівого” крила руху, котре почало піддавати ревізії настанови класичного (пражського) євразійства. Але і серед “лівого” крила євразійства відбувається розкол. У 1929 р. із газети йде М.С. Трубецький. Після його заявляють про свій вихід з неї М.М. Алексєєв, П.М. Савицький, В.М. Ільїн, які вважають, що «Євразія» не є офіційним органом євразійства, адже не виражає інтересів і потреб цього руху. Парижський напрямок євразійства чахне. Останній номер газети «Євразія» вийшов у 1929 р. Кінець газети послугував початком занепаду і всього євразійського руху. У другій половині 30-х років, по мірі укріплення радянської влади, як течія руської національної думки, він розпадається. Останній євразійський збірник виходить у 1939 р. під назвою «Тридцяті роки. Затвердження євразійців». Але “затвердження” вже втратило магію новизни. Євразійські спокуси розсіялися. «Євразійська хроніка» і «Євразійські зошити», які вийшли дещо пізніше, вже не могли реанімувати руху. Укріплення сталінського режиму, насильницька індустріалізація і колективізація створили ілюзію гігантських перетворень на просторах велетенської імперії принципово протилежних Західній цивілізації. У Росії, на їх думку, створюється грандіозна суспільно-економічна модель розвитку суспільства, котра в кінці кінців розповсюдиться на увесь світ. Тим самим головні месіанські чинники виникнення євразійства були зруйновані і євразійство ідеологічно і організаційно виродилося.

Євразійство, як соціально-філософська течія у руській національній самосвідомості, зафіксувало напружені пошуки представниками руської духовної еліти шляхів до нового життя. У ньому в своєрідній, іноді шокуючій, формі проявилася мрія багатьох поколінь руських мислителів про возз’єднання культур та церков у єдину Культуру і Церкву, домінуючу роль у котрих відіграватимуть руські. Прагнення відшукати особливе теоретичне обґрунтування цим ідеям виявилося нереалізованим, а побудована на цих устремліннях історіософська модель розвитку Росії стала черговою соціальною утопією. Один із фундаторів євразійства Г.В. Флоровський у праці «Євразійська спокуса» зізнавався: “Історія євразійства – історія духовної невдачі. Неможливо замовчати євразійську правду. Але потрібно зразу і прямо сказати, це – правда питань, неправда відповідей, – правда проблем, а не рішень. Так сталося, що євразійцям першим вдалося побачити більше інших, вдалося не стільки поставити, скільки почути живі і гострі питання сьогодення. Справитися з ними, чітко на них відповісти вони не зуміли і не могли. Відповіли примарним мереживом спокусливих мрій. Мрії завжди спокусливі і небезпечні, коли їх видають і приймають за очевидність. У євразійських мріях мала правда поєднується з великим самообманом… Замість шляху прокладений глухий кут” [636; с. 354–355]. Трагічною була і доля окремих євразійців. Зокрема, Святополк-Мирський (1890–1939) після кризи євразійства, яка сталася у 1929 р., пориває з цією течією і вступає до лав комуністичної партії Англії. В газеті «Дейлі Уоркер» публікує статтю під назвою «Чому я став марксистом?» у якій критично переоцінює історію євразійського руху. У 1932 р. повертається до СРСР, а вже в 1939 р. його розстрілюють в таборі під Магаданом за типовим звинуваченням: за зраду і шпіонаж на користь однієї з країн Заходу. Такою була і доля Л.П. Карсавіна, який також повернувся до СРСР. У 1948 р. його арештовують і відправляють у табір на Далекий Схід, де він і помирає у 1952 р. в тюремному лазареті від туберкульозу. П.М. Савицького арештовують радянські війська. За антирадянську діяльність його засуджують на 10 років таборів. Після звільнення у 1956 р. його реабілітують. Він повертається назад до Праги, займається публіцистичною діяльністю і прагне описати своє перебування в радянських таборах. За це його знову арештовують. Тільки заступництво світової громадськості, зокрема Б. Рассела, дозволяє вийти йому на свободу. Помер П.М. Савицький у 1968 р. – всіма забутий, нікому не потрібний, з гірким відчуттям, що справа всього життя була марною і закінчилася повним провалом.

Погляди євразійців суперечливі, що інколи призводить до неадекватної інтерпретації їх сучасниками. Але вони співзвучні сьогоднішнім пошукам і світовідчуттю руських [див.: 447; с. 7].

Обновлення євразійських ідей у пострадянський період [див.: 206; 276; 447–449; 467; 483] виступає як своєрідна відповідь на кризу в розвитку імперської Росії.

339